Отримання Україною безвізового режиму від Європейського Союзу (ЄС) - тема № 1 у вітчизняних ЗМІ. Тому логічно буде розмовляти саме про це.

Про назву статті - жартома і всерйоз

Особливо різнопланово - гостро, дискусійно, іноді на грані фолу, а подекуди і за гранню - тема безвізу обговорюється в соціальних мережах. Тут уже кожен висловлюється як хоче і може, не стримуючи себе ні в похвалах, ні в нещадній критиці, ані навіть у лайці.

Гортаючи ці висловлювання, побачив я ось такий вислів Петра Порошенка, оправлений у рамочку.

Під ним була розгорнута гостро критична дискусія з вельми серйозними звинуваченнями.

Серед них були, на мій погляд, і справедливі, і перебільшені.

Бажаючи жартом трохи пом'якшити кипіння суперечки, я написав: «Народ накинувся на Петра Олексійовича за цей вислів, лаючи його на всі заставки. А даремно.

Просто мало хто помітив, що тут ПОП виступив у ролі прихованого рекламного агента: ненав'язливо попіарив і Віденську оперу (Міланська нервово курить...), і авіамаршрути на Варшаву (чому не на Прагу, Берлін, Париж?) і особливо каву в Братиславі (там вона, виявляється, фантастична (?!), хоча у Львові чи у КНУКіМівському «Шеф-барі» не гірша).

Ну що ж, Горбачов колись рекламував піцу і добре на цьому заробив.

Колего, вітаю з дебютом! Нових рекламних слоганів!!!»

Серед відгуків на запущений мною жартівливий пост був один, що належав моєму однокурсникові, чоловікові за характером серйозному, ґрунтовному. І репліка його на мій жарт задумувалася ним такою ж педантичною - якби комп'ютер не зіграв з моїм давнім товаришем злий жарт, граматично перекрутивши деякі його слова.

А слова його були наступні (зберігаю особливості орфографії): «Я теж народ і не хочу кидатись на президента, а вітаю всіх нас з цією перемогою хай ще в більшості і символічною як саме висловлювання П. Порошенка, але воно всиляє оптиміз, надію у краще майбутнє, бажання жити. Дякую».

Спочатку я посміхнувся, прочитавши оце «воно всиляє оптиміз». А потім якось само собою в уяві виник не то іронічний, не то саркастичний слоган (гасло): «Безвіз всиляє оптиміз...»

Іронія і сарказм були спрямовані зовсім не на мого товариша, оскільки я розумів, що це наплутав комп'ютер у процесі швидкого набору тексту.

Ці неоднозначні почуття були реакцією на деякі надто хвалебні, солодкі, заколисуючі слова, котрі щедро розсипали у ці дні прибічники та пропагандисти влади.

Для уникнення непорозумінь одразу скажу: так, безвіз для України - це добре, історично заслужено, перспективно.

Але є й те, мимо чого не пройдеш: зокрема, і ціна безвізу. Ціна для України і для українців, особливо незаможних та бідних.

А таких сьогодні мільйони. І значна частина їх утворилася у результаті далеко неоднозначної політики тієї влади, яка сьогодні перебільшено гучними переможними рапортами про безвіз хоче заглушити стогін народу.

А стогін цей теж не приховаєш. Хіба що можна на деякий час приглушити його. Однак, якщо зробити вигляд, що безвізом виправдано все, що мало місце за останніх три роки, то це окозамилювання довго не протримається.

Отож, моя висхідна авторська позиція чітка: БЕЗВІЗ - це добре. Але ціна БЕЗВІЗУ надмірна.

Тож, чи маємо ми приймати щось добре за надмірну ціну? Можемо приймати чи не приймати (що і відбувається сьогодні), але осмислити хоча б у першому наближенні потрібно - щоб яснішим був баланс перемог і зрад, надбань і втрат.

І осмислення можна почати хоча б з цієї фрази, котра крутиться у вітчизняних соціальних мережах: «Міняю безвіз на мир в Україні і долар по 8».

Згадаймо передвоєння...

Прямі та видимі всіма біди України розпочалися на межі 2013-2014 років.

Гострий громадянський конфлікт кінця 2013 року, котрий переріс у криваві сутички, анексія Криму Російською Федерацією у формі референдуму під дулами автоматів, сепаратистські виступи на Донбасі, у прямий та непрямий спосіб підтримані росіянами, знищення промислового потенціалу Донбасу і втрата аналогічного кримського потенціалу, довгий виснажливий збройний конфлікт, неофіційно названий в Україні війною, але офіційно таким не названий світовими інституціями.

Якщо застосувати метод вигаданої «науки» ЯКБИТОЛОГІЇ, заснованої на припущеннях, то можна поставити перше питання так: якби можна було повернутися у рік хоча б 2013-й, то що можна було б зробити, щоб відвернути той геостратегічний та внутрішньополітичний сценарій, котрий почався з осені 2013 року й особливо трагічно розігрався у 2014 році, щоб зберегти мир в країні? Ну а долар по 8 - теж не межа. Був він і по 5 свого часу.

Питання термінології

Основні учасники клубка цих трагічних події - Україна, Росія, США, Євросоюз. Одні країни прямо причетні до розгортання ланцюга подій, інші - більшою чи меншою мірою дотично. І кожна зі сторін використовувала для одних і тих же фактів, подій, процесів різні поняття.

Так що поняття і категорії, котрими користувалися об'єктивні аналітики, не співпадали, а часто-густо були й прямо протилежними тим поняттям, котрими користувалися пропагандисти, наймані журналісти, міфотворці, а також ті політики, які воліли висловлюватися мовою пропаганди чи історико-політичної міфології.

Тому картина одних і тих же подій та процесів могла бути абсолютно несхожою у вустах політиків-суперників, ворогуючих пропагандистських центрів, аналітиків чи міфотворців.

Говорили, нібито, про одне й те ж, але всі оцінки та терміни радикально відрізнялися і часто були протилежними.

Стислими штрихами накреслимо загальну картину подій.

Геостратегічне суперництво Заходу і Росії має давню історію і триває декілька сторіч. Особливо гостро це протистояння проявилося напередодні та після Другої світової війни, коли Російська імперія у формі СРСР на піку військової могутності і в ореолі перемог, отриманих спільно зі союзниками, над фашистською Німеччиною та мілітаристською Японією постала другою супер-державою і протягом наступних чотирьох десятиріч вперто суперничала зі США та західноєвропейськими державами у будь-якій точці світу - до війни в Іспанії, Монголії, після війни в Кореї, на Кубі, в Африці, В'єтнамі, Афганістані...

Розвал СРСР у 1991 році був, окрім усього іншого, дуже відчутним стратегічним ослабленням Росії й одним з головних стратегічних засобів повернення собі статусу потужної супер-держави і протистояння Сполученим Штатам було для Росії збереження контролю над низкою пострадянських республік і особливо над Україною.

Контроль над Україною, а в ідеалі включення її у спільне з Росією (та деякими іншими країнами), а ще краще єдине державно-політичне об'єднання, в якому можна більш ефективно протистояти Америці і Заходу в цілому - ось так можна означити об'єктивний геостратегічний інтерес Росії.

Камуфлюючи цей чіткий голий факт, міфотворці в середовищі політиків, істориків і журналістів багато і постійно наголошували на історичній спорідненості України і Росії, казали про спільні корені і долю, братські стосунки, сімейне та дружнє переплетіння обох народів.

Тон у цьому задавали росіяни, а з України їм підтакувала значна частина політикуму і населення, насамперед, Сходу та Півдня України.

В Україні їх, зазвичай, називали п'ятою колоною.

Адже об'єктивний геостратегічний інтерес України полягав у тому, щоб стати незалежною державою. У конкретній історико-політичній ситуації це означало - незалежною, передусім, від Російської Федерації.

Однак, масові проросійські настрої, незрілість громадянського суспільства, стан і розстановка політичних сил призводили до того, що державницької потуги для реалізації цієї геостратегічної мети в Україні було недостатньо.

Добре пам'ятаємо, що діяльність усіх провідних політиків України, зокрема, першого, другого й особливо четвертого президентів України, усіх без винятку складів Верховної Ради України та Кабінету міністрів, була якщо не проросійською, то дружньою чи партнерською стосовно до північного сусіда.

Лише третій президент України Віктор Ющенко спорадично намагався проводити підкреслено проукраїнську лінію, але через низку обставин (які тут не місце аналізувати), отримав політичне фіаско з катастрофічною втратою рейтингу і шансів на переобрання у 2010 році.

Тиск Росії на четвертого президента України В. Януковича був таким потужним, курування над українським безпековим сектором і політ-бомондом таким щільним, що станом на осінь 2013 року можна було констатувати встановлення майже повного контролю Росії над державним апаратом та більшістю політичних сил України.

Відмова В. Януковича та М. Азарова від підписання Угоди між Україною та ЄС на саміті у Вільнюсі восени 2013 року символізувала той факт, що Росія, нібито, вже тісно прив'язала, а насправді майже поглинула Україну як самостійну державу і тим на той момент реалізувала свій принциповий геостратегічний інтерес.

Україна ж на той самий момент, втративши практичну незалежність у виробленні зовнішньополітичної, безпекової та енергетичної політики, діяла за вказівками Росії і тим самим на максимальну відстань відійшла від свого об'єктивного геостратегічного інтересу - стати повністю незалежною державою. Тому що станом на вересень 2013 року була максимально залежною від Росії державою.

Здавалося, ніколи вже Україна не випростається з політичних, безпекових та енергетичних «обіймів» Росії і шанс України на становлення державної самостійності знову буде змарновано.

Народ, опозиція чи Захід?

Однак, відомо: ніколи не кажи ніколи.

Так і в цьому випадку. Майже вся Україна була тоді впокорена, але не вся.

Декілька процесів почали тоді набирати силу. Хоча й поступово.

По-перше, обурення нації від ігнорування режимом В. Януковича національних потреб і політики активного зросійщення під проводом Д. Табачника та прем'єр-міністра М. Азарова, який став символом мовного кретинізму, і котрого знущально іменували в його ж мовному стилі «Азіровим».

По-друге, протест бюджетників, представників малого та середнього бізнесу проти насильницького заганяння майже всіх залежних від державного та місцевого фінансування, а також взятих податківцями за горло підприємців, до лав Партії регіонів і примусу голосувати за цю партію та її кандидатів на всіх рівнях.

По-третє, невдоволення соціально-економічною політикою тодішньої влади, зокрема, нищенням середнього класу та малого і середнього бізнесу.

По-четверте, демонстративним ігноруванням волі мільйонів Українців до євроінтеграції, що втілилося у відмові підписати Угоду з ЄС.

По-п'яте, бажанням доволі кволої на той момент опозиції посилити свій вплив на маси і - чим лукавий не жартує - спробувати якщо не звалити режим В. Януковича, то, принаймні, потужно його похитнути у перспективі майбутніх виборів.

По-шосте, об'єктивним геостратегічним інтересом Заходу, насамперед, США, не дати посилитися Росії за рахунок встановлення повного контролю над Україною.

Усі ці та інші фактори призвели до появи Євромайдану як складного громадсько-політичного та соціально-психологічного феномену.

Євромайдан не можна зводити ні до жодної з його складових частин. Але й заперечувати жодну з його складових частин не можна.

Протест мас і героїзм майданівців, передусім, Небесної Сотні - був? Був.

Організаційно-фінансовий каркас Євромайдану існував? Існував. Його джерелами були різні фінансові вливання - від пожертв народу до певних (яких і від кого?) цільових сум. Тут ясності нема.

Боротьба громадського та політичного напрямків Євромайдану була? Була і закінчилася перемогою політиків над громадськими активістами тоді, коли замість танців та співів Руслани, інших колона «Правого сектора» та їхніх спільників пішла на беркутівців з «коктейлями Молотова».

Розстріл Небесної Сотні був? Був, і всі це бачили.

А постріли з обох боків були? Розмови про це тривають ще з тих пір, але ні вагомих доказів, ні обґрунтованого заперечення цього факту досі громадськість України не отримала.

Атаки на барикади і спроби зім'яти Майдан були? Були. І це всі також бачили.

А ось зовні не зовсім логічна і зрозуміла втеча В. Януковича саме в той момент, коли, здавалося, контроль ситуації все ще за силовиками, його таємні нічні перемовини з Д. Ярошем, лідерами опозиції, іншими - все це та багато чого іншого все ще не описано похвилинно, не оприлюднено у переконливій інтерпретації.

Чи можемо ми сказати, що перемогою над режимом В. Януковича народ, опозиція і Захід на чолі зі США досягли кожен по-своєму задоволення власних інтересів - від суто особистих до геостратегічних?

Напевне, можемо.

Чи можемо ми припустити, що у результаті поразки проросійського режиму В. Януковича Росія отримала одночасно і геостратегічну поразку, з якою не мала наміру миритися?

Причому, всім тверезим політикам та об'єктивним аналітикам було зрозуміло: це була поразка Росії, об'єктивно отримана нею не стільки від України, хоча й від України також, скільки від Заходу і конкретно від США.

У результаті цієї поразки одним махом поновилися євроінтеграційні устремління та перспективи України. Прозвучав потужний хор керівників євроструктур про підтримку цих устремлінь. Відкрилися європейські ворота і, здавалося, ніщо вже не може завадити євроінтеграції України.

А тим самим перед Росією замаячила перспектива того, чого вона завжди побоювалась і чому активно протистояла: перспектива просування НАТО до кордонів Росії через територію тих країн, які ставали союзниками США.

Хід Росії

Російські політики завжди акцентували увагу на фінансово-організаційному аспекті Євромайдану і практично ігнорували всі інші аспекти. Принаймні, публічно.

Тож, у їхній інтерпретації Євромайдан був такою собі спецоперацією Америки проти Росії, а українці, на їхню думку, були просто використані.

Сприйнявши таким чином перемогу Євромайдану не як перемогу українського народу, а як перемогу Заходу і конкретно США, Росія через місяць зробила свій «хід у відповідь».

Оскільки головною геостратегічною метою РФ було не допустити відриву України від сфери впливу Росії, а тим більше, входження її до сфери впливу Заходу і, насамперед, США, відповідь Росії повинна була бути, за замислом російської влади, у такій формі, яка виключає входження України до ЄС і, тим більше, до НАТО.

Такою формою могла бути або анексія частини території України, або військовий конфлікт на території України, ретельно замаскований під громадянський конфлікт і навіть громадянську війну.

За наявності таких факторів жодну країну, згідно зі статутами ЄС і НАТО, ці європейські та євроатлантичні інституції не можуть взяти до свого складу.

Значить, не повинні взяти й Україну.

Таким бачиться геостратегічний план Росії з гальмування процесу входження України в зону інтересів Заходу і, передусім, США.

Для посилення і підстраховки свого плану Росія розвинула надзвичайно активний тиск на європейські країни, зокрема, і на Німеччину, Францію, низку інших країн, підкріплений постійним підживленням військового конфлікту на Сході України.

Читачі добре знають, що Україна вустами своїх високопосадовців включно з президентом П. Порошенком постійно стверджує, що Росія веде війну проти України.

Політико-дипломатичним успіхом Росії і, відповідно, політико-дипломатичною поразкою влади України є те, що в міжнародному правовому полі і в рішеннях провідних безпекових структур ніде не заявлено прямо, що Росія веде війну проти України. Максимум, що дозволяє собі Захід - це визнання, що Росія допомагає сепаратистам чи впливає на них на Сході України.

Думаю, що на зустрічах В. Путіна з лідерами західних країн звучали з боку РФ настільки жорсткі вимоги, включно до ультимативних, про недопущення України в ЄС і НАТО, що лідери ЄС та НАТО поквапилися неодноразово і категорично заявити, що Україна не стане членом цих обох організацій у найближчі десятиріччя.

У цьому аспекті зусилля Росії з недопущення України в євроструктури, нібито, увінчалися успіхом.

Хід Заходу

Хід Заходу у відповідь на хід Росії - це санкції. Вони є чутливими, це визнають експерти.

Однак, треба розуміти, що вони недостатньо болючі, щоб примусити Росію змінити свою політику.

Більше того - ризикну стверджувати, що Росія не змінить свою політику стосовно України навіть у випадку дуже значного посилення санкцій - якщо при владі залишиться режим Володимира Путіна.

Історична пам'ять Росії зберігає спогади про величезні страждання народу під час Другої світової війни, котрі не викликали ні повстань, ні протестів проти режиму Сталіна.

Народ їв лебеду, але терпів.

На подібне сподіваються і чинне керівництво Росії. Окрім того, поступки Росії під тиском санкцій означатимуть і крах усієї ідеологічної, пропагандистської системи сучасної Росії з її акцентом на тому, що Росію, мовляв, ніхто не поставить на коліна.

Тому жодних важливих поступок режим собі не дозволить.

Для Заходу вигідно поступово знекровлювати Росію не дуже дієвими санкціями, щоб при цьому ослабити, але не загнати в глухий кут ядерну державу і не викликати її різких рухів.

Вельми ймовірно, що цей факт є важливою причиною того, що Захід не дає Україні летальну зброю і всіляко утримує її від військового варіанту вирішення конфлікту.

Можливо, прозвучить не дуже добре, але складається враження, що Заходу вигідний такий в'ялий хід війни на Донбасі, який давав би привід продовжувати санкції стосовно Росії, але не давав би конфліктові перерости в гостру і масштабну стадію.

Від залежності до залежності

Найбільшою проблемою чинної влади, а відтак, і України, є те, що, долаючи залежність від Росії, Україна потрапила у значну залежність від Заходу.

Сівши на голку регулярних фінансових запозичень, Україна сьогодні змушена значно частіше, ніж це є пристойним для незалежної держави, вислуховувати поради, рекомендації і прямі вимоги міжнародних інституцій та низки країн Заходу.

Втрачаючи у результаті деяких неправильних дій та масової корупції дуже значні кошти, Україна позичає значно менші кошти, але саме це посилює її залежність.

Політичної волі, економічних знань і талантів, антикорупційної рішучості владі явно не вистачає, щоб зуміти затягнути пояси згоди донизу, примусити олігархів працювати на Україну, а не грабувати її, і поводити себе гідно у всіх аспектах - політичному, фінансово-економічному, соціальному та гуманітарному.

Щоб змусити світ поважати себе як державу.

Щоб таки досягнути всеохопної, а не тільки формальної, незалежності.

Безвіз та тлі єврогальмування

Паспорт біометричний та звичайний

 

Як же тоді розуміти надання Україні безвізового режиму? Якщо ЄС і НАТО категорично заявляють, що не приймуть Україну в свої лави ще добрячих ...надцять років, то для чого Євросоюзу давати нам безвіз?

Тут бачиться дія своєрідного політичного принципу піпетки.

Щоб Україна бачила у відносинах з ЄС хоч якусь перспективу, їй потрібно дати новий мотив для продовження такої зовнішньополітичної орієнтації.

Мотив невеликий. Краплину.

Адже внутрішньополітична ситуація в Україні є складною. Сили, орієнтовані на ЄС і Захід, сьогодні не набагато перевищують ті партії, котрі орієнтовані на Росію, чи, принаймні, на нейтралітет.

Можна сказати, що результат політичної боротьби між проєвропейськими і проросійськими силами всередині України все ще неможливо передбачити зі стовідсотковою вірогідністю.

Особливо, якщо буде продовжуватися така внутрішня, зокрема, соціально-економічна політика, що веде до зубожіння мас, вимивання середнього класу, згортання малого і середнього бізнесу, посилення еміграційних настроїв, передусім, серед молоді та міцних фахівців.

Різке та неодноразове підвищення цін і тарифів на комунальні послуги породило не лише масове збідніння українців, але й дошкульне прислів'я у вигляді псевдоцитати Петра Порошенка: «Я обіцяв безвіз, і він буде. Одразу після того, коли настане безгаз, безхліб і безсвітло».

Слава Богу, отримавши безвіз, нині українці все ще мають газ у оселях, хліб і світло. Але без значного поліпшення рівня життя народу чинна влада має доволі примарні перспективи на виграш у майбутніх парламентських та президентських перегонах.

Тож отримання безвізу влада намагається використати у пропагандистських заявах на повну потужність.

Так президент П. Порошенко, який напередодні отримання безвізу виступив зі сцени на Європейській площі, зокрема, сказав: «Люба і найкраща Україно! Зі святом вас, шановне світове українство!

Ось нам, браття-українці, й усміхнулась доля, про яку мріяло і боролося не одне покоління наших предків!

Сьогодні ми з вами зібралися, щоб разом виконати справжню «оду радості» з нагоди отримання законного та реального права і можливості безвізових подорожей українців до Європейського Союзу.

	Виступ президента

... ми з вами, український народ і вся Україна, вступаємо в іншу історичну епоху. І ця подія знаменує остаточний розрив нашої держави з Російською імперією, а українського демократичного світу - з авторитарним «русским миром».

... Друзі, ми з вами не замовляли дату, але наше остаточне і безповоротне розставання з Москвою відбудеться напередодні 12 червня, головного державного свята Росії - дня проголошення її суверенітету. І в цьому, до речі, є певний символізм. Ми нарешті незалежні одне від одного - політично, економічно, газово-енергетично, і навіть духовно, нарешті, ми вільні від їхніх «скреп».

Єдине, шановні друзі, що засмучує - це надвисока ціна, це той кривавий рахунок, який нам, українцям, виставив Кремль за наше природне право самим будувати своє життя.

Любі мої співвітчизники!

Ми зібралися на Європейській площі в центрі нашої давньої столиці. Вдихаючи аромати квітів та зелені, в яких в ці дні буквально потопає Київ, кожен із нас відчуває смак свободи - такої свободи, більшої за яку ми ще не знали...

І ми маємо особливо цінувати свою свободу. Тому я особливо хочу звернутися до молоді - цінуйте цю свободу. Тим більше, що її прямо зараз охороняють зі зброєю в руках найкращі з нас, українців!

Як поінформувала мене Державна міграційна служба, більше, ніж чотири мільйони громадян уже отримали біометричні паспорти. Це спростовує твердження про те, що українцям вони не потрібні. Уже 10% українців їх мають, і вони необхідні для того, щоб скористатися безвізом. І черга бажаючих не скорочується.

Але я хочу всіх заспокоїти, прошу не хвилюватися. Наголошую - вистачить на всіх, і документи видаватимуть і після 11 червня. Безвіз має початок, а кінця йому не буде. І ми всі в цьому впевнені, бо я вірю у велике майбутнє сильної, об'єднаної Європи, яка солідарна з нами - українцями!

Отже, безвіз має не лише символічне, але й практичне значення для величезної кількості наших співвітчизників.

Влада виконала реформаторський План з візової лібералізації. Тепер працюємо над тим, щоби безвіз став доступним для ще більшої кількості українців.

Відкриваємо порівняно недороге залізничне сполучення. Здешевлюємо авіаційні перельоти, залучаючи лоукости і знижуючи ціну на квитки авіаційних компаній.

Можу навіть відкрити ще одну приємну новину. У моїх переговорах з керівництвом Євросоюзу і з лідерами країн-членів ми розпочали боротьбу за скасування плати за роумінг для українців на території Європейського Союзу. Ми збільшуємо спроможності прикордонних пунктів пропуску.

Зі стартом безвізу відбулася ще одна надзвичайна подія - це завершення ратифікації Угоди про асоціацію з Євросоюзом, боротьба за підписання якої розпочиналася три з половиною року тому на цьому місці. Король Нідерландів Віллем-Олександр днями підписав закон, яким його країна дала зелене світло Асоціації. Його Величність поставив крапку в історії, що затягнулася, і в якій мені, нашим дипломатам і всій нашій команді треба добряче попрацювати.

Тепер на нас всіх чекає тривала й кропітка робота з виконання цієї Угоди. Але це все - завтра, післязавтра, а сьогодні ми з вами святкуємо. Це - наша перемога! Ми цього варті!

Слава Європі!

Слава Україні!»

У цій промові багато правильних і хороших слів.

Але допоки влада не зрозуміє, що основа основ політики - це покращення життя народу, то навіть такі приємні досягнення, як безвіз, можуть використовуватися українцями для того, щоб легше було виїхати з країни і у відведені 90 днів спробувати знайти в Європі свою долю - чи то у вигляді одруження, чи то у спробах зачепитися за якусь роботу, хоча це і не передбачено умовами отримання Україною безвізового режиму.

Проте, перші радісні відгуки українців від перетину кордону згідно з безвізом маємо.

Ось як на практиці відчули українці «магічну» дію українського біометричного паспорта у першу ж добу після отримання безвізового режиму з ЄС.

Вікторія Кулаковська 11 червня 2017 року серед перших українців скористалася безвізом у Відні

Моя учениця, а нині колега Вікторія Кулаковська, радісно відрапортувала з прикордоння: «Друзі, БЕЗВІЗ працює! Сьогодні в аеропорту Відня, під час проходження паспортного контролю, мене запитали лише про мету візиту. Я пожартувала, що приїхала святкувати БЕЗВІЗ. І мені побажали добре відзначити. Все. 45 секунд спілкування. Підтверджувати бронювання готелю і показувати квитки не було необхідності».

У мережі пожартували, що Віка так легко пройшла контроль тому, що молода і вродлива. Але за даними Держприкордонслужби так само без проблем станом на обідню пору 12 червня український біометричний паспорт допоміг безвізово виїхати за межі України двом тисячам двісті трьом нашим співвітчизникам.

І ця цифра щогодини збільшується.

Відомий філософ і громадський діяч Євген Бистрицький у своєму пості в соцмережах під назвою «Нестерпна легкість безвізу» написав: «Легко отримана печатка від польської дівчини-прикордонника у біопаспорті по дорозі до Пшемишля і - всі інші дороги у Шенгенські країни відкриті. Прилетів до Берліна з Кракова, як із Києва до Дніпра. Чогось не вистачає: перевірок після черги на паспортний контроль до Німеччини. Нестерпне відчуття - власний досвід».

А головний редактор журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський пожартував: «Торт «#Безвіз»: угорська полуничка, польські вершки, українські руки))».

Ще зарано казати про те, якими будуть наслідки перших 90-та днів, протягом яких українцям дозволено перебувати на території більшості країн Євросоюзу.

Скільки буде бажаючих скористатися безвіком, щоб поїхати до ЄС?

Поки що їх немало, але у відсотковому співвідношенні не так і багато.

Держприкордонслужба України поінформувала, що від початку запровадження для громадян України безвізових поїздок станом на 12-у годину 12 червня кордон з країнами ЄС перетнули понад 98 тисяч українців, серед них кордон без віз перетнули 2302 особи.

24% з цієї кількості - це пасажири авіаційних пунктів пропуску. Решта - прямували через автомобільні та залізничні пункти пропуску.

Повідомляється, що чотирьом громадянам України відмовлено в перетині кордону до ЄС через перевищення терміну перебування на території країни попереднього в'їзду.

	В Євросоюз 11 червня 2017 року – перші автомобілі перетинають кордон згідно з початком дії безвізового режиму

Висновок

Скептики і песимісти кажуть, зокрема, про принизливу бідність багатьох українців, а відтак, і неможливість для них скористатися перевагами безвізу. А також про те, що цей безвіз дався величезною ціною територіальних втрат, війни, масових переселень та загибелі тисяч українців - мирних і військових.

Оптимісти наголошують, що безвіз є історичною перемогою України, за замовчуванням маючи на увазі, що без жертв це не могло відбутися.

Реалісти констатують: боротьба за Україну і за остаточний вектор її розвитку ще не закінчена. Попереду - непрості часи і складна боротьба.

Треба зробити все, щоб отриманий безвіз не «всиляв оптиміз», а вселяв обґрунтований оптимізм, котрий ґрунтувався б на прискореному формуванні української Нації у напрямку до своєї історичної ідентичності та європейських цінностей, ефективній політиці влади, спрямованій на корінні інтереси особистості, суспільства та Держави, досягненні справжньої всебічної Незалежності.