Скажу відразу: я не
люблю сучасної української прози. Може, тому що твориться вона переважно випускниками
філологічних факультетів, які не мають достатнього життєвого досвіду, або представниками
старшого покоління, що назавжди застрягли у болоті соцреалізму і заяложених
літературних штампів. На столі в мене валяється чимало книжок, які я ледве
дочитав до половини,- несила було стежити за кволим і передбачуваним сюжетом
та млявими діалогами. Тим-то роман вчителя географії з Корсуня Володимира Кошелюка
став для мене справжнісіньким відкриттям: він геть ні на що не схожий, і, відкривши
текст у своєму комп'ютері, я вже не зміг від нього відірватися.
Що ж це за роман? Розповідається
в ньому про речі, що геть незнайомі для українського читача,- про службу морських
піхотинців у США, про участь у бойових діях і ще багато про що... Втім,
щоб не переказувати сюжет, зупинюся на кількох дуже важливих рисах цього неординарного
твору.
З першого погляду впадає
в око лаконічність і виразність оповіді. В Кошелюка відчувається
гемінґвеївська школа, якої так не люблять українські прозаїки: він обходиться скупими,
стриманими деталями, воліючи найголовніше лишати поза текстом. Короткі речення,
влучні й дуже рельєфні шрихи, мальовничі пейзажі, створені кількома словами,-
все це не відволікає уваги і не викликає роздратування, як це трапляється,
коли читаєш молодих, а часто й маститих авторів. У цьому романі майже
немає води! Кошелюк володіє тим, що має знати і вміти будь-який прозаїк: він
вправно творить діалог, його описи доречні, а фраза пругка, добре збита і наповнена
змістом.
Ще одна перевага цього роману -
цікаві і добре виписані характери. Звісно, майже кожному прозаїкові вдається
головний герой, адже пише він його переважно з себе. Проте і другорядні,
навіть епізодичні герої в цьому романі зроблені добре, їх майже бачиш, як у кінофільмі,
вони живі й діють за логікою своїх характерів. Декотрі з-поміж них будуть знайомі
читачеві, інші, надто ж ті, що трапляються у другій частині роману, певне,
стануть відкриттям і викличуть неабиякий інтерес.
Вражає й інше: автор знається
на тому, про що пише. І на зброї, й із армійськими буднями добре обізнаний,
і з американським сленгом. Коли я читав про муштру новобранців у центрі
підготовки морських піхотинців, знову згадалася до болю пам'ятна «учебка» в совєтській
армії, смуга перешкод, яку доводилося долати з повною викладкою і РПГ-7
за плечима, а ще мат і прокльони сержантів... Що ж, певне, армія скрізь
однакова, і США тут не виняток із правила.
Та найголовніше в цьому
творі - динамічний cюжет і невластивий українській прозі мілітарний дух.
Роман весь час тримає читача в напрузі, події міняються, мов у калейдоскопі,
ситуації доречні й випливають одна з одної. Мимохіть на думку спадає воєнна
проза Фредеріка Форсайта, одного з улюблених авторів головного героя... Герої
роману діють, а не рефлексують. Війна змальована як тяжка праця, яку потрібно
виконати, незважаючи ні на що. І гуманізм тут ні до чого: хто не встигає вистрілити
перший, той гине,- і байдуже, хто несе смерть: хоч підліток-смертник, який
іде до блокпоста з вибухівкою в наплічнику, хоч бородатий таліб, озброєний
автоматом Калашникова. Як на мене, цього мілітарного, лицарського духу і бракує
нашій прозі, яка зосередилася переважно на сексуальних проблемах офісного планктону
та похмільному синдромі студентів Могилянки.
На закінчення скажу: я отримав
задоволення від цього непересічного твору, він захопив мене, зарядив своєю енергією
і зухвалістю. Не сумніваюся, що цей роман знайде свого читача,- того, котрий
знає, почім фунт лиха і що таке справжнє, невіртуальне життя.
Леонід
Кононович