ФЕХТУВАННЯ

Тренер збірної України з фехтування на шаблях Олег Штурбабін розповів про своїх зіркових підопічних та їхніх суперниць.

Багаторазовий призер чемпіонатів світу та Європи з фехтування на шаблях, Штурбабін ще кілька років тому сам захищав кольори української збірної. А тепер допомагає перемагати дівчатам-шаблісткам.

- Серед усіх наставників у шабельному фехтуванні ви - найспокійніший. Як вдається так добре контролювати себе навіть у критичні моменти?

- Така вже моя природа. Та у фехтуванні залишатися спокійним справді непросто. Деколи мене так прориває... Коли відчуваю, що ось-ось вибухну, намагаюся контролювати себе. Це дівчата можуть дозволити собі зайві емоції. А тренер повинен постійно вмикати розум. Якщо він не може себе контролювати, через це страждатиме вся команда.

- Уже встигли підібрати ключик до кожної з підопічних?

- Наразі ще в активному пошуку. І експериментую на повну (сміється). Олена Вороніна найспокійніша у команді і працьовита, як мало хто інший. У неї немає важливих і неважливих поєдинків. Виходить на доріжку і відпрацьовує сповна. Олена - аналітик, у неї довгі фехтувальні фрази. Тому й пересувається доріжкою більше за інших. У світі понад усе полюбляють «побігати» доріжкою кореянки та китаянки. Вони на диво витривалі. Та ми з тренерами сміємося: «Наша Оленка легко може навіть їх загнати». А ось Оля Жовнір - імпульсивна, фехтує напрочуд потужно. Аліна Комащук - взірець технічності. У житті вона постійно усміхається. Та ви бачили її на доріжці? Доріжка кардинально змінює людей. Ми виходимо туди задля перемоги. А конкуренція сьогодні у світі така, що перемогу доводиться виривати зубами. Тому таким спокійним і доброзичливим, як Аліна, потрібно перевтілюватися у дикого звіра. Або звірка (сміється). Які вони у мене звірі? Ось я скажу, вони це прочитають, і тоді вже я опинюся у дівчат у клітці (сміється). Вони так легко ображаються. Ось сказав Жовнір, що вона тигриця, то вона нагримала на мене. Насправді вони всі тигриці: гризуться за кожен удар. У їхньому лексиконі не існує поняття «без шансів».

- У вас виникає спокуса втілити свій стиль фехтування, який був вашою візитівкою на доріжці, у манеру проведення двобою підопічних?

- Навіть коли спортсмени тренувалися в одного тренера, їхній стиль фехтування може суттєво відрізнятися. Те, що приносило перемогу мені, може принципово не пасувати іншим. Тож я намагаюся, аби ті прийоми, що пропоную дівчатам, були для них максимально зручними. Звичайно, показую їм свої власні напрацювання й цікавинки. Та якщо вони не пасують підопічним, ми швидко від цього відмовляємося і йдемо далі... Десь побачу, як інші тренери працюють. Щось підкаже тато (він є головним тренером національної збірної Туреччини з усіх видів фехтування; а безпосередньо жіночу збірну шаблісток тренує мій хороший приятель Сашко Торчук). А потім починаю збирати все докупи, відкидаючи зайве і вдосконалюючи найкраще: я ж за освітою математик (сміється).

- Якою бачите команду нового олімпійського циклу?

- Якби можна було одним словом охарактеризувати нашу команду, це було би «працелюбність». Ми, тренери, ганяємо їх без жалю. І у дівчат є для цього резерви. Якщо порівняти їх зі суперницями з інших країн, у наших шалена працездатність, а ще - бажання перемагати.

- У цьому сезоні у шабельному фехтуванні з'явилася нова конкурентоспроможна команда - збірна Японії, яка вже перемагала багатьох світових лідерів, зокрема, Україну...

- Ці успіхи не впали на Японію з неба. З чоловічою та жіночою збірними з фехтування на шаблях працює корейський фахівець Лі Ук Чже, який підготував олімпійських чемпіонів Лондона-2012. Те, що вже на початку сезону його нові підопічні зійшли на п'єдестал пошани Кубка світу, - закономірний результат цієї роботи. Якщо корейсько-японська співпраця триватиме у такому ж темпі, не виключено, що, принаймні, у жіночій шаблі японки будуть одними з претенденток на медалі домашньої Олімпіади - Токіо-2020.

- Валерій Штурбабін, ваш батько, привів до олімпійського «золота» Пекіна-2008 зовсім юну українську команду. Тепер прагне повторити цей успіх з туркенями?

- Я був у нього у Туреччині: там ще зовсім юні дівчата. Поки що вони не можуть ні на що претендувати. Та якщо тато там ще трішки попрацює... В Японії було кілька спортсменок потрібного віку, та й система тренувань була налагоджена. І, попри це, знадобилося три-чотири роки, аби вийти на той результат, який бачимо сьогодні. У Туреччини більш віддалені перспективи.

- А яку серед власних перемог згадуєте з найбільшим задоволенням?

- У мене були медалі чемпіонатів світу та Європи в індивідуальній першості. Та згадуються чомусь наші командні перемоги. 2003-го я тільки увійшов до дорослої збірної. І одразу ж на першому моєму чемпіонаті світу у Гавані ми з хлопцями - Володею Лукашенком, Владом Третьяком та Дмитром Бойком - стали бронзовими призерами. Згадується, як у зустрічі за третє місце ми на шматки порвали команду Німеччини... Лукашенко певний час працював у Японії, а тепер тренує у США, в одному з нью-йоркських клубів. Бойко також працює на тренерській ниві, у Бостоні. А от Третьяк залишився вдома: тренує дітей у київському ЦСКА.

Автор: Олена Садовник

Джерело: Високий замок