Дехто досі не розуміє, чому українські бійці щодня гинуть на передовій. Мовляв, російська армія далі не піде. Ті ж бійці, про яких піде мова, як ніхто, усвідомлювали: російський диктатор і його армія захоплять стільки території, скільки їм дозволять українці.

Бо лише завдяки відчайдушній обороні української армії весь світ зрозумів, що Україна - є. Не лише на карті. Що Україна - це країна, готова себе обороняти. Готова заплатити найвищу ціну, аби бути ВІЛЬНОЮ.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Олександр Педак

Олександр Анатолійович Педак (позивний «Шао-Лінь») народився 4 квітня 1959 року, в місті Запоріжжя. У Запоріжжі і прожив усе життя.

1 лютого 2015 року призваний за мобілізацією в армію Збройних сил України. Пізніше підписав контракт зі 72 ОМБР ЗСУ до закінчення особливого періоду.

Звання - старший солдат, посада - навідник мінометної батареї 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

За його плечима - два роки війни. Олександр мріяв піти у наступ і визволити Донбас від окупантів. Воював у найгарячішій точці на Донбасі - Авдїївці. На війну пішов і його син.

За місяць до смерті в Олександра журналісти брали інтерв'ю у зоні бойових дій.

«Стріляють щодня, увесь ліс - у вирвах. Місцеві кажуть, що то ми їх обстрілюємо, але ж це - неправда. Бойовики луплять у мирні райони Авдіївки, і їм це просто так не минеться! Смерті не боюся, хоч я - старший годувальник у сім'ї. Крім дітей, маю ще й онуків. Вони пишаються, що я воюю!» - сказав тоді Олександр.

Загинув 30 березня 2017 року, близько 18:00, у результаті обстрілу на передових позиціях промзони м. Авдіївка. Стався вибух міномета «Молот».

Похований 4 квітня 2017 року на кладовищі міста Запоріжжя.

Залишилися двоє дітей та онуки.

Олександр Довгий

Олександр Михайлович Довгий народився 1 серпня 1985 року, в місті Переяслав-Хмельницький.

Закінчив Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, де вивчав соціальну педагогіку.

Мати Олександра - Катерина Олександрівна - понад 20 років працювала у військкоматі.

19 березня 2014 року був призваний до лав ЗСУ в першу хвилю мобілізації, проходив службу у місцевому райвійськкоматі. 29 лютого 2016 року був прикомандирований до складу 30-ї бригади Збройних сил України, яку відрядили у зону АТО.

Олександр служив за контрактом у званні молодший сержант.

Йому було неповних 32 роки.

Загинув 1 квітня 2017 року, поблизу села Старогнатівка (Волноваський район Донецька область).

Захисника України Олександра Довгого поховали з військовими почестями 5 квітня на Підварському кладовищі у місті Переяслав-Хмельницький, поруч з могилою його бабусі та батька, що помер у 2000 році.

З родини залишилися мати, брат, дружина Юлія та донька Олександра (8 років).

Богдан Ризанич

Богдан Володимирович Ризанич народився 3 січня 1962 року, у місті Калуш, Івано-Франківської області. Мешкав в Івано-Франківську.

Середню освіту отримав у рідному місті. У 1985 році навчався та закінчив Івано-Франківський національний медичний університет.

Працював хірургом-травматологом у Сахалінській області (Російська Федерація), тимчасово був туди відряджений. Після повернення у рідний Івано-Франківськ працював лікарем-травматологом у цілодобовому травматологічному пункті Івано-Франківської міської клінічної лікарні № 1.

Стаж - 25 років.

У лютому 2017 року підписав контракт та відбув у зону бойових дій.

Начальник медичного пункту 150-го окремого протитанкового артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ ЗСУ.

Капітан медичної служби.

Загинув 3 квітня 2017 року, на передовій, близько 12:40, під час виконання службових обов'язків у районі м. Лисичанськ (Луганська область).

Отримав смертельне вогнепальне поранення.

7 квітня з Богданом Ризаничем прощались в Івано-Франківську. Похований наступного дня на Алеї Слави міського кладовища в Чукалівці.

Залишились дружина і дорослий син.

Вадим Третяков

Вадим Олександрович Третяков народився 26 грудня 1987 року, в селі Безруки, Дергачівського району, Харківської області.

Військовослужбовець Національної гвардії України.

Загинув 4 квітня 2017 року під час виконання службового обов'язку поблизу селища Зайцеве, Бахмутського району, Донецької області.

Похований на кладовищі у селі Безруки.

Єдиний син у батьків.

Юрій Без'язичний

Юрій Васильович Без'язичний народився 2 квітня 1967 року, в смт. Чорноморське, Лиманського району, Одеської області. Дитинство провів у Чорноморському. Там і вивчився.

Закінчив Харківське вище танкове командне училище, Харківський інститут танкових військ та Академію держуправління. Також навчався в Одеському регіональному інституті державного управління (НАДУ) при президентові України (заочно). Отримав диплом за спеціалізацією «Європейська інтеграція в умовах глобального врядування».

Підполковник, військовослужбовець 59-ї ОМПБр.

Був поранений у зоні проведення АТО о 3:00 ночі. У кузов-фургон, де спав Юрій, влучила граната.

З важкими травмами Юрія терміново привезли у лікарню швидкої допомоги, там він декілька місяців перебував у комі.

Помер 7 квітня 2017 року, не приходячи до тями, в реанімаційному відділенні Запорізької обласної клінічної лікарні.

Похований на кладовищі в смт. Чорноморське.

Залишився дорослий син, військовослужбовець військово-морських сил ЗСУ.

Олександр Соловйов

Олександр Сергійович Соловйов (позивний «Соловій») народився 24 січня 1996 року, в селі Кам'яний Міст, Первомайського району, Миколаївської області.

Проходив військову службу в 1-му гаубичному самохідно-артилерійському дивізіоні 17-ї ОТБр на посаді механіка-водія САУ 2С1 «Гвоздика».

Загинув 3 квітня 2017 року, поблизу селища Роздолівка (Бахмутський район), Донецької області.

Похований 6 квітня на кладовищі у селі Кам'яний Міст.

Одружитися Олександр не встиг. Залишилися батьки та рідний брат.

Юрій Деркач

Юрій Олексійович Деркач народився 21 листопада 1997 року, в селі Гусарщина, Охтирського району, Сумської області. Згодом переїхав та постійно мешкав у с. Карпилівка, Охтирського району.

Юрій пішов на фронт у своїх 19 років.

Звання - матрос, боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти (ОБМП), ЗСУ.

Служив за контрактом.

Загинув 13 квітня 2017 року. Отримав кульове поранення у зоні проведення АТО, поблизу с. Водяне, Волноваського району, Донецької області.

Похований на кладовищі у селі Карпилівка.

Денис Майборода

Денис Анатолійович Майборода (позивний «Красунчик») народився 15 лютого 1980 року, в місті Кривий Ріг.

У школі навчався добре, мав високі оцінки та здібності до навчання.

Захоплення викликали такі предмети, як історія та географія. Брав участь у олімпіадах, мав нагороди, грамоти. А після занять у школі грав у футбол, займався кікбоксингом.

Виступав на змаганнях із колективом кікбоксерів професійного бійцівського клубу «Барс» (Кривий Ріг).

Денис зі самого дитинства мріяв стати військовим. Коли всі писали роздуми на тему: «Ким я хочу стати, коли виросту», Денис написав: «Мрію стати прикордонником». Дідусь Дениса закінчив військове училище у Кіровограді. Можливо, розповіді та поведінка дідуся так вплинула на хлопчика.

Одразу після закінчення 11 класів поступив на навчання до Криворізького педінституту на кафедру фізмату. Але не довчився - пішов на військову службу. Дуже чекав повістки з військкомату, яку спочатку, аби хлопець довчився, любляча мати намагалася приховати від нього.

Проте Денис сам пішов до військкомату. Таким чином і опинився на службі в армії. Служив у місті Кременчук, у 23-му окремому аеромобільному прикордонному загоні спеціального призначення.

У 1999 році закінчив службу, повернувся додому та пішов працювати на залізорудну шахту «Батьківщина» у місті Кривий Ріг, яка входить до складу ВАТ «Криворізький залізорудний комбінат» (КЗРК). Був працівником служби охорони.

Трошки попрацювавши, вирішив вступати в інститут прикордонних військ у м. Хмельницький - у Національну академію ДПС України імені Богдана Хмельницького.

У 2009 році склав вступні іспити до Криворізького технічного університету, на інженерний факультет та отримав диплом бакалавра.

У 2010 році продовжив навчання та здобув диплом спеціаліста.

Встиг одружитися та розлучитися. Від цього шлюбу народився син Дмитро.

На фронті Денис - із 2014 року.

4 квітня 2014 року самостійно став до лав Збройних сил України, відслужив. Після чого підписав контракт.

Звання - сержант, посада - командир 2-го відділення 1-го взводу роти глибинної розвідки 131-го окремого розвідувального батальйону (ОРБ).

Денис Майборода виконував свої обов'язки сумлінно і відповідально.

Намагався привчати своїх хлопців до топографії, наполягав на детальному вивченні місцевості задля отримання найкращого результату у розвідці. Завжди був попереду.

Коли приїжджав у короткі відпустки, мати питала, чому він вдруге поїхав у зону бойових дій. Денис відповідав: «Там всі хлопці - ідейні. Демобілізуються, посидять трошки і назад повертаються, на війну. Як я їх покину?»

За час АТО заслужив 11 нагород.

Загинув 30 квітня 2017 року, на передовій, під час виконання бойового завдання, поблизу смт. Катеринівка, Попаснянського району, Луганської області.

Отримав смертельні поранення в результаті мінометного обстрілу ворога.

Прощалися з Героєм 3 травня 2017 року вдома, у Кривому Розі.

У цей день трауру в місті приспустили державні прапори та офіційно повідомили про день скорботи. Криворіжани, прощаючись з Денисом Майбородою, ставали на коліна на знак пошани. Провести земляка в останню путь приїхало кількасот працівників «Кривбасзалізрудкому», однокурсники, волонтери, бійці зі 40-го батальйону, 17-ї танкової бригади, добровольці, представники міськради та виконкому Покровського району.

Наразі збирають підписи, щоб перейменувати одну з вулиць на честь розвідника Дениса Майбороди.

Похований 3 травня 2017 на «Алеї Слави» на центральному кладовищі м. Кривий Ріг.

Залишилися мати, батько, рідний брат та син Дмитро (11 років).

Джерело: «Літопис UA»