Ромське
поселення у Чопі разюче відрізняється від сотні інших таборів Закарпаття. Одразу
при в'їзді у найзахідніше українське місто один за одним вишикувалися акуратні і
доглянуті будинки з квітучими клумбами. Так і не визначиш, де закінчується ромське
поселення. Тут, біля головної дороги, живуть «верхні» (багаті) роми.
Діти регулярно
ходять у школу, чого в багатьох таборах ще не вдалося досягти. У більшості ромів
є ідентифікуючі документи, хоча паспортизація в інших поселеннях Закарпаття - не
надто успішна. Табір у Чопі має ще одну особливість. Його керівниця - Моніка Балог
- єдина в Україні баронеса ромського поселення. У патріархальному і консервативному
світі ромів це - винятковий випадок.
Ранкове життя
Чопа зароджується на ринку. Це - не просто місце покупок. Це - місце зустрічей,
обговорень, пліток. Вранці Моніка Балог разом зі своєю подругою Ерікою вирушають
у центр Чопа.
50-річна
Моніка - повненька жінка середнього зросту з карими очима. Крізь її чорне коротке
волосся проглядає сивина. Поки Еріка відлучається до продавців, щоб замовити необхідні
продукти, Моніка вітається з городянами і перекидається кількома фразами угорською.
Тут ця мова звучить найчастіше. Це й не дивно, адже до кордону - кілька кілометрів.
- Рито! -
гукає худеньку невисоку ромку Моніка. 54-річна Рита з яскравою червоною помадою
і червоними сережками побіжно угорською розповідає баронесі про свої проблеми.
- Написала
на ім'я мера заяву про те, що будинок руйнується. Жодної реакції. У чоловіка - ампутована
нога. Живемо на його пенсію - 1200 грн.
Моніка зітхає:
| |
На прохання
зробити у поселенні дорогу влада кілька років не реагує | |
- Це - одна
з найбідніших сімей. Живуть у халупі, але влада не реагує. Коли треба на вибори
йти, кожен ромів любить. Коли працювати - дзуськи. Роками обіцяють зробити дорогу
в табір і провести воду, та куди там.
Привітавшись
ще з кількома знайомими, Моніка й Еріка повертаються в табір.
Не зупинити
любов
Моніка -
не повністю ромка, її бабуся була угоркою: «Я - така людина: ти мене поважаєш, я
- тебе. Людина завжди повинна бути людиною, незалежно від національності».
Мама народила
Моніку в 15 років. Батько і мати дуже любили одне одного і, всупереч небажанню батьків,
почали жити разом.
- Любов не
зупиниш, - намагається пояснити ранній шлюб батьків Моніка.
Юна мама
залишила Моніку та її брата на бабусю і дідуся - їх дівчинка називала татом і мамою.
Так і жила.
- Той, хто
тебе не виховував, не може бути рідним. Я була непотрібною дитиною, мене життя навчило
всьому, - після смерті бабусі Моніка перестала спілкуватися з матір'ю. Бабусю-маму
Моніка любила дуже сильно. Та дала їй першу і головну науку: «Якщо в тебе - каменем,
ти - хлібом. Якщо тебе поважають, ти теж поважай. А ще - намагайся бути чесною».
З 8 років Моніка вчилася у школі-інтернаті в Берегово. Вона - єдина в родині, хто
вміє читати і писати ще й угорською.
У 16 вона
зустріла Зазу. Це був 1988 рік. Худенька Моніка з довгим волоссям у майці і модних
джинсах 5 кілометрів штовхала зламаний мотоцикл. Брат вирішив пожартувати: не сказав,
що мопед не працює і залишив його Моніці. Так дівчина мучилася, поки не побачила
військових на великій машині. Одним з них був гарний грузин Заза.
| |
| Моніка (зліва) та її подруга Еріка
|
- Девуська,
вам помоць?
- Допоможи!
Чоловік полагодив
шланг, змінив бензин. Моніка сіла на мотоцикл - але той все так же глохнув.
- Моніко,
я мотоцикл поставлю у машину і відвезу вас додому, - запропонував Заза.
- Ну... постав.
Те, що Моніка
заїхала у табір на великій машині, помітили, здається, усі.
- Можна до
тебе приходити? - попросив на прощання Заза.
- Не треба,
моя мама мене вб'є.
- Ми будемо
так, щоб ніхто не знав.
Пізніше хлопець
все-таки попросив у бабусі-мами дозвіл.
Пара почала
зустрічатися, а потім і жити разом. Після закінчення школи Моніка поїхала на батьківщину
Зази - у Грузію. Витримала там три роки.
- Штани
не одягай, ні з ким не вітайся, у гостях будь серйозною. Мені це набридло. Я ж -
не лялька. Крім того, я дуже любила бабусю і не могла без неї.
Моніка повернулася
додому і дізналася, що чекає дитину. Зазі не сказала, що у нього народився син,
З тих пір, ось уже 25 років, вони не бачилися. Заза до сих пір не знає, що вже -
двічі дідусь.
Перший період
життя у Чопі було важким для Моніки: робота на цегельному заводі, після обіду -
власне господарство і маленький син. Але вона впоралася. За 11 років на виробництві
заробила астму. Зараз Моніка - пенсіонерка. Щоб допомагати синові і самій виживати,
з 2001 року їздить на заробітки до Чехії. Моніка шкодує лише про одне - що не продовжила
освіту.
Болото для
мера
Ромські поселення
у Чопі розкидані у місті. Всього в них проживають близько 1500-1600 ромів. Табір
Моніка очолює з 2014 року. Її подруга Еріка каже, що вибрали баронесу за її «безпардонність».
- Якщо Моніка
знає, що закон - на її боці, їй все одно, чи то мер чи поліцейський, вона буде захищати
свою правду і вирішувати проблеми. Вона - чесна, справедлива, тому її бідні і поважають.
Моніка - одна з них, хто живе на пенсію, як багато інших.
| |
Якщо щось
трапляється з ромами, поліція насамперед телефонує Моніці | |
Її головне
завдання, як і будь-якого барона, - бути посередником між владою і ромами. І вирішує
вона проблеми по-різному.
Коли їй зателефонували
опівночі з інформацією про те, що поліція затримала хлопця з табору, який знайшов
гроші, Моніка поїхала у відділок:
- Навіщо
ви музиканта затримали? Він у житті й сірника не вкрав!
- Ми його
привезли, щоб він на гармошці нам пограв.
- Якщо ви
його зачепите, я в суд подам. Я майора зняла на рік звідси, думаєте, вас не зніму?
- Моніко,
ти задовбала, досить погрожувати.
Коли в угорській
школі їй скаржаться на те, що діти пропустили заняття, вона йде до батьків і дізнається
причину. За її словами, всі діти у таборі справно ходять у школу, а ось продовжувати
освіту наважуються лише деякі. У таборі існують упередження - можуть насміхатися,
якщо хтось «дуже розумний».
Баронеса
впевнена: діти пропускають заняття у школі лише через поважні причини - наприклад,
хвороби. Але буває і так, що автобус не зупиняється: дощ перетворює незаасфальтовану
землю на болото. 8 січня 2014 року, коли діти в брудному взутті чекали на автобус,
водій заявив, що «бруд возити не буде» і поїхав далі. Тоді активісти віднесли відра
з болотом колишньому меру Чопа Галині Цар. Але дорога у поселенні з тих пір досі
не з'явилася.
Найбідніші
Моніка з
Ерікою йдуть у табір. Йдуть, насамперед, на вулицю, де живуть бідні роми. Їх тут
називають «нижніми». Ці хатини сховалися за будинками багатих ромів біля дороги.
«Тут усе, як і серед етнічних українців, - каже Еріка. - Хто був спритнішим - поїхав
за кордон, розбагатів. Інші ж залишилися бідними».
Частина глиняних
хат покрита шифером і черепицею, частина - клаптиками заліза і гуми. У кількох будинках
- діри в стіні й обсипаються дверні прорізи. Але, все ж, значна частина будинків
- збиті нашвидкуруч намети.
| |
Діти в таборі | Деякі будинки дуже бідні
|
Моніка звертає
у двір до багатодітної родини. У худенької 41-річної Лізи - шестеро дітей. Ні вона,
ні чоловік не працюють. Поки Ліза відводить старших дітей у школу, батько сидить
з молодшими. Знайти роботу з відповідним графіком їм складно. Через це їм відмовили
у допомозі як малозабезпеченій сім'ї: державі потрібні підтвердження того, що сім'я
намагається влаштуватися на роботу. Чотири рази Ліза з чоловіком подавали заяву
на отримання допомоги, але п'ятий - уже не можна. Член сім'ї повинен попрацювати
три місяці, щоб виплати знову поновилися. Так сім'я втратила більшу частину щомісячного
доходу - 2700 грн. Тепер вони живуть з виплат на дітей - 2300 грн. У листопаді Ліза
написала у міськвиконком заявку з проханням провести воду. Їй дали фінансову допомогу
- 150 грн. Моніка обурюється: виплати не мали права забирати.
Тим часом
до баронеси на зустріч виходять люди зі своїми проблемами.
Проїжджала
поруч жінка на велосипеді, зупиняється, щоб переказати проблеми своїх знайомих:
одній після пологів не оформили соцдопомогу, іншій не виплатили зарплату за 4 місяці,
а ромку, якій залишалося 2 роки до пенсії, звільнили. У Моніки немає грошей для
матеріальної допомоги, але завжди є порада.
- Можливо,
різниця між бароном і баронесою - у тому, що чоловік накричить, візьме за горло
- і буде результат, а жінка покричить, махне рукою - і нічого.
Нарешті баронеса
підходить до свого будинку. Він - зовсім невеликий, під вікнами пішли тріщини, бежевий
колір потьмянів. Моніка сподівається назбирати грошей на заробітках і відремонтувати
будинок.
- Непогано
бути бідною. Не в грошах щастя, але ви без них не можете. Мені добре, якщо є що
їсти, а багатства мені не треба.
Автор: Діана Буцко
Джерело: «Лівий берег»