Ромське поселення у Чопі разюче відрізняється від сотні інших таборів Закарпаття. Одразу при в'їзді у найзахідніше українське місто один за одним вишикувалися акуратні і доглянуті будинки з квітучими клумбами. Так і не визначиш, де закінчується ромське поселення. Тут, біля головної дороги, живуть «верхні» (багаті) роми.

Діти регулярно ходять у школу, чого в багатьох таборах ще не вдалося досягти. У більшості ромів є ідентифікуючі документи, хоча паспортизація в інших поселеннях Закарпаття - не надто успішна. Табір у Чопі має ще одну особливість. Його керівниця - Моніка Балог - єдина в Україні баронеса ромського поселення. У патріархальному і консервативному світі ромів це - винятковий випадок.

Ранкове життя Чопа зароджується на ринку. Це - не просто місце покупок. Це - місце зустрічей, обговорень, пліток. Вранці Моніка Балог разом зі своєю подругою Ерікою вирушають у центр Чопа.

50-річна Моніка - повненька жінка середнього зросту з карими очима. Крізь її чорне коротке волосся проглядає сивина. Поки Еріка відлучається до продавців, щоб замовити необхідні продукти, Моніка вітається з городянами і перекидається кількома фразами угорською. Тут ця мова звучить найчастіше. Це й не дивно, адже до кордону - кілька кілометрів.

- Рито! - гукає худеньку невисоку ромку Моніка. 54-річна Рита з яскравою червоною помадою і червоними сережками побіжно угорською розповідає баронесі про свої проблеми.

- Написала на ім'я мера заяву про те, що будинок руйнується. Жодної реакції. У чоловіка - ампутована нога. Живемо на його пенсію - 1200 грн.

Моніка зітхає:

На прохання зробити у поселенні дорогу влада кілька років не реагує

- Це - одна з найбідніших сімей. Живуть у халупі, але влада не реагує. Коли треба на вибори йти, кожен ромів любить. Коли працювати - дзуськи. Роками обіцяють зробити дорогу в табір і провести воду, та куди там.

Привітавшись ще з кількома знайомими, Моніка й Еріка повертаються в табір.

 

Не зупинити любов

Моніка - не повністю ромка, її бабуся була угоркою: «Я - така людина: ти мене поважаєш, я - тебе. Людина завжди повинна бути людиною, незалежно від національності».

Мама народила Моніку в 15 років. Батько і мати дуже любили одне одного і, всупереч небажанню батьків, почали жити разом.

- Любов не зупиниш, - намагається пояснити ранній шлюб батьків Моніка.

Юна мама залишила Моніку та її брата на бабусю і дідуся - їх дівчинка називала татом і мамою. Так і жила.

- Той, хто тебе не виховував, не може бути рідним. Я була непотрібною дитиною, мене життя навчило всьому, - після смерті бабусі Моніка перестала спілкуватися з матір'ю. Бабусю-маму Моніка любила дуже сильно. Та дала їй першу і головну науку: «Якщо в тебе - каменем, ти - хлібом. Якщо тебе поважають, ти теж поважай. А ще - намагайся бути чесною». З 8 років Моніка вчилася у школі-інтернаті в Берегово. Вона - єдина в родині, хто вміє читати і писати ще й угорською.

У 16 вона зустріла Зазу. Це був 1988 рік. Худенька Моніка з довгим волоссям у майці і модних джинсах 5 кілометрів штовхала зламаний мотоцикл. Брат вирішив пожартувати: не сказав, що мопед не працює і залишив його Моніці. Так дівчина мучилася, поки не побачила військових на великій машині. Одним з них був гарний грузин Заза.

	Моніка (зліва) та її подруга Еріка

- Девуська, вам помоць?

- Допоможи!

Чоловік полагодив шланг, змінив бензин. Моніка сіла на мотоцикл - але той все так же глохнув.

- Моніко, я мотоцикл поставлю у машину і відвезу вас додому, - запропонував Заза.

- Ну... постав.

Те, що Моніка заїхала у табір на великій машині, помітили, здається, усі.

- Можна до тебе приходити? - попросив на прощання Заза.

- Не треба, моя мама мене вб'є.

- Ми будемо так, щоб ніхто не знав.

Пізніше хлопець все-таки попросив у бабусі-мами дозвіл.

Пара почала зустрічатися, а потім і жити разом. Після закінчення школи Моніка поїхала на батьківщину Зази - у Грузію. Витримала там три роки.

- Штани не одягай, ні з ким не вітайся, у гостях будь серйозною. Мені це набридло. Я ж - не лялька. Крім того, я дуже любила бабусю і не могла без неї.

Моніка повернулася додому і дізналася, що чекає дитину. Зазі не сказала, що у нього народився син, З тих пір, ось уже 25 років, вони не бачилися. Заза до сих пір не знає, що вже - двічі дідусь.

Перший період життя у Чопі було важким для Моніки: робота на цегельному заводі, після обіду - власне господарство і маленький син. Але вона впоралася. За 11 років на виробництві заробила астму. Зараз Моніка - пенсіонерка. Щоб допомагати синові і самій виживати, з 2001 року їздить на заробітки до Чехії. Моніка шкодує лише про одне - що не продовжила освіту.

Болото для мера

Ромські поселення у Чопі розкидані у місті. Всього в них проживають близько 1500-1600 ромів. Табір Моніка очолює з 2014 року. Її подруга Еріка каже, що вибрали баронесу за її «безпардонність».

- Якщо Моніка знає, що закон - на її боці, їй все одно, чи то мер чи поліцейський, вона буде захищати свою правду і вирішувати проблеми. Вона - чесна, справедлива, тому її бідні і поважають. Моніка - одна з них, хто живе на пенсію, як багато інших.

Якщо щось трапляється з ромами, поліція насамперед телефонує Моніці

 Її головне завдання, як і будь-якого барона, - бути посередником між владою і ромами. І вирішує вона проблеми по-різному.

Коли їй зателефонували опівночі з інформацією про те, що поліція затримала хлопця з табору, який знайшов гроші, Моніка поїхала у відділок:

- Навіщо ви музиканта затримали? Він у житті й сірника не вкрав!

- Ми його привезли, щоб він на гармошці нам пограв.

- Якщо ви його зачепите, я в суд подам. Я майора зняла на рік звідси, думаєте, вас не зніму?

- Моніко, ти задовбала, досить погрожувати.

Коли в угорській школі їй скаржаться на те, що діти пропустили заняття, вона йде до батьків і дізнається причину. За її словами, всі діти у таборі справно ходять у школу, а ось продовжувати освіту наважуються лише деякі. У таборі існують упередження - можуть насміхатися, якщо хтось «дуже розумний».

Баронеса впевнена: діти пропускають заняття у школі лише через поважні причини - наприклад, хвороби. Але буває і так, що автобус не зупиняється: дощ перетворює незаасфальтовану землю на болото. 8 січня 2014 року, коли діти в брудному взутті чекали на автобус, водій заявив, що «бруд возити не буде» і поїхав далі. Тоді активісти віднесли відра з болотом колишньому меру Чопа Галині Цар. Але дорога у поселенні з тих пір досі не з'явилася.

Найбідніші

Моніка з Ерікою йдуть у табір. Йдуть, насамперед, на вулицю, де живуть бідні роми. Їх тут називають «нижніми». Ці хатини сховалися за будинками багатих ромів біля дороги. «Тут усе, як і серед етнічних українців, - каже Еріка. - Хто був спритнішим - поїхав за кордон, розбагатів. Інші ж залишилися бідними».

Частина глиняних хат покрита шифером і черепицею, частина - клаптиками заліза і гуми. У кількох будинках - діри в стіні й обсипаються дверні прорізи. Але, все ж, значна частина будинків - збиті нашвидкуруч намети.

Діти в таборі	Деякі будинки дуже бідні

 

Моніка звертає у двір до багатодітної родини. У худенької 41-річної Лізи - шестеро дітей. Ні вона, ні чоловік не працюють. Поки Ліза відводить старших дітей у школу, батько сидить з молодшими. Знайти роботу з відповідним графіком їм складно. Через це їм відмовили у допомозі як малозабезпеченій сім'ї: державі потрібні підтвердження того, що сім'я намагається влаштуватися на роботу. Чотири рази Ліза з чоловіком подавали заяву на отримання допомоги, але п'ятий - уже не можна. Член сім'ї повинен попрацювати три місяці, щоб виплати знову поновилися. Так сім'я втратила більшу частину щомісячного доходу - 2700 грн. Тепер вони живуть з виплат на дітей - 2300 грн. У листопаді Ліза написала у міськвиконком заявку з проханням провести воду. Їй дали фінансову допомогу - 150 грн. Моніка обурюється: виплати не мали права забирати.

Тим часом до баронеси на зустріч виходять люди зі своїми проблемами.

Проїжджала поруч жінка на велосипеді, зупиняється, щоб переказати проблеми своїх знайомих: одній після пологів не оформили соцдопомогу, іншій не виплатили зарплату за 4 місяці, а ромку, якій залишалося 2 роки до пенсії, звільнили. У Моніки немає грошей для матеріальної допомоги, але завжди є порада.

- Можливо, різниця між бароном і баронесою - у тому, що чоловік накричить, візьме за горло - і буде результат, а жінка покричить, махне рукою - і нічого.

Нарешті баронеса підходить до свого будинку. Він - зовсім невеликий, під вікнами пішли тріщини, бежевий колір потьмянів. Моніка сподівається назбирати грошей на заробітках і відремонтувати будинок.

- Непогано бути бідною. Не в грошах щастя, але ви без них не можете. Мені добре, якщо є що їсти, а багатства мені не треба.

 

Автор: Діана Буцко

Джерело: «Лівий берег»