Колишня
киянка, а нині мешканка французького міста Баньоль-де-Л'Орн Олена Мiсталь уже
20 років просуває українську освіту за кордоном.
Серед досягнень Олени Місталь
- Українська паризька школа, Замок мистецтв у Нормандії, куди приїздять українські
митці, а також угода про співробітництво між Баньолем та українським містом-курортом
Хмельником.
Але діяльність пані Місталь
не обмежується лише освітою. Пані Олена гостила в себе актрису Раїсу Недашківську,
художників Костя Лавра, Миколу Гроха, майстриню гобеленів Людмилу Жоголь, кінопродюсера
Володимира Філіпова; а П'єр Рішар часто одягає подаровану нею вишиванку. Коли в
2009 році Люк Бессон знімав блокбастер «Перевізник-3», люди з його команди звернулися
в посольство України, щоб їм дали портрет президента України, а з посольства їх
скерували до мадам Місталь. Вона знайшла і портрет президента, і Кримінальний кодекс
України, і купила в київському «Воєнторзі» воєнну форму і привезла в Париж, і дала
паспорт своєї мами, яку, як і героїню, звуть Валентиною. Коли кастинг-директор фільму
запитав у Олени, яка привезла реквізит на майданчик, чи правильно вони відібрали
на ролі другого плану поляків, вона сказала: «Навіщо вам поляки, у мене є ціла школа
українських батьків». Тож, 40 українців включно з пані Оленою знялися в масовці
«Перевізника-3», і у титрах фільму є подяка Українській паризькій школі.
Ми зустрілися з мадам Місталь
на початку цього тижня, одразу після її приїзду до Києва.
- Пані Олено, для початку розкажіть
трохи про себе. Наскільки я знаю, у вас насичена біографія.
- Я - київська
парижанка, яка вже 19 років розбудовує українську освіту у Франції. Освітянську
роботу почала з 18 років. Працювала в Українському коледжі імені Сухомлинського,
в 1997 році відкрила в Києві Міжнародний клуб дитячої дипломатії, балотувалась у
міськраду в Комітет з питань освіти - не вистачило два голоси. Так що до Франції
я поїхала після 10 років служби в освіті. Створила там три українсько-французькі
асоціації. В 2003-му - Школу мистецтв, у 2005-му - Українську паризьку школу, і,
нарешті, в Нормандії у 2013-му - Замок мистецтв.
- Освітянство було вашим свідомим
вибором?
- Я вже в 10 років вирішила,
що хочу вчителювати. Мій батько - військовослужбовець, служив у Прибалтиці, в Росії,
так що до Києва я приїхала вже в 12 років з неукраїнського середовища, але тато
мене записав в український клас. Був патріотом і сказав: «Ти зможеш». Вчителька
української, Ольга Гусак, посадила мене за першу парту і завжди викликала доповідати.
Перший вірш, що я вивчила, - «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки». Ось моє життя
в українській освіті так і складалося під цим гаслом - ще починаючи з 1985-го.
- Якою була ваша перша школа
як викладача?
- Мені з нею пощастило. Коли
вчилася на ІІІ курсі Педінституту імені Горького (в 1988-му), то в нас зробили експеримент
- відкрили школу № 272 на Лівому березі і запросили працювати студентів. Мені дістався
клас 5-Є - туди записували всіх, кого відбраковували з решти класів. Їх називали
«Оленеовці». І через два роки ми стали А-класом, бо перемагали і показували хороші
результати. Я казала дітям: «Не дивіться під ноги, дивіться вгору, там світить сонце».
Ми намагалися працювати разом.
- Кого зі своїх учнів ви запам'ятали
найбільше?
- Був хлопчик Андрій Кузьменко
- високий, блондин, дуже нестандартний. Таким, зазвичай, визначають місце за останньою
партою, але через те, що він потребував до себе уваги, то сидів на першій з відмінницею
Любочкою. Люба зараз має двох дітей, вона - банківський фахівець, захистила диплом
у Франції. А Андрійко - підполковник «Альфи» - загинув на Оболоні у 2015 році під
час спецоперації, бо там були захоплені в заручники жінка і дитина. Бо виріс таким
правильним. Тому в мене зараз борг перед Андрієм, бо, як сказала його дружина, «він
дуже вас любив». Тому вже 20 років я працюю.
- Хто вчиться в Українській
паризькій школі?
- У нас там 100 дітей, здебільшого,
українських дипломатів. Це - єдина у Франції школа, яка дає український атестат.
Загалом, за кордоном на сьогодні 44 такі школи. Ми готуємо дітей як приватна школа,
і вони при випуску можуть мати два атестати: французький і український.
- А французькі діти ходять до
вас?
- Від змішаних шлюбів, народжені
вже там. У нас є садочок, прекрасна бібліотека. Дітям, що постійно живуть у Франції,
не потрібен той український атестат, але українську мову, культуру, музику, хореографію
вони вчать, і головне - читають.
- Що таке Замок мистецтв?
- По суті, це - школа-пансіон.
Діти можуть приїхати на термін від місяця до півроку. Вони проживають у французьких
родинах. Вчать французьку, не втрачаючи при цьому атестат. Загалом, Замок мистецтв
- це навчання саме як мистецтву - мистецтву кулінарії, архітектури, дизайну, малювання
- щоб зрозуміти, як жити в цьому світі. Ми беремо в оренду різні замки як літні
табори. З 2011 року у нас побували сотні дітей. Товаришуємо з французькою школою
в Пущі-Водиці, їхні діти приїздять на практику до нас. Наприклад, нещодавно за
7 днів - 7 замків, від Лувра до Нормандії. Наша база, втім, у нормандському містечку
Баньйоль, де я живу. Співробітництво настільки інтенсивне, що мер міста уже повісив
український прапор.
- Що вас привело до України
цього разу?
- Проект «Молодість-3» - навчання
українців і молдаван у Франції за різними напрямками: аграрний, медицина, готельно-туристичний
бізнес, ІТ. Моя місія тут зараз - відібрати партнерів для цього. Сподіваюся знайти
куточок, де жити, бо тепер я з цим проектом буду щомісяця в Києві. Залучатимемо
молодь від 16 до 30 років зі знанням французької. Вперше наше маленьке містечко
подало такий великий проект. Тому зараз зустрічаюся з МЗС, Міносвіти, мерією. Хочу
подати цю програму на маленькі міста, до вересня маємо відібрати ті виші, які візьмуть
участь у проекті. Франція фінансує 70%, Україна і Молдова - по 15%. Сподіваюся перемогти
чиновників. Десятки ректорів хочуть і можуть.
- Ще одна ваша акція - пленер
«Імпресіонізм: українська версія» за участі українських митців у Нормандії. Як прийшла
до вас ця ідея?
- Я привозила дітей на імпресіоністичні
пленери з 2010 року. А минулого року вирішили зробити вперше для дорослих. В Києві
вручатиму дипломи мерії Баньоля українським художникам за участь у цьому пленері.
До речі, у нас був представлений не лише Київ, але й Вінниця, Мукачево, Сімферополь.
Це дійсно була велика група: 11 професійних художників, три аматори, два журналісти,
троє дітей, що також писали або давали концерти вечорами в арт-резиденції
Chateau Des Arts. Це був цікавий експеримент: надихнутися нормандськими пейзажами,
дізнатися, звідки витоки імпресіонізму як жанру і працювати на пленері з раннього
ранку до пізнього вечора, навіть інколи під дощем. Ми планували зробити 70 робіт
- вийшло 130! Замість двох - зробили п'ять екскурсій, включаючи знаменитий сад Клода
Моне в Живерні Влаштували вернісаж у Баньолі і виставку в Парижі. Навіть продали
деякі роботи, чим я дуже пишаюся. Адже це і є визнання таланту наших художників
французами. Більше того, оце спілкування через живопис - це і є культурна дипломатія
в дії. Зараз - це дуже важливо для України, і класно, що це робиться не за вказівкою
згори чи для галочки, а самими людьми, приватною ініціативою.
- Із таким багажем клопотів де ви живете?
- Формально - в Баньолі, але
насправді - в поїзді. Зранку о 6-й сідаю в поїзд, о 9-й я в Парижі, о 20.00 назад,
о 22.00 - вдома.
- Скажіть, а вам не нудно в
тихому курортному містечку?
- Судіть
самі. У нас, у Баньолі, живуть менше, ніж 3000 людей, а бюджет - 12 мільйонів євро.
В рік - 500 тисяч туристів. Всі живуть з оренди. Але більша частина податків від
готелів, від казино лишається в місцевому бюджеті, ось що важливо! Тому маємо безкоштовний
автобус, бо теж з податків оплачений, тому в нас є прекрасний кінотеатр, щоп'ятниці
мерія оплачує концерти, влаштовує безкоштовні дискотеки, їздять карети, приїжджають
оркестри, йдуть вистави. Коштом мерії - також уся позашкільна діяльність, всі гуртки
при школі (я там, до речі, викладаю пластичні мистецтва). У місті працюють 62 спортивні
і культурні асоціації. Маємо змагання з гольфу, етап велогонки «Тур де Франс», чемпіонат
Франції з карт Таро, іподром. І фестивалі джазу, мотоциклів «Харлей-Девідсон» і
стилю Бель Епок. Загалом, Нормандію називають 21-м районом Парижа. У вихідні - затор
на в'їзд і у неділю - на виїзд із міста.
- Які ваші плани на найближче
майбутнє?
- Маю ідею артистичного експресу,
подаю її на французькі залізниці, щоб у нас був арт-поїзд. Ми сідаємо й їдемо Францією
- ночуємо в ньому, вдень вчимося і подорожуємо. Замок є, тепер має бути поїзд.
- Все ж, як ви даєте собі раду?
Стільки роботи...
- Важко, звісно. Не любила ніколи
пояснювати, краще самій зробити. Але зараз нарешті почала більше довіряти своїм
заступникам і помічникам та партнерам по міжнародних проектах.
- Ким ви, все ж таки, себе вважаєте:
француженкою, українкою, громадянкою світу?
- Я придумала таке самовизначення:
київська парижанка, паризька киянка.
- І яке хобі у київської парижанки?
- Дуже люблю копирсатися в букіністичних
крамницях і шукати рідкісні видання. Книга - це все для мене. Я - не комп'ютерник.
Я люблю переписувати, читати. Просто закриваюсь, сиджу і читаю. А ще маю мрію -
написати новели київської парижанки.
Автор:
Дмитро Десятерик
Джерело: «День»