Львiвський нацiональний драматичний театр iмени Марiї Заньковецької  вiдзначає 13 грудня свiй 85-рiчний ювiлей. За тиждень до цiєї дати  занькiвчани почали цикл зустрiчей з провiдними акторами театру. Згадають ювiляри  i народного артиста України Богдана Ступку, який починав свою акторську дiяльнiсть на сценi  цього театру i впродовж багатьох рокiв працював в ньому. Нинi Богдан Ступка є художнiм керiвником Київського академiчного драматичного театру iменi Iвана Франка. Про нього  йде мова у  нотатках журналiста Анатолiя Гороховського, якi друкуються нижче..

Щойно закiнчилася вистава, опустилася завiса i заля, в якiй зiбралося бiля тисячi глядачiв, вибухнула громом оплескiв. Актори вийшли вклонитися вдячнiй публiцi, а цiнителi високого мистецтва, повстававши з мiсць, ще  iнтенсивнiше продовжували плескати  в долонi, не раз на вимогу глядачiв актори виходили на уклiн,  дякуючи чиказьким театралам за тепле прийняття вистави, за визнання високоi майстерности виконавця головноi ролi Богдана Ступки. Мова йде про виставу " Тев"є - молочар" в постановцi Київського Нацiонального українського театру iмени Iвана Франка, яку франкiвцi показуваали в Чикаґо пiд час недавнiх гастролей по Америцi.

Вирвавшись нарештi з полону вболiвальникiв, Богдан Ступка у супроводi ще кiлькох акторiв театру, поїхав на  запрошення вiдомої громадської дiячки дiяспори  до її  дому на вечерю. За гарно сервованим столом  зiбралися палкi прихильники акторського таланту Ступки, було гамiрно, всi хотiли говорити, кожний мав бажання висловити свою думку з приводу щойно побаченої вистави. Здавалося, дискусiї не буде  кiнця, недаремно кажуть, що апетит приходить  пiд  час  їжi. Коли ж, нарештi всi тости були проголошенi i закiнчилася смачна вечеря, я взяв iнiцiятиву у свої руки i запропонував, здавалось би неможливе, а саме- провести за цим же столом вiдкриту бесiду  з паном  Богданом. Мого земляка не треба було умовляти дати згоду  на таке  досить незвичне iнтерв"ю.

-Запитуйте, охоче вiдповiда-тиму,-  погодивася актор.

-  Яка ваша  найсокровенiша мрiя?

- Хотiв би знятися в Голлiвудi.

- Ви  вважаєте ця мрiя здiйсна?

- Це вiд мене не залежить.

- Добре, тодi  що вам до душi на українськiй сценi?

- Я так думаю, що український театр повинен ставити на своiй сценi все, що найкраще у свiтi. Маю на увазi все вiд Шекспiра до Сковороди, до Лесi Українки, до Шолом-Алейхема. Тодi такий театр набуває значення европейського i навiть свiтового.

- Ви назвали видатних письменникiв, але не вказали в якiй ролi ви себе бачите?

-  Роль мiнiстра культури я вже зiграв (смiється), грав пiвтора року. А що стосується театральних ролей, то не можу зараз вiдповiсти, щось маю зiграти, а що саме не знаю...

А в тiм, я зараз зiграв ролю, яка менi припала до душi. Йдеться про п"єсу Iрини Коваль, в основу якої покладена її докторська дисертацiя, присвячена  Леву Толстому. Писала вона цю наукову роботу в Лондонi, де зосереджений так званий Толстовський фонд, в якому зiбрано все, що стосується родини письменника, зокрема його стосунки з дружиною Софiєю. Цi досi маловiдомi матерiяли лягли в основу п"єси, яка називається "Поганськi святi".

Нам сподобався цей драматичний твiр, i вiн був поставлений в нашому молодому театрi пiд назвою "Лев i левиця".  Я граю Лева, тобто Толстого, а актриса Полiна Лазарева виконує роллю Левицi, тобто дружини письменника - Софiї.  Iх сiмейне життя, конфлiкти,  любов,  ненависть,  розрив - все це мало вiдомо широкiй  публiцi i тому п"єса користується великим успiхом у глядачiв.

На прем"єру вистави було запрошено правнучку Толстого, вона прилетiла до Києва з Лондону. Вистава їй дуже сподобалася, однак зробила одне зауваження, яке полягає в тому, що борода у письменника була довшою,  нiж  у мене.

Ми iз задоволенням граємо цю п"єсу, чуже iнтимне життя цiкаве i люди асоцiюють побачене з собою, адже в багатьох позицiях подiї, про якi йдеться в п"єсi, спiвпадають з життям кожного з нас.

- До Чикаго дiйшли чутки про те, що ваш театр збирається поставити п"єсу, присвячену особистому життю Тараса Шевченка. Чи вiдповiдає дiйсности ця вiстка?

-В народi мовиться: "Немає диму без вогню." Ця приказка має вiдношення до вашого запитання. Дiйсно, київський драматург Олександр Денисенко, син вiдомого українського кiнорежисера, написав п"єсу "Оксана", присвячену Кобзаревi, яку ми хочемо  показати  9 березня наступного року.

- Про що ця вистава ?

- Ми, на жаль,  мало знаємо про особисте життя поета. Денисенко у своїй п"єсi розповiдає про вимрiяну Шевченком жiнку Оксану, з якою  вiн  хотiв одружитися. Вiн закоханий в цей образ i захоплено проголошує: "Оксано, вiчна моя рана". Кобзар мрiяв збудувати хату, одружитися. Лише в кiнцi вистави Оксана з"являється у весiльному вбраннi.

- На однiй театральнiй сценi грає батько i син. Цiкаво, як  почувають вони себе, скажiмо, в однiй виставi, або коли батько, як художнiй керiвник, ставить п"єсу, в якiй занятий  Остап?

-  Почну не з прямої вiдповiдi на поставлене запитання. Мiй Остап вдруге  одружений. Вiд першої  дружини  має сина Дмитра, якому скоро буде 16 рокiв, друга дружина народила йому доньку Устину, якiй незабаром виповниться два з половиною рочки.

- Його дружина теж працює в театрi?

- Нi, вона менеджер на телебаченнi, а ще, як той сказав: окрiм того,  що я цар, то ще трошки вмiю шити. Моя невiстка, окрiм роботи на телебаченнi, ще займається моделюванням. Отже, має двi професii.

- Про дружину сина ми вже знаємо, давайте повернемося до Остапа.

- Про сина я нiчого сказати не можу, я попрошу висловитися з цього приводу  присутню тут актрису Наталю Лотоцьку. Вкажу лише, що театр запросив з Польщi режисера, який поставив п"єсу " Людкевич" чи "Мама, або несмачний витвiр на двi дiї з епiлогом". Наталка там грає матiр, а мiй Остап її сина.

Наталя Лотоцька охоче згодилася виконати прохання колеги   i ось, що вона сказала про його сина:

- П"єса, про яку почав розповiдати Богдан, невипадково названа її автором "Несмачна" тому, що нiчого iделiчного в стосунках мiж мамою i сином немає i закiнчується вистава дуже сумно. П "єса викликає бiльше запитань, нiж дає вiдповiдей на них, але я вважаю, що саме в цьому полягає її приваблевiсть.

- Та повернемося до Остапа, а то, видається менi, що ми забули про нього.

- Нi, я  не забула, однак без такого вступу, який довелося зробити, важко зрозумiти Остапа. Як вже говорилося, в п"єсi вiн виконує ролю сина, який перебуває в конфлiктi з мамою i те, що мама вимагає вiд  нього, вiн робить все навпаки. Хто має дiтей,  то для того цi речi пiзнавальнi.Остап працює рiзко, вiн iнший нiж Богдан. В реальному життi акторськi дiти намагаються уподобитися батькам i вiд того програють. Остап iнший.

- Може скажете, в чому вiн iнший?

- Остап має оголений нерв i сильну енергетику..

Ще довго гомонiли гостi, їм хотiлося поговорити  з людиною, яку називають актором  натягнутої  струни, вiн володiє даром випромiнювати могутню емоцiйну енергiю в залю. Це силове поле вiдчуваєш фiзично Його героїв об"єднує одна чудова якiсть- велика душа i совеснiсть.

Коли настав час прощання, я попросив Ступку затриматися ще на хвильку i правдиво вiдповiсти на запитання, яке здавна мене цiкавило. Я запитав, чи не набридає йому впродовж довгого часу виконувати одну i ту ж ролю? Ступка на хвилинку задумався  i замiсть вiдповiдi сам мене запитав: "Скажiть менi, друже, чи можно в один  i той же потiк двiчi увiйти? Я знаю, що скажете: це неможливо, так  само неможливо багато разiв повторювати одну i ту же ролю. Щоразу образ, який створюєш, обростає новими рисами, фарбами, поглиблюється зображення його внутрiшнього свiту, твiй герой стає трохи iншим, якщо хочете бiльш досконалим. Якщо мова зайшля на цю тему, то хотiв би дещо додати. Ви погодитесь, коли скажу, що актор увесь час створює iншi людськi свiти. I якщо обереш певний стиль, стеротип життя, ти зiграєш лише одну ролю - i в життi, i на сценi. Аби творити, треба мати перед очима i в пам"яти багато життєвих моделей,  доль. Адже це така професiя, де не можна раз i назавжди вхопити Бога за бороду. Треба завжди залишатися учнем i завжди бути готовим до змiн.

Богдан озирнувся, глянув на годинник, що висiв на стiнi, i злякався тiєї пiзньої години. - Люди добрi, -жалiбним голосом мовив вiн, - вже спати нiколи, а ще мушу дiстатися до Нью-Йорку, там на нас чекають глядачi. До нових зустрiчей...