БОРОТЬБА

Призерка чемпіонату Європи з боротьби Алла Черкасова розповіла про свою сім'ю та зіркову братову Іру Мерлені.

Зазвичай, спортсмени вважають срібну нагороду поразкою. А от бронзова медаль переважно має протилежне значення: це перемога у боротьбі за право стояти на п'єдесталі пошани... Для борчині Алли Черкасової «бронза» чемпіонату Європи у сербському місті Новий Сад має особливе значення. До самого початку «бронзового» поєдинку підопічна Андрія Пістуна та Олексія Мельника не знала, чи зможе вийти на килим. І все-таки, травма коліна, отримана у попередній сутичці, не завадила Черкасовій привезти в Україну медаль.

- Я була добре готова до цього чемпіонату, тож налаштовувалася на перемогу, - розповіла Алла Черкасова. - Поступившись у півфіналі білорусці Марії Мамашук, страшенно засмутилася. У сутичці за вихід до фіналу я травмувалася - помилилася, пропустила суперницю в ноги і відчула, як хруснуло коліно. Тож, можливість продовжувати змагання за «бронзу» була під знаком питання. З огляду на це, - те, що я повернулася додому не з порожніми руками, - уже величезний успіх.

З Мамашук я діяла вкрай невдало. Практично всі два періоди простояла. І навіть не спробувала, бодай, раз провести прийом, який планувала саме на неї. Це було зовсім не в моєму стилі: я полюбляю активно боротися, атакувати ноги. А тут... Річ у тім, що попередня сутичка з австрійкою Мартіною Куенц далася мені великою кров'ю. І я елементарно не встигла відновитися, заспокоїтися, зібратися з думками. Той чвертьфінал я розпочала доволі зібрано: провела свій прийом, повела у рахунку в чотири бали. Згодом ще збільшила перевагу. Та потім усе пішло всупереч моїм планам, я пропустила кілька прийомів. Рахунок став 10:8 на мою користь. І все б нічого, якби на останніх секундах я не пропустила австрійку в ногу. Якби судді зарахували цей прийом вартістю у два бали, Куенц наздогнала би мене і перемогла. Та перемогу, в підсумку, віддали саме мені. Мабуть, у день мого народження якісь вищі сили вирішили зробити мені подарунок.

- Як із травмованою ногою вдалося перемогти туркеню Бусе Тосун?

- Між попередніми сутичками і фіналами у нас була велика перерва, п'ять з половиною години. Цей час я провела у залі, адже до готелю їхати було далеченько, а я не хотіла зайвий раз турбувати травмоване коліно. Пролежала, до останнього не знаючи, чи зможу дійти до килима. Та все ж вирішила боротися: мені не звикати змагатися з травмами. Лікар збірної затейпував коліно, одягнула наколінник і без розминки вийшла на «бронзовий» поєдинок.

- Чи часто вдається приїздити тренуватися до Львова?

- Останнім часом украй рідко. З тренером Андрієм Пістуном працюю, зазвичай, на зборах. Перед чемпіонатом у нас були два збори поспіль. Тож, ті кілька днів між посиленими тренуваннями воліла провести вдома, у Києві, з дитиною. Ігоркові три з половиною року. Поки тато з мамою на зборах (у Києві тренуюся у чоловіка, Олексія Мельника), син з бабусями. Він у нас - розумничка. Уже знає ціну кожній медалі. Привезла йому «бронзу», тож він так тішиться... Одного разу видав: «Мамо, мені так шкода, що ти не привезла медаль з Ріо-де-Жанейро». Підготовка до Олімпіади була важкою, вдома ми лише про це й розмовляли, от він і перейнявся... З Ріо, аби хоч якось розважити малого, привезла йому шоколадну медаль. Та вона йому не сподобалася. Не відкусив від неї навіть найменшого шматочка! Сказав, що це - підробка.

- Що завадило вам у Ріо вибороти для сина справжню медаль?

- Можливо, надто рано прилетіли до Бразилії? І в олімпійській атмосфері, очікуючи свого старту, перегоріли... Якби можна було знову відборотися ту сутичку з туркенею Айдар, я б ні за що в світі не намагалася кидати її «пістолетом». На цьому чемпіонаті Європи в сутичці з австрійкою я пережила своєрідне олімпійське дежавю: сама проводила кидок і сама ж від цього постраждала, віддавши суперниці чотири бали.

- Ваш чоловік, Олексій Мельник, - брат олімпійської чемпіонки з боротьби Ірини Мерлені. Як ви познайомилися?

- Усі борці, які перебувають на зборах, знають одне одного. Та тривалий час наше спілкування обмежувалося «привіт - па-па». Олексій тренував свою сестру, Іру Мерлені. Не відходив від неї на тренуваннях, секундував на змаганнях. З часом почали більше спілкуватися. І якось усе непомітно закрутилося... Тепер ми одружені, у нас підростає син (сміється).

- Якою є Ірина Мерлені поза борцівським килимом?

- В Іри тепер інші захоплення: музика, співи, танці. Ніколи не бачила таких цілеспрямованих людей, як Іра. Якщо вона вирішила, що прагне чогось, то абстрагується від усього довкола, не розпилюється на дрібниці. Для неї не має значення, що музика і боротьба - такі різні, часом несумісні, речі. До музики йде з таким самим запалом, як до олімпійської медалі.

- Ви, мабуть, швидко знайшли спільну мову зі свекрухою, адже в її сім'ї - всі борці...

- Порозумілися з перших днів. Ми жодного разу не посварилися. У нас доволі теплі стосунки, можемо обговорювати різні теми. Єдине, ніколи разом не ходимо за покупками. Вона не любить шопінг. А в мене - все з точністю до навпаки. Якщо з'являюся на порозі магазину, з порожніми руками точно не вийду! У будь-якій крамниці починаю очима шукати щось цікаве для сина чи чоловіка. А коли приїжджаю додому зі зборів, затарююсь продуктами на цілий місяць. Мені важливо, аби вдома було все необхідне і в достатній кількості.

Так, у цій сім'ї боротьба на особливому місці. Батько Ірини та Олексія - талановитий борець, який у спорті не зумів себе реалізувати. Тому весь свій талант і завзяття вклав у тренування дітей, зокрема, Іри. На жаль, з батьками чоловіка бачимося рідко. Вони працюють у Хмельницькому, у нас - насичене життя в Києві. Єдина можливість зібратися всім разом - Новий рік. Тоді намагаємося наговоритися на рік наперед.

- Хто у родині є вашим найпалкішим уболівальником?

- Синочок. А ще - моя мама. Не встигли завершитися змагання, а мама вже знає всі результати. Я їй починаю розповідати про свою найскладнішу сутичку, а вона мені у відповідь: «Я знаю ту дівчину. Вона раніше боролася у легшій вазі. Це ж її Юля Ткач на чемпіонаті світу перемогла?» І так про кожну борчиню! Мама знає такі деталі, яких я не зауважую. Вона - наче жива енциклопедія жіночої боротьби (сміється). А найкращий мій порадник - чоловік. За вечерею жваво обговорюємо якісь сутички. Нерідко доходить до того, що виходимо з-за столу, йдемо у кімнату і починаємо робити прийоми на дивані, сперечаючись, куди потрібно було найкраще поставити руку, а куди - ногу. Син дивиться на все це і запам'ятовує. Одного разу приїхали в гості до друзів. Я - з перев'язаним коліном. Коли друзі запитали, що в мене з ногою, слово взяв Ігорко: «Ви уявіть: мама у сутичці повинна була робити «млинок», та замість того віддала ногу. І сутичку програла. Тепер нога в неї і болить».

Автор: Олена Садовник

Джерело: Високий замок