Політика українізації була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням національного самоствердження. З утворенням Радянського Союзу, зміцненням тоталітарної системи, закладеної в основі більшовицької ідеології, виняткового розвитку набув державний централізм і унітаризм.

"Щоденник" С. Єфремова містить цікавий запис, датований 18 січня 1929 року: "Сенсаційна новина. Ніби в Москві постановлено: усю "союзну" територію огласити власністю СРСР: підданство рахувати тільки за СРСР. Отже, цим самим касуються всі "незалежні" та "автономні" республіки і заводиться унітарна система. Кажуть, що цієї постанови поки що не оголошено, бо "треба підготувати громадську думку". Скрипник у Москві ніби протестував, кажучи: "Що ж це - поворот до єдиної неділимої?" - "Так, - одказали йому, - до єдиної неділимої ВКП". "Але ж не забувайте, що це порушення конституції: ми ж можемо вийти з Союза". - "А можете, - була відповідь, - без території і людности". Протестант, зачувши це, замовк... Та й справді, що йому говорити, цьому представникові сучасної "Малороссийской коллегии", коли він з товаришами ще попереду всі позиції здав і сидить у жмені того, хто диктує тепер свої умови?!"

Попри те, що запис Сергія Єфремова стосується усної історії, події, відтворені в ньому, відбивають, безперечно, реальні політичні тенденції того часу, а цинічна відповідь Скрипникові щодо перспективи виходу України з СРСР "без території і людности" уже зловісно провіщала спланований геноцид українців, що його Москва реалізувала в 1932-1933 роках.

Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу Спілки Визволення України (СВУ), на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 p. - українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором.

У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. "Приміром, у нас на Україні, - заявив В. Затонський, - місцевий український націоналізм (теж, до речі, великодержавний в масштабі України) надзвичайно посилив свою активність, особливо в останні роки. Українські націоналісти, агенти імперіалістичних держав (Яворські, Бадани), в спілці з німецькими фашистами, намагалися відірвати Радянську Україну від СРСР. Наша партія викрила ці маневри класового ворога й завдала йому нищівного удару".

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Натомість головним гаслом, що його висунув новий нарком освіти, було: "В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення".

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв - членів російської національної меншости в союзних республіках.

У виступі "З питань національної політики на Україні" В. Затонський так визначав статус росіян в Україні: "Безперечно, російська нацменшість це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Їх і за нацмен не вважали... Треба твердо зазначити, що трудящі російської національности на Україні мають таке саме право на захист свого культурного розвитку, як і кожна інша національна меншість. Відмінність від інших нацмен полягає лише в тому, що водночас російська мова на даному етапі є засобом культурного зв'язку у всесоюзному масштабі. Російська мова, особливо після Жовтневої революції, стала одною з світових. Тисячі пролетарів інших країн, поки ще капіталістичних, вивчають її, щоб в оригіналі читати твори Леніна, Сталіна, всю багатющу літературу країни будованого соціалізму. Через те і на Україні російська мова обов'язково вивчається в кожній школі".

Згідно з цією настановою В. Затонський, на противагу діяльности свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі - з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р. Одночасно із тавром "націоналістичного перекручення" припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У "Про обов'язкове навчання російської мови в неросійських школах України", внаслідок якої всі Школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме - адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдности зі старшим братом - великим російським народом і благотворности впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

"Урядове втручання взагалі, а в цьому випадку з боку уряду, опанованого росіянами, - у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною,- зазначає Юрій Шевельов. - Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих "клясичних" метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином, на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові".

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено "шкідницькою й націоналістичною", "спрямованою на відрив української мови від російської", а видання тих років, у тім числі "Український правопис" 1928 p., академічний "Російсько-український словник", що встиг вийти до літери "П", термінологічні словники було заборонено.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі "для перевірки роботи на мовному фронті". "Комісія, - як зазначалось у передмові до "Українського правопису", виданого в 1933 p., - крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру".

У Постанові народного комісара освіти УРСР від 5 вересня 1933 р. "Про "Український правопис" "було зазначено: "Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 p., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису".

Авторитарно, без обговорення, комісія на чолі з А. Хвилею постановила усунути з правопису написання літери "ґ" і м'якого "л" у словах іншомовного походження та багато інших елементів, кодифікованих в "Українському правописі" 1928 р. Як зазначає В. Німчук, "реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови".(З книги: Л. Масенко "Мова і суспільство: Постколоніальний вимір". - К., 2004)