Вона - колишній волонтер та колишня мешканка прифронтового міста Торецьк. Хоча колишніх волонтерів не буває. Сьогодні вона - далеко від звуків САУшок, «градів» та понівечених людських осель. Проте її батьки й досі допомагають військовим, а сама вона й далі допомагає, чим може. Коли інтерв'ю вже було готове до друку, моя співрозмовниця попросила не оприлюднювати її прізвище.

Адже там, за кілька кілометрів від ворога, - її батьки. Вони й досі є активними волонтерами. Возять нашим військовим усілякі смаколики, усе те, на що можуть назбирати самотужки та силами громади. Дуже хотілося б, щоб настав час, коли ми зможемо надрукувати її справжнє ім'я. Ця розмова заслуговує на те, аби ви її прочитали. Українці мають знати, чим живуть прифронтові міста і як відбувалося їхнє захоплення російськими загарбниками.

- Розпочнемо з Майдану. Які тоді були настрої на Донеччині, зокрема, у вашому рідному місті Торецьк (тоді ще Дзержинськ)?

- У нас настрої більше були спрямовані проти Майдану, тому що вважали, що це - непотрібно. Більшість населення на Донбасі все-таки більше схилялася до Росії. Так історично сталося, оскільки сюди приїжджали працювати на шахти дуже багато заробітчан, насамперед, з Росії. Так сталося і з моїми прадідом і прабабою. Вони приїхали зі Смоленщини. В донбаських містах мешканці розмовляють російською мовою. А ось у селах, як у нас, біля Торецька, люди розмовляють українською. Звісно, більше суржиком. Це - українська мова з вкрапленнями російської мови.

Листівки, як активісти розповсюджували в окупованому Торецьку

Зважаючи на те, що влада наша місцева - більше також була налаштована на Росію, то й пропагувалися настрої відповідні - через місцеві ЗМІ, через газети.

Я працювала тоді у школі. То десь 85% учителів були налаштовані проти Майдану. І тільки десь зо 5 осіб підтримували Майдан, рух у бік Європи.

Мене Майдан спочатку не зачепив, бо у нас в сім'ї сталася трагедія. Мої батьки і брат потрапили у різні лікарні. Це була найстрашніша подія у моєму житті. Я розривалася на три міста, та ще й робота. Тому про Майдан я чула, переживала за ці всі події. Але це все йшло фоном цієї особистої трагедії. Але коли розпочалися розстріли на Майдані, батьки вже були вдома. Ми, звісно, слідкували за подіями. Настрої у місті погіршувалися. Почалася і російська пропаганда. Більшість людей сиділи в «Однокласниках», «ВКонтактє», де були створені групи з пропагандистськими матеріалами. Я навіть чула від колег ті самі фрази, які були сказані у російських новинах.

Тоді почалося нагнітання - йдеться про січень, лютий. І агресія, коли ти не згоден із ними. Вони почали обзивати нас фашистами, нацистами. Тоді ж почалися конфлікти і на роботі, і з друзями... Із мого боку агресії жодної не було. Я намагалася з людьми розмовляти. Але вони, зазвичай, на питання не відповідали. Натомість, відповідали якимись завченими фразами. Якщо вони розповідали про фашизм, я запитувала: «Як ви розумієте, що таке фашизм?» Але вони не могли пояснити, повторювали те саме. Знову запитувала: «Як ви розумієте фашизм? Що він означає для вас?» Вони ображалися, а потім навіть обзивалися. Поза очі багато речей казали, про які «добрі люди» потім доносили мені.

- Ви виросли у середовищі, де розмовляли російською. Звідки ж було взятися, не побоюсь цього слова, українському патріотизму в цьому далеко не прихильному до всього українського середовищі?

- Я все своє свідоме життя прожила на Донбасі, у Торецьку, колишньому Дзержинську. Це - моє рідне місто. Мене так батьки виховали, що моя земля - це моя Батьківщина. Як можна хотіти якусь іншу державу, як можна відокремлюватися? Моя мама українську не знала, бо виросла і вчилася в Росії. Потім через Чорнобиль ми переїхали до України, бо тут була батькова мама. Це ще був кінець Радянського Союзу. А потім почалася самостійність і перехід на українську мову як державну. І мамі треба було всю документацію робити українською мовою. Їй батько допомагав. Я у школі вчилася і теж допомагала. Мову мама вивчила сама. Пише українською мовою доволі добре, але розмовляє погано, бо не має нормальної практики. У неї ніколи не було думки, що «я не буду вчити, я не хочу» чи «я не знаю». Це - державна мова. Її треба знати.

	Життя Торецька в окупованому та звільненому від російських військ місті

- Але чому ж тоді така разюча відмінність між вами, вашими однодумцями і рештою Донбасу?

- Це - дуже важке питання. Хотілося б знати на нього відповідь. Знати конкретні причини. Тоді можна було б це виправити. Плюс ще й ця політика, яку проводили на Донбасі. У принципі, у школі вчили любити Батьківщину, але не дуже сильно.

Можливо, треба зважати на те, що мої батьки - це інтелігенція. Вони закінчили медичний університет. Батько завжди цікавився історією.

- Проте, багато представників інтелігенції на Донбасі підтримували Росію. Хіба не так?

- І це - найбільш сумно. У нашому випадку те, що ми підтримуємо Україну - це був свідомий вибір. Бо для мене Україна - це дійсно Батьківщина. Я це усвідомлювала ще зі шкільних років. Думаю, що це - завдяки батькам.

- Коли Донбас почали обороняти українські війська, старші жінки, зовсім юні дівчата і чоловіки виходили з цими православними іконами і зупиняли з криками наших бійців? Чому так сталося?

- У Торецьку такого не було. Але я пам'ятаю, як це було під Бахмутом. Моя подруга тоді туди їздила. У неї було жахливе враження від побаченого. Люди були як зомбі.

Можливо, вплинув ще один фактор. Ми більше дивилися українське телебачення, цікавилися подіями. Ну і критичне мислення. Бо більшість населення, здебільшого, просто сприймає інформацію, але не фільтрує її. Багато людей дивляться зараз і тоді дивилися російське телебачення.

- Історія показала, наскільки для країни важливо мати власну інформаційну політику, власну інформаційну присутність у регіоні.

- Але цього не було. До речі, не пам'ятаю, щоб у нас на телебаченні виховували у глядачів патріотизм, усвідомлення себе українцем чи гордість за те, що ти - українець. Ющенко почав це робити. Чому ми його підтримали у 2004 році? Тому що він намагався зробити багато таких речей, які були потрібні: пробуджував свідомість українців, відновлював традиції, почався розквіт культури. Він започаткував дуже багато ідей, хоча тоді багато людей сміялися, казали, що ж він таке робить. Якщо б тоді це продовжили, думаю, може, у нас і не було б усіх цих подій.

- Коли почалася окупація Торецька, ви була однією з небагатьох, хто вночі розклеював патріотичні листівки. Щоб на таке зважитись, треба бути дуже сміливою людиною. За подібні вчинки можна було назавжди «загриміти» у підвали місцевого «ФСБ». Можливо, це виглядає як дрібниця. Але насправді це - дуже важлива річ, бо цілому світу каже про те, що люди - проти окупації.

- Ми ж мали щось зробити. Збирати мітинги - я розуміла, що для нас це - неможливо.

- Не було потрібної кількості соратників?

- Ми не бачили їх. Розуміли, що вони є, бо не може їх не бути, але всі вони були розрізненими. І до того ж, ця агресія дуже лякала.

- Але пригадуєте, скільки людей у 2014 років вийшли на центральну площу Донецька на проукраїнський мітинг? Чому вони дозволили статися тому, що сталося?

- Це - теж важке питання. Люди боялися, бо було дуже багато агресії. Вона з'явилася нізвідки. Люди, з якими ти спілкувався, з якими дружив, почали... Я не знаю, як це пояснити, але я відчувала цю агресію досить сильно. Це було страшно. Коли ти намагався щось зробити, то отримував ще більше цієї агресії.

До того ж, - і це важливо - не було відчутно підтримки держави. Ми відчували, що всі силові структури підтримують іншу сторону. Міліція, СБУ - вони всі були на тамтій стороні. Коли били проукраїнських активістів, їх ніхто не захищав. Захищали тих, проросійських. І це було страшно.

- Так загинув і Дмитро Чернявський, якому вже й дошку пам'яті у Бахмуті поставили.

Поламані енергоопори біля Торецька (2015 рік)

- Це - перший проукраїнський герой, який загинув внаслідок цього протистояння. У Донецьку була Шевченківська хода. Тоді мій тато познайомився з Дмитром. А 13 березня Дмитра вже не стало. Він отримав ножові поранення і від втрати крові помер.

Силовий і адміністративний ресурси були проросійськими. Їхні представники допомагали організовувати мітинги. Вони давали приміщення, охорону. Коли проти тебе йде система, опиратися тяжко.

- Де зараз усі ці люди?

- Більшість із них залишилися. Наш мер залишився. Він, щоправда, під слідством, тому його немає (мера міста Торецьк Володимира Слєпцова звинувачують у проведенні в місті незаконного референдуму і підтримці бойовиків «ДНР» - ред.). Але більшість таки залишилися. І це - дуже погано. Чому так? Мабуть, це - питання до вищого керівництва. Мабуть, не бачать йому альтернативи.

- Але тоді виходить замкнуте коло. Пересічний громадянин бачить, що фактично злочинців, зрадників України не покарали, то і йому боятися нічого. Серед таких непокараних - мер Дружківки Валерій Гнатенко, якого звинувачують в активній співпраці зі терористами та закликах ввести російські війська. Чи Андрій Аксьонов - міський голова Добропілля. І таких насправді на різних рівнях влади - дуже і дуже багато.

- Карати потрібно не нижчу ланку, а саме організаторів, людей, які за всім цим стояли. У 2017 році, до речі, «тітушки» були у нашій міськраді. У результаті, їх нікого не знайшли. Поліція знову дозволила їм втекти.

- Який саме інцидент ви маєте на увазі?

- Є такий народний депутат Ігор Шкіря. Він - з Новгородського, який належить до Торецька. Коли були вибори, за рахунок адмінресурсу він ці вибори виграв і пройшов до Верховної Ради. Але він не цікавився містом, нічого не робив на посаді депутата для нашої громади. Між міським головою і цим нардепом виникло протистояння. І коли заарештували міського голову, він зрозумів, що може захопити місце під себе. І почав це активно втілювати у життя.

 

Місцеві активісти намагалися цьому протидіяти. Він розумів, що коли йдуть такі соціальні ліфти, то може вирости новий лідер. Вони ж не звикли до цього. Відтак, почали відбуватися дуже дивні речі. На одне зі засідань міськради Торецька приїхав нардеп, ще якісь його представники. Вони також привели зі собою «тітушків». Була провокація. Тоді ж проукраїнська активістка з Дружківки Ірина Кирікова намагалася облити нардепа фарбою. Почалася штовханина, і тоді у хід пішли «тітушки». Потім вони зникли. Поліція нічого не робила.

- Чому поліція досі поводить себе так, як і до 14-го року? Невже на весь Донбас не назбирається достатня кількість проукраїнськи налаштованих дівчат і хлопців, які б склали кістяк нової поліції?

- Якісь патріоти у поліції, думаю, є. Але вся система за ці роки настільки прогнила, що її велику частину треба змінювати. Якщо поставити просто одного нового керівника - то система не зміниться. Одна людина нічого не зробить.

До речі, нашому місцевому активістові спалили машину. І всі знають, хто це зробив, за чиєю вказівкою. Але, звичайно, нікого не знайшли. Хоч сама поліція знає, хто це зробив.

- Це - дуже велика розкіш, я б сказала, неприпустима безпечність для країни мати у прифронтових містах силові структури, які не є проукраїнськи налаштованими і не є українськими патріотами. Тоді ситуація, котра була на початку 14-го, може повторитися.

- Може. Але сподіваюся, що не повториться. Якщо ситуація на фронті зміниться на нашу користь, це - добре. Але якщо цю територію займе ворог, то це насправді буде значно гірше. Бо тоді вже будуть діяти швидко. Ворог, думаю, буде намагатися усіх активістів захопити одразу і ліквідувати. Тому що не захоче, аби потім був якийсь спротив.

 

- Але ж, попри те, активісти діють. Українським військовим допомагають багато донбаських активістів, які, попри загрозу потрапити під обстріли, йдуть і допомагають і нашим військовим, і мешканцям прифронтових містечок. Чудово усвідомлюючи, що ситуація - дуже нестабільна.

- Ну якщо ти вже почав, то як зупинитися? Коли ти бачиш, що це - потрібно. Якщо цього не зробиш ти, то цього може ніхто не зробити. І допоки є надія, що щось зміниться на краще і буде перемога, треба для цієї перемоги щось робити. Не можна просто сидіти і чекати, що хтось прийде і все зробить. Ми у 14-му році як почали щось робити, так і досі хто чим може (я зараз живу і працюю в іншому місці, але займаюся офіційною сторінкою, де публікую матеріали, займаюся агітаційною роботою) допомагає. Але чим далі - тим важче, бо люди вже втомилися. Це - й емоційне вигорання у людей. І більшість людей навіть цього не усвідомлюють. Це робить їхню діяльність ще важчою. Особливо, якщо не бачиш сильної підтримки від влади.

Я вважаю, що якщо влада вже наші території звільнила, то треба займати інфополе і проводити власну позитивну контрпропаганду. Не розповідати, як там у Росії все погано, а показати, що хорошого є в Україні.

- А наскільки інформаційне поле на Донбасі дійсно є українським, крім синьо-жовтих стягів?

- Ну, прапори були дуже популярними у 2014 році, коли все хотілося пофарбувати у ці кольори. А зараз місцева влада іноді підміняє справжню роботу фарбуванням чогось у синьо-жовті кольори. Пофарбували - значить, ми - патріоти. Натомість, треба робити багато культурних подій, якісь соціальні заходи організовувати. Людей треба виховувати. Патріотизм і любов до країни (або хоча б повага до країни) не виникає на порожньому місці.

І якщо у Торецьку ти вмикаєш телевізор на звичайну антену, то, до прикладу, у нас не йдуть українські канали. У мене йде «Оплот», «Новороссия», «Юнион» з Макіївки. Я іноді намагаюся їх дивитися, бо треба знати, що там думають. П'ять, десять хвилин - на більше мене не вистарчає. Якщо людина це дивиться, слухає щодня, то починає дійсно вірити у побачене і почуте. Особливо, коли люди щось роблять і фоново дивляться телевізор. Коли ти свідомо дивишся, то якось фільтруєш інформацію. Коли ж дивишся фоном - то інформація у підсвідомість заходить, а людина цього не усвідомлює.

 

Є «таємна» проукраїнська група, яка виникла у 2014 році як протидія окупації, коли вони і білборди робили, листівки через блокпости передавали з Донецька. Учасники цієї групи кажуть, що намагаються не дивитися телевізор, виїжджають на «велику землю», щоб зробити ковток свіжого повітря. А потім повертаються до Донецька. Але я бачу, що там їм морально дуже важко.

- Багато українців кажуть: «Забудьмо про Донецьк». Мовляв, навіщо він здався Україні, оскільки там живуть лише прихильники «русского міра». А як же ті всі донеччани, які брали участь у проукраїнському мітингу у 2014 році? Вони ж не всі виїхали з окупованої території.

- Донбас для мене - невід'ємна частина України. Не можна про нього забути. Україна не має права забути про тих людей, які там залишились, які виходили на мітинги, які там зараз щось роблять: і прапор повісять, і щось напишуть. Насправді там є люди, які збирають дуже багато інформації про переміщення військ, про переміщення техніки. Це - дуже цінна інформація. Вони вірять і дуже чекають, що Україна до них повернеться. Як можна кидати своїх громадян?!

Мені цих людей дуже шкода. 11 травня у т. зв. «ДНР» був референдум. Тепер це - «день республіки». У т. зв. «ДНР» проводили святкові заходи. Одна людина з цієї групи була зобов'язана туди піти - так вимагали на роботі. Вона потім це описувала. Казала, бути там - настільки невимовно важко.

І таких людей - багато. Вони чекають, коли Донецьк і Луганськ знову будуть українськими. Вони готові все відбудовувати. І ми готові їм у цьому допомогти.

- Вірю, що прийде час, коли вони знову стануть українськими. Але на окупованій території ймовірні ж іще й екологічна, і гуманітарна катастрофи.

- У Торецьку - також. У нас є фенольний завод, на якому виробляють різноманітні хімічні речовини. У них є хімічний відстійник. Є, певна річ, дамба. І відстійник, і дамба розташовані на лінії вогню. Над ними постійно літають снаряди. Туди нема нормального доступу. Дамбу ж треба часто досліджувати і ремонтувати. Якщо вона зруйнується, вміст відстійника виллється у нашу місцеву річку, яка впадає у Сіверський Донець. А це - основна артерія, звідки йде питна вода на всю Донецьку область. Але, щоб потрапити на територію дамби, необхідна двостороння згода так званого Центру координації та контролю. А її не було досягнуто десь із зими 2016 року. Неофіційно там люди були, але повноцінні ремонтні роботи провести неможливо. І якщо якийсь снаряд потрапить у завод - це теж буде катастрофа. Слава Богу, поки що не потрапляли. Але доволі близько - було.

- Повернімося знову до того, як ви вночі наліплювали на стінах проукраїнські листівки.

- Це десь було у березні-квітні 2014 року, коли відбувалися проросійські мітинги. Спочатку на одному з проросійських мітингів вийшла група людей, проукраїнськи налаштованих, з прапорами. Їх обзивали, потім хтось намагався навіть кидати у них яйцями. А потім ми почали робити листівки. Деякі я й на роботі залишала. Деякі листівки нам присилали з Донецька. Ми пізно увечері їх ліпили в усьому Торецьку. Могли десь о 4 ранку їхати на машині і клеїти.

- Тоді Торецьк ще не був окупованим?

- Спочатку - ні. А потім - уже так. Тоді у нас у виконкомі сиділи ці люди у масках, з автоматами.

- Тоді ви вже могли і не повернутися додому.

- Під кінець - уже могли. А потім в один день ми вже зрозуміли, що, мабуть, більше не варто. Це вже було ближче до травня. Нам почали казати, що час виїжджати, бо в інших містах почали брати у полон свободівців (а мій батько - член «Свободи»). Але ми якось не могли наважитися виїхати. А потім нам просто зателефонували і сказали: «Треба їхати». Це було важке рішення, бо брат відмовився. А він - хворий. Його не можна залишати. Довелося виїхати батькові і мені. У принципі, правильно зробили. Бо була агресія і з боку колег...

- Могли ж донести, і за вами могли у будь-який момент прийти.

- А вже донесли. Пам'ятаю, коли я вийшла, «добрі люди» сказали: «Ну почекай, «наші» прийдуть - тобі дістанеться».

- Думаю, таких і зараз - немало.

- Є такі. Думаю, деякі мої колишні колеги і досі чекають. А це взагалі - найнеприємніше, бо у мене завжди були гарні стосунки з колегами. Я усім допомагала, бо з комп'ютерами нормально працюю, з технікою. А тут виходить, що ти - фашист, ворог. І тебе треба вбити. У рідному місті.

- Лише за те, що любиш свою країну.

- Я завжди кажу: «Це - моя країна. Навіщо мені якась Росія? Живу у своїй країні. Мені і тут добре».

- Взагалі, нормально бути патріотом своєї країни.

- Одна з моїх знайомих - переселенка, живе у Львові. Вона каже: «Дивна річ. Для своїх ми - чужі, бо все одно ми - в меншості». Зараз уже більше людей показують свою проукраїнську позицію, але все одно це - менше, ніж половина. Але для чужих ми теж не стали своїми. Для більшості переселенці - це люди з Донбасу. Усі - зрадники.

- Для мене, повірте, ні. Люди, як і всюди, різні. І на Донбасі - теж.

- Але все одно є певна стигматизація. Я теж з цим зіштовхувалася, але не дуже сильно. Навіть у новинах є певний пласт новин на кшталт «Переселенець вкрав те і те», «Переселенець вбив»...

- Це - роздмухування тієї ж мови ненависті за певною ознакою. У Польщі об'єктом такої мови ненависті є заробітчани. Саме вони часто фігурують у негативних заголовках місцевих новин.

- Але не всі це усвідомлюють. Хоч це - дискримінація.

Хочеться вірити, що Україна відновить усі свої кордони і буде проводити мудру і цільну інформаційну політику, виховну політику. Й економічну. Потрібно, аби зараз, до прикладу, замість шахт, які вже все одно будуть закривати, запроваджували якесь виробництво, поки це - не критично. Люди будуть мати якісь гарантії, захист і турботу від держави. І це буде важити дуже багато. Бо лише прапорцями і культурними подіями ситуацію не змінити. Це має бути комплексно. Громадяни повинні відчувати, що вони потрібні своїй державі. А патріоти, навіть якщо думають, що не дуже потрібні владі чи державі, знають, що потрібні своїй країні. А країна - потрібна їм.

- Дякую вам. За розмову і за все, що ви робили і робите для України. Наснаги вам!

Фото автора та
з архіву Юлії Захарченко.