Отець Олесь Чумаков

У неділю, 30 квітня, у Ватикані було повідомлено про те, що Папа Франциск призначив о. Віталія Кривицького, СДБ, настоятеля парафії святого Петра в м. Одеса, єпископом Києво-Житомирської дієцезії в Україні.

Це був 1989 рік. Після гучних святкувань 1000-ліття Хрещення Русі в горбачовському СРСР змінилися порядки: більше не треба було отримувати дозвіл від КДБ на вступ до семінарії, тому від Одеси до Ризької семінарії мав їхати я. Але спершу – до лав Салезіянського Згромадження.
У цей такий визначний для моєї долі час в одеському храмі святого Апостола Петра з’явився тендітний хлопчина, стрункий, з відкритим обличчям, з ясними сірими очима, які були молитовно спрямовані до ікони Ченстоховської Чорної Мадонни. Отець Тадеуш Хоппе сказав мені, що цей хлопчина належить до родини Кривицьких, однієї з визначних одеських католицьких родин, завдяки яким Церква трималася на південних теренах СРСР. Хлопець зголосився до першої Сповіді і Першого Причастя, і отець Хоппе просив мене огорнути його салезіянською опікою. Ім’я хлопця було Віталій.
Він прийшов до Христа через розмови зі своєю тіткою. Розповідав, як не раз доводив їй, що релігія не узгоджується зі загальною думкою сучасного (тоді СРСРівського) середовища. Але його вразило одне її речення: «Загальна думка є такою – але ти мусиш мати свою власну і незалежну думку, бо тобі відповідати за себе особисто». Це коротке речення пробудило його душу, привело до храму, відкрило покликання до богопосвяченого священства в Салезіянському Чині.
Коли я час від часу вертався зі семінарії до Одеси, я постійно бачив його при вівтарі серед міністрантів. Він завзято вчився молитві, літургійним діям, прикипів до отця Хоппе. Вже було ясно: тут є явне покликання Боже до священства. Але ревність юнака була такого ґатунку, що ніхто не мав сумніву: його динамічність, рухливість, кмітливість, креативність, вміння тримати себе в радісному настрої, зацікавленість молодіжними проблемами і волонтерською діяльністю в справах милосердя – все свідчило про те, що перед нами майбутній салезіянин.

	О. Віталій Кривицький з о. прелатом Тадеушом Хоппе. Фото о. Олеся Чумакова

З величезною зацікавленістю Віталій Кривицький брав участь у житті благодійної молодіжної спільноти «Милосердя юності», яка тоді постала в Одесі й керувалася паном Олександром Доброєром і Валентиною Доброєр-Ликовою. Віталій у багатьох справах був своєрідним «моторчиком» групи і ревно слідкував, щоби молодь була якнайбільше наближена до католицької церкви. І треба сказати, що апостольська праця йому вдавалася з дивовижними результатами.
Отець Хоппе сміявся: «З Кривицьких постав місіонер!» У розмові зі мною він якось назвав Віталія Кривицького юним отцем Бейзимом. Це свідчить про те, як духовний отець сприймав юнака.
Роки салезіянської формації в Краківській салезіянській семінарії для брата Віталія були перенасичені водоспадом інформації і не меншим потоком духовно-пастирської праці, в яку він у вільний від навчання час занурювався з головою. Серед навчальних предметів для нього, як я пам’ятаю, найбільш цікавими були біблістика, яку нам викладали відомі співбрати-салезіяни з Люблінського католицького університету, такі, як професор Ришард Рубинкевич, Ришард Кемпяк, Сильвестр Єнджиєвський. Віталій Кривицький вже тоді відчув смак екзеґези і біблійної медитації за методикою Лекціо Дівіна, в чому йому безсумнівно вдалося осягнути майстерність і певну досконалість.
Несамовиту зацікавленість він мав в усіх галузях пасторального богослов’я. Дуже творчо і по-салезіянському підходив до підготовки літургійних служінь через приготування яскравих коментарів, завзято захоплювався створенням окремих молінь Літургії Слова, молодіжних молитовно-медитативних зустрічей.
Його динаміка і креативність завжди штовхали його або на спортивний майданчик, або до так званих салезіянських мандрівних реколекцій для юнацтва, які він найчастіше проводив у горах. Розумію, що гори – це його окрема любов, так само, як море і човни, без чого не можна уявити собі одесита. Досить глибоко він увійшов й у Салезіянський рух турботи про молодь – опіку над найбільш знедоленим юнацтвом Кракова і залежними. Загалом, він проявив себе як класний спеціаліст душпастир у справі формування молодіжних рухів салезіянського ґатунку.
В усьому йому допомагала його надзвичайна контактність і особливе – одеське! – почуття гумору. Він був подібний до Дона Боско ще й тим, що завжди вмів і любив сміятися і радіти, поряд з ним не було місця для смутку. Свого часу митрополит Андрей в листі для першої генерації українських салезіян висловив бажання бачити їх, начебто, «живими торпедами – камікадзе», що спрямовані проти ворогів Церкви.

Диякон Віталій Кривицький. З архіву Віти Якубовської. 1993 рік

Можу стверджувати, що ця мрія митрополита здійснилася в його нащадкові-одеситу: отець Віталій Кривицький часто нагадує мені торпеду, що мчить відомим йому шляхом, але не стільки щоб знищити, скільки щоби перетворити, навернути, придбати для Церкви за рахунок усмішки, щастя спільнотного спілкування, радісної гри і романтичної юначої заглибленості у високу молитву.
Вміння створювати перспективу для великих спільнот відкрилося в ньому тоді, коли він їздив до тодішнього центру салезіянської східної провінції, бо був обраний одним із провінційних радників. Амбіційний і авторитетний, як Дон Боско, він так само завжди опановує ці свої особливості. Хоча він по-південному (знову ж таки, – одесит) темпераментний у своїх реакціях, але це ніколи не порушує рівновагу в стосунках і не призводить до погіршення відносин.
Що більше, він завжди старається бути тим, хто поєднує, передусім те, що найбільш розсварене і розбите. І це йому часто вдається.
З великою любов’ю він ставиться до розмаїття літургійного і духовного життя в католицькій церкві. Але вірно плекає свою приналежність й ідентичність. З натури гостро комунікативний, він радісно користується всіма можливими сучасними засобами масової комунікації. Він, узагалі, є досконало сучасною людиною в сенсі технологій спілкування й інформації.
Отець Віталій Кривицький – це людина, яка, радісно сміючись і жартуючи, прямує вперед у перспективі одного-єдиного, чим живе він сам, – Царства Воскреслого Христа. Підозрюю, що у нього насправді нема жодних інших інтересів. Він – воїн. Він здобуває для Христа нові душі й нові простори. Вірний салезіянському гаслу «Дай мені душі – решта зайва», він здійснює духовність Дона Боско переповненою мірою. Сьогодні він приймає Київську кафедру в своїй вітчизні. Я свідчу, що він бачить перед собою неймовірну величину завдань – і уповає на Бога і Пресвяту Діву, Заступницю вірних.
А мені – мені тепер спокійніше: йому рости, мені маліти, і як співав свого часу Володимир Висоцький: «Я встигаю посміхнутись, я бачив, хто іде за мною…»
І – впевнений – з Небес його благословляє святої пам’яті отець Тадеуш Хоппе – наш духовний отець, наш взірець і дороговказ на шляху до Неба.
Єпископ-номінант Віталій Кривицький у момент призначення

	Єпископ-номінант Віталій Кривицький у момент призначення

Довідка

Віталій Кривицький народився 19 серпня 1972 року, в Одесі. У 1987 році розпочав підпільне формування в рідному місті під проводом салезіянина о. Тадеуша Хоппе, вступивши 1990 року до Салезіянського Згромадження святого Івана Боско. Після навчання у Краківській духовній семінарії 24 травня 1997 року прийняв пресвітерське рукоположення.
Душпастирське служіння отець Віталій спочатку здійснював як парафіяльний вікарій в Одесі (1997-2004). Від 2004 до 2012 рр. очолював парафію та салезіянську спільноту в Користишеві, на Житомирщині. Далі, протягом двох років, священик служив у Перемишлянах, на Львівщині, а від 2014 призначений настоятелем парафії святого Петра в Одесі.
Києво-Житомирська дієцезія, яка входить до Львівської римо-католицької митрополії, стала вакантною після несподіваного відходу до вічності її попереднього Ординарія архієпископа Петра Мальчука, що упокоївся 27 травня 2016 року.
Вона об’єднує римо-католицькі парафії Київської, Житомирської, Черкаської та Чернігівської областей. Катедральний собор святої Софії розташований у Житомирі, статус співкатедрального має собор святого Олександра у Києві.