Уже третій рік в Україні війна. Лікарі
дедалі частіше ставлять діагноз: посттравматичний синдром тим, хто повернувся з
передової. У нас цей синдром уже називають - «Донбаський» (за аналогією з
«афганським синдромом»).
Йому притаманний цілий комплекс ознак, серед яких -
депресія, втрата інтересу до життя, нічні кошмари тощо. Проблема цього
психорозладу полягає в тому, що самі люди не завжди помічають, коли з ними
відбувається щось дивне. Звикнувши до вирішення конфліктів силою, до зброї, до
вибухів і смертей, багатьом українським солдатам і офіцерам важко самостійно і
без глибоких проблем повернутися в мирне життя.
Про «Донбаський синдром» сказано у нас багато, але далеко
не всім довелось на власні очі бачити, як це виглядає насправді. Журналіст
«Укрінформу» став мимовільним свідком прояву такого психологічного розладу,
випадково опинившись поруч з людиною, яка наразі переживає повоєнний стрес.
Ділюся побаченим і відчутим:
22:15 -
перон залізничного вокзалу
Київ-Пасажирський
Заходжу у вагон поїзда № 249 Київ-Чернівці. Сусіди по купе
- молоді дівчина і хлопець (обоє студенти). П'ятьма хвилинами пізніше заходить
худорлявий чоловік 35-40 років. Знімає великий наплічник, такий, що носять
солдати-фронтовики.
- Доброго вечора, - привітно звертається чоловік.
- Добрий вечір, - відповіли ми втрьох.
Поруч з ним стоїть красива жінка такого ж віку. Гладить
його по голові, лагідно називаючи «ведмедиком». За кілька хвилин провідник
просить «проводжаючих вийти з вагону». Закохані прощаються. На очах чоловіка
навертаються сльози. Жінка стоїть по той бік вікна купе, пускаючи повітряні
поцілунки чоловіку, який на весь вагон кричить до неї через зачинене вікно:
«Сонечко, я тебе люблю! Чуєш, котику мій, люблю тебе! Вибач, що я зараз такий.
Обіцяю тобі, ріднесенька, я обов'язково одужаю і стану таким, яким був раніше».
Пасажири зі сусідніх купе перешіптуються - «оце любов»,
«так мило», «і що він таке натворив, якщо так вибачається?». Поїзд № 249 рушає.
22:50 -
візит провідника
- Пасажири, ваші квиточки, - каже провідник, стоячи у
дверях нашого купе.
- Так, що тут у мене... Тернопіль, Львів, Чернівці... а цей
пасажир куди? Ага, зрозуміло. Солдат - теж у Чернівці, - і проходить до
наступного купе.
Чоловік дістає зі сумки пляшку віскі. Утім, не п'є, а
просто кладе на столик. Декілька хвилин мовчки дивиться на постіль, махає рукою
і вирішує лягти, не розстелившись. Просить нас залишити двері відчиненими, бо у
повній темряві йому погано.
23:30 -
перший зрив
Під монотонний стукіт поїзда, хочеш не хочеш, а очі
починають самовільно закриватися. Аж раптом чоловік починає розмовляти уві сні:
- Я усіх повбиваю. Голими руками задушу. Кожного знайду. -
лунає з верхньої полки.
Так продовжується 20 хвилин. Студентка раптово зривається,
зачіпаючи своєю рукою руку чоловіка. Лунає божевільний крик.
- А-а-а-а-а-а! Ти хто? Йди геть, не лізь до мене. Уб'ю
с*ка! - закричав чоловік.
- Та я ж сусідка ваша по купе, - відповідає тремтячим
голосом дівчина і гукає провідника.
Поки провідник підійшов, чоловік уже встиг знову міцно
заснути.
- Я не хочу їхати в цьому купе. Я боюся. Він -
ненормальний. Каже, що хоче повбивати нас. Прошу вас, знайдіть мені якесь
інакше місце. Згідна помінятися на плацкарт, лишень би не тут, - просить
студентка.
- Сонечко, не бійся. Він повертається з війни. Йому зараз
дуже погано. Може, все таки, потерпиш? - запитує провідник.
- Я боюся тут спати!
- Зараз щось придумаємо, - виходячи з купе, провідник
кличе дівчину за собою.
Студентка дістала сумку і, накинувши на плечі куртку,
побігла услід за провідником.
00:10 -
артобстріл
Потяг пришвидшив ходу, від чого під підлогою вагону щось
почало тарахкотіти. З верхньої полки - знову голос: «Пацани, в окопи! Артуха
летить». Спустившись згори і впавши на коліна, він взявся нас обох трясти.
- Колю, давай сюди, до мене. Тарас, ану, бляха-муха,
вставай!
Сонний, я не одразу зрозумів, що коїться. Утім, сповз з
ліжка і сів у таку ж позу, що й солдат. Те ж саме повторив студент. Ми кілька
хвилин мовчки, зігнувшись, стояли на колінах, допоки в купе не зайшов
провідник.
- Хлопці, у вас усе добре? - здивовано запитав він.
Але йому ніхто не відповів. Чесно кажучи, ми просто
боялися промовити хоч слово. Врешті-решт, потяг збавив ходу і шум пропав.
Солдат, схоже, повернувся до тями. Ми запитали, як його звуть.
- Ярослав. Трохи погано мені. Але то таке. Підлікуюся в
Чернівцях і знову повернуся на схід воювати. Там мене чекають.
Ми попросили розповісти ще.
- Я - розвідник. Більше нічого сказати не можу - сказав
він, залазячи до себе на верхню полку.
03:30 -
розмова з матір'ю
Крики фронтовика, через кожних хвилин 10-20, вже третю
годину поспіль. Ми непорушно лежали і думали про те, що за сни бачить Ярослав.
Судячи з усього, сни були страшними. Утім, раптом голос чоловіка пом'якшав. Ми
прислухалися.
- Мамо, не плач. Я скоро буду. Ну чого ти, матусю. Бачиш,
я живий-здоровий, - звертався солдат уві сні до матері. - Як там батько? Все ще
злиться на мене?
Сльози на очі наверталися уже в мене.
04:10 -
131 батальйон в оточенні «сєпарів»
...Наступного разу наші потрапили в оточення бойовиків.
Ярослав розбудив мене різким ударом у плече.
- Іване, ти чуєш? Сєпари! А де Тарас? Іване, де Тарас? Ти
мене чуєш?
Я вирішив промовчати, надіючись, що він заспокоїться. Але
почув таке: «Ну нічого, с*ки, я сам їх порішаю».
Солдат почав битися кулаками об стіни вагона. Зі
сусіднього купе почали нервувати. Хтось з пасажирів пішов до провідника: «Та
заспокойте вже того алкаша. Цілу ніч буянить, спати не дає. Висадіть його з
потягу!»
Провідник виявився на висоті: «Я не буду таке робити. Це,
по перше. А по-друге, він жодний не алкаш. Він - АТОшник, з війни повертається.
Я бачив його документи».
Роздратовані пасажири мовчки повернулися до купе. Солдат
трішки заспокоївся і заснув. У вагоні потягу № 249 «Київ-Чернівці» запанувала
годинна тиша.
05:55 -
і знову війна
Цього разу Ярослав уві сні бився врукопашну. Але програв,
упавши з верхньої полиці головою об столик. Гучний стукіт розбудив не лише нас,
а й пасажирів того ж сусіднього купе. Знову навідався провідник. Я хотів
солдату допомогти підвестися, але він накинувся на мене з божевільним криком:
- Ти хто такий? Що ти від мене хочеш?
- Це - Микола, - відповідаю.
- Ти що тут робиш?
- Та все нормально. Давай поміняємося місцями, а то боюся,
що вдруге впадеш з полки, - пропоную йому.
Переконати Ярослава не вдалося. Він прийшов до тями,
вибачився за те, що наробив шуму і ліг спати. Але ненадовго. Через 20 хвилин
він знову впав донизу.
- Ні, друже, так не піде. Лягай внизу, а я полізу наверх,
- каже студент.
- Добре. Дякую тобі, Тарасе, - пробурмотів солдат.
На годиннику рівно 07:00. До Тернополя залишилося 26
хвилин. Аби не розбудити Ярослава одразу складаю постіль, дістаю сумку і
виходжу з купе в коридор. Бажаю всім щасливої дороги. А у відповідь чую:
- Щасливо тобі, брате! Вибач, що через мене ти не
виспався. Ти ж розумієш, я не зі зла, - каже солдат.
- Нема за що вибачатися. Дякую тобі за все, Ярославе, -
тисну йому руку і прямую на вихід.
Декілька
днів
по тому...
Одразу ж після повернення в Київ журналіст вирушив у
відділення Київської міської психоневрологічної лікарні № 2, що по вулиці
Миропільська, 8, де поспілкувався зі завідувачем організаційно-методичного
відділу Олегом Вітром, показавши спеціалісту цей текст.
- Пане
Олеже, правильно ми себе поводили з людиною в такому стані? Можете дати кілька
порад, як поводитися у подібних ситуаціях?
- Бійці, які зазнали ран на війні (не обов'язково
фізичних), у мирному житті лякаються звуків, які нагадують про фронт. Стосовно
того, чи правильно ви себе поводили з ним - так, правильно. Адже при такому
психологічному стані з людиною потрібно розмовляти в заспокійливому тоні, не
переконуючи в своїй правоті, бо це нічого не дасть. Людина в збудженому стані
не контактна і здатна до агресії.
- Що,
крім, власне, військового досвіду, може спровокувати появу посттравматичного
синдрому?
- Правильна назва - посттравматичний стресовий розлад
(ПТСР). Появу подібного синдрому, окрім, власне, військового досвіду, можуть
спровокувати будь-які інші важкі травматичні стрес-фактори, як ото, катастрофа,
ДТП, втрати близьких, зґвалтування і так далі. Кожна людина переживає подібне
по-різному, все залежить від типу нервової системи.
-
«Донбаський» посттравматичний синдром чимось відрізняється від «афганського» чи
«в'єтнамського» в американців? Можете навести якісь цифри стосовно подібних
проблемах, які виникали після війн? Афганської, Другої світової...
- «В'єтнамський», «афганський» і «донбаський» синдроми
відрізняються за критеріями. Один з них - на чиїй землі ти воював. З
«афганцями» значно складніше. Коли їх посилали в Афганістан, їм казали, що вони
виконують інтернаціональний обов'язок. Але вони повернулися, зрозумівши, що це
все взагалі нікому не треба було. Їм казали: «Ми вас туди не посилали». З
війною на Донбасі ситуація інша: хлопці знають, що воюють за власну землю.
Теперішні фронтовики розуміють свою значимість для держави.
- Наскільки
піддається лікуванню посттравматичний синдром? Як його, здебільшого, лікують в
Україні. Яка статистика лікування?
- Офіційної статистики у нас нема. Відповідною інформацією
володіють військові госпіталі при Міноборони. Все, що можу сказати, це приблизний
відсоток демобілізованих фронтовиків, що мають подібні проблеми - 15-20%, а
також поділитися інформацією стосовно центрів медико-психологічної допомоги. За
увесь час до нас звернулося 418 демобілізованих і 10 бійців, котрі наразі
воюють на Донбасі. Статистика - це річ достатньо умовна, сухі цифри. Насправді
ж фронтовиків з посттравматичним синдромом значно більше, а до медзакладів по
фахову допомогу звертаються практично одиниці. Чому? Бояться психіатрів. Це -
радянський пережиток, коли людей одразу ставили на облік, що в подальшому
позначалося на їхньому працевлаштуванні, на всьому житті. Ми таких людей на
облік одразу не ставимо, а скеровуємо спочатку до психолога або психотерапевта
- не психіатра. У Києві, на лівому березі, у нас організовано чотири кабінети
медико-психологічної допомоги, а на правому - три. Там з кожним пацієнтом
індивідуально працюють психіатри, психологи, психотерапевти. Лікування там
проходить в амбулаторному режимі. Але хочу сказати, що медикаментозне лікування
лише короткочасно усуває напругу. Лікується посттравматичний синдром методами
психотерапії. Приміром, на Заході 25% пацієнтів лікують медикаментозно, 75% -
психотерапією. А у нас все навпаки...
- Як
виліковується синдром війни загалом?
- Лікувати це не просто, Адже допомога потрібна не лише
хворому, але і його сім'ї. Наведу вам такий приклад: в історії американської
психології зафіксований випадок, коли у 1990-х роках до лікаря звернувся
ветеран Другої світової, якого «накрило» лише через півсторіччя. Я веду до
того, що ПТСР у військових може проявитися навіть через багато років. Синдром
потрібно добре вивчати. Думаю, великим плюсом є те, що сюди (в Україну. - Ред.)
часто приїжджають інструктори з інших країн, які проводять відповідні курси для
наших лікарів. Приміром, спеціалісти зі США та Ізраїлю. В останніх є чому
повчитися, бо вони також воюють у себе вдома, постійно перебуваючи в
напруженні, в стані війни.
Наш експерт також вважає, що допоки триває війна - людей
із ПТСР ставатиме більше. І серед тих, хто страждатиме на посттравматичний
синдром, будуть не лише фронтовики, їхні сім'ї, переселенці з Донбасу, та й
узагалі - звичайні громадяни, які беруть усе близько до серця. Відтак, Україні
потрібно більше спеціалістів, а таких - не багато.
«Розумієте, більшість лікарів - це або вчорашні студенти,
або такі, що ніколи не зіштовхувалися з подібними проблемами. До 90-х років ми
були ізольовані від Заходу, не обмінювалися досвідом. Але зараз українська
психіатрія впевнено змінюється, інтегруючись у загальноєвропейський медичний простір»,
- підсумував розмову Олег Вітер.
Що ж, війна на Донбасі, на жаль, надовго забезпечила
лікарів матеріалом для навчання та наукових досліджень. Нам усім треба
навчитись з цим жити і зрозуміти, що люди з посттравматичним синдромом - не
слабаки, не диваки і не боягузи. Вони - звичайні люди, душі яких поранила
війна.
Автор: Мирослав Ліскович
Джерело: «Укрінформ»