А війна триває. І не видно їй кінця-краю. Чи не щодня лави наших воїнів, українських синів, рідіють. Відходять найкращі. А на їхнє місце заступають інші. Бо кожен розуміє - ця війна може бути надовго. І кордони треба втримати. Будь-якою ціною. Навіть якщо ціна - людське життя.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Артур Латченко

Артур Вікторович Латченко (позивний - «Шумахер») народився 30 листопада 1995 року, в селищі Більськ, Котелевського району, Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі, в сільськогосподарському підприємстві «Скіф».

Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був «асом» у настільному тенісі, здобував перші місця у змаганнях.

Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною. За часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він захищав правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова.

Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї - юний справжній чоловік.

Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна». У лютому 2016-го був переведений до Харківської 164-ї бригади (радіотехнічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада - кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164-й бригаді. Згодом був прикомандирований до 72-ї ОМБр. Незважаючи на зламану руку, пішов на передову - з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився. Робив усе, що й побратими.

Спочатку товариші називали його «Арчі», але згодом у воїна з'явився інший позивний - «Шумахер»: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці - постійно «ганяв». Побратими згадують, що Артур був товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, підтримував товаришів навіть у найскрутніші часи. Пережив немало обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент - Артур все одно її не покинув і дав відсіч ворогу.

Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу біля шахти Бутівка, поблизу Авдіївки, Донецької області. До лікарні його не довезли - Артур помер у машині медиків.

Поховали Героя 5 квітня, у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.

Микола Яворський

Микола Васильович Яворський народився 9 грудня 1982 року, у селі Поворськ, Ковельського району, Волинської області.

Зростав у родині віруючих, був слухняним хлопцем. Шкільні предмети йому давалися важко, але він був у школі улюбленцем. Займався спортом, любив футбол, брав участь у спортивних змаганнях, отримав багато грамот.

У 2000 році закінчив 10 класів Поворської середньої школи.

У травні 2001 був призваний на строкову службу. Дуже добре себе зарекомендував та був обраний для участі у параді в Києві.

Після строкової армійської служби працював у Луцькому СІЗО. У 2003 був скерований у школу прапорщиків. Із 2005 року працював у дитячій виправній колонії м. Ковель.

Пізніше перевівся у комендатуру авіаційного полігону в рідний Поворськ.

З дружиною познайомився у 2010 році - і майже одразу одружився.

У рідному селі про Миколу Яворського відгукуються якнайкраще. Мав «золоті» руки, власноруч звів хату для родини. Був дуже віруючою людиною, допомагав церкві. У 2012 році у родині народився первісток, а у 2014-му з'явився і другий синочок.

У січні 2016 року Микола Васильович пішов на контрактну службу в 14-у ОМБр. Майже одразу потрапив на передову. Був поранений, лікувався у шпиталі, після чого повернувся у бригаду. Дуже спокійний, виважений, товариський, грамотний воїн.

Старший сержант 14-ї окремої механізованої бригади, командир міномета.

Загинув 16 березня 2017 року під час виконання військового завдання, внаслідок мінометного обстрілу опорного пункту поблизу с. Лобачеве, (Новоайдарський район) Луганської області.

Похований у рідному селі Поворськ 20 березня 2017 року.

Залишились мати, батько, брат. Вдовою залишилася молода дружина, напівсиротами стали маленькі синочки п'яти і трьох років.

Прощаючись із загиблим Героєм, односельці стояли вздовж вулиць на колінах. У місцевому храмі відбулася панахида. Поховали Миколу Яворського на місцевому цвинтарі з військовими почестями. «Микола Яворський був Людиною з великої літери. Був справжнім патріотом України. Неможливо повірити, що тебе більше немає поміж нас...» - звучало над труною бійця.

Олександр Третяк

Олександр Євгенович Третяк народився 28 вересня 1989 року, в місті Дніпро.

З 1997 до 2007 рр. навчався у середній школі № 5 міста Дніпро. Закінчив 11 класів.

У 2007-11 роках навчався у державному Дніпропетровському індустріальному технікумі за спеціальністю «машинобудування».

Ніколи не сидів на одному місці. Багато подорожував як за кордоном, так і в рідній Україні. Легкий на підйом, Сашко побував майже у кожному українському містечку.

У 2008 році призваний Ленінським РВК міста Дніпро до лав Збройних сил України.

У 2008-2009 роках проходив військову службу у ВЧ № 3036 на посаді стрільця у званні старший солдат. Тоді і зрозумів, що армія - це його стихія.

У 2011 році вступив до Національної металургійної академії України, на заочний факультет. Отримав диплом за спеціальністю «машинобудування».

З 24 березня 2014 року проходив військову службу від військової частини А 1126 у 25-й окремій Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді. Учасник бойових дій зі самого початку війни на Донбасі.

Тоді ще, на початку, Сашко бачив більше жахіть війни, аніж інші. Терористи розташували навколо Луганського аеропорту велику кількість вогневих точок, і летовище перебувало в облозі, коли три літаки відрядили в зону бойових дій...

Сашко був у першому літаку, який встиг приземлитися. Другий, відомий на сьогодні кожному українцю - Іл-76, збили російські найманці. Тоді одночасно загинули 49 українських військових.

Олександр Третяк служив із задоволенням, демобілізувався, але за деякий час знову повернувся до десантних військ.

Після першої демобілізації працював у ТОВ «ВКП Промонтаж Реконструкція». У 2016 році продовжив навчання у Національній металургійній академії України, де навчався з 2011 року.

Із 2016 року вдруге захищав суверенітет України на фронті.

З 24 грудня 2016 року підписав контракт та став до лав 81-ї аеромобільної бригади.

Звання - старший солдат, посада - гранатометник 3-го парашутно-десантного взводу, 9-ї парашутно-десантної роти, 3-го парашутно-десантного батальйону 81-ї ОАеМБр.

Отримав 4 нагороди за військову службу (волонтерські та державного рівня), відзнаку та медаль за військову службу Україні, нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту».

Член Дніпровської міської спілки Ветеранів АТО.

Мріяв мати свою родину, але так і не встиг... Казав, що спочатку треба на ноги стати, будинок збудувати, що і почав робити у вільний час.

З війни його чекала мати, Тетяна Іванівна Третяк. Тато помер 9 років тому.

Загинув 3 квітня 2017 року, в районі Донецька, на передовій, підірвавшись на міні МОН. Тоді ще двоє бійців отримали поранення.

Похований 6 квітня 2017 року, в Дніпрі, на Краснопільському кладовищі.

 

Руслан Аміров

Руслан Алієвич Аміров народився 31 березня 1992 року, в смт. Сосниця, Чернігівської області.

У 2007 році здобув середню освіту в Сосницькій гімназії імені О. Довженка.

Закінчив 9 класів. Займався вільною боротьбою. Мав нагороди. Також захоплювався футболом.

Був непосидючим, кмітливим, самостійним і гордовитим.

Із 2008 року навчався у Сосницькому професійному аграрному ліцеї. Здобув освіту за фахом електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування.  До війни намагався заробляти у різних місцях. За професією працював недовго, змінював місця роботи та захоплення.

Тільки-но Русланові виповнилося 18 років - пішов у армію.

У 2010 році проходив строкову службу у «Десні» та у місті Бахмут (Артемівськ), на посаді механіка-водія танка. Руслан не очікував, що колись ще повернеться у невеличке містечко у Донецькій області, де відбував свою солдатську службу, аж поки не почалася війна...

26 травня 2015 року вступив на військову службу до Збройних сил України, підписав контракт у Чернігівській військовій частині ПП ВОС 849.

Звання - солдат, посада - кулеметник 2-ої роти 1-го батальйону 72 ОМБр, ЗСУ.

Руслан був Людиною. Чоловіком, який поважає родину, матір, своїх бабусь та дідусів.

Не міг розповідати матері всю правду про війну, тож намагався переводити теми на проблеми цивільного життя, на домашні справи.

Один раз попрохав вибрати йому ланцюжок із хрестиком.

Йому якраз виповнилося 25 років. Вдома чекав подарунок від матері - куди було вкладено всю любов до сина, якого так давно не бачила.

Загинув 23 квітня 2017 року, в промзоні м. Авдіївка, Донецької області.

Похований Герой на центральному кладовищі у смт. Сосниця.

З родини залишилася мати - Оксана Михайлівна.

 

Дмитро Кушнір

Дмитро Анатолійович Кушнір (позивний «Лис») народився 18 травня 1970 року, в місті Дніпро.

На початку 2015 року був мобілізований військовою частиною м. Дніпра.

Пройшов чималий шлях воїна, воював під Донецьком, у селищі Піски.

У січні 2017 повернувся на військову службу вже за контрактом.

Звання - солдат, посада - старший навідник гранатометного взводу 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Працював в АГС-17 «Полум'я», також був механіком, чудово розумівся на техніці.

Загинув 17 березня 2017 року внаслідок підриву на саморобному вибуховому пристрої з «розтяжкою», неподалік від річки Сіверський Донець, у зоні бойових дій.

За наказом командира роти бійці перевіряли прилеглі до населеного пункту території на березі р. Сіверський Донець. Там Дмитро і наступив на підступно встановлену ворожу розтяжку з вибуховим пристроєм.

Від вибуху Дмитро отримав численні уламкові поранення голови, кінцівок та тулуба, несумісні з життям.

Похований 21 березня 2017 року, на Краснопільському кладовищі, у рідному Дніпрі.

Залишилась дружина.

 

Автори: Наташа Малюженко, Олена Разумова

Джерело: «Літопис UA»