В епоху відкритих даних, які уже систематизовано та структуровано, є установи, які працюють над збереженням та поширенням десятків тисяч паперових документів про кожного з нас. Мова йде про державні архіви, що лише стають на шлях оцифровування інформації. Як працюють архіви за межами столиці, які кроки в напрямку впровадження технологій уже зроблено і що ще треба змінити? Про сканування справ та створення власних баз даних, а також про зростаючий попит на генеалогічні дослідження та стан архівної системи України ми поспілкувалися з директором Державного архіву Вінницької області Юрієм Легуном.

Про оцифровування архівів

- Коли думаю про діджиталізацію архівів, то згадую одну зі серій «Льодовикового періоду», коли білка горіхом затикала льодяну стіну, з якої проривалася вода. І як ця бідна білка розтягувалася, щоби закрити то одну шпарину, то іншу, аж поки стіну було прорвано, і вода полилася вниз потоком. Чимало людей в архівній сфері сьогодні намагаються бути в ролі цієї білки і зупинити поступ прогресу, але зробити це неможливо. Йдеться саме про електронне копіювання документів і доступ до них, тому що багато структур намагаються працювати по-старому, допускаючи дослідників лише до оригінальних документів, забороняючи їм копіювати; і це - боротьба з химерами.

Пам'ятаю, коли ще кілька років тому дійсно треба було приносити фотоапарат, щоби фотографувати в читальному залі, а сьогодні люди все це роблять телефонами. Ми знаємо технологію Google Glass, і чудово розуміємо, що ще кілька років - і в кожного окуляри або контактна лінза будуть фотографувати. Абсолютно безглузда справа цієї боротьби проти оцифровування, і це сумно і погано, що архіви замість того, щоб бути попереду цього процесу - копіювання, оцифровування й поширення інформації - стоять позаду, намагаючись його стримати.

Інший важливий момент - це те, що для архівістів є таке базове протиріччя, яке не дає їм працювати і спокійно жити, протиріччя між нашими завданнями: з одного боку, ми повинні зберігати документи - це наша функція. А зрозуміло, що коли справу дивляться, перегортають, загинають, їй таким чином завдають шкоди, псують, надривають обкладинку. Виходить, що архівіст працює цербером, не допускаючи до інформації. Але тоді втрачається сам сенс цієї роботи: якщо ми не використовуємо інформацію, то нащо її зберігати? Це - безглуздо. І от тут саме техніка нам дала відповідь на це питання, світовий прогрес підказав шлях - електронне копіювання, яке постійно стає швидшим, кращим і ефективнішим.

Ми в себе в архіві вже 8 років, відколи я тут працюю, поставили перед собою цю мету - оцифровування документів. Двоє працівників щодня копіюють ці матеріали. Звичайно, це дуже мало - треба, щоби не 2, а 22 людини працювало лише в нашому архіві. Та, оскільки ми - державна структура, всі ці проблеми з кадровим забезпеченням, фінансуванням нам, на жаль, теж знайомі.

Про технології в роботі

- Ми в багатьох питаннях були першими в Україні, новаторами. Професійні сканери, спеціальна техніка, призначена для такої роботи, надзвичайно дорого коштує. І у нас є такий сканер, який був куплений за державною програмою, але він зламався, і сьогодні в нас немає ні фахівців, ні фінансових можливостей, щоби його відремонтувати.

Тому, врешті-решт, ми були змушені займатися такою «самопальною» творчістю, працювати зі звичайними побутовими фотоапаратами. Зокрема, ми зробили стаціонарне місце - штатив, освітлення, столик. Знайшли безкоштовну програму в Інтернеті, яка дозволяє одразу бачити на екрані монітора те, що ми фотографуємо. Таку «самопальну» штуку зробили, одну-другу, і сьогодні вони працюють. Таким чином ми досить активно копіюємо документи.

Про зберігання та доступ до справ

- Є два ключові завдання: де зберігати і як дати. І ми зробили в себе в читальному залі систему прямого вільного доступу до всієї скопійованої бази. Якщо ви зараз підніметесь до читальної зали, там є кілька моніторів, за якими сидять люди - і вони фактично можуть до всього, що ми сфотографували на цей момент, мати доступ. Щодо завантаження - відвідувачі поки що не можуть зберігати собі копії. Якщо люди звертаються, ми надаємо їм копії за ціною 3 грн. 40 коп. за 1 відбиток.

Про генеалогію і самостійне створення «родинних дерев»

- Можна звернутися до нас із запитом, і ми дамо копію чи довідку, але це вже коштує 55 грн., оскільки це - праця дослідника, який шукав цю інформацію. Запит суспільства зараз настільки великий на пошук своїх родового коріння, що у нас виросла ціла «плеяда» комерційних дослідників. Багато хто називає їх паразитами, але я так не вважаю. Вони - посередники, але наскільки чую ціни, які вони ставлять, користуючись підвищеним попитом, то вони могли би бути скромнішими і більше допомагати архіву. Це - питання їхньої совісті і ставлення до роботи. Але є така певна категорія людей, які просто шукають клієнтів, дають оголошення в Інтернеті, до них звертаються з усього світу - з Америки, Німеччини і наших багато, і, відповідно, вони цю роботу проводять.

Найдешевший варіант - прийти самому, але він і найдовший, найважчий, і ці пошуки можуть тривати десятиріччями, особливо, якщо це кілька архівів.

Я сам займався своїм родоводом по батьківській лінії, дійшов десь до 40-х років XVIII сторіччя, тому я собі уявляю, як це непросто. Але людям цікаво, і це добре. Хоча, звісно, основний клієнт - це ті, хто робить «картку поляка», і їм треба підтвердити своє польське походження. Але дуже багато людей просто цікавляться зі світоглядних позицій і, як на мене, це - чудово.

Про те, як українці досліджують свій родовід

- Якщо стосовно «карти поляка», то це, звичайно, такий стимул, який підганяє багатьох людей у нас. Мабуть, це почалося ще до війни, а війна підштовхнула, тому багато людей хочуть перебратися кудись у безпечніше місце. Все чекаю, коли ця хвиля зійде - але вона не закінчується. Хоча якщо порозмовляти з ветеранами архівної справи, то це - робота «від хвилі до хвилі». Наприклад, свого часу німці почали виплачувати гастарбайтерам допомогу - і в нас черга стояла зі 6 ранку від архіву і в центрі міста закінчувалася. Стояли дідусі й бабусі за довідками про те, що вони були в німецьких таборах, щоби отримати допомогу. А до чи після того була хвиля виїзду євреїв, і вони так само стояли всі масово за довідками. Сьогодні нова «хвиля» - «карта поляка». Я думаю, що життя дасть нову причину для того, щоби звертатися до архіву масово. Я дуже сподіваюся, що це буде «карта українця», за якою будуть звертатися громадяни українського походження.

Про проект pra.in.ua

- Я спробував зареєструватися, але не завершив цей процес. Тому я не можу компетентно описувати цей проект. Як на мене, нічого нового і незвичайного тут немає: це - лише українська полегшена версія того, що є у світі; насамперед - американських систем, які більш відомі нам завдяки тому, що вони базуються на генетичних дослідженнях: відсиланнях генетичних маркерів по $100 за аналізи. Там є кілька різних програм, які можуть показувати твоє національне походження. Існує програма, де тебе вносять за твоїми генетичними маркерами у світову базу - і тобі періодично приходить інформація про те, що у тебе з'явився родич і наскільки він далекий, який також зареєструвався у цій системі.

Така наша національна система потрібна, але в неї люди вносять дані, які вони зберігають у своїх родинах. Все одно практика свідчить, що ми всього не знаємо, треба звернутися до архіву, щоби щось пошукати. Окрім того, в довгій перспективі ще будуть архівні фонди, збірки, документи, самі архіви, в яких щось ще може бути, але ви туди ще не «дійшли».

Я це знаю, тому що коли писав свою докторську, присвячену саме джерелам з генеалогії селян Подільської губернії, то об'їздив 12 архівних установ Росії, Польщі і України. І весь час сам мав справу з цим питанням: «Чого ви до нас приїхали? Що може бути стосовно подільських селян у нас, у Варшаві, Петербурзі, Москві?». А виявляється, є! І може бути бозна-де, там, де ми не уявляємо. А потім з'ясувалося, що щось є і в Нью-Йорку - і де тільки немає. Цей пошук безкінечний. Звичайно, люди хочуть вибудувати те, що вони називають деревом, оцю схему, а потім хочеться на неї «листочки» начіпляти - і цей процес є дуже тривалим.

 

Про закордонний досвід та українські реалії

- У Вінниці є місто-побратим Кельце. Кілька років тому я вважав своїм обов'язком познайомитися з колегами з келецького архіву. Але там у них така цікава ситуація, що якраз Келецький воєводський архів - це перший архів Польщі, який потрапив під програму оновлення. Перший, який був оновлений, - саме цей архів: його перенесли в колишню військову будівлю, повністю облаштовану під архівну справу. На той момент це був фактично один із найкращих і найновіших польських архівів нашого рівня. І звичайно, коли я з пані директоркою ходив тим архівом, вона мені показувала все, що у них є, і весь час мене заспокоювала і казала: «Не переживайте, ми нещодавно були такими самими. І так само, як ви у єзуїтському монастирі, ми шукали прихистку в старій синагозі і мали ці всі проблеми, а сьогодні ситуація змінилася». Будемо й ми оптимістами, хоча поки що, на жаль, у Вінниці, в Україні, за 25 років незалежності жодної нової архівної будівлі не зведено - за винятком Миколаївського міського архіву, який місто збудувало.

На Солом'янці ці знамениті дві вежі - вигнали центральні корпуси, але так і не завершили, грошей немає, і ця справа зависла. І по областях аналогічна ситуація. Фактично всі українські архіви, за винятком дуже небагатьох, страждають через те, що немає сховищ. Хіба що Івано-Франківськ: їм віддали колишню «Облкнигу» під склади, тому тепер у них проблем немає зі сховищем.

Сховища заповнені, на 100%, на 99%, на 94% і так далі, фактично - заповнені вщент і приймати нормально документи не можуть. І це, звичайно, проблема номер один, начебто, не дуже технічна. Якби ми мали можливість закуповувати і використовувати стелажне обладнання з роликами, які їздять, то все це займає в 1,5 разу менше місця. Також всі архіви мають підтримувати температуру та рівень вологості в своїх сховищах. Із цим також є проблеми: все це потребує великих витрат на опалення взимку, на охолодження влітку, й архіви цих грошей не мають, і без цього зводять кінці з кінцями. Цю низку технічних моментів можна продовжувати далі. Мабуть, у цьому є й вина самих архівістів, які не вміють чітко та ясно пояснити свою важливість в суспільному житті та свої потреби.

Про стан справ та ДДТ

- Для зберігання важливий температурно-вологісний режим. Також картонування: всі документи мають бути в картонних коробках. Я не можу сказати точно скільки, але залишився у нас певний відсоток справ ще не закартонованим.

У нас є лабораторія, реставраторів скоротили до мінімуму, залишилася одна працівниця, раніше було більше. Вони займаються тим, що розшивають, підклеюють, зшивають, заклеюють справи. По-перше, на нашому рівні це - дуже низька фаховість, тобто, це не те, що мало би робитися з цими справами. З іншого боку, я думаю, що якщо ми не можемо забезпечити нормальний рівень реставрації, то чи варто цим займатися?

Краще ми зробимо електронну копію, з якою працюватимуть дослідники, а цю справу закриємо в коробку, поставимо на полицю до кращих часів.

Таким чином, ми і справу захищаємо від зайвого смикання, й інформацію використовуємо. Мені здається, що саме таким чином треба діяти. Це дуже яскраво видно на прикладі Хмельницького архіву. У 2004 році один з корпусів тоді ще Кам'янець-Подільського архіву, де зберігалися матеріали Подільської губернії, став жертвою пожежі. І тоді близько 100 тисяч справ були пошкодженими. Після цього всі ці залишки перевезли в Хмельницький - і сьогодні там зберігаються всі ці справи. І ось уже понад 10 років там займаються реставрацією, Американське посольство дало їм машину для нарощування листів. Це така робота, яка на цьому історичному моменті особливого сенсу не має. Я вважаю - й їхньому директорові про це казав, і вони наче змінюють цю свою лінію, - що їм треба максимально копіювати, аби були електронні копії. Ось за ці роки вони відреставрували кілька сотень справ, порівняно зі сотнею тисяч, які згоріли, такі темпи - це ніщо.

Про допомогу архіву

- Питання складне через свою масштабність. Ми живемо в період реформування багатьох галузей: медична реформа, реформа самоврядування, фінансова реформа, реформа в поліції і так далі. Як на мене, архівна система також дожила до того часу, що слід було би казати про архівну реформу - і тоді взагалі обговорити, яке місце посідає в державному апараті ця система, які її завдання, для чого вона потрібна. Зараз ми виконуємо ті завдання, які сформульовані ще в 1950-х роках, і ми продовжуємо цими нормативами керуватися і продовжуємо так жити. А тоді вже під час цієї дискусії очевидно можна вийти на якесь більш ясне розуміння того, що нам треба з архівною системою робити.

Архів – це місце, де навіть директорові треба шукати документи в коробці

Сьогодні ми опинилися у складі Міністерства юстиції, ми підпорядковані йому. Логіка яка: ми зберігаємо документи, які мають юридичну силу, відповідно, Міністерство юстиції - наш куратор, наша київська служба входить у систему міністерства. Але, на мою думку, ми таким чином нівелюємо наше значення як зберігача історичної інформації. Тому що юристи мають певну компетенцію, ці люди працювали в інших системах, і часто просто не вистачає взаєморозуміння між нами і ними про те, для чого ми займаємося цією роботою.

Мені здається, що ми повинні залишатися якоюсь установою, яка зберігає історичну пам'ять, і тоді нам потрібно бути ближче до культури.

Сьогодні в районах є районний архівний відділ адміністрації або сектор, є районний трудовий архів, який зберігає документи про стаж роботи, пенсії і так далі, якщо є місто, то є міський відділ. Треба визначитися, що з цією ланкою робити, чи вона потрібна на рівні районів.

Інше питання, що ми робимо на обласному рівні. У нас є система обласних архівів постійного зберігання. Ми перебуваємо в складі структурного підрозділу облдержадміністрації, яка фактично нас фінансує, кадрово забезпечує. Сьогодні я нас постійно порівнюю зі своїми сусідами, у нас Вінницький обласний краєзнавчий музей за стіною, наші колеги. Ми зберігаємо писемні пам'ятки, вони - речові. Вони утримуються з обласного бюджету, ми - з державного, у нас склад менший, ніж 50 людей, у них - понад 80, взимку я заходжу, і в них ніколи не буває холодно. Ось вам і місцевий бюджет.

Можливо, варто подумати, обговорити таку систему. Якщо ми зберігаємо документи місцевих людей, можливо було б логічніше віддати це під самоврядування, хай би воно нами опікувалося, може тоді наші проблеми розумітимуть краще. Тут маса питань, ми, як директори архівів, їх озвучуємо, - має пройти якесь таке обговорення всередині спільноти, але на жаль, поки що це не набуло тих масштабів, які би мали бути.

Поради майбутнім архівістам

- Перед архівами стоїть багато різних завдань, які можна збити до 2 важливих блоків. З одного боку, ми займаємося історією. Ми - установа, яка зберігає історичні документи, публікує їх, досліджує, систематизує, і ми зберігаємо цю історичну пам'ять, регіональну. І мені цей вид діяльності зрозумілий, близький, і саме тому, що я, історик, і є директором. Відповідно, у цих людей одні завдання, одна специфіка.

Але архіви обласні виконують ще один важливий блок завдань. Ми - установа, яка відповідає за стан архівної справи і діловодства в області. Тобто, ми фактично маємо контролювати, яким чином до рівня сільради відбувається діловодство, які документи вони залишають і зберігають, в якій формі, як вони їх упорядковують, в якому стані вони зберігаються. У нас є відповідні відділи - відділ формування, який працює з установами і у них має забирати документи, організаційний відділ, який працює безпосередньо з трудовими відділами - і це вже зовсім інша робота. Це - чиновницька робота, контролююча. Там є свої вимоги, люди, які цим займаються, - справжні архівісти, тому що вони займаються діловодством. Вони дивляться на документ не як на носій історичної інформації, а як на документ, який має свої властивості, в якому має бути заголовок, номер, вступ, висновок тощо. Я ж - історик, і в нас, можливо, десь є такий «перекіс». В мене є одна така колега - доктор наук у Миколаєві - в Україні, загалом, 2 доктори наук, які є директорами архівів. Тому ми серйозно займаємося цією історичною складовою. Але не лише ми. Наприклад, Хмельницький взагалі створив такий потужний центр, і вони займаються видавничою справою серйозно. Кожен докладається по-своєму, і специфіка обласних архівів дуже відрізняється.

Казати про те, що саме треба зробити, важко. Хіба що давати такі прості відповіді: «Дайте більше грошей». Я розумію, що це - правильно.

Я вважаю, що спочатку не гроші, а ідея має бути. А коли є ідея і вже під неї гроші - то це вже зовсім інший ефект.

Фото Олександра Мельника

Автор: Анна Савчинська

Джерело: Na chasi