Кінець квітня та початок травня цього року приніс нам нові відчутні втрати. Вони додалися до тих, що вже сталися раніше. А таке тягне за собою нові витрати – в найширшому розумінні цього слова.

Є потреба осмислити це в контексті подальшого розвитку України.

Види втрат

Поділив би втрати на актуальні та потенційні.
Актуально втрачаємо те, що було, що реально мали. Те, що можна було сприймати як реальність – бачити, чути, оцінити, навіть потримати в руках і спробувати на зуб.
Те, що було фактором нашого життя, впливало на перебіг процесів.
Потенційно ж втрачаємо, передусім, можливості.
Інколи потенційні втрати виникають внаслідок втрат актуальних – втратили те, що було, а тому і втрачаємо те, що могло би бути, якби не втратили те, що мали.
А подекуди втрачаємо від того, що не використовуємо очевидні шанси, які нам випадають.
І ще частіше втрачаємо тому, що не вміємо, не навчені, не вмотивовані на вперті змагання з Долею – не «вигризаємо» малоймовірні шанси, не маємо на те волі, амбіцій, шаленого бажання за будь-яку ціну досягти того, що нам потрібно.
Подекуди потрібно вкрай.

Види витрат

Поняття витрат найчастіше використовується в економіці.
Але поставимо проблему ширше.
Назвемо витратами все, що зменшує наші матеріальні та фінансові активи, наші різноманітні ресурси, зокрема, й політичні, громадські, культурні, інтелектуальні.
Нарешті, те, що зменшує наші шанси, можливості, перспективи.
Тож, кожна втрата одночасно збільшує наші витрати – суспільні та особисті.
А відтак, і збіднює нас.

Точка відліку

Постає просте питання – а звідки починати відлік наших втрат?
Якщо історично, то мусимо визнати – це тема для багатотомної історії України, котру терзали віками різноманітні завойовники та окупанти.
Це тема про Україну, якою вона могла би стати, якби зуміла дати відсіч і, подібно до інших народів Європи, конституювалася в національну самостійну державу.
Але того не сталося.
Тож і витрат у вигляді людських та матеріальних ресурсів за ці сторіччя – неміряно.
Якщо ж брати новітню історію – то це також дуже багатогранна тема про те, як, ставши у 1991 році незалежною державою, Україна за останні чверть сторіччя з найрозвиненішої республіки колишнього СРСР перетворилася нині на найбіднішу країну Європи.
І витрат тут також більше, ніж ми в змозі порахувати – бо грабували та продовжують грабувати Україну просто нещадно.
Якщо ж думати про найостанніший час, то є нагода на прикладі втрат уже теперішнього, 2017 року, пороздумувати над декількома важливими речами.

Втрата життів

Кожен маленький народ гостро сприймає свою малолюдність і намагається зберегти себе як етнічну спільноту.
Звідси походять і заходи для етнічного та національного самозбереження.
Наприклад, намагання, або ж і пряма вимога рідних, близьких, громади, щоб представники нечисленних народів створювали етнічно однорідні сім’ї.
Що не виключає щирих почуттів між дівчиною та хлопцем однакової національності, зокрема, і представників малої нації.

	Джамала і Сеїт під час свого весілля, 26 квітня 2017 року, Київ

Свіжий приклад – весілля Джамали, яке відбулося 26 квітня 2017 року.
Скільки б справедливо не писали, що переможниця Євробачення Джамала є українською співачкою, зіркою вітчизняного шоу-бізнесу (що повністю відповідає дійсності), ніхто не в силах скасувати той простий факт, що її повне ім’я Сусана Алімівна Джамаладінова, і що вона є кримською татаркою з частиною вірменської крові і сповідує іслам.
І коли популярна, улюблена українська співачка Джамала оголосила, що планує виходити заміж, можна було чекати різних варіантів – все ж таки – в шоу-бізнесі дуже демократичні уявлення про шлюб.
Але коли стало відомо, що вона вибрала як нареченого теперішнього киянина, проте кримського татарина Сеїт-Бекіра Сулейманова, особисто я не здивувався.
Окрім почуттів, в щирості яких я не сумніваюся, важливим фактором логічності цього весілля для кримськотатарської громади було те, що знаменита жінка кримськотатарської національності створила сім’ю з єдиновірцем та однокровником і матиме (дай Боже!) дітей кримськотатарської національності.
Як прийнято казати – продовжить рід.
Подібні очікування підтверджуються і присутністю на весіллі, окрім друзів та рідних, і тих культурних та громадсько-політичних діячів, які уособлюють цей народ і на сьогодні живуть та працюють в Україні – Мустафи Джемільова, Рефата Чубарова, Севгіль Мусаєвої, Айдера Муджабаєва, Ахтема Сеітаблаєва, інших.
Гостем був і посол Туреччини в Україні.
Прикметно, що весілля у формі церемонії Ніках (ісламський весільний обряд) відбулося в Ісламському культурному центрі у Києві.
Наречена була спочатку в білій сукні, а потім переодягнулася в національне вбрання. Наречений був у традиційній каракулевій шапці.
Отже, відданість своїм національним етнічним традиціям і своєму віросповіданню Джамала та Сеїт продемонстрували, будучи при цьому свідомими громадянами України, тобто, політичними українцями.
Не сумніваємося в патріотизмі нової родини, в її проукраїнській налаштованості, в тому, що ця новостворена сім’я поповнює надбання України, побажаємо молодятам щастя і поставимо питання – а до чого я все це розповів?
А до того, що українська нація, на відміну від нечисленних і тому згуртованих націй, є значно численнішою. Може, й тому серед українців значно послабився інстинкт національного самозбереження?
Зокрема, зовсім не жорсткою серед українців є вимога (чи необхідність?) паруватися з представниками своєї нації.

Українська сім’я 100 років тому і сьогодні

Тим, хто подумає, що автор захищає якісь застарілі консервативні погляди, одразу скажу – я за шлюби з кохання. Не залежно від національної чи расової приналежності молодят.
Але я також і за те, щоб берегти націю. Різними засобами, але берегти.
Зокрема, і через весілля, де закохана українка стає на рушник з люблячим її українцем. Ця картина тішить і веселить душу, щоб там не казали. А також компенсує втрати України і поповнює її надбання.
І недарма в українській діаспорі так загострюються відчуття України та бажання підкреслювати свою українськість навіть зовні – в одязі, традиціях, піснях, танцях тощо. Тому що серед інших народів українські діаспорні осередки почуваються так само, як і невеликі нації всередині великих – вони спочатку інстинктивно, а потім і свідомо гуртуються.
Бо українці в цьому питанні давно вже розслабилися. Звикли, що нас мільйони, і скільки б не виїжджало українців з країни, скільки б їх не вмирало, нас є і є.
Це, з одного боку, так. Однак, з іншого – не зовсім так.
Достатньо подивитися на втрати останнього часу.
Перше, що спадає на думку – це втрати українців від війни 2014-2017 років.
ООН наводить орієнтовну цифру в 10 тисяч загиблих.
Є й інші цифри. Колись втрати підрахують остаточно. Тим більше, що війна триває.
Гинуть воїни, гинуть мирні мешканці, навіть діти і старші люди.
Гинуть по обидва боки фронту.
Статистика смерті безлика. Вона не враховує, якою була людина, що загинула. На своїй чорній рахівниці Смерть лише додає цифри.
Але люди враховують все. Зокрема, не лише те, що загинув громадянин України, але й те – якими були його погляди і переконання, які цінності він сповідував, чи був він за Україну, чи проти. А якщо за Україну – то за яку?
І в цьому сенсі у суспільстві сьогодні існує жорсткий принциповий водорозділ: свої та чужі. Наші та не наші. За Україну чи проти.
Трагедія війни полягає в тому, що кожна втрата, передусім, молодої людини чи дитини, окрім суто людського горя за загиблим, також є непоправною витратою – зменшенням потенціалу нації стосовно дітей, які могли б народитися в майбутньому від цієї людини, але вже, на превеликий жаль, не народяться.
Щодня із зони АТО надходять чорні звістки – якщо не вбиті, то поранені, якщо не влучили куля чи уламок, то підриваються на мінах, якими перенасичена нині земля Донбасу і Луганщини.
Розділена лінією фронту Україна залишається єдиною. І там і тут живуть українці. Різні, але українці.
І вони активно спілкуються, попри все.
Так, 1 травня лінію розмежування через контрольні пункти в’їзду-виїзду перетнуло 16,2 тисяч осіб та 2,9 тисячі транспортних засобів. А напередодні першотравня таких українців було ще більше – понад 33 тис. осіб.
Серед них є різні люди, і перетинають лінію розмежування вони з різними цілями. Та, попри все, вони є частинками великого і досі єдиного українського національного організму.
Цей організм не у всьому єдиний, його частинки не зовсім подібні. Деякі з них хворі, зокрема, і на національну та політичну сліпоту. Але відтинати ці частинки від України, як дехто пропонує, не є історично правильним.
Україна дуже довго збирала свої землі в єдине національно-територіальне утворення, щоб у 1991 році постати незалежною державою з визначеними на той час кордонами.
І розкидатися землями, навіть якщо їх населення частково не є на сьогодні повністю проукраїнськи налаштованим, є недалекоглядність. Історична і політична.
І так на сьогодні від території України відрізано анексований Крим та непідконтрольні центральній владі України окремі райони Донецької та Луганської області (ОРДЛО).
А скільки видатків Україні спричинили ці втрати!
Навіть суто економічні витрати від зменшення ресурсу України внаслідок втрати цих земель все ще не підраховані, не кажучи вже про всі інші – політичні, геостратегічні, безпекові, гуманітарні.
Хоча попередньо ясно – мова йде про сотні мільйонів, а то й трильйони доларів.
Окрім втрат війни, маємо ще невоєнні людські втрати.
На тій частині країни, яка сьогодні є під урядовим контролем і, власне, є Україною, демографічні процеси примушують частіше казати про втрати, ніж про здобутки.
Ось свіжа статистика.
Управління статистики моєї рідної Черкащини повідомляє, що за січень-лютий 2017 року населення області скоротилося на 1743 особи і на 1 березня 2017 р. становило 1229,5 тис. осіб.
Що цікаво, кількість мешканців області наводиться з обережним застереженням: «за оцінкою». Це означає, що достатньо достовірних цифр нема, оскільки перепис населення в Україні вже давно не проводився і працівники Держстатистики вираховують кількість мешканців з певними допусками.
Наприклад, продовжують рахуватися мешканцями міст і сіл ті українці, які там зареєстровані (прописані), але давно не живуть вдома, а виїхали в пошуках заробітку чи кращого життя.
Мав нагоду переконатися в цьому під час виборів, зокрема, і на Тернопіллі.
Там у кожному селі є чимало хат, а в містах квартир, які стоять порожніми, і сусіди нам розповідали, що їхні господарі давно і постійно у від’їздах. Хоча продовжують числитися за місцем проживання.
Так виникають деякі спотворення статистики.
Траплялося чути від деяких радикальних експертів, що насправді населення України вже ледь не вдвічі менше, ніж прийнято вважати.
Але то, думаю, вже перегинають палицю.
Хоча втрати населення України фіксуються постійно.
Наприклад, упродовж минулого, 2016року, численність населення України зменшилася на 176,0 тис. осіб
За ті ж два місяці нинішнього року Україна знову демографічно втратила.
Численність її населення зменшилася на 42,9 тис. осіб і становить, за інформацією Держстатистики, 42 млн. 541,6 тис. осіб.
З роками українське село вилюднюється, а населення міст зростає.
За даними статистики, кількість міського населення станом на 1 січня 2015 року становила 29 млн. 673 тис. осіб, що на 7,3% або на 233 тис. осіб менше від показника на 1 січня 2005 року.
Кількість сільського населення станом на 1 січня 2015 року становила 13 млн. 256 тис. осіб, що на 13,2% або на 201 тис. осіб менше від показника на 1 січня 2005 року.
Прораховуються також і структура демографічних втрат.
Так перевищення кількості померлих над кількістю народжених в Україні ледь не вдвічі: на 100 померлих – 57 народжених.
Також помітними є втрати населення внаслідок еміграції. Додається і сумна статистика загиблих на фронті і внаслідок ДТП. Причому, загиблих на дорогах не менше, а то й більше, ніж загиблих у зоні АТО.
Все це призвело до того, що за десятиріччя від 2005 до 2015 року Україна втратила близько 500 тисяч громадян.
Маємо пам’ятати, що дані Державної служби статистики наводяться з 2014 року без урахування Криму та зони проведення антитерористичної операції, а численність населення оцінюється лише без урахування території Криму.
Зменшення сукупного ресурсу України внаслідок людських втрат від ненароджених, передчасно померлих чи загиблих, відрізаних від України війною та еміграцією не піддається підрахунку.
А це – обрубані гілочки велетенського дерева Українського роду, які могли б дати країні сотні тисяч, а потім і мільйони працелюбних, кмітливих, талановитих українців, а серед них – і здібних, талановитих та геніальних.
З розумінням цього потенційно втраченого маємо більше розуміти та берегти наявну культурну і духовну спадщину, яку маємо. При усвідомленні, що українські творці є дітьми свого часу і почасти, як і ми всі, не зовсім праведними, а то й відверто грішними.

Втрата Поета

Українська література є багатющою на таланти. Однак, і в цих літературних Карпатах є свої вершини.
Якщо ви запитаєте, які найвидатніші поети нині живуть і творять в Україні, то більшість літературознавців і шанувальників поезії назвуть імена літературних патріархів: Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, а також молодших від них – Павла Мовчана, Василя Голобородька, інших.
Вони несуть естафету своїх загиблих ровесників-шістдесятників – Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського…
І ось 30 квітня українська поезія втратила Бориса Олійника.
Він відійшов у засвіти, хворіючи, перебуваючи на лікуванні у Національному Інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова, об 11.45, на 82 році життя.
Коли я запитав мого друга, чудового лікаря, який довгі роки мав змогу не тільки відслідковувати стан здоров’я Бориса Олійника, але й спілкуватися з ним, від якої хвороби той помер, лікар помовчав, а потім стиха мовив: «У нього уже не було сил жити. Помер від усього разом».
Ця сумна звістка породила дуже багато відгуків, зокрема, і в соцмережах.
Є серед них і негативні – Борисові Олійнику пригадують його компартійне минуле і гріхи, пов’язані з цим.
Але абсолютна більшість відгуків пронизана сумом.
Зокрема, багато хто констатує, що Б. Олійник був людиною свого часу і ніс у собі всі суперечності тієї епохи, зокрема і передусім, радянського періоду.
Але зробив і чимало добрих справ. Син В. Стуса Дмитро згадував, що Б. Олійник дав йому особисті гроші на видання диску «Живий голос Василя Стуса» в момент, коли спонсори від фінансування відмовилися.
Очільник Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський написав: «Звістка про те, що відійшов у засвіти Борис Ілліч Олійник, відгукнулась болем у серцях колег-спілчан. Його ім’я – серед чільних майстрів, хто творив нову епоху української літератури, названу «шістдесятництвом», кожна його книжка ставала помітною віхою в історії нашого красного письменства, на які взорувались молодші покоління».
Безумовно те, що Борис Олійник був і відчував себе українцем: «Я тим уже боржник, що українець зроду...» Майже 10 років тому в інтерв’ю газеті «День» Борис Олійник сказав: «Спочатку я – українець, а потім уже – член фракції, народний депутат і таке інше».
Згадують і те, що він у 1988 році з найвищої по тих часах політичної трибуни у Кремлі, у присутності тодішнього компартійного керівництва сказав: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».
Офіційно і публічно про Голодомор у той час, як відомо, не говорили, на цю тему наклали найсуворіше табу. Борисом Олійником, та ще й в такому місці і в такому зібранні, це було сказано тоді вперше. Щоб там не казали, а це був по тих часах мужній вчинок.
Та головне було не в посадах, чинах, преміях.
Хоча Борис Олійник і мав звання Героя України, був удостоєний ордена Свободи, був лауреатом Шевченківської премії, академіком, головою Українського фонду культури, головою Комітету з присудження Шевченківських премій, багаторічним депутатом і в Україні і в СРСР.
Головне, напевно, в тому, що Борис Олійник в своїх 40-ка виданих книгах створив власний світ поезії, написавши багато чудових віршів.
Напевно, мало хто писав про матір так проникливо, як Борис Олійник. Достатньо прочитати такий його шедевр, як «Пісня про матір»:

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! –
сполохано кинулись діти,
– Куди ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
– Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою – злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», –
і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

	Б. Олійник. Світлина автора

Багато людей прийшли, щоби віддати останню шану Поетові. Прощалися з поетом 3 травня, у клубі Кабінету міністрів України. Поховали Бориса Олійника на Байковому цвинтарі.
До речі, вдова Джеймса Мейса, котрий вперше відкрив українцям трагедію Голодомору, письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс згадувала, що саме Борис Олійник наполіг і практично вимагав, щоб Дж. Мейса ховали на меморіальному Байковому цвинтарі, чого чиновники вкрай не хотіли і категорично відмовили вдові.
Вона написала в газеті «День»: «Для мене Борис Олійник – насамперед – неперевершений лірик, у силу багатьох обставин ще «не прочитаний» українською спільнотою. Саме в його поезії я вчуваю отой істинний український поетичний ген, нерв – іронічний, з родзинками гумору, полтавською лукавинкою, споконвічною правдою філософа і сіяча:

Я все вам прощу, побратими і недруги вчені, –
Хай доля врожайного вам надарує дощу!
Але не прощу і пилинки на образ Шевченка
І зламану гілку калини повік не прощу!»

Нехай Господь прийме душу видатного українського поета Бориса Олійника і простить йому гріхи, вільні та невільні.
Вітаючи Бориса Олійника з 80-річчям, журналіст Роман Гривінський писав: «Борис Олійник – постать складна, різнопланова й, мабуть, саме тому така важлива для осмислення української історії останніх десятиріч… Бажаємо вам здоров’я і невичерпних життєвих сил, шановний Борисе Іллічу! Ми й далі дослухатимемось до ваших думок».
На превеликий жаль, думок від Бориса Олійника більше не буде. Як і віршів.
І це є великою втратою для української літератури і громадськості.
Втратою, що зменшила ще на якусь частку ресурс української культури. А ресурси, пов’язані з творчими особистостями літератури та мистецтва, є такими, що не поновлюються і не замінюються.
Я неодноразово мав змогу спілкуватися з Борисом Олійником, фотографувати його. Ось остання світлина, зроблена мною восени минулого року. Цей портрет видається мені дещо монументально-задумливим.

Втрата перемоги і вдячність тому, хто програв

Довгоочікуваний бій Володимира Кличка з британцем Ентоні Джошуа на лондонському стадіоні «Вемблі» в присутності рекордних 90 тисяч вболівальників став сумішшю радощів, прикрощів і вдячності.
Радощів від надзвичайно якісного боксу, котрий продемонстрували обидва спортсмени.
Прикрощів від поразки Володимира Кличка.
Вдячності нашому співвітчизникові за те, що два десятиріччя високо ніс прапор України і спортивну честь по усьому світові.
Що подарував нам десятки переможних боїв і тріумфи свої присвячував Україні.
Що не здавався перед невблаганним часом і у 41 рік вийшов проти 27-річного суперника.
Що гідно бився, навіть відправив його в нокдаун у 6 раунді і, здавалося, міг би його дотиснути, якби ще додав у темпі і силі ударів.
Не додав. Не дотиснув. Межа витривалості і сил не дозволила.
А суперник в 11-му раунді просто вибухнув серією таких потужних ударів, так зненацька (Володимир не бачив цього моменту в клінчі) хуком у щелепу трусонув Кличка, що той не втримався і, як підкошений віковий дуб, звалився на підлогу рингу.
У результаті, Ентоні Джошуа став найкращим надваговиком світу в боксі.
А Володимир залишився легендою боксу.
Можливо, такою, що ще не сказала своє останнє слово.
А, можливо, такою, що скаже боксу і нам: «Прощавайте!»
Втрата Володимира Кличка як кращого суперваговика світу, звичайно, зменшує спортивний ресурс України. Але втратою в чистому вигляді я б це не назвав.
Володимир дав приклад багаторічної відданості спорту найвищих досягнень і гідно царював на своїй вершині 20 років.
Він з високо піднятою головою йшов на свій бій у Лондоні
Та життя на цьому не закінчується. Попереду нові перемоги у новому для Володимира амплуа. Ми, українські фани Володимира Кличка, в цьому впевнені.
Володимир ще компенсує втрату ним чемпіонського титулу новими здобутками і поповнить ресурс України у якійсь іншій сфері.
А поки що масова вдячність Володимирові, яку висловлюють у соцмережах, – свідчення благородства українців та їхньої великодушності.

Післямова

Втрат в Україні вистачає. Є непоправні.  Є й такі, які, віримо, можна компенсувати. Але не лише втратами живемо. Є й перемоги. Та про них – в окремій статті.