ФУТЗАЛ

Відомий львівський блогер, футзальний журналіст, воротар, навіть трохи тренер і просто таки людина-швейцарський ніж Ігор Воробій розповів нам про віхи своєї аматорської кар'єри, яка наповнена цікавими історіями і байками, а також поділився власною думкою стосовно львівської «Енергії» і свого бачення футзалу.

- Як ти познайомився з футзалом?

- Щоб ви розуміли, футбольної школи у мене нема. Тим не менш, почав займатися футболом ще у ранньому дитинстві. Як і майже кожен хлопець після школи, я виходив на вулицю й біля помешкання ганяв «шкіряного» з друзями. Згодом ми почали влаштовувати баталії між командами різних будинків. Ох тоді були і матчі. Досі їх пам'ятаю. І це при тому, що майданчиків не було. Де були дерева - це були одні ворота, а там, де їх не було, ставили сумки чи забивали стовпці.

Щодо футзалу, то ним почав цікавитися десь у 2004 році, коли вступив у Львівський торговельно-економічний університет. Саме відтоді почав ходити на матчі львівських команд «Енергія», «ТВД», «Тайм», «Кардинал», де багато чому вчився від відомих футзалістів, які або грали тут, або приїздили у Львів.

Цікаво, що в університеті з футзалом у мене не склалося. Тоді секцією керував В'ячеслав Дмитрович Чекас, і коли я прийшов записатися на футбол, то його вердикт був категоричний - непридатний. Хоча те, як він дивився людей - це було щось. Прийшов, тебе випустили на майданчик до зіграних хлопців, ніхто тобі не пасує, за п'ять хвилин залишаєш поле і виноситься вердикт. Зрозумів, що йому потрібні були лише ті люди, які грають за які-небудь команди, а не просто аматори.

Почав займатися з усіма на фізкультурі, і саме під час одного із занять мене помітив завідувач кафедрою Ігор Михайлович Блащак, який запитав, чому я ще не в команді університету. Але й після розмови з ним футзальна кар'єра не склалася. Я відсидів кілька матчів на заміні, фізкультури більше не було, відтак, я зосередився на аматорських змаганнях. У Львові якраз утворилася Асоціація аматорського футзалу Львівщини, куди мене запросили спробувати свої сили за колектив Львівського університету внутрішніх справ. Так і розпочалася моя футзальна кар'єра. Згодом грав за різноманітні команди.

- Чому саме воротарська позиція?

- Як це часто трапляється в юнацькому футболі, всі хочуть грати в полі і забивати голи, а от захищати ворота нікому. Пригадую, ще у дворі в нас був дуже сильний воротар Ярема, але після того, коли він «зламався», я став у ворота. З того часу я їх не залишаю. Хоча зараз можу спокійно зіграти і у полі. Буквально нещодавно брав участь у турнірі з футболу, то всі три матчі відіграв на позиції правого захисника.

- Чи правда, що всі воротарі трохи дивні люди?

- Кожен має свої «мухи» у голові. Однак, про тих же гравців у полі можу сказати те саме. Люди живуть спортом і часто зациклюються лише на ньому. Треба вміти швидко перемикатися з однієї сфери життя на іншу.

- Як опинився в команді «Нові імена»?

- Сталося це у 2014 році, коли зовсім випадково познайомився з менеджером цієї команди Володимиром Крупчуком. Спершу ми лише спілкувалися, а потім саме Володимирко запросив мене приходити до них на тренування. Для мене це був новий виклик, і я погодився. Плюс - хотів грати в стабільній команді. Проте в «Нові імена» я тоді не потрапив.

У той час я грав за команду «Сокіл» у Третій лізі аматорського футзалу Львівщини, куди мене запросив тодішній менеджер клубу Володимир Ільків. Команда тоді у нас була хороша, і в кожному матчі ставили максимальні завдання. Що цікаво, саме «Нові імена» ми й обійшли наприкінці сезону і стали чемпіонами.

Уже влітку наступного сезону Володимир Ільків і я перейшли у «Нові імена». З того часу й розпочалася моя кар'єра в цій команді, про перехід до якої аж ніяк не жалкую.

Ми пройшли шлях від Третьої ліги до Гранд-ліги Львова. Колектив був настільки дружнім, що хлопці проводили час не лише на майданчику, а й поза його межами. Якщо коротко, то є що згадати. Саме з «Новими іменами» пов'язані мої поки що найкращі футзальні роки. Тут були створені всі умови, щоб зростати як футзалісту.

- Скільки голів тобі вже вдалося забити?

- Знав, що таке запитаєш (посміхається). Хто мене знає у курсі, що моєю фішкою є забивання голів від своїх воріт. За весь час я їх забив близько 40. В офіційних матчах їх було три - один за команду «Мехмат», два - за «Нові імена». Найважливіший з них, напевно, забив взимку цього року. Це був чвертьфінальний поєдинок Кубка Надії, в якому нам протистояла команда «Гранд Галичина». Після досить успішного дебюту в другому таймі «Нові імена» істотно «підсіли». Суперник почав робити камбек, і саме мій гол, можна сказати, став переломним у цій грі. Я, не роздумуючи, пробив від своїх воріт, і м'яч за неймовірною траєкторією залетів за спину воротаря команди-суперника. Думаю, що це не останній гол у моїй спортивній кар'єрі.

- Скільки травм отримав за час кар'єри?

- Це - окрема історія. Ламав і руку, і пальці на руках, мав струс мозку, проблеми з меніском, гомілковостопним суглобом і так далі. Якщо згадати найсерйозніші, то, безперечно, ніколи не забуду травму, яку я отримав навесні 2016 під час турніру «Кубок чемпіонів футзалу Львова». Якраз завершився зимовий чемпіонат, і я вирішив підлікувати спину, з якою маю хронічні проблеми. Організм був ослаблений, але надмірне бажання грати ледь не зіграло зі мною злий жарт. Вийшов на матч Кубка проти «Інкогніто» і вже у дебюті під час зіткнення з гравцем команди-суперника отримав перелом фаланги великого пальця на нозі. Покинув паркет залу «СКА» лише у кареті швидкої медичної допомоги. Відновлення було дуже важким. Фактично половину літнього чемпіонату я змушений був пропустити й спостерігати за партнерами по команді з трибун. Та довіра і підтримка гравців і менеджера клубу «Нові імена» допомогли мені повернутися.

Друга серйозна травма сталася зі мною на початку 2017 року. Втім, навіть не знаю, чи це можна назвати травмою. У ще одному, поки що найкращому для мене сезоні, перед Новим роком, у мене почалися проблеми зі серцем. Я був вдома, і мені раптово стало погано. Наступний місяць я провів у реанімації 8-ї клінічної лікарні міста Львів. Якщо чесно, то тоді думав, що на майданчик більше не повернуся. На щастя, прогнози медиків не підтвердилися, і я знову почав грати.

- Чи маєш якісь індивідуальні нагороди?

- Ще в студентські роки, граючи за команду університету внутрішніх справ, мені з першого разу дали кубок як найкращому воротарю. Після того були різноманітні медалі і кубки у чемпіонатах, але не було однієї - статуетки найкращого воротаря у дорослому спорті. Хоча, в чемпіонаті, коли поставив рекорд Асоціації, її могли дати.

Тому, залікувавши усі травми, я дуже серйозно готувався до зимового сезону 2016/2017 років. Підготовку розпочав ще з осені, збільшив кількість тренувань. Що цікаво, ходив на заняття не лише з «Новими іменами», а й з «Княжим ринком», «ЛЮ-Верестом». Це було для мене неоціненним досвідом. Не все виходило, але такі люди, як Назар Яцишин, Сергій Тригубець, Володимир Міщишин, Олег Галамага та інші підказували огріхи.

До того ж, я до кожної гри готувався окремо: аналізував дії того чи іншого гравця, переглядав відео, а також була довіра менеджера команди, який мене постійно ставив у склад. Тож не дивно, що на Кубку надії мені вручили статуетку найкращого воротаря. Хоча, якщо чесно, надіявся, що її дадуть за змагання у Першій лізі. Саме тому мій девіз простий: або ти виходиш на майданчик і б'єшся за результат, або взагалі не виходиш.

- Що це за такий рекорд ти поставив?

- У зимовому сезоні серед команд Другої ліги 2015/2016 років я протягом 160-ти хвилин зумів протримати свої ворота «на замку». Спостерігаю за Асоціацією футзалу Львівщини з перших днів її заснування і подібного поки що ніхто не повторив.

Варто сказати, що заслуга в цьому рекорді не лише моя, а й всієї команди, яка не дозволила гравцям команди-суперника забити гол. Ще варто згадати гравця «Нових імен» Дениса Бутрина. Він прийшов до нас на початку другого кола й, незважаючи на те, що він - польовий гравець, часто підказував мені речі, які треба робити, щоб грати у воротах ще краще.

- Розкажи про свій тренерський досвід.

- Коли я ще виступав за маловідомі широкому загалу команди, до мене зателефонував один мій хороший приятель із проханням допомогти покерувати командою call-центру «Аделіна». Погодився. Щоправда, коли прийшов, то був приголомшений, адже з майже 10 людей, які були в заявці команди, лише двоє вміли грати у гру 5 на 5. Серйозно поступившись у першій грі, хлопці надалі почали мене слухати й дійшли до фіналу, де програли лише у серії пенальті.

- Які були найкумедніші моменти, пов'язані з твоєю кар'єрою у футзалі?

- Таких ситуацій було безліч. Насамперед, варто сказати про згадуваний вище рекорд Асоціації. Я й досі пам'ятаю, що у першому колі змагань у мене мало що виходило: була невпевненість у діях, пропускав непотрібні голи. Тоді до мене підійшов гравець нашої команди Сергій Нікітін й пообіцяв мені, що якщо буду стояти на «нуль», то він мене буде преміювати окремо. Яким же його було здивування, коли наприкінці сезону довелося віддавати те, що наобіцяв.

Пригадується також гра за команду «Мехмат» на чемпіонаті під егідою об'єднання аматорських команд Львівщини. Так склалися обставини, що про дату гри я не знав, і коли президент цього клубу зателефонував із проханням приїхати на гру, яка розпочнеться за годину часу. Я якраз був у лісі і збирав гриби. Приїхав на матч без форми, й організатори змагань почали одягати мене у все, що було під рукою. Пам'ятаю, що навіть грав у гетрах, які колись подарував Ігор Худоб'як. Що цікаво, ми тоді перемогли, а я провів найкращий поєдинок у чемпіонаті, однак форму мені тоді не подарували.

Минулої зими їздили на матч чемпіонату проти червоноградської «Імперії». Якраз у день виїзду у Львові почався колапс, пов'язаний зі снігопадами. Те, як ми добиралися у шахтарське місто, не забуду ніколи. Кілька разів ледь не потрапили в аварію, а по дорозі нам хотіли дати «тягла» водії, яких ми обганяли. Приїхали у зал, лише вдягли форму, а тут уже треба виходити на майданчик.

Ну і як не згадати мого хорошого приятеля Ігоря Смирнова, з яким, як і з Володимиром Крупчуком, познайомилися спонтанно. Сиділи ми якось у нього вдома, святкували день народження, заговорили про футзал. Ігор не стримався й почав за допомогою склянок, пляшки і тарілок показувати як треба захищатися при грі в п'ять польових. Сміху то було.

- Які твої подальші плани у футзалі?

- Наразі я є гравцем команди «Нові імена», хоча не виключено, що вже взимку можу змінити команду. Причина - брак ігрової практики, а враховуючи те, що мені вже 30 років, хочеться постійно грати, а не гріти лавку запасних.

Є навіть варіант, що у складі нового проекту почну шлях зі самих низів Асоціації футзалу Львівщини, хоча це лише чутки (посміхається). Забігати наперед не буду, бо все ще може змінитися. Завершиться літній чемпіонат і будемо розмовляти з керівництвом щодо цього.

- Які команди підтримуєш?

- Завжди імпонували команди, які тренував Станіслав Гончаренко. Так, цього тренера багато хто недолюблює через його суворість, але коли ця людина перебуває біля керма команди, перед нею завжди стоять максимальні завдання. Зараз же, окрім «Енергії», вболіваю за київський «ХІТ». З іноземних команд подобається іспанська «Ель Посо Мурсія », а також бразильський воротар Густаво.

- Як ти потрапив у футзальну журналістику?

- Ні для кого не є секретом, що я вже давно веду блог про Львів (vorobus.com). У ньому є багато рубрик, і однією з них став спорт і футзал зокрема. Через деякий час почав дописувати на різноманітні спортивні сайти. Крім того, після приходу в команду «Нові імена», очолив прес-службу цієї команди. З часом набрався досвіду і в цій справі. Я вважаю, що команда, яка себе поважає, повинна мати не лише гарну форму і гравців, а й розвинену інформаційну політику.

- Що, на твою думку, не вистачило «Енергії», щоб стати чемпіоном у минулому сезоні?

- Лави запасних. Взагалі, вважаю, що друге місце команди - це великий успіх, адже під час чемпіонату підопічні Валерія Легчанова не вражали. І лише в серії плей-оф вдалося надолужити втрачене. Хоча, зізнаюся чесно, не є прихильником серії плей-оф. Чемпіонат є чемпіонат, а то під серію плей-оф команди купують дорогих виконавців і все може перевернутися з ніг на голову.

- Як воротар, охарактеризуй минулий сезон для стражів воріт «енергетиків» Кардаша, Пітулі і Войтовича.

- Важко це зробити, адже ці люди є професіоналами, а я лише аматор, але, тим не менш, спробую. Назарія Войтовича важко охарактеризувати, адже він грав мало.

Андрій Пітуля, на мою думку, провів чудовий сезон, напевно один із найкращих у своїй кар'єрі. Ця людина, коли треба, зуміла замінити Володимира Кардаша, в якого був період, коли не пішла гра.

Щодо Володимира, то в регулярному чемпіонаті у нього не все виходило, але згодом він довів, що є одним з найкращих воротарів України. Подобається мені в ньому те, що в матчах з топ-командами Кардаш грає дуже і дуже впевнено. Також до нього є довіра керівництва команди. Я вважаю, що у команді має бути два рівноцінні воротарі, але аж ніяк не три, чотири чи більше, і вони мають постійно грати.

- Які перспективи «енергетиків» у цьому сезоні?

- Зараз не можу відповісти на це запитання, адже не бачив у грі цю команду. Те, що після відходу братів Грицин та Романа Кордоби треба формувати четвірку - це факт. Проте, враховуючи плачевні реалії українського чемпіонату, вважаю, що команді зі Львова під силу боротися за призові місця. Мої фаворити майбутнього чемпіонату - це івано-франківський «Ураган» і херсонський «Продексім».

- Які маєш захоплення, крім футзалу?

- Насамперед - це туризм. Приблизно з 2011 року почав захоплюватися гірським туризмом. За майже шість років вдалося побувати фактично на всіх популярних вершинах України і на цьому зупинятися не маю наміру.

Також хочу всім побажати грати у футзал і не боятися програвати. З часом серія поразок зміниться серією перемог.

 

Джерело: Futsalua.org