Україна і світ попрощалися з легендарним українцем - Верховним Архієпископом-емеритом Блаженнішим Любомиром, кардиналом Гузаром.

 

Під час Заупокійної Архієрейської Літургії і Чину Погребіння у Патріаршому соборі Воскресіння Христового (м. Київ) 5 червня 2017 року, у День Зіслання Святого Духа, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав промовив: «...ми хочемо споглянути на це велике діло Духа Святого в житті, служінні, а навіть у блаженній кончині нашого любого Батька - Блаженнішого Любомира».

Кинемо й ми з вами, шановні читачі, погляд на ці три частини великого дійства - життя, служіння та кончину з прощанням - Блаженнішого Любомира.

Життя            
                                         

26 лютого 1933 року у львівській родині Ярослава Гузара та Ростислави Демчук народився хлопчик.

Зверніть увагу, які гарні імена у цих батьків! І корінь імен один - Слава! Тож і для сина свого вони пророчо обрали не менш яскраве ім'я - Любомир.

Якщо правду кажуть, що як корабель назвати, так він і попливе, то з іменем Любомир хлопчик дійсно проплив усе життя, люблячи мир і закликаючи до миру - в страшне лихоліття, перенасичене війнами.

Любомирчик народився у неділю. А вважається, що народженим у неділю властиві доброта, впевненість в собі, організованість, енергійність, творчість, нарешті - мудрість.

Тож, у маленького Любомира, виходить, не було іншого виходу, як реалізувати ті риси, які йому належно подаровані неділею, батьками та Господом Богом?

І Блаженніший реалізував їх, як то кажуть, по повній програмі, втілив у плодах своїх розуму, душі, діяльності.

З дитячо-юнацьких років був енергійним, наполегливим, організованим, багато встигав зробити. Рано проявив творчий підхід до всього і має глибокі інтелектуальні розвідки, значну літературно-богословську творчу спадщину.

Ну а мудрість Блаженішого відчувалася усіма, її було видно неозброєним оком.

І доброта, всеосяжна доброта - спокійна і глибока як гірське озеро! Вона успадкована від батьків - подивіться, які добрі і приємні їхні обличчя на сімейній світлині.

Усе це складало основу психологічного портрета Блаженнішого Любомира.

Також вважається, що тим, хто народився у неділю, властиві амбітність, егоцентризм, безтурботність. І ось тут Любомир, можна сказати, «не допрацював», не реалізував ці риси, які, нібито, мали йому належати фактом недільного уродження.

Усі близькі до нього люди свідчать, що Любомир Гузар усе життя суто по-людському турбувався про тих, хто входив у близьке коло його спілкування - аж до персоналу помічників та помічниць, які допомагали йому в щоденному нелегкому побутуванні.

І усе життя духовною турботою опікувався вірними Церкви, Україною, світом.

Так що безтурботність, якщо колись епізодично і проявлялася у нього, то хіба в дитинстві, коли він мешкав з батьками у рідному Львові і життя маленькому Любомирові могло здаватися блакитним, зеленим і безтурботним.

Егоцентрики концентровані на собі, а Любомир Гузар усе своє життя був концентрованим на Богові і людях, на долі України і Церкви. Так що можна сказати, що він був принциповим антиегоцентриком, жив не для себе, а для Бога і людей, для рідної України і світу, для Добра, Істини і Краси.

А щодо амбітності, то тут має значення, як ми розуміємо це слово.

Родина Гузарів з маленьким Любомиром	Юнак Любомир

 

Егоїстично амбітним - а саме честолюбним, самолюбним, зверхньо гоноровим Блаженніший не був. Такий стан душі був йому не властивим, чужим.

Думаю, що амбітність Любомира Гузара проявлялася у високому рівні духовно-інтелектуальних та дієвих прагнень, у тому, що він постійно все вище і вище ставив свою планку розвитку і саморозвитку, не стояв на місці, а ріс духовно та інтелектуально, мислив дедалі масштабніше, робив все більше і більше, брав на себе дедалі тяжчу відповідальність.

І у цьому сенсі Блаженніший був амбітним, але благородно амбітним.

Любомир Гузар був сонячною людиною, теплою, мав гаряче любляче серце, і від нього виходило якесь емоційне сяйво.

Я мав нагоду відчути це, коли свого часу запросив Блаженнішого Любомира на свою телепрограму «Вечірня розмова» і протягом години мав честь з ним розмовляти - у ефірі і після цього.

Коли він прийшов до студії телеканалу «Київ», усі покинули свої робочі місця - редактори, режисери, оператори, звуковики, асистенти, інші - і почали юрмитися навколо Блаженнішого, щось запитували, намагалися доторкнутися.

А він повільно, як великий корабель, статечно, але надзвичайно доброзичливо повертався на всі боки і кожному щось відповідав у своїй неквапній манері.

І цю сонячність, цю теплоту його натури відчували та відзначали всі, кому довелося по життю спілкуватися з Любомиром Гузаром.

Життя людини складається з років, місяців і днів. А життя поділяється на етапи.

Таких етапів у житті Любомира Гузара можна нарахувати, принаймні, кілька.

Перший етап - львівське дитинство від народження до 1944 року. В ополяченому Львові Любомир закінчив народну школу, в якій українська мова допомагала пручатися польському впливу.

Коли родина емігрувала до Австрії, де у місті Зальцбург 11-річний хлопчик пішов до української гімназії і продовжував пручатися іноземному впливу -цього разу австрійському.

Але, попри те, мови вчив, і у 16 років знав, мінімум, 3 а то й 4.

У 1949 році родина переїхала до США, де 16-річний Любомир почав навчатися в малій духовній семінарії. Проте, українство у ньому зміцнювалося. Юний Любомир став членом Пласту, а згодом був капеланом молодіжних таборів Спілки Української Молоді (СУМ) у штаті Нью-Йорк.

Після 11-ти львівських та чотирьох австрійських років настала черга 20-ти американських років.

А з 1969 року у 36-річного магістра владики Любомира Гузара розпочинається італійський (римський) період, якому судилося продовжитися аж 24 роки.

А з 1993 року 60-річний Любомир Гузар переїздить до України і розпочинається найбільш плідний - український - період його Служіння. Протягом 24 років, аж до самої кончини.

Любомир Гузар прожив на світі 84 роки, 3 місяці і 5 днів. Усього 33 тисячі 775 днів.

І всі ці дні його життя були підготовкою до Служіння і власне Служінням - Богові, людям, Україні.

Служіння

Родина Гузарів була українською за духом. І хоча жили у Львові, це був той трагічний для українців час, коли Голодомор уже другий рік поспіль косив материнську Україну.

Любомир народився в тяжкий трагічний для України рік. І тінь цієї трагедії наклала відбиток на все його життя. Може й тому погляд Любомира Гузара - людини від природи дотепної, яка полюбляла жартувати, - був найчастіше журним.

Треба згадати, що прадід Любомира - Дмитро Гузар - служив у середині ХІХ сторіччя парохом УГКЦ у тернопільському містечку Завалів.

Українці Завалова ділилися на греко-католиків (близько 700 мешканців) та римо-католиків (близько 600 мешканців), а ще там мешкали німці, євреї та вірмени.

Історія зберегла факт гостювання Івана Франка у Дмитра Гузара і перебування його в церкві, де Каменяр співав разом із прихожанами і парохом «Христос Воскрес із мертвих».

А потім І. Франко написав статтю «Два образи в церкві Завалівській». Так що і Завалівська церква разом з парохом справили враження на видатного письменника, і у сімейній історії родини Гузарів світоч українства залишив свій слід.

Тож нічого дивного в тому, що українство та служіння Богові склали два головні смисли життя й діяльності Любомира Гузара. Можна сказати, що це було майже фатально зумовлено обставинами життя Любомира Гузара - якщо не забувати його власної волі і свідомого вибору.

Після отримання початкової богословської освіти у Австрії, в США Любомир студіював богослов'я у столичному Католицькому університеті Америки, здобув ліцензіат богослов'я і у 25-річному віці був висвячений на священика.

Протягом 11 років служив на різних посадах як вчитель, префект, душпастир (зокрема, і в оселі «Союзівка» Українського Народного Союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі, штат Нью-Йорк), настоятель парохії.

Доволі пізно - у 34 роки - здобув ступінь магістра у Фордгамському університеті Нью-Йорка.

Докторську дисертацію у Римі Любомир Гузар присвятив Андрею Шептицькому. До речі, він згадує, як маленьким хлопчиком один раз у житті бачив митрополита Андрея і з гумором зауважував - можливо - і митрополит звернув увагу на маленького хлопчика з великими вухами?

Від себе додам, що вуха у Блаженнішого були й справді виразні - великі, м'ясисті, вони помітно відстовбурчувалися від голови і нагадували два живі радари, котрими Блаженніший уловлював сигнали людських душ - навіть коли вже слух понизився і він був змушений широкою долонею наставляти вухо у напрямку співбесідника, щоб краще того чути.

У 1972 Любомир Гузар вступає в монастир св. Теодора Студита в Італії.

А з 1973 року сорокарічний доктор богослов'я владика Любомир знову стає викладачем - цього разу в Папському Місійному університеті «Урбаніана» в Римі.

У цей період він починає співпрацювати з Патріархом Йосипом Сліпим і навіть виконувати певні доручення легендарного очільника УГКЦ.

	Патріарх Йосип (Сліпий) із владикою Любомиром

Доручення Патріарха виконувалися владикою Любомиром, очевидно, дуже добре, бо Патріарх Йосип (Сліпий) у монастирі Студійського Уставу поблизу Рима за власною ініціативою 2 квітня 1977 року висвятив його в єпископи.

Але трапилася ця важлива подія без згоди Римського Архієрея, тому ще практично 20 років владика Любомир не діяв як єпископ. І зміг це здійснити лише після повернення до України.

Але до того дня ще було не близько. Владика Любомир продовжував своє служіння в Італії і у 1978 році був призначений Патріархом Йосипом архімандритом того ж монастиря, в якому Патріарх роком раніше висвятив його на єпископа, а згодом протосинкелом Львівської Архієпархії у Римі.

Львів як символ продовжував супроводжувати владику Любомира на всіх світах і життєвих дорогах і, нарешті, у 1993 році символ став реальністю.

У вікопомному для себе 1993 році, на третьому році Незалежності, 60-річний владика Любомир нарешті повернувся до України. Повернувся назавжди.

Оселився він під Львовом, у селі Зимна Вода, і разом зі своїми монахами, котрі приїхали до України разом з ним, почав готувати створення монастиря. Труди дали плоди. І через два роки у в селі Колодіївка, на Тернопільщині, було закладено монастир св. Теодора Студита.

З огляду на зовнішні ознаки церковна кар'єра владики Любомира здавалася доволі повільною, бо у 1993-1994 рр. він ще служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

Пришвидшення кар'єри, якої владика зовсім не підганяв, відбулося 2 квітня 1996, коли він був призначений на Екзарха Києво-Вишгородського екзархату.

Але якісний стрибок у статусі владики Любомира пов'язаний з іменем іншого очільника УГКЦ того часу - Блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського.

14 жовтня 1996 у зв'язку з поганим станом здоров'я кардинала Любачівського Синод Єпископів УГКЦ обрав владику Любомира Єпископом Помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами.

Фактично владика Любомир стає другою людиною в ієрархії УГКЦ.

Через 4 роки кардинал М. - І. Любачівський помирає, і 25 січня 2001 на надзвичайному Синоді Єпископів Української Греко-Католицької Церкви владика Любомир був обраний Архієпископом Львівським та Главою Української Греко-Католицької Церкви.

Через рік, 26 січня 2001 року, Папа Римський Іван-Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року, за два дні до свого 68-річчя, Любомир Гузар став кардиналом Католицької Церкви з титулом святої Софії на Віа Боччеа. Це був чудовий і абсолютно заслужений подарунок до дня народження.

Кардинальський герб Любомира Гузара	Папа Іван Павло ІІ та кардинал Гузар

 

Так доля вивела Блаженнішого Любомира на вершину ієрархії УГКЦ.

Він зійшов на цю вершину зрілим, досвідченим мужем, який за 43 роки попереднього служіння здобув собі високий авторитет не лише в УГКЦ, але й в міжнародних католицьких колах та і в самому Ватикані. Свідченням того слугує випадок, коли під час аудієнції Блаженнішого Любомира з Папою Іваном Павлом ІІ Понтифік у порушення протоколу встав і сам підійшов до Блаженнішого, щоб привітати його. 

У 2004 кардинал Любомир Гузар зміг гідно віддячити своєму римському покровителю Патріархові Йосипу (Сліпому), відкривши і освятивши йому пам'ятник у м. Тернопіль.

А через рік настав час радикальної зміни статусів і УГКЦ, і її очільника.

21 серпня 2005 Блаженніший Любомир офіційно змінив свій титул на «Верховний Архієпископ Києво-Галицький», і рішуче змінив локацію своєї резиденції - переніс свій осідок зі Львова до Києва, який колись і був центром Греко-Католицької Церкви.

Це підкреслило той факт, що УГКЦ зі статусу Церкви, яка має регіональне розповсюдження (здебільшого, у Західній Україні), стала Всеукраїнською Церквою.

Таке перенесення задумувалося давно. Бо ще за три роки до цього, 27 жовтня 2002 року, в Києві, в районі метро «Лівобережна», відбулося освячення наріжного каменя майбутнього головного собору Української Греко-Католицької Церкви за участю Любомира Гузара, єпископів УГКЦ.

Цей Патріарший собор Воскресіння Христового будувався важко і повільно - цілих 12 років. Верховний Архієпископ Києво-Галицький Блаженніший Любомир принципово заявив, що не хоче допомоги офіційних органів, за якою може виникнути певна зобов'язаність владі.

Багато хто пам'ятає широку міжнародну кампанію з придбанню так званих «цеголок» - цеглинок різної вартості. Таких цеголок було придбано греко-католиками України та закордоння аж 119 662 штук на суму 9 695 325 грн.

Отож, Собор зводився методом української та міжнародної толоки. І це, безумовно, посилило відчуття причетності до зведення Собору десятків тисяч вірян по усьому світі.

Блаженніший Любомир ще встиг покерувати декількома рубіжними подіями у зведенні цього собору - встановленням та освяченням п'яти хрестів за участі всіх єпископів УГКЦ чотирьох континентів світу, відправленням 19 січня 2006 року на свято Богоявлення Господнього першого Богослужіння у соборі, хоча й у його підвальній частині, яка була на той момент готова, провести 17 червня 2009 року першу за часи Незалежності хіротонію в УГКЦ.

Та невмолимий час ставить свої рубежі і наближає неминуче.

Коли 26 лютого 2008 року Блаженнішому Любомиру виповнилося 75 років, він спрямував на ім'я Понтифіка прохання про зречення з уряду Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви.

Папа Бенедикт XVI прийняв його добровільну відставку, про що сам Блаженніший повідомив на прес-конференції у Києві 10 лютого 2011 року.

Інтронізація 27 березня 2011 року наступника - Святослава (Шевчука) - котрий був обраний Верховним архієпископом Української Греко-Католицької Церкви, стала і датою офіційного відкриття Собору.

Освятили Патріарший собор Воскресіння Христового 18 серпня 2013 року, коли вже Блаженніший Любомир з почесним титулом Верховний Архієпископ-емерит (емерит - означає «заслужений) перебував на заслуженому відпочинку.

Хоча назвати відпочинком напружену громадську і духовну діяльність Блаженнішого Любомира, котру він здійснював з моменту відставки до останніх днів свого земного життя, не доводиться.

Через численні зустрічі з людьми, постійну участь у діяльності групи моральних авторитетів «Перше грудня» та інших формах громадської активності, періодичні виступи у різноманітних ЗМІ Блаженніший Любомир усі ці роки був фактором вагомої присутності в українському житті.

У відставці Блаженніший позбувся лише безпосередніх адміністративних обов'язків. Але його високе служіння Богові та людям продовжувалося.

І жив усі ці роки Блаженніший у своїй резиденції під Києвом, у селі Княжичі - тому самому, в якому нещодавно стався розстріл групи патрульних поліціянтів (про що я писав свого часу).

Але тяжка недуга, що роками підступно гризла тіло Блаженнішого - цукровий діабет - таки зуміла зробити свою чорну справу. І в останній день травня, в клінічній лікарні «Феофанія», завершився земний шлях цього великого Українця.

Прощання

Прощання з Блаженнішим Любомиром було урочистим, проникливим і відбувалося у два етапи.

Спочатку з рідного дому у Княжичах, де з ним мали змогу попрощатися усі, хто допомагав Блаженнішому щоденно у справах та побуті, кортеж вирушив до рідного йому Львова, чиїм почесним громадянином був Любомир Гузар.

Скорботна хода у Львові

 Там протягом трьох днів і ночей прощалися зі славетним земляком. Відбулися у соборі святого Юра поминальні Літургії, пройшла дуже велелюдна, вражаюча скорботна хода до церкви святого Михаїла. При цьому труну з тілом везли на артилерійському лафеті. За труною йшов Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, священнослужителі усіх рангів та львів'яни - разом з українцями, що приїхали звідусіль.

4 і 5 травня прощання продовжилося у Києві, в архікафедральному Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ.

 

Попрощалися і вклонилися Блаженнішому Любомирові тисячі і тисячі українців, керівники держави, народні депутати, політики і посадовці, дипломати, громадські діячі, митці, кияни і гості столиці.

 

 Серед них і 600 високоповажних священнослужителів, котрі з'їхалися та зійшлися здалека на поховальну церемонію, а між ними і легат Папи Римського Франциска, секретар Конгрегації Східних Церков архієпископ Кирил Васіль, Предстоятель УПЦ КП Патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, інші.

Віддають останню шану Блаженніший Святослав, президент України Петро Порошенко з дружиною, глава уряду В. Гройсман, інші	Місце останнього спочинку Блаженнішого Любомира - крипта собору

 

5 червня 2017 року, в День Зіслання Святого Духа, у крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ у місті Київ, Блаженніший Любомир був похований.

 

Співчуття

Окрім смутку, в серцях мільйонів вірян УГКЦ, сотень тисяч українців усього світу, на смерть Блаженнішого Любомира відгукнулися глави Церков, керівники України, представники вітчизняних та міжнародних інституцій, дипломатичні представництва.

Зокрема, Папа Франциск у листі до Блаженнішого Святослава, Глави й Отця УГКЦ, зазначив: «Ваше Блаженство, в день, коли відбуваються похоронні богослужіння християнського прощання з дорогою земною присутністю Верховного Архієпископа-емерита Києво-Галицького кардинала Любомира (Гузара), прагну ще раз бути серед тих, хто молиться до Отця Небесного, вручаючи йому обрану душу нашого брата.

Мене спонукає це зробити надзвичайний приплив людей, які цими днями зібралися, щоб віддати шану покійному кардиналові, про що мені стало відомо. Ця присутність є красномовним знаком того, ким він був: одним з найвищих моральних і пошанованих авторитетів в останніх десятиріччях українського народу...

Майже регулярно він був присутнім у житті вашої країни як учитель мудрості: його мова була простою, зрозумілою для всіх, але дуже глибокою. В нього була мудрість Євангелія, хліб Слова Божого, розламаний для звичайних людей, для страждаючих, для всіх тих, хто шукав гідності.

Всі відчували, що промовляв християнин, українець, захоплений своєю ідентичністю, завжди сповнений надій, відкритий для майбутнього в Господі...

Мене зворушує думка, що сьогодні по всій Україні його оплакують, але багато хто впевнений, що він уже спочиває в обіймах Небесного Отця...

Я вдячний за його унікальну присутність, релігійну та суспільну, в історії України. Закликаю вас бути вірними його постійному повчанню та повному довір'ю Божому Провидінню. І надалі відчувайте його усмішку й ласкавість.

 

Для всіх вас, любі українці, на батьківщині та в діаспорі, випрошую в Господа повноту небесного благословення».

У листі співчуття Кардинала Кристофа Шонборна, Архієпископа Відня, голови єпископської конференції католицької церкви в Австрії, Ординарія для католиків візантійського обряду в Австрії йдеться: «З відходом кардинала Гузара від нас відійшов один з найбільших Єпископів та Пастирів сучасності...

Він ніколи не втратив своєї екуменічної відкритості та величі. Він має неоціненну заслугу щодо віднови греко-католицької церкви в Україні після її виходу з підпілля.

Його надзвичайна мудрість та доброта були для противників греко-католицької Церкви, у його батьківщині, зворушливим свідченням євангельського життя...»

Багато добрих слів прозвучало в ці дні і продовжують звучати.

Але я завершу словами, які сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час Заупокійної Архієрейської Літургії і Чину Погребіння у Патріаршому соборі Воскресіння Христового 5 червня 2017 року, в День Зіслання Святого Духа: «Дух Святий уподібнив нашого Блаженнішого Любомира до дивного і химерного Перебенді - Кобзаря наших днів.

Ми вже відчуваємо, що його пісня не вмре і не загине. Він залишив нам наш сучасний новий національний український епос своєю мудрістю, своїм словом, навіть своїм гумором і дотепністю.

Цей його кобзарський спів ми ще довго будемо намагатися почути і зрозуміти через його аудіокниги, фільми, звернення...

Любомир залишає нам у спадок нову підвалину новітньої християнської української цивілізації, яку нам з вами доручає Господь Бог розвинути, зібрати, нею і жити і на ній будувати нашу вільну і незалежну Україну».

 

А одна українка, Iruna Grytsenko, у соцмережах висловилась за тисячі співвітчизників: «Відходять у вічність титани духу, віри, совісті. Українці сиротіють, але не слабшають. Царство небесне. Вічного спокою, владико Любомире Гузар!»