В епоху
відкритих даних, які уже систематизовано та структуровано, є установи, які працюють
над збереженням та поширенням десятків тисяч паперових документів про кожного з
нас. Мова йде про державні архіви, що лише стають на шлях оцифровування інформації.
Як працюють архіви за межами столиці, які кроки в напрямку впровадження технологій
уже зроблено і що ще треба змінити? Про сканування справ та створення власних баз
даних, а також про зростаючий попит на генеалогічні дослідження та стан архівної
системи України ми поспілкувалися з директором Державного архіву Вінницької області
Юрієм Легуном.
Про оцифровування
архівів
- Коли думаю про діджиталізацію
архівів, то згадую одну зі серій «Льодовикового періоду», коли білка горіхом затикала
льодяну стіну, з якої проривалася вода. І як ця бідна білка розтягувалася, щоби
закрити то одну шпарину, то іншу, аж поки стіну було прорвано, і вода полилася вниз
потоком. Чимало людей в архівній сфері сьогодні намагаються бути в ролі цієї білки
і зупинити поступ прогресу, але зробити це неможливо. Йдеться саме про електронне
копіювання документів і доступ до них, тому що багато структур намагаються працювати
по-старому, допускаючи дослідників лише до оригінальних документів, забороняючи
їм копіювати; і це - боротьба з химерами.
Пам'ятаю, коли ще кілька років
тому дійсно треба було приносити фотоапарат, щоби фотографувати в читальному залі,
а сьогодні люди все це роблять телефонами. Ми знаємо технологію Google Glass, і
чудово розуміємо, що ще кілька років - і в кожного окуляри або контактна лінза будуть
фотографувати. Абсолютно безглузда справа цієї боротьби проти оцифровування, і це
сумно і погано, що архіви замість того, щоб бути попереду цього процесу - копіювання,
оцифровування й поширення інформації - стоять позаду, намагаючись його стримати.
Інший важливий
момент - це те, що для архівістів є таке базове протиріччя, яке не дає їм працювати
і спокійно жити, протиріччя між нашими завданнями: з одного боку, ми повинні зберігати
документи - це наша функція. А зрозуміло, що коли справу дивляться, перегортають,
загинають, їй таким чином завдають шкоди, псують, надривають обкладинку. Виходить,
що архівіст працює цербером, не допускаючи до інформації. Але тоді втрачається сам
сенс цієї роботи: якщо ми не використовуємо інформацію, то нащо її зберігати? Це
- безглуздо. І от тут саме техніка нам дала відповідь на це питання, світовий прогрес
підказав шлях - електронне копіювання, яке постійно стає швидшим, кращим і ефективнішим.
Ми в себе в архіві вже 8 років,
відколи я тут працюю, поставили перед собою цю мету - оцифровування документів.
Двоє працівників щодня копіюють ці матеріали. Звичайно, це дуже мало - треба, щоби
не 2, а 22 людини працювало лише в нашому архіві. Та, оскільки ми - державна структура,
всі ці проблеми з кадровим забезпеченням, фінансуванням нам, на жаль, теж знайомі.
Про технології
в роботі
- Ми в багатьох питаннях були
першими в Україні, новаторами. Професійні сканери, спеціальна техніка, призначена
для такої роботи, надзвичайно дорого коштує. І у нас є такий сканер, який був куплений
за державною програмою, але він зламався, і сьогодні в нас немає ні фахівців, ні
фінансових можливостей, щоби його відремонтувати.
Тому, врешті-решт, ми були змушені
займатися такою «самопальною» творчістю, працювати зі звичайними побутовими фотоапаратами.
Зокрема, ми зробили стаціонарне місце - штатив, освітлення, столик. Знайшли безкоштовну
програму в Інтернеті, яка дозволяє одразу бачити на екрані монітора те, що ми фотографуємо.
Таку «самопальну» штуку зробили, одну-другу, і сьогодні вони працюють. Таким чином
ми досить активно копіюємо документи.
Про зберігання
та доступ до справ
- Є два ключові завдання: де
зберігати і як дати. І ми зробили в себе в читальному залі систему прямого вільного
доступу до всієї скопійованої бази. Якщо ви зараз підніметесь до читальної зали,
там є кілька моніторів, за якими сидять люди - і вони фактично можуть до всього,
що ми сфотографували на цей момент, мати доступ. Щодо завантаження - відвідувачі
поки що не можуть зберігати собі копії. Якщо люди звертаються, ми надаємо їм копії
за ціною 3 грн. 40 коп. за 1 відбиток.
Про генеалогію
і самостійне створення «родинних дерев»
- Можна звернутися до нас із
запитом, і ми дамо копію чи довідку, але це вже коштує 55 грн., оскільки це - праця
дослідника, який шукав цю інформацію. Запит суспільства зараз настільки великий
на пошук своїх родового коріння, що у нас виросла ціла «плеяда» комерційних дослідників.
Багато хто називає їх паразитами, але я так не вважаю. Вони - посередники, але наскільки
чую ціни, які вони ставлять, користуючись підвищеним попитом, то вони могли би бути
скромнішими і більше допомагати архіву. Це - питання їхньої совісті і ставлення
до роботи. Але є така певна категорія людей, які просто шукають клієнтів, дають
оголошення в Інтернеті, до них звертаються з усього світу - з Америки, Німеччини
і наших багато, і, відповідно, вони цю роботу проводять.
Найдешевший варіант - прийти
самому, але він і найдовший, найважчий, і ці пошуки можуть тривати десятиріччями,
особливо, якщо це кілька архівів.
Я сам займався своїм родоводом
по батьківській лінії, дійшов десь до 40-х років XVIII сторіччя, тому я собі уявляю,
як це непросто. Але людям цікаво, і це добре. Хоча, звісно, основний клієнт - це
ті, хто робить «картку поляка», і їм треба підтвердити своє польське походження.
Але дуже багато людей просто цікавляться зі світоглядних позицій і, як на мене,
це - чудово.
Про те,
як українці досліджують свій родовід
- Якщо
стосовно «карти поляка», то це, звичайно, такий стимул, який підганяє багатьох людей
у нас. Мабуть, це почалося ще до війни, а війна підштовхнула, тому багато людей
хочуть перебратися кудись у безпечніше місце. Все чекаю, коли ця хвиля зійде - але
вона не закінчується. Хоча якщо порозмовляти з ветеранами архівної справи, то це
- робота «від хвилі до хвилі». Наприклад, свого часу німці почали виплачувати гастарбайтерам
допомогу - і в нас черга стояла зі 6 ранку від архіву і в центрі міста закінчувалася.
Стояли дідусі й бабусі за довідками про те, що вони були в німецьких таборах, щоби
отримати допомогу. А до чи після того була хвиля виїзду євреїв, і вони так само
стояли всі масово за довідками. Сьогодні нова «хвиля» - «карта поляка». Я думаю,
що життя дасть нову причину для того, щоби звертатися до архіву масово. Я дуже сподіваюся,
що це буде «карта українця», за якою будуть звертатися громадяни українського походження.
Про проект
pra.in.ua
- Я спробував
зареєструватися, але не завершив цей процес. Тому я не можу компетентно описувати
цей проект. Як на мене, нічого нового і незвичайного тут немає: це - лише українська
полегшена версія того, що є у світі; насамперед - американських систем, які більш
відомі нам завдяки тому, що вони базуються на генетичних дослідженнях: відсиланнях
генетичних маркерів по $100 за аналізи. Там є кілька різних програм, які можуть
показувати твоє національне походження. Існує програма, де тебе вносять за твоїми
генетичними маркерами у світову базу - і тобі періодично приходить інформація про
те, що у тебе з'явився родич і наскільки він далекий, який також зареєструвався
у цій системі.
Така наша національна система
потрібна, але в неї люди вносять дані, які вони зберігають у своїх родинах. Все
одно практика свідчить, що ми всього не знаємо, треба звернутися до архіву, щоби
щось пошукати. Окрім того, в довгій перспективі ще будуть архівні фонди, збірки,
документи, самі архіви, в яких щось ще може бути, але ви туди ще не «дійшли».
Я це знаю, тому що коли писав
свою докторську, присвячену саме джерелам з генеалогії селян Подільської губернії,
то об'їздив 12 архівних установ Росії, Польщі і України. І весь час сам мав справу
з цим питанням: «Чого ви до нас приїхали? Що може бути стосовно подільських селян
у нас, у Варшаві, Петербурзі, Москві?». А виявляється, є! І може бути бозна-де,
там, де ми не уявляємо. А потім з'ясувалося, що щось є і в Нью-Йорку - і де тільки
немає. Цей пошук безкінечний. Звичайно, люди хочуть вибудувати те, що вони називають
деревом, оцю схему, а потім хочеться на неї «листочки» начіпляти - і цей процес
є дуже тривалим.
Про закордонний
досвід та українські реалії
- У Вінниці є місто-побратим
Кельце. Кілька років тому я вважав своїм обов'язком познайомитися з колегами з келецького
архіву. Але там у них така цікава ситуація, що якраз Келецький воєводський архів
- це перший архів Польщі, який потрапив під програму оновлення. Перший, який був
оновлений, - саме цей архів: його перенесли в колишню військову будівлю, повністю
облаштовану під архівну справу. На той момент це був фактично один із найкращих
і найновіших польських архівів нашого рівня. І звичайно, коли я з пані директоркою
ходив тим архівом, вона мені показувала все, що у них є, і весь час мене заспокоювала
і казала: «Не переживайте, ми нещодавно були такими самими. І так само, як ви у
єзуїтському монастирі, ми шукали прихистку в старій синагозі і мали ці всі проблеми,
а сьогодні ситуація змінилася». Будемо й ми оптимістами, хоча поки що, на жаль,
у Вінниці, в Україні, за 25 років незалежності жодної нової архівної будівлі не
зведено - за винятком Миколаївського міського архіву, який місто збудувало.
На Солом'янці ці знамениті дві
вежі - вигнали центральні корпуси, але так і не завершили, грошей немає, і ця справа
зависла. І по областях аналогічна ситуація. Фактично всі українські архіви, за винятком
дуже небагатьох, страждають через те, що немає сховищ. Хіба що Івано-Франківськ:
їм віддали колишню «Облкнигу» під склади, тому тепер у них проблем немає зі сховищем.
Сховища заповнені, на 100%,
на 99%, на 94% і так далі, фактично - заповнені вщент і приймати нормально документи
не можуть. І це, звичайно, проблема номер один, начебто, не дуже технічна. Якби
ми мали можливість закуповувати і використовувати стелажне обладнання з роликами,
які їздять, то все це займає в 1,5 разу менше місця. Також всі архіви мають підтримувати
температуру та рівень вологості в своїх сховищах. Із цим також є проблеми: все це
потребує великих витрат на опалення взимку, на охолодження влітку, й архіви цих
грошей не мають, і без цього зводять кінці з кінцями. Цю низку технічних моментів
можна продовжувати далі. Мабуть, у цьому є й вина самих архівістів, які не вміють
чітко та ясно пояснити свою важливість в суспільному житті та свої потреби.
Про стан
справ та ДДТ
- Для зберігання важливий температурно-вологісний
режим. Також картонування: всі документи мають бути в картонних коробках. Я не можу
сказати точно скільки, але залишився у нас певний відсоток справ ще не закартонованим.
У нас є лабораторія, реставраторів
скоротили до мінімуму, залишилася одна працівниця, раніше було більше. Вони займаються
тим, що розшивають, підклеюють, зшивають, заклеюють справи. По-перше, на нашому
рівні це - дуже низька фаховість, тобто, це не те, що мало би робитися з цими справами.
З іншого боку, я думаю, що якщо ми не можемо забезпечити нормальний рівень реставрації,
то чи варто цим займатися?
Краще ми зробимо електронну
копію, з якою працюватимуть дослідники, а цю справу закриємо в коробку, поставимо
на полицю до кращих часів.
Таким чином, ми і справу захищаємо
від зайвого смикання, й інформацію використовуємо. Мені здається, що саме таким
чином треба діяти. Це дуже яскраво видно на прикладі Хмельницького архіву. У
2004 році один з корпусів тоді ще Кам'янець-Подільського архіву, де зберігалися
матеріали Подільської губернії, став жертвою пожежі. І тоді близько 100 тисяч справ
були пошкодженими. Після цього всі ці залишки перевезли в Хмельницький - і сьогодні
там зберігаються всі ці справи. І ось уже понад 10 років там займаються реставрацією,
Американське посольство дало їм машину для нарощування листів. Це така робота, яка
на цьому історичному моменті особливого сенсу не має. Я вважаю - й їхньому директорові
про це казав, і вони наче змінюють цю свою лінію, - що їм треба максимально копіювати,
аби були електронні копії. Ось за ці роки вони відреставрували кілька сотень справ,
порівняно зі сотнею тисяч, які згоріли, такі темпи - це ніщо.
Про допомогу
архіву
- Питання
складне через свою масштабність. Ми живемо в період реформування багатьох галузей:
медична реформа, реформа самоврядування, фінансова реформа, реформа в поліції і
так далі. Як на мене, архівна система також дожила до того часу, що слід було би
казати про архівну реформу - і тоді взагалі обговорити, яке місце посідає в державному
апараті ця система, які її завдання, для чого вона потрібна. Зараз ми виконуємо
ті завдання, які сформульовані ще в 1950-х роках, і ми продовжуємо цими нормативами
керуватися і продовжуємо так жити. А тоді вже під час цієї дискусії очевидно можна
вийти на якесь більш ясне розуміння того, що нам треба з архівною системою робити.
| |
Архів – це місце, де навіть директорові треба шукати документи в коробці
| |
Сьогодні ми опинилися у складі
Міністерства юстиції, ми підпорядковані йому. Логіка яка: ми зберігаємо документи,
які мають юридичну силу, відповідно, Міністерство юстиції - наш куратор, наша київська
служба входить у систему міністерства. Але, на мою думку, ми таким чином нівелюємо
наше значення як зберігача історичної інформації. Тому що юристи мають певну компетенцію,
ці люди працювали в інших системах, і часто просто не вистачає взаєморозуміння між
нами і ними про те, для чого ми займаємося цією роботою.
Мені здається, що ми повинні
залишатися якоюсь установою, яка зберігає історичну пам'ять, і тоді нам потрібно
бути ближче до культури.
Сьогодні
в районах є районний архівний відділ адміністрації або сектор, є районний трудовий
архів, який зберігає документи про стаж роботи, пенсії і так далі, якщо є місто,
то є міський відділ. Треба визначитися, що з цією ланкою робити, чи вона потрібна
на рівні районів.
Інше питання, що ми робимо на
обласному рівні. У нас є система обласних архівів постійного зберігання. Ми перебуваємо
в складі структурного підрозділу облдержадміністрації, яка фактично нас фінансує,
кадрово забезпечує. Сьогодні я нас постійно порівнюю зі своїми сусідами, у нас Вінницький
обласний краєзнавчий музей за стіною, наші колеги. Ми зберігаємо писемні пам'ятки,
вони - речові. Вони утримуються з обласного бюджету, ми - з державного, у нас склад
менший, ніж 50 людей, у них - понад 80, взимку я заходжу, і в них ніколи не буває
холодно. Ось вам і місцевий бюджет.
Можливо, варто подумати, обговорити
таку систему. Якщо ми зберігаємо документи місцевих людей, можливо було б логічніше
віддати це під самоврядування, хай би воно нами опікувалося, може тоді наші проблеми
розумітимуть краще. Тут маса питань, ми, як директори архівів, їх озвучуємо, - має
пройти якесь таке обговорення всередині спільноти, але на жаль, поки що це не набуло
тих масштабів, які би мали бути.
Поради майбутнім
архівістам
- Перед архівами стоїть багато
різних завдань, які можна збити до 2 важливих блоків. З одного боку, ми займаємося
історією. Ми - установа, яка зберігає історичні документи, публікує їх, досліджує,
систематизує, і ми зберігаємо цю історичну пам'ять, регіональну. І мені цей вид
діяльності зрозумілий, близький, і саме тому, що я, історик, і є директором. Відповідно,
у цих людей одні завдання, одна специфіка.
Але архіви
обласні виконують ще один важливий блок завдань. Ми - установа, яка відповідає за
стан архівної справи і діловодства в області. Тобто, ми фактично маємо контролювати,
яким чином до рівня сільради відбувається діловодство, які документи вони залишають
і зберігають, в якій формі, як вони їх упорядковують, в якому стані вони зберігаються.
У нас є відповідні відділи - відділ формування, який працює з установами і у них
має забирати документи, організаційний відділ, який працює безпосередньо з трудовими
відділами - і це вже зовсім інша робота. Це - чиновницька робота, контролююча. Там
є свої вимоги, люди, які цим займаються, - справжні архівісти, тому що вони займаються
діловодством. Вони дивляться на документ не як на носій історичної інформації, а
як на документ, який має свої властивості, в якому має бути заголовок, номер, вступ,
висновок тощо. Я ж - історик, і в нас, можливо, десь є такий «перекіс». В мене є
одна така колега - доктор наук у Миколаєві - в Україні, загалом, 2 доктори наук,
які є директорами архівів. Тому ми серйозно займаємося цією історичною складовою.
Але не лише ми. Наприклад, Хмельницький взагалі створив такий потужний центр, і
вони займаються видавничою справою серйозно. Кожен докладається по-своєму, і специфіка
обласних архівів дуже відрізняється.
Казати про
те, що саме треба зробити, важко. Хіба що давати такі прості відповіді: «Дайте більше
грошей». Я розумію, що це - правильно.
Я вважаю, що спочатку не гроші,
а ідея має бути. А коли є ідея і вже під неї гроші - то це вже зовсім інший ефект.
Фото Олександра
Мельника
Автор:
Анна Савчинська
Джерело:
Na chasi