У ХVІІІ ст. в козацькій Гетьманщині в центральній і східній Україні, зокрема, в останні десятиліття перед тим, коли повзуча експансія царського абсолютизму перетворила державу українських козаків на провінцію Російської Імперії, виникла зовсім унікальна традиція барокового іконопису. Традиція настільки інакша від візантійської ікони і її безконечних московських імітацій, що багато хто за межами України, а навіть і в самій Україні, ставив під сумнів те, чи можна ті мистецькі твори називати іконами.

Для декого це лише світські картини на релігійні, а іноді не дуже релігійні, теми. Особливо радянські критики писали про реалізм тих ікон, що вони нібито відбивали матеріалістичні інтереси їхніх фундаторів: заможних гетьманів і козацької старшини. А догматична Російська Церква, яка не терпіла і досі не терпить будь-яких виявів інакшості української релігійної традиції, розгорнула в ХІХ ст. війну проти цього іконопису. Тоді, а згодом у ХХ ст., уже під наглядом червоних політруків, переважна більшість творів того унікального іконопису була фізично знищена.

Утім, попри варварське нищення, навіть ті зразки козацького барокового іконопису, які вціліли, є свідченнями дуже своєрідної релігійної традиції, яку нам конче треба пізнати та й відроджувати в сучасних переосмисленнях. Ця традиція оформилася в Києві, який, після століть занепаду, на початку ХVІІ ст. повернув собі славу духовного центру України. До Києва переїхав тоді гурт інтелектуалів із західної України. Спершу в оточенні майбутнього митрополита Йова Борецького, а пізніше на запрошення Петра Могили для праці в новому Київському колегіумі, що незабаром став знаменитою Києво-Могилянською Академією. І завдяки цьому, та ще опинившись під захистом козацького війська, Київ став культурним центром не лише українського, а й усього східнохристиянського світу.

У сфері мистецтва, провідну роль зіграла відновлена зі свого середньовічного прототипу іконописна майстерня Києво-Печерської лаври, яка у ХVІІ і ХVІІІ сторіччях виховала три нові покоління майстрів іконопису. Причому ця майстерня, та й загалом система церковного нагляду над релігійним мистецтвом в Козацькій державі надавала майстрам-іконописцям небувалий в усіх інших землях рівень мистецької свободи. Навіть у загалом новаторській західній Україні жоден іконописець, який працював чи то в системі ремісничих цехів (як знаменитий Іван Руткович), чи то на замовлення монастирів (як не менш знаменитий та вельми новаторський Йов Кондзелевич), не мав такої широкої творчої свободи. Якщо у Києві маляр, - а всі відомі іконописці були тоді також глибоко очитаними у філософії та богословії, - зміг переконати єпископа, що його задум іконостасу або ж монументальних розписів відповідає духові Євангелій та основним канонам ікономалювання, то йому вже ніхто не ставав на заваді в процесі творення. А фундаторами українських ікон в східній і центральній Україні часто були вищі козацькі чини, чиї смаки сформувалися під впливом іншої української традиції: сарматського портрету та й загалом барокового мистецтва. І ці фундатори лише підтримували перенесення елементів цього мистецтва у сферу іконопису.

 

І спершу в ХVІІ ст. у стінах лаврської іконописної майстерні виникає і поширюється по землях Гетьманщини традиція Покровських ікон, які стали надзвичайно популярними. Це були ікони-обереги, які мали духовно захищати Україну, різні її міста та регіони, а насамперед людей та окремі родини від численних зовнішніх небезпек і ворогів. На тих іконах мистці нерідко змальовували гетьманів чи полковників, які були ктиторами, себто фундаторами іконостасів. В інших країнах це було майже немислимо, щоб зображувати на іконах живих реальних людей. Однак це збігалося із загальним ставленням українців до концепції ікони, яка не мала відкидати життя, а навпаки засобами земної краси передавати дух божественних вимірів. І не випадково, хоча ікони Покрови були відомі в деяких інших культурах, лише в Україні вони стали, по суті, національною традицією.

А згодом в Гетьманщині витворилася ще більш незвична традиція т.зв. «пишного бароко», в якій, приміром, святі мученики й мучениці зображені на іконах у вигляді пишно вбраних принців або принцес, радісних і нібито зовсім безтурботних, хоча із виразом меланхолії в очах. Як на іконах із Конотопу на Сумщині чи з Великих Сорочинців на Полтавщині.

Як розуміти цю дивовижну іконописну традицію? Часто, та помилково, мистецтвознавці вважали її виявом процесу перетворення ікони у світські картини, ознакою секуляризації суспільства і церковного життя. Але це пояснення не враховує особливостей української традиції, яка послідовно естетизувала ікони, вживала тривимірну перспективу й малювала святих, Богородицю, Христа в українському вбранні, з українським типажем облич, ніби заявляючи тим самим, що святість можна і треба знаходити в реальному житті, тут і тепер.

 

 

 

А на іконах пишного бароко, малюючи мучениць не в лахмітті у час тортур, а в багатих шатах, коли вони граціозно несуть хрести, ступаючи над знаряддями тортур з пальмовими гілками в руках, які символізують їхню духовну перемогу, - українські мистці таким чином, засобами, які вважали найживішими, малювали життя потойбічне, в якому мученики уже отримали нагороду за свої страсті. Отак-бо в козацьких церквах пишного бароко людина мала бути оточена мистецтвом, яке витонченими орнаментами і кольорами мало передати людське уявлення раю. Церква не мала бути місцем страху та відмови від життя, а святом надії і радості, мала бути обіцянкою насолоди вічного життя, - хоча водночас не без тіні глибокої меланхолії за нетривкою ефемерною красою земного світу.

Хоча славетні сьогодні ікони великомучениць із церкви в Конотопі не підписані, чимало знавців вважають автором київського маляра і гравера Григорія Левицького. Він брав також участь у розмалюванні, уже в рококово-класицистичному стилі, красивої Андрієвської церкви. Разом з Олексієм Антроповим, і з сином Дмитром Левицьким, який пізніше став одним із найвидатніших портретистів Європи свого часу. Але про Дмитра Левицького й іншого портретиста-українця Володимира Боровиковського поговоримо наступним разом.

Автор: Марко Роберт Стех

Джерело: IA ZIK