Мультиплікаційні фільми люблять майже всі - дорослі й діти. Дотепні, із хвацько закрученою інтригою та динамічним сюжетом, із цікавим підтекстом вони не старіють і не тьмяніють з часом. І ось нинішнього року українській анімації вже виповнюється 80. Зустрічає вона свій ювілей непомітно, без усілякого параду.

Нинішній владі, яка сама може стати недолугим героєм мультфільмів, не до мистецтва. Але, як кажуть, "живий курилка". Загнана у фінансову безвихідь, українська анімація, як і за радянських часів, нині вважається однією з найцікавіших у світі, про що свідчить злива нагород. Чи не найбільше їх у відомого аніматора, художника, постановника, педагога університету театрального та кіномистецтва імені Івана Карпенка-Карого - Євгена Сивоконя.

 

- Євгене Яковичу! Виходить, що нинішню анімацію в Україні успішно репрезентують ви і ваші учні. А які ви, зокрема, завоювали призи?

- Українські та міжнародні. Перший я одержав на фестивалі "Відкрита ніч": на дипломі мені написали: "Учителю за реанімацію української анімації". Був приз на фестивалях "Крок", "Молодість", потім у Клермон-Феррані (Франція), в Італії. "За кращу режисуру", диплом на фестивалі "Золотий витязь". Я займався анімацією мальованою, целулоїдною, на папері, сипучими технологіями. І одним із перших в Україні спробував поєднати живого актора як графічний матеріал із мальованою анімацією. Пробував живопис під камерою, його тепер використовує багато художників.

- Як кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає, і вас наздоганяють учні, які здобувають також престижні нагороди.

- Мої учні працюють у різній стилістиці, в різних матеріалах. Одне з перших речень, яке їм кажу, коли набираю курс, таке: "Мені не потрібно, щоб через 5-6 років було сім чи вісім маленьких сивокончиків. Ви маєте бути різними, наслідування не потрібне ні вам, ні мені". Вони мають оволодіти фахом, роблять ті ж самі вправи, але кожний по-своєму, і це в них виходить добре. Мої учні займаються ляльковою, пластиліновою, мальованою, графічною анімацією.

- А що чекає їх після закінчення університету, коли кіно ледь жевріє?

- Я пишаюся тим, що всі мої студенти працюють за фахом. Слава Богові, є в Києві і поза ним комерційні студії, окрім державної "Укранімафільм", і вони на іноземні гроші роблять серіали, комп'ютерні ігри, хтось працює на телебаченні - але всі в анімації. У нас в країні склалася парадоксальна ситуація: нема великої художньої анімації для глядачів, а кращі фільми ідуть тільки на фестивалях, де й одержують нагороди.

- Українська анімація в СРСР вважалася однією з найкращих. Як вона виникла?

- Якраз цього року виповнюється 80 літ від її започаткування. В 1927 році в Одесі художник Левандовський зняв фільм, але, на жаль, його роботою ніхто не зацікавився. Потім він працював у Києві, відтак у Москві. На жаль, там закінчив своє життя як художник, що писав титри до ігрових стрічок на "Мосфільмі". Про це випадково дізнався кінокритик Борис Крижанівський. Потім кілька років працював цех мультиплікації при Київській студії ігрових фільмів. А відродження вітчизняної анімації відбулося в 1959 році: тоді в кіно прийшли молоді хлопці, серед яких був і я. Це Д. Черкаський, В. Дахно, вже покійний, А. Грачова, В. Гончаров та інші. Ми почали працювати над фільмом "Пригоди перця", робили його два роки, керував нами І. Лазарчук. Були ще й інші постановники, як, приміром, З. Василенко, її цікавили історико-епічні фільми. А потім ми трохи підросли, набралися досвіду і почали десь у 1965-1966 роках робити свої фільми.

- Який був ваш перший?

- "Осколки". Потім Черкаський зробив "Танець чорного короля", Дахно розпочав свою серію фільмом "Як козаки куліш варили". А нашу анімаційну майстерню при університеті театрального та кіномистецтва відкрили в 1993 році: такий парадокс - в Україні розруха, а Міністерство культури вирішило проводити набір студентів раз на п'ять років за умови, якщо збережеться анімація. На щастя, вона не загинула.

- Чи можна вважати Україну анімаційною державою?

- Думаю, що так. Я намагався підрахувати кількість призів за останні десять років, що їх отримали наші аніматори, і десь збився з рахунку: майже 50 на різних фестивалях.

- То чому вітчизняні телеканали беруть у прокат іноземну, а не вітчизняну анімацію?

- Бо це їм економічно невигідно: будь-який телевізійний канал готовий дешево купити якийсь серіал чи повнометражний анімаційний фільм, щоб заповнити простір. А п'ять чи сім хвилин нашого мультфільму для них нічого не вирішує.

- Україна разом із Росією проводять фестиваль "Крок". Як ви його оцінюєте?

- Він посідає перші місця в рейтингу міжнародних анімаційних фільмів, де дуже почесно не тільки одержати нагороду, а бути учасником. Він існує з 1989 року, вперше проводився в Києві, потім став "плавучим": один рік проходить на кораблі, що пливе Дніпром, другий - по Волзі.

- Чи має українська анімація національну своєрідність?

- Бачите, національна своєрідність повинна бути органічною, коли митець робить фільм, пише книжку чи музику. Він не повинен зумисне про це думати, бо тут так: або вона є, або її немає. На мій погляд, вона є. Коли я був на останньому фестивалі в Португалії, до мене підійшов тамтешній режисер, член журі, який переглянув фільм мого студента Саші Шмогуна "П'єса для трьох акторів". Це ляльковий фільм, що одержав десятки призів, зокрема на фестивалі "Крок" за кращий дебют. Цей режисер мені сказав: "Дивна річ, фільм досить традиційний, однак мені подобається". "Так, справа не в традиційності, - пояснив я, - а в тому, що ти проектуєш усе на себе, на свій досвід, емоції". Адже фільм може бути новаторський, але прохолодний - не для душі, а для розуму. Є багато таких фільмів у молодих і не дуже молодих. Світова анімація - то різні країни, школи, майстри, творчі підходи - це дуже цікаво. Мені здається, що наша анімація тут не загубилася, на фестивалях чекають: "А що привезли з України, що покажуть?" Особливо після успіху фільму "Ішов трамвай № 9" мого учня Степана Коваля. Прикро, що наш уряд, держава так мало звертають увагу на кіно взагалі і анімацію зокрема. Мені було дуже неприємно, коли на фестивалі у Клермон-Феррані - а він такого рівня, як світовий чемпіонат із футболу - всі країни, навіть із Африки, Азії, привезли буклети, проспекти, афіші, а Україна - нічого. Я показував якісь свої касети, дарував їх, розповідав "на пальцях", що у нас робиться. Там був показаний мій фільм "Засипле сніг дороги", я одержав приз за кращу анімаційну стрічку. Як казав один із героїв відомого фільму, "за державу образливо".

- Робити класні речі за такого безгрошів'я - це вищий пілотаж. Уточніть, будь ласка, студія "Укранімафільм" є чи ні, бо її то закривають, то відкривають?

- Тепер є, але на межі банкрутства. Маю надію, що це минеться, тепер фільми не запускають, вони законсервовані, нема грошей, двері зачинені. Кажуть, кошти є в держбюджеті, але їх не можуть нам дати.

- Чому?

- Бо якась "світла" голова придумала тендер. Я розумію проведення тендеру, коли держава закуповує якусь продукцію, і за це змагається кілька підприємств. Але як можна організувати такий тендер: із трьох сценаріїв одного проекту вибирати дешевший! Якесь безглуздя. Це зрозуміли, тендер відмінили, час минає, а вони далі щось вигадують.

- Це такі мудрагелі в Міністерстві культури та туризму?

- Ні, вище. Я розмовляв із міністерським працівником Ганною Чміль, вона каже: "Я нічого не можу зробити, треба йти в Кабмін".

- До Д. Табачника. Цей "допоможе", ненавидячи все українське.

- Ми звернулися до міністра культури Ю. Богуцького, він попросив якогось свого заможного приятеля заплатити 200 тисяч гривень боргів за опалення і світло кіностудії. Але ж це не вирішення проблеми. Чимало коштів закладено в бюджет за минулий рік, але ми не можемо їх використати, і вони повертаються назад. А нам закидають, що у нас поганий менеджмент і винен продюсер. Тобто все відбувається в якомусь перекрученому світлі. Слава Богу, що в мене є робота в університеті.

- А яке у вас звання?

- Жодного не маю (сміється). Я старший викладач. Та вони мені і не потрібні, чесно кажучи. Яке звання потрібне художникові? Є моє ім'я, мої фільми, учні. Повірте мені, я цим не переймаюсь.

- Латиною "anima" означає душа. У мультфільмі неживі речі, істоти стають одушевленими. Це така цікава магія перевтілення.

- Ось бачите цю авторучку? Вона може зіграти роль, мати душу. І в цьому, як тепер кажуть, фішка.

- Чим привабила вас анімація?

- Спочатку я бачив себе художником, графіком. Я закінчив Київську художню школу, вчився в Олени Яблонської, сестри Тетяни. У художньому інституті в Г. Якутовича, Г. Гавриленка. Це такі прізвища! Мені просто пощастило, то була чудова школа. А щодо анімації... Я мав схильність до шаржу, карикатури, в школі малював їх на своїх друзів. Коли мій батько, архітектор, пішов на фронт (він воював від Києва до Сталінграда і Берліна), я писав йому листи і малював карикатури на Гітлера, і він показував їх солдатам.

Вступав до художнього інституту, але за першим разом не пройшов. Мене забрали до армії. Якось мої товариші написали, що є набір до цеху художньої мультиплікації. По закінченні служби я пішов на кіностудію, мене взяли на роботу, це був 1960 рік. Якраз у цій будівлі, де ми зараз із вами розмовляємо, розпочиналося відродження анімаційних фільмів.

- Євгене Яковичу! Відомо, що сітківка ока, на яку потрапляє зображення, певну мить тримає його. Якщо зображення швидко змінюється, людина бачить його певний рух. Але це тільки, очевидно, часточка копіткої праці анімаційника.

- Почнемо з ока. Був такий швейцарський учений Жозеф Плато, який проводив дуже цікаві досліди: він дивився на сонце, не заплющуючи очей, і рахував той час, поки відбиток зберігається на зіниці. Після цих експериментів Плато втратив зір, але його досліди використали в анімації та кінематографі. Так от: аніматор повинен знати пантоміму, акторську майстерність, музичну грамоту, пластичну анатомію людини і тварини і рух - на це йде кілька років. Він починає з того, що дивиться, як стрибає м'ячик із стола, як крапля падає у воду, як ходить і бігає людина і тварина. Анімація перебуває на перетині багатьох мистецтв і наук.

- Над чим ви тепер працюєте?

- Уже був запущений у виробництво і призупинений фільм про янгола-охоронця, про взаємини між людиною і ним, про те, як він стає стареньким. Ця тема мене привабила.

- Багато мелодій із мультфільмів стали популярними.

- Анімація - аудіовізуальне мистецтво. У мене склався творчий тандем (уже 25 років) із чудовим київським композитором Храпачовим. Він, якщо пригадуєте, писав музику до кінофільму "Польоти у сні і наяву" Балаяна, працює також із режисером Буковським. Це мій співавтор. Коли в мене з'являється якась ідея, я мимоволі думаю, яку музику напише Храпачов.

- Ваші фільми "Казка про доброго носорога", "Від дзвінка до дзвінка", "Микита Кожум'яка", "Містерія-буфф, "Парасолька і автомобіль", "Чарівник Ох" і багато інших свідчать про широкий діапазон зацікавлень. І все-таки чи віддаєте перевагу якійсь темі?

- Щоразу буває по-різному, все спонтанно. Наприклад, як з'явився мій останній фільм "Засипле сніг дороги"? Я йшов узимку, падав на асфальт сніг, на ньому з'явилися відбитки-сліди. Їх поступово сніг припорошує, вони стають сірими, потім чорними. На них поступово накладаються інші відбитки. Це дуже красивий графічний візерунок - біло-сіро-чорний. А також це певний образ часу, який заносить сніг пам'яті. Я побачив історію життя, спогади літньої людини про дитинство, молодість. У фільмі нема якогось сюжету, спогади переведено в пластику, в аудіовізуальний ряд.

Наприклад, як з'явилася стрічка "Людина, яка літає"? Б. Крижанівський підказав мені, що є таке оповідання К. Чапека. Я прочитав, ми зробили сценарій. Мене привабила ідея: чоловік умів літати, але його вчили, як правильно це робити - тут є підтекст.

- Євгене Яковичу! Вам не хочеться зняти фільм про те, як усі біжать-біжать, як суєта суєт затягує нас у вир. Про оцей рух довкола себе.

- У мене давно така думка визріває, але нема ще конкретного сценарію. Був колись фільм чеського режисера "Пристрасть". Його герой хотів усіх перегнати - на мотоциклі, машині. І врешті-решт врізався в стовп та й віддав Богові душу. І ось ця душа вилітає, така маленька, і раптом бачить, що поруч з'явилася інша. І вона переганяє її.

- Не вгомонився на небесах?

- Але я про інше: в цьому русі, в суєті ми часто пробігаємо, пролітаємо, проїжджаємо повз якісь цікаві речі і не встигаємо їх розгледіти. На жаль.