Досліджуючи життя блаженного Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі від рук німецьких фашистів, ми з колегами подалися до Боснії і Герцеговини, де греко-католицький отець служив на початку 1900-х. Після приєднання краю до Австро-Угорщини туди почалося масове переселення українців з Галичини... Як нині живуть українці в Боснії і Герцеговині?

«Кожних 20-30 років тут стається конфлікт»

Ми зупинилися в місті Баня-Лука, що є адміністративним центром Республіки Сербської (так називається один із країв цієї держави). Війна закінчилася більш, як 20 років тому, проте люди досі переживають її наслідки. Понад те, очікують нової хвилі конфлікту.

Про війну нагадує безліч пошкоджених снарядами й бомбами житлових будинків.

«Проблема Балкан у тому, - розповідає вікарій для українських греко-католиків у Боснії і Герцеговині, настоятель храму Царя Христа в Баня-Луці отець Мирослав Крнешин, - що тут кожних 20-30 років стається якийсь конфлікт чи війна. І людям щоразу треба починати все з нуля. Життя тут, як на пороховій бочці. Через постійні конфлікти впродовж багатьох років українці звідси повиїжджали.

На перший погляд життя в Боснії видається цілком європейським і мирним. Між цієї країною та ЄС діє безвізовий режим. Багато людей працюють в Європі. Водночас, тут возвеличують Путіна мало не як царя. На сувенірних розкладках представлено великий вибір подарункових дрібничок з російською і «путінською» символікою, з написами на кшталт «Россия - Сербиja: Брат за Брата. Бог на небу, Русиja на земли».

«Серби (наголос на другому складі. - Авт.) сидять тут і чекають, доки Путін прийде і врятує їх, - каже священик. Щоправда, невідомо від кого...

З Баня-Луки вирушаємо до містечка Козарац, де жив і служив блаженний Омелян Ковч.

Сьогодні парохом тут є отець Михайло Стахник. Він мешкає з родиною біля греко-католицької церкви Пресвятої Євхаристії. Неподалік і український цвинтар. Населення міста Козарац на 90% складається з мусульман. Чи не на кожній вулиці мечеть...

«Пасторе, а де твоя борода?»

Нас люб'язно запрошують до хати. Українці з Великої України тут не часті гості, тому нам дуже раді, адже, як почуємо згодом, боснійські українці живуть у Боснії як «свої серед чужих», хоча це вже їхня країна, в якій вони народилися й виросли.

Вдома в отця Михайла вишиті рушники, «Заповіт» Тараса Григоровича на стіні, синьо-жовтий прапор... Родина дивиться українське телебачення через супутник, адже зберегти рідну мову за домінування іншої слов'янської мови значно складніше, ніж, скажімо, в англомовному середовищі.

На честь нашого приїзду дружина отця, Віра, готує для нас обід. Страви місцевої кухні. Неймовірно смачні. До нас приєднується українська родина зі сусідньої хати - Надія та Степан Сцибайли. Степан працює в місцевого фермера-мусульманина, доглядає породистих корів.

Українська мова в них давня галицька, та ще й трішки «посерблена», тому доводиться дослухатися до кожного слова... Проте, отець Михайло розмовляє доволі чисто.

У парафії отця з 1,5 тис. українців залишилося 120 родин. 321 душа, як каже отець.

Українці тут з'явилися на початку ХХ сторіччя. Прийшли сюди з Бродів, Збаража, Зборова. Зараз важко сказати, хто і з яких причин переселявся. «Переконаний, - каже священик, - що деяких просто обдурили. Їм обіцяли Америку, а спровадили сюди. Людям пропонували краще життя, звісно, за гроші. Бо ж вони були без нічого. А тут прийшли до лісу. Подарували їм по 10 га самого лісу. Вдома не було чим грітися, а тут поселилися в самому лісі».

Біль війни плавно прокрадається в нашу розмову...

«У Козарці, - розповідає священик, - є дві православні сербські церкви. Одна біля другої... Першу їм збудували австріяки. Теперішню - Петра і Павла - самі серби, коли перемогли в цій війні. У містечку є лише п'ять родин сербів. І дві церкви. Решта - мусульмани. Усі серби, які тут є, до останньої війни були червоними. Тож церква їм не була потрібна. А тепер якби могли, то й ногами хрестилися б».

Хоча серби тут православні, проте значно краще українці розуміються з мусульманами.

«З місцевим імамом маю дуже добрі стосунки. Ми разом викладаємо катехизм у школі. У Козарці в школі всі діти мусульмани, двоє сербів і троє українців. Директор запропонував мені викладати катехизм для тих трьох українських дітей. Чому він це зробив? По-перше, отримає допомогу від Європи на відновлення школи, оскільки тут є різні національності. А по-друге, і то було вирішальним, директор сам розповідає: «Дитиною я з'їв більше пирогів (вареників. - Авт.) у сусідській родині українців, ніж, можливо, самі діти з тієї родини». Усі мечеті під час війни були зруйновані. Усі. Ті, що є зараз у місті, відбудовані. І коли вони відкривають мечеть, то мене запрошують на урочистості.

«А щодо ставлення сербів до нас наведу такий приклад. Вони хотіли, аби ми воювали з ними за їхню нову державу - Велику Сербію. Мобілізували наших чоловіків, а родичів тих, які лишилися вдома, ті самі серби вбивали. Це свідчить про все».

«Якщо хтось каже, що він греко-католик, то оце «греко» не чують. Чують лише «католик». А якщо католик, отже, ти усташ (представник хорватської націоналістичної організації часів Другої світової війни. - Авт.). Коли почалася війна, сюди прийшли сербські «екстреми», навіть були зовсім шмаркачі. Контролювали хати, церкву, перевіряли, чи є зброя. Випитували в людей, ким вони є. Запитували: як звати? Якщо Василь, то «О, то вже наш». «Як хрестишся?» - запитували. Якщо трьома пальцями, то вже «наш». «Як молишся?» - «Отче наш...» - «О, то як ми». Хоча насправді він тієї молитви й не знає».

«Ото прийшов був один, сів на надгробок на цвинтарі біля храму. А я його знаю, шмаркач, жив недалеко, але мав рушницю... Питає: «Яка це мова?» Кажу: «Українська мова, кирилиця». «Російська?» А я йому: «Краща від російської і від вашої сербської, бо має трошки більше, ніж 33 літери». Подумав, а тоді питає: «Пасторе, а де твоя борода?» Відповідаю: «Як валитимеш церкву, то повідом мене про це, аби я встиг утекти з хати, бо церква впаде якраз на хату...» Подумав, почухав потилицю і, мабуть, вирішив, що валити церкву з кириличними написами - це погано».

«Перед останньою війною у Козарці було 98% мусульман. Українці жили на периферії містечка. Тутешні мусульмани - це мусульманізовані серби й хорвати. Остання війна почалася на території Хорватії у 1991-му, тут - у 1992-му. Через рік уже не лишилося жодного мусульманина. Тут були три концтабори. У с. Трнополє (поруч з Козарцем. - Авт.) перехідний концентраційний табір, де людей сортували. Чоловіків-мусульман, які годилися для війська, забирали в більш строгі табори. Більшість із них були вбиті. Тут ще є багато невикопаних братських могил. торік на околиці Томашиці викопали 400 тіл чи їх останки».

«...Перехідний табір не мав сторожів, але якби сербський вояк, п'яний чи тверезий, побачив і захотів помститися мусульманинові поза табором, то міг просто його вбити. Тому і є тут стільки закопаних коло меж, огорож...»

«Ми досі не маємо відомостей про зниклих українців у цій війні... Одного римо-католицького священика з родиною з Приядора вбили й кинули в мусульманську криницю».

«Я теж чекав, коли по мене прийдуть і (провів пальцем по горлу. - Авт.). Тут не можна було вийти, аби тебе кілька разів не проконтролювали. А були такі «грамотні», що й читати не вміли. Найгірше було тим, кого звали Антін, бо таке саме ім'я мав хорватський генерал. Людей з іменами Франко, Франьо, Франя теж розцінювали як ворогів, оскільки Франьо - це ім'я ворожого для них хорватського президента... Тобто, тільки за саме ім'я тебе могли арештувати чи одразу вбити».

«Мусульмани тут не були готовими до війни. Вони навіть не мали зброї. Зброю мали лише серби. Це було винищення. Це була помста. Зокрема, за те, що сталося під час Другої світової війни. Тут є кладовище, де поховані серби, яких побили дерев'яними молотками. Забили 400 осіб... Це були мужчини, яких відібрали на примусову роботу до Німеччини. А тут прийшла депеша, що вже вони не потрібні. І цих людей треба було пустити додому. Але знайшлися такі «відважні» мусульмани, які повбивали сербів. Вони й до того були в не найкращих стосунках, а після того стало ще гірше...»

«Вони все ще не розпрощалися з імперським минулим»

«Ми втратили більш, ніж половину наших людей, - додає отець Мирослав Крнешин, - вони, як біженці, виїхали до США, Канади, Австралії, до європейських країн. Під час війни нас усіляко виживали звідси. Зруйнували кілька храмів. У Приньяворі, де я народився, вночі в комендантську годину заклали міну й підірвали нашу церкву. Повалення храму (церкви, якщо це стосується українців, чи мечеті, якщо йдеться про місцевих мусульман) було першим попередженням: мовляв, вам тут не місце. Проблема сербів, які у своїх головах ще не розпрощалися з імперським минулим, у тому, що вони упереджено ставляться до всіх інших народів. А будь-яке упередження пов'язане ще й з неосвіченістю, затурканістю. Такі люди часто сприймають інших так: якщо ти не «свій», отже, хорват... А з хорватами в них давня ворожнеча...»

«Наші «співбрати» візантійські випробували сірники на нашій дерев'яній церкві ще в 1917 році», - розповідає отець Михайло.

Вирушаємо з отцем Михайлом по Козарцю, щоб забрати його дітей та онуків зі школи. Вони навчаються в селі Трнополє.

«Це - дуже відоме село. Про нього знають навіть у Гаазі, бо саме там, у Трнополє, був концентраційний табір під час останньої війни».

Їдемо вулицями.

«Ось тут жили дуже добрі сусіди, - коментує священик, - але виїхали до Каліфорнії завдяки сербам. - І тут жила родина з таким гарним українським прізвищем Брикайло. А тут було три хати Бойцунів. Одна родина виїхала до Едмонтона під час війни».

Більшість хат, які минаємо, належать мусульманам. Будинки розкішні.

«Усе це відбудовано завдяки європейським фондам. Але кожна друга хата має когось убитого.

Під'їжджаємо до школи, де поруч розташовувався концтабір.

«Оцей весь простір був заповнений людьми. А ось там українська хата покійного Павла Ботинського. У ніч із 5 на 6 березня 1993 року зайшов до хати серб, їхній сусід, розбудив Павла, Славцю та малу Анну й випустив у них цілу чергу «Калашникова». Їхня донька Весна спала в окремій кімнаті й втекла через вікно. Відтоді її переслідує синдром війни. Постійно міняє місця проживання. Сцена розстрілу родини весь час перед її очима».

«Логіка розстрілу була така, що треба вбити когось, щоб інші швидше втікали звідси. Тут жило більш, ніж 700 українців. Лишилося близько 300. Я не виїхав, бо як лишати людей? Я - священик. З наших священиків ніхто не виїхав».

«Помста вже почалася»

З усього почутого в нас складається враження, що мир тут не буде довговічним.

«Так, ситуація напружена. Відчувається, що країна вибрала не той шлях. Подивіться, у них навіть прапор схожий на російський... Зараз я покажу вам дві хати з низькими вікнами, де живуть мусульманські екстреми, ваххабіти. Вони не роблять нічого протизаконного. Але готуються. Вони поширюють своє радикальне вчення поміж поміркованішими мусульманами. Багато з їхніх лав пішли воювати на бік «ІДІЛ» у Сирії. Тут їх можна відрізнити навіть за зовнішніми ознаками: з ким спілкуються, як одягаються. У них штанки закороткі, а бороди квадратові, як у «Губки Боба». (Сміється.)

Зупиняємося на великому роздоріжжі, неподалік центру Козарця.

«24 травня 1992 року, у день Кирила і Методія, з пожежного будинку було дано сигнал про небезпеку. Саме після того почалися репресії. Уявіть собі місто, яке жило абсолютно мирним життям, а до війни життя було хорошим, заможним, оскільки тут мешкали, здебільшого, мусульмани-торговці, враз стало непридатним для життя. Не було ні електрики, ні людей у хаті, тиша, темрява. А вдень лише встигає око бачити дим то там, то там. Бо наші «добродії візантійські» позабирали з хат усе найліпше й попідпалювали їх, аби мусульмани не могли повернутися. Серби планували, що сюди прийдуть нові мешканці - їхні брати з Хорватії, що й сталося у 1995 році. Та потім їх змусили покинути ці захоплені будинки...»

«Мине час - і тут знову буде війна. Гадаю, помста нового періоду вже почалася. Як? Лікар може не вилікувати, суддя може прийняти неправильне рішення, поліцай може інакше подивитися на обставини злочину... Тобто, це вже є зараз. Мабуть, тут завжди горітиме».

Українці не вважають ту війну своєю. Хоча й народилися тут, як і їхні діди й прадіди. Це -їхня земля, і, водночас, вона досі лишається чужою. Вони дуже цікавляться Україною і з радістю відряджали б своїх дітей на Батьківщину навчатися всього українського. Хоча Україна не завжди пам'ятає про них...

Фото Василя Біленка

Автор: Оксана Климончук

Джерело: «Український Тиждень»