(Продовження статті «Децентралізація по-Гайсинському. Відкритий лист голові
Гайсинської міської ради А. І. Гуку»
(«Час і Події», № 30, 27 липня 2017 р.)

Конфлікт в Гайсині виник навколо знищення зеленої охоронної зони Міського краєзнавчого музею Гайсинщини і будівництва на його місці дорогого скверу Слави з непотрібними елементами, як ото фонтани. В той час, коли музею виділили на придбання експонатів у 2017 р. всього лише 505 гривен ($20) в рік, він буквально задихається у тісному приміщенні.

Без усякого сумніву, пам'ятник полеглим у цій війні нашим воїнам-гайсинчанам треба збудувати, ніхто з наших героїв чи громадян це не заперечує. Кожен із наших полеглих героїв заслуговує на пам'ятник із золота, було б воно у нас! Але не зрозуміло нікому, чому для цього знищувати уже вирощених 15 дерев (сторічну липу - реліквію та решту 20-50-річних).

Навіщо така неймовірна розкіш, як запланована ще й стіна розміром 34 на 3 метри. До слова, у Вашингтоні є Меморіал жертвам в'єтнамської війни. Так от: на стіні приблизно вдвоє довшій, ніж Гайсинська (у Вашингтоні стіна 75 на 3 метри) вигравірувано понад 68000 імен полеглих у тій війні американців. Нам же треба закарбувати 17 прізвищ полеглих синів. Дай Боже, щоб матері Гайсинщини більше не проводжали у вічність своїх дітей...

 

А ще ж заплановане насадження нових 17 дерев на місці знищених (!!!), фонтани і розетки для wi-fi на вулиці. Коли поряд музей не має водопроводу і санвузла, і працівники та відвідувачі музею ходять «до вітру» в туалет на подвір'ї, як було в селах початку ХХ ст. Коли родини полеглих потребують не одноразової, а постійної допомоги. Коли громадськості невідома ціна проекту в цілому і по частинах. І не варто авторам ідеї проекту, та тим, хто його затверджував, спекулювати на святих цінностях «патріотизм» та «пам'ять».

Сергій Васильченко з музейними експонатами часів Другої світової війни – гарматами ЗІС-1 та ЗІС-2 (30 липня 2014 р.) – на фоні зелених насаджень охоронної зони музею, знищених безжалісною рукою безгосподарних чиновників міста Гайсин в березні 2017 р.

 

Ось і виникла типова підозра нашого часу: «відмивання бюджетних грошей»!

Знати, щоб діяти громадам на місцях

Можна зауважити, що гайсинська тема - дрібниця - в той час, коли експонати зі світовими шедеврами пліснявіють у запасниках, гинуть у ще недавно квітучих київських музеях; коли на культуру ВР капає «мізер»; коли у Львові якась невідома особа спокійно анексує (присвоює) завод, де років 50 відливали монументальні скульптури для всієї країни, а тепер відомих заслужених скульпторів виганяють на вулицю; коли в Києві нищать історичний центр, забудовуючи його хмарочосами, через, боляче вимовити, НЕзаконні дозволи Міністерства культури! Коли ось днями оголосили приватизацію відомої кожному українцеві кіностудії імені Довженка, найкращої на весь колишній Союз студії документальних фільмів та десяток інших культурних об'єктів. SOS! SOS! - волає не лише культура, а й уся країна.

А тому, думаю, і треба розмовляти з громадами маленьких провінційних міст, щоб звернути їхню увагу на те, що відбувається, нагадувати людям, що треба долучатися до громадського життя, не бути байдужими, стати стіною, своїми руками і плечима боронити свій сквер, захищати загальнолюдські та християнські цінності, розуміти, кого обирати чи НЕ обирати у владу знизу до верху, щоб змінити антинародну олігархічну систему. Якщо шляхом виборів, то фейсбучних та столичних мешканців замало. Результати залежатимуть від вибору та активності більшості на місцях. Таких міст, як Г айсин.

Гайсинчани та вінничани дізнаються про наші матеріали - обіцяємо.

*****

Конфлікт у Гайсині розгорнувся між завідувачем сектору музею,  принциповим Сергієм Васильченком та головою організації  «Спілка учасників бойових дій АТО м. Гайсин та Гайсинського району» Миколою Данилюком, який виступає войовничим рупором рішень міської та районної влади. Оскільки дискусія досягла апогею з погрозою навіть фізичної розправи, то виникла потреба дізнатися, хто є хто в цій дискусії. Так виглядає, що конфлікт тут, скоріше, світоглядний, позиційний.

	Відвідувач на фоні зелених красенів охоронної зони музею, що теж пішли під вирубку з легкої руки все тих же чиновників міста

Автор ще тим часом не знайома особисто з паном Данилюком, а ось разом з родиною добре познайомилася з роботою завсектром музею Сергія Васильченка. Адже спілкуємося давно, а відвідали музей із приводу поповнення родинними матеріалами куточка, присвяченого моєму батькові Іванові Марковичу Миколайчуку - громадсько-політичному діячеві першої половини ХХ ст., членові Центральної Ради УНР, 10-річному в'язневі Соловків, (реабілітований у 1989 р), а невдовзі розстріляного німцями у Теплику. Ми разом з донькою Оксаною не змогли пройти повз те, що діється як у моєму рідному селі Кисляк, так і в місті Гайсин. Адже половина його сходжена моїми босими ногами. Його базар у голодні післявоєнні роки рятував нас з мамою: несли в мішечках на плечах для продажу городину, зібрану в лісі суницю та іншу поживу з лісу, щоб купити пляшку олії... Та й батько ж обраний у ЦР від Поділля (тоді місцевість називалася «Подолія») з центром у Гайсині. І вся його організаційно-політична діяльність була пов'язана з Подолією (нині - зокрема, Вінниччина та Хмельниччина). Отже, хто є хто?

Розмова зі Сергієм Васильченком (по скайпу)

- Сергію, твоя боротьба за інтереси музею, за дотримання законів, принциповість та незламність, це гени чи виховання? Я б назвала тебе романтиком революції. Розкажи про свій родовід, хто твої батьки? Хто найбільше вплинув на твоє виховання?

- Батько Олег Васильченко, нині покійний, родом з Вінниці, з родини цукровиків українсько-чеського коріння. Закінчив музичне училище і все життя пропрацював у Гайсині вчителем музики в музичній школі. Мати, Ніна Опанасівна, народилася в Донецьку, у змішаній українсько-російській родині. Отримала спеціальність техніка-технолога харчової промисловості і 35 років пропрацювала в Гайсині на заводі. Маю брата Ігоря, на 10 років старшого від мене. Ігор - кадровий офіцер (майор), який служив у Радянській армії, а закінчив службу в українській. У 2015 р був мобілізованим в армію і протягом 2-х років перебував у зоні АТО. Мешкає з родиною в Ужгороді.

Від матері передалося бажання працювати так, аби не було нарікань та зауважень. Батько, зі свого боку, передав частину культури спілкування з людьми, вміння знаходити контакт з будь-якою людиною. Інколи повчав: «Сину, не паси задніх і не забігай наперед, найкраще - тримайся середини».

- Але ж ти вчиняєш якраз навпаки: став радикалом, завжди попереду, не йдеш на компроміс, біле називаєш білим а чорне - чорним і не любиш сірого (серединного)...

- Тоді це, може, від когось із предків (усміхається). Або обставини життя. Ви згадували революційний романтизм. Романтиком я став приблизно на початку 90-х минулого сторіччя, після того, коли почав читати книги про козаків та події, які передували Визвольним змаганням 1917-1921 рр. У той час їх було мало, Україна щойно отримала незалежність, і тоді ще дуже сильно відчувався брак хорошої історичної книги. Продовжував читати, коли книжок з'явилося вдосталь, зокрема, книги видавництва історичного клубу «Холодний Яр», художні книги Василя Шкляра «Холодний Яр», «Маруся», про події Холодного Яру та серії книг видавництва TEMPORA Ярослава Тинченка.

- Як ти навчався в школі, твої зацікавлення там? Хтось з учителів мав вплив на тебе? Чому вибрав музеєзнавство, навчаючись в університеті? Це вимушений вибір чи покликання? Твій трудовий стаж?

- Я народився 15 вересня 1977 року, в місті Гайсин. Навчався та закінчив Гайсинську середню школу № 1. Вчився не дуже добре, точні науки не любив, а ось гуманітарні - це було моїм. Серед цих предметів особливо вирізнялися географія та історія. Географію навчив любити колишній мій учитель Чайнюк Віктор Степанович. Цікавість до історії в мене з'явилася якось сама, а бажання в подальшому її вивчати додав мій колишній учитель історії та майбутній директор музею - Прокоф'єв Олександр Владиславович... У школі брав участь у шкільній та районній олімпіадах з історії (1-е місце) та обласній. Двічі, у 1994 та 1995 роках, намагався вступити до Вінницького педагогічного інституту ім. Миколи Островського, але «пролетів».

Трудовий шлях розпочав 1994 р., у своїх 16 років. Першим місцем роботи був комбінат побутових послуг, куди батько заледве влаштував мене різноробом, оскільки неповнолітнього нікуди не хотіли брати.

Надстрокова служба в українській армії: прапорщик Сергій Васильченко та майор Ігор Васильченко. Ужгород, «Пагорб Слави», 9 травня 1999 р.

Перед тим як потрапити до музею працював на різних роботах звичайним робітником, а у період із грудня 1995 до серпня 2000 року служив у лавах ЗС України. Останнє звання - прапорщик.

Праця в музеї, можна сказати, почалася випадково. Я приносив туди речі, які ставали майбутніми експонатами. І в 2009 р. тодішній директор - Стрижалов В. Л. - оформив мене спочатку на півставки завгоспом, а пізніше на посаду завсектором, на якій працюю донині. В червні-липні 2015 р. тимчасово виконував обов'язки директора.

А бажання мати вищу освіту - це була моя давня мрія. Через 16 років по закінченні школи сталося диво - я успішно здав ЗНО (скажу відверто - це було дуже складно) і вступив (2010 р.) у Київський національний університет культури і мистецтва. З легкої руки заввідділом культури Гайсинського району Ричкова Миколи Леонідовича я у Вінниці взяв квоту на заочну форму навчання за державним замовленням і...

 - ...і закінчив його з відзнакою, отримавши диплом за спеціалізацією «Музейна справа та охорона пам'ятків історії та культури».

- Так.

- Ти - учасник останнього Майдану. Згадую, як 7 чи 8 січня 2014 р.,тобто, на «наше» Різдво, проходила мимо намету з написом «Гайсинщина». На ньому були перераховані назви всіх наших містечок і сіл, які були представлені на Майдані делегатами. Не забуду, як «мешканці» намету роздавали всім бажаючим смачну кутю. Почастувалася і я, згадуючи кисляцьке дитинство. Можливо, того дня ти, ще тоді незнайомий, також там був?

- Я брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. На Євромайдан прибув до Києва після зустрічі з активістами біля пам'ятника Леніну в рідному місті. На Майдані я був у період з 9 до 20 грудня 2013 року у складі 1-ї Сотні, був учасником оборони Майдану в ніч з 10 на 11 грудня, далі - з 31 грудня 2013р. до 6 січня 2014-го, з 21 січня до 2 лютого 2014-го, з 9 до 28 лютого 2014 року. З 31 грудня 2013 до сьогодні (формально) - чатовий 27-ї Сотні. Так що, 7 січня ми розминулися з вами одним днем. Я би «не вилазив» звідти «до перемоги», але мусів відвідувати час від часу одиноку маму похилого віку та ходити на роботу в бюджетну установу.

- Твій опонент пан Микола Данилюк «Гайсинському віснику» сказав, що ти мовчав, допоки тривала мобілізація, бо, мовляв, боявся її. Що скажеш на це?

- За час подій на Майдані я мав 3 поранення, забій голови та отруєння газами. Останнє поранення отримав на вул. Інститутській, коли під ногами розірвалася світло-шумова граната, підсилена різним начинням. 7 днів ходив з уламками в ногах, лише 25 лютого лікар без відповідного профілю та наркозу в медпункті Українського дому витягнув найбільший уламок. За цей час рана почала гноїтися, виникла загроза ампутації лівої ноги вище коліна. Але завчасна, в останню мить, допомога небайдужої киянки мене врятувала. Поранення лікував 1,5 місяця у двох київських лікарнях та у місті Трускавець, Львівської області. Реабілітацію проходив ще 6 місяців, тривалий час кульгав, тому і не потрапив під мобілізацію. До сих пір ногу повністю не відчуваю (пошкоджені нервові закінчення). Нині разом з іншими гайсинчанами перебуваю у складі роти територіальної охорони при військкоматі. Пізніше записався до місцевої Самооборони, керівником якої є і до сьогодні.

Сергій Васильченко – учасник 1-ї та 27-ї Сотень Майдану у 2013-2014 рр.

 

- Думаю, що з твоєю небайдужою натурою ти не міг не займатися волонтерством.

- З 3 вересня 2014 року займаюся волонтерством разом зі своїми самооборонівцями-однодумцями. Одного разу на околиці села Піски, поблизу Донецька, разом з хлопцями-волонтерами ледве не загинули внаслідок обстрілу ділянки дороги, де ми зупинилися. На схід до хлопців возили: харчі, одяг (взимку - теплий), маскувальні сітки, адресні передачі, генератори, у спекотні тижні - мінеральну воду, сухий спирт, німецькі точні компаси, канцтовари, обереги від дітей-школярів, листи з вітаннями та побажаннями. Особисто я їздив 10 разів на схід України - возив допомогу нашим героям-захисникам. Світлини на моїй сторінці у Фейсбуці тому доказ.

	Учасники «Самооборони Гайсинщини» (Сергій Васильченко – справа) на першій річниці початку Революції гідності. Київ, Майдан, 21 листопада 2014 року

- Ти є головою Самооборони Гайсинщини і підписуєш свої клопотання саме так. Коли вона організована і чи діє зараз?

- Самооборона міста Гайсин та району була створена у першій половині березня 2014 р. Кістяк утворили хлопці з Майдану та мешканці району. Спочатку її очолив місцевий підприємець - Віктор Дмитрович Скрипник, якого за підлі та неправомірні дії хлопці усунули з цієї посади 22 серпня 2014 року і більшістю голосів обрали мене. Моя виборна посада називається так: керівник штабу ГО «Всеукраїнська організація Самооборона Майдану» у місті Гайсин та районі. Посвідчення підписане головою організації - Андрієм Парубієм. На теперішній час нас не так багато, але ми намагаємося бути корисними суспільству та військовим на сході.

- На сесії міської ради 21 липня Микола Данилюк згадував твоє висловлювання про Майдан в сенсі свого обвинувального акту тобі. Нібито, ти сказав: «Якби не Майдан, то не було б і війни». Прокоментуй свою позицію.

- Я вже висловлював свою думку з цього приводу. Якби суспільство, в лавах якого перебував і я зі своїми земляками-однодумцями, не піднялося на боротьбу проти злочинної влади, яку очолив Янукович із 2010 року, хіба був би збройний опір російським окупантам, чи існувала би зараз та армія, яку ми створили за останні 3 з лишнім року, загартована в боях? Звісно, ні. А Данилюк ще сумнівається і не хоче це зрозуміти та ще й перекручує по-своєму моє висловлювання.

- Ти грамотно і ґрунтовно відповідаєш на всі питання стосовно історії та всіх інших питань матеріальної та духовної культури Гайсинщини. Цікаво проводиш екскурсії. Одночасно знаєш всі питання адміністративного управління музеєм, його роботу та проблеми. Коли я телефонічно за рік до відвідин музею звернулася до колишнього директора пана Прокоф'єва, він одразу ж скерував на зв'язок з тобою зі словами: «Він усе знає»...

- Не знаю, як відповісти, бо лише сам Прокоф'єв може дати відповідь, чому він так сказав. Я не вважаю себе великим знавцем історії, адже Олександр Владиславович є фаховим та досвідченим істориком-краєзнавцем, у якого десятиріччя напрацювань у цих питаннях. А проблемами музею поза своїми прямими штатними обов'язками займаюся тому, що болить.

- Коли почалося протистояння з міською радою і чому? Чому вважаєш своїм обов'язком боротися за дотримання законів?

- Протистояння з міською радою розпочалося під час зустрічі 11 травня 2016 року в актовому залі районної адміністрації, де були присутні громадські діячі, депутати районної та міської рад, представники духовенства. Тоді керівник РДА Владислав Уткін озвучив наступне: нібито, гайсинчани почали скаржитися місцевій владі на те, що пам'ятник Героям Небесної Сотні стоїть не в тому місці, де йому треба, і заважає відпочивати (7) відвідувачам Центрального парку. І, мовляв, запропонували його перенести до скверу Слави, встановити на місці пам'ятника 5-й річниці Жовтневого перевороту. Ми з хлопцями цими словами обурилися Адже не секрет, що пам'ятник Небесній Сотні було виготовлено у серпні-вересні 2014 р. на власні кошти самооборонівця, а нині захисника на сході України - Віктора Борисовича Недолі, який дав 10 тисяч гривень ще за старим курсом, а також мешканці сусіднього села Михайлівка зібрали близько 300 гривень. Виконав цю роботу наш талановитий майстер самооборонівець-волонтер Владислав Васильович Ільницький. Цей пам'ятник-хрест освячений священиком Київського Патріархату. Я це все озвучив і сказав на завершення виступу: «Якщо почнете його рухати, приїдуть патріоти з усіх кінців України». (Сама бачила цей чудовий пам'ятник на відео, що було зняте в день зворушливого відкриття пам'ятника 14 жовтня 2014 р. Першим подякував усім патріотам тодішній голова РДА, учасник Майдану Сергій Котенко - авт.).

З того часу я став для начальства ворогом.

«Гуманітарка» для обласної загальноосвітньої санаторної школи-інтернату у м. Щастя та подяка від неї музею

 

Пізніше була суперечка з паном Гуком через львівське сміття, коли місцеві мешканці Замостя 12 жовтня 2016 р. пішли до нього зі скаргою про великі вантажівки сміття зі Львова. Спочатку пан голова сказав людям: «Що ви слухаєте тих придурків (він мав на увазі Самооборону, «Правий сектор» та деяких активістів), вони лише знають, як колотити людьми». Але під тиском тих самих людей А. І. Гук наступного дня у своїй ручній газеті був змушений висловити і своє обурення львівським сміттям.

Волонтерство. Гуманітарна допомога 9-му батальйону (м. Попасна), лютий 2016 р. (Саме в цей час невідомі зняли охоронну таблицю «Пам’ятник архітектури ХХ ст.» з будівлі музею)

У грудні 2016 р. конфлікт з мером стався через низку трагедій на центральній дорозі в східній частині міста - вона є частиною міжнародної траси Е50, яка проходить через наше місто і потребує додаткових заходів дорожньої безпеки. Мова йде про те, що почали збивати людей у тому районі, почали травмуватися та гинути наші земляки. Після травмування неповнолітньої дитини ми з хлопцями просто перекрили цю ділянку дороги. До нас приїхав лише голова РДА Владислав Уткін, а мер міста сказав, що в таку пізню пору (21.00) він нікуди не виїжджає і там, серед нас, йому нема що робити. Активісти викликали два центральні телеканали.

Звичайно, це Анатолієві Іллічу не сподобалося. Він вирішив змінити штатний розпис в музеї та звільнити мене з роботи зі січня 2017 року. Я у відповідь поїхав з листом-скаргою до голови Вінницької ОДА Валерія Вікторовича Коровія. З обласної адміністрації зателефонували у Гайсин і дали, відповідно, прочуханки. Наше міське та районне начальство трішки притихло.

А потім, наприкінці березня 2017 р., почалася епопея з деревами та будівництвом. Далі ви вже самі все знаєте.

- З риторики твого опонента складається враження, що ти і проти встановлення монумента полеглим та вшанування їхньої пам'яті, і проти учасників АТО, і... взагалі, ледве не «ворог народу» на кшталт 37-го року...

- До цієї спілки АТО, очолюваної Миколою Данилюком, у мене ставлення негативне, і не лише в мене. Вона створена не патріотами, а маріонетками, які «лягли» під владу й інколи виконують її команди. Думаю, що і Владислав Уткін, і Анатолій Гук туди вливають шалені кошти як на організацію, яка діє, нібито, на громадських засадах (це, до речі, так Данилюк сказав перед депутатами).

З його слів, у його спілці нараховується близько 700 осіб і вона діє у межах Гайсинського району. Наприклад, я є представником Спілки учасників бойових дій та волонтерів АТО, в якої є представництво у 21-й області та яка нараховує у своїх лавах близько 20 тисяч учасників бойових дій та волонтерів. Данилюк контролює списки тих, хто в нього реєструється.

Наступне: як я можу бути проти учасників АТО і проти встановлення пам'ятника? Суцільна маячня. В мене старший рідний брат - кадровий офіцер, який брав участь в АТО, друзі з Майдану -учасники АТО - як добровольці, нацгвардій ці, так і бійці ЗСУ. Я лише проти тої політики, яку проводять організатори цієї, схоже, приватизованої організації, а саме - вигороджують владу та намагаються диктувати свої правила, які далекі від патріотизму і бажання змінити ситуацію тут, у тилу.

Я публічно і неодноразово пропонував місце, яке, на мою думку, буде кращим для пам'ятника, і приміщення для самої спілки. Але хто з ким радиться? Захотіли зробити так, як самі задумали, і зробили. Ніхто з нами, музейниками, не радився, тим більше, з громадою.

Бліц-питання та бліц-відповіді

- Які саме дерева знищили на території охоронної зони навколо музею?

- Серед вирубаних 15-ти було: 4 липи, 2 яблуні, 3 горіхи, 2 вишні, 2 аличі, 3 виноградні лози,1 ясен, 1 горобина. Найстаріше дерево - це липа заввишки 20 метрів, якій понад 100 років, іншим деревам - приблизно по 20 років. Деякі, може, є трохи старішими.

У відкритті пам’ятника Героям Небесної Сотні у Гайсині, виготовленого з ініціативи 27-ї сотні Майдану за кошти гайсинчан-благодійників, взяли участь учасники самооборони Гайсина, Ладижина, Вінниці, воїни-афганці, «свободівці» та інші громадські організації. Гайсин, Центральний парк відпочинку ім. Богдана Хмельницького, 14 жовтня 2014 р. На відкритті мітингу прозвучало: «Віримо, що правда переможе зло, а вбивці будуть покарані»

- Хто і коли проінформував музей про початок вирубки дерев?

- Нас ніхто не інформував. Коли я викликав поліцію, то вона зафіксувала лише 4 пеньки. Голова міськради 4 квітня написав пояснення до поліції, що він не давав дозвіл на вирубку (значить, відчуває свою провину, бо чого б тоді писав таке пояснення?). Хоча ми цілим колективом бачили, як о 8.00 ранку 24 березня 2017 р. голова міськради Анатолій Гук, провідний спеціаліст міськради Сергій Канишин та директор КП «Гайсинська ЖЕК» Олександр Новіцький були перед музеєм та спостерігали за роботою працівників, які спилювали та рубали ці дерева.

- Чи бачив хтось із працівників музею проект будівництва скверу та його кошторис?

- Я про ці кошториси не знаю. Знає місцева влада і нехай відповідає на це питання: хто на цьому заробляє. Я вважаю, що гроші відмиваються ще й через новостворену організацію АТО, якою керує Микола Данилюк, прикриваючись патріотизмом та допомогою учасникам АТО.

- Які документи на дозвіл пред'я­вили, коли почалося будівництво?

- У перший день будівельники сказали, що мають есемеску з Вінниці «Починайте». Значно пізніше нашвидкуруч показав Декларацію архітектор міста Віктор Юрчак. Але зробити копію не дав.

- Тобі закидали на сесії міськради, що ти любиш «писати і жалітися». Приклади - кому і з приводу чого ти писав чи викликав поліцію?

Учасники «Самооборони Гайсинщини» на урочистостях, присвячених вшануванню пам’яті Героїв Крут, зі святими отцями Київського Патріархату. 29 січня 2017 р.

- Робив це не раз і не два. З приводу будь-якого порушення закону. Бодай, один приклад: через кілька днів після добровільної відставки директора музею Владислава Прокоф'єва 12 травня ц. р. з'явився у супроводі свого колеги по спілці АТО 29-річний учасник АТО Олександр Гончарук з паперовою «філіжанкою» кави в одній руці та наказом голови міськради від 11 травня ц. р. про його призначення директором музею - в другій. Ще й грубіянив 81-річному засновникові музею Володимирові Стрижалову. Звичайно, була і поліція, і заява в обласне управління культури. Результат? С. Гончарук числився на посаді директора 5 днів, з 11 до 16 травня, так і не приступивши до виконання обов'язків. (До слова, про цей казус я написала навіть у листі-зверненні Міністру культури з проханням допомогти навести лад у Гайсині - авт.).

- Твоє бачення вирішення конфлікту?

- Цього конфлікту не було б, якби місцева влада була чесною, порядною, патріотичною та толерантною на чолі зі своїм мером Анатолієм Гуком. Я вже неодноразово повторював нескладне вирішення: офіс спілки АТО переходить в інше місце і залишає нам 5 кімнат. Ми отримуємо можливість розширятися з площею і нарешті виконати Указ президента від 2015 року та постанову Верховної Ради від травня 2015 року. Також зможемо виконати припис від пожежників про створення запасного протипожежного виходу. І, головне, впорядкувати експозиції. Оскільки міським головою Гайсина є Гук Анатолій Ілліч, то йому особисто та його оточенню треба відповідати за цей «беспредєл». (Ось вам і кінець сварки-конфлікту, - авт.)

- Що ти хочеш додати сам з того, про що не запитала?

- До влади мають прийти справжні патріоти, а не ті, які нас постійно годують обіцянками і продовжують обдирати до нитки.

- А як вони, ці справжні патріоти, зможуть прийти до влади?

- Зможуть, якщо весь народ зрозуміє, що потрібні зміни і причому, кардинальні, а не те, що зараз відбувається. Мені самому соромно, що так сталося. Адже, будучи учасником двох майданів, я прагнув разом з іншими патріотами змінити життя в Україні.

*******

Бачимо, що Сергієві не треба лізти за словом в кишеню. Дійсно незручний, любить правду і рубає її «з плеча». Отож, не лише правдолюб, а й правдоруб.

******

Епілог. Пропонуємо варіант кінця, бодай, як частково залагодити конфлікт. Область зобов'язала Гайсинську міську раду провести конкурс на посаду директора Державного краєзнавчого музею Гайсинщини. Правильно, законно. Навіть зважаючи на те, що у нас за ці три роки зуміли спаплюжити всі рекомендовані хороші демократичні ідеї, як проект ProZorro, НАБУ, децентралізацію (правда, поховавши корисну ідею вже в прийнятому законі).

Те ж саме з ідеєю конкурсів. Бо ще до його проведення начальники знають зручного саме їм переможця : ). Як вболівальники інтересів гайсинської громади наша родина та редакція вносить пропозицію включити в список учасників конкурсу завідувача сектором музею Сергія Олеговича Васильченка. Найкращий претендент на цю посаду, бо відповідає найнеобхіднішим для керівника трьом «П»: професіоналізм, порядність, патріотизм. А ще, зважаючи на пасіонарність, кращого, надійнішого, хоч і незручного вам, шановний Анатолію Іллічу, не знайти. Недарма ж так детально ми описали його біографію. Виграє справа, а отже, і ви. І настане діловий мир умісті Гайсин, колишньому козацькому краї, овіяному ореолом визвольної боротьби, про який читає тепер весь український світ.

Далі буде

Фото з архіву С. Васильченка