23 травня 2017 року Верховна Рада України спромоглася прийняти законопроект № 5313.

Називається він за традицією безлико: «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації».

Але за цим канцеляритом приховані великі пристрасті, котрі довгі роки розривали і продовжують розривати наше суспільство на протилежні табори.

Змістом законопроекту є законодавче запровадження квот на українську мову в телерадіопросторі України.

Оперативно реагуючи на прийняття законопроекту, президент П. Порошенко прокоментував у соцмережах: «Кілька разів публічно звертав увагу власників та менеджерів каналів на неприпустимо низьку частку української мови. У декого - на рівні 15%! Панове, ви назву країни забули?!

Закликав індустрію вирішити цю проблему в порядку самоорганізації - не почули.

Що ж, все врегулює закон.

Врахували позитивний досвід радіо. Гарантували права неукраїномовних.

На рівні обласних та місцевих каналів за російською та іншими мовами зафіксовано 40% ефіру. Подбали і про кримськотатарську.

Отже, українській мові на українському ТБ - бути!

P. S.: Чи всі зрозуміли, що закон підпишу?»

Ці рядки президента викликали бурхливе обговорення. Петро Олексійович отримав незвично багато реакцій схвалення і підтримки.

Серед користувачів знайшлися навіть добровільні редактори. Один із них, такий собі Яків Бриль порадив: «Останнє речення мало б виглядати «Чи хтось ще плекає марні надії, що Закон не підпишу?»

Але були і скептики. Так, Ігор Поліщук констатував: «Це рішення мало бути ухвалено 20 років тому, але тоді не вистачило політичної волі та національної свідомості».

На що його опонент Дмитрий Ковтун уїдливо кинув: «Так, а зараз воля і свідомість аж пре. Зашкалює».

А дійсно - чого це шестеро народних депутатів - медійники Микола Княжицький, Вікторія Сюмар та четверо їхніх колег раптом вирішили подати такий законопроект?

Раніше вважали подібний закон непрохідним?

Тоді з якого дива 269 нардепів зараз проголосували за нього?

Що трапилося? Що їх спонукало на таку рішучість?

Що у народних обранців нині «пре і зашкалює»?

Патріотизм? Турбота про мову? Чи просто історія повільно провернула своє колесо іще на один скрипучий оберт і здійснилося те, що мало здійснитися?

Але погляньмо по суті законопроекту. Що віднині законодавець гарантує вітчизняному споживачеві аудіовізуальних ЗМІ?

Він вимагає і законодавчо гарантує, що у кожен із двох проміжків (перший зі семи ранку до 18.00, а другий - прайм-тайм - з 18.00 до 22.00) українська мова має складати не менше, ніж 75% екранного та студійного мовлення.

Причому, мова ведучих в кожній окремій програмі має бути стовідсотково українською, щоб вона була врахована у мовну квоту. А деякі гості ефіру, чи ті, у кого беруть інтерв'ю, можуть відповідати іншими мовами.

Для місцевих телеорганізацій десятивідсоткове послаблення: їхня частка державної української мови має складати не менше, ніж 60% в обох часових відрізках.

Для телеорганізацій, котрі спрямовані на аудиторії корінних народів України, сумарна частка української мови та їхньої рідної мови має складати не менше, ніж 75% на тиждень, причому, української має бути не менше, ніж 30%. Значить, їхньої рідної - десь до 40%.

Якщо фільм йде недержавною мовою, то мають бути субтитри українською.

За невиконання передбачений штраф у 5% ліцензійного збору.

Особлива примітка: цей закон вступає у дію через 4 місяці. Цей термін дається телеорганізаціям, щоб вони змогли перелаштуватися - насамперед - ті, які проводили мовлення здебільшого або виключно російською.

Закон також орієнтує телерадіоорганізації на створення національного аудіовізуального продукту. Чи обов'язково він має бути виконаним українською мовою?

Не обов'язково, але квоти і тут будуть враховуватися.

Нагадаю, що з листопада 2016 року вже діють квоти для українських пісень у радіоефірі, і це викликало не лише попит, але й породило потужну пропозицію. Ніколи ще не звучало так багато українських пісень та композицій по радіо, як тепер. І більшість з них зовсім не гірші, ніж ті, які ще рік тому панували в ефірі.

Те ж саме має бути і з національним аудіовізуальним продуктом. Адже, як пише Myroslava Andrushko: «В Італії 17 років, окрім італійської, іншої мови не чула. Не можу зрозуміти, що за квоти, що за закон в Україні на Українську Державну Мову???» Її підтримує Olha Berladyn: «Проживаючи у Лондоні більше, ніж 8 років, жодного дня там не чула іншої мови у телеефірі, окрім англійської. Хоча іноземців там більше, ніж 30%. Чому в Україні має прийматись закон для гарантування якогось там відсотка української мови? Тільки 100%, а меншини хай мають свої приватні канали своєю мовою».

Схвалюючи позицію президента, деякі користувачі висловлюються доволі прямо, як от Andrzej Maslei (особливості орфографії залишаю): «Хоча, Олексійовичу, я вас не дуже люблю, але рішення правильне! Людина, яка проживає на території України і працює, зобов'язана розмовляти державною мовою. Вдома - справа вже особиста».

А користувач Денис Домбровський зітхнув: «Ладно, Петре Алексеєвічу, лайкну... хоча від тієї гори довіри, що до вас була, мало що залишилося. Це дуже шкода.

Ви - сильна людина, і у вас був шанс увійти не в статистику, а в справжнісіньку Історію... дуже хочеться вірити, що він залишився...»

Що ж, на цій оптимістичній ноті я і закінчу. А користувачі на сторінці президента продовжують його «навантажувати» подальшими завданнями - дороги, економіка, рівень життя, закінчення АТО і т. д.

Час покаже, як президент сприйме і почне виконувати ці народні завдання. Може, й у нього станеться якийсь внутрішній вибух і почне «перти і зашкалювати» бажання зробити для України все, що можна і не можна?