У квітні українські психологи мали декілька святкових для себе днів.

По-перше, 21-22 квітня відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю під назвою «Психологічна освіта в Україні: традиції, сучасність, перспективи».

На відкритті конференції зліва направо: І. Данилюк, В. Кириленко, Л. Губерський, учасники конференції

Вона була присвячена півсторічному ювілею від початку фахової підготовки психологів у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка і вінчала кількаденний науковий марафон на факультеті психології КНУ.

По-друге, відбулася презентація фундаментального видання з історії психології, яке завершувало цикл глибоких наукових праць видатного українського психолога Володимира Роменця.

По-третє, 23 квітня вітчизняна психологічна спільнота відзначила Всеукраїнський день психолога.

Як бачимо, українські психологи декілька днів відчували себе іменинниками.

А тепер детальніше.

Психологічна освіта на теренах України

Кажучи про півсторічний ювілей психологічної освіти в Київському університеті, треба підходити до цього питання історично. Адже добре відомо, що психологічні ідеї, концепції, вчення у рамках філософських наук в Україні звучали з вуст викладачів Київської колегії, згодом Києво-Могилянської академії з дуже давніх часів. Дослідники називають 16 сторіччя.

Не ставлячи за мету дати навіть супер-стислий нарис історії психологічної освіти в Україні, зазначу, що і в Київському університеті (тоді - святого Володимира) професор Новицький у 1840 році не тільки викладав психологію, але й написав книгу, присвячену дослідженням у психології.

Цікавими були спроби розвивати психологію українськими вченими у Галичині та в еміграції.

Перша самостійна кафедра психології в Київському університеті започаткувалася 1944 року, а через рік було організовано Науково-дослідний інститут психології Міністерства освіти УРСР.

А у 1967 році було створено відділення психології на філософському факультеті Київського державного (тоді ще не Національного) університету імені Тараса Шевченка, і саме ця дата вважається початком систематичної психологічної освіти як в Київському університеті, та і в Україні в цілому.

	Академік В. Роменець

Особисті спогади

На це відділення психології я вступив у 1969 році. Наша група була невеликою (здається, 19 студентів) і ми склали третій набір студентів-психологів від початку функціонування нашого відділення психології.

Нашими викладачами були ті українські психологи, які стали ініціаторами і першими провідниками у професію для декількох поколінь вітчизняних фахівців цієї дуже цікавої царини науки.

Згадуємо нашу «маму» Людмилу Йосипівну Марисову, яка була першим керівником відділення психології й опікувалася всіма нами, професора Олександра Миколайовича Раєвського, котрий викладав психологію у Київському університеті з 1917 року і під керівництвом якого я писав свою першу курсову роботу.

Згадую й інших викладачів, зокрема, Миколу Нечипоровича Корнєва, Й. Т. Романюка, О. М. Ткаченка, що надто рано і трагічно пішов із життя, і, звичайно, неймовірно привабливого, інтелігентного та енциклопедично освіченого Володимира Андрійовича Роменця, який саме на нас та інших своїх студентах-психологах здійснював живу творчу лекційну апробацію своєї грандіозної Всесвітньої історії психології, що тепер опублікована.

Вдячний усім викладачам, котрі вчили нас і виховували, згадую всіх одногрупників, яких життя розкидало настільки, що навіть на 50-річний ювілей не змогли зібратися, бодай, у більш-менш повному складі; пам'ятаю й тих, хто за ці роки уже відійшов у засвіти - а таких уже більше, ніж пальців на одній руці.

Урочистості у вигляді конференції

Науковці - люди з багатою уявою і вільним польотом думки, що відриває їх від буденності і дає можливість поринути в надзвичайно цікавий світ думання, фантазування, дослідництва.

Але життя останніми роками вчить науковців прагматизму. Все значно здорожчало, зокрема, проведення професійних форумів.

Тепер, щоб зібрати конференцію і спонукати зацікавлених фахівців на неї приїхати звідусіль, потрібні значні організаційні та фінансові зусилля.

Тож, окремо відзначати ювілей початку підготовки психологів у КНУ ім. Т. Шевченка, а окремо збирати психологів на конференцію було надто складним завданням.

Як іронізували в фільмі «Той самий Мюнхгаузен» - «спочатку планувалися урочистості, потім арешти, а потім вирішили поєднати».

Подібно і в даному випадку, тільки без арештів: керівники психологічної науки України й університету раціонально підійшли до цього питання і запланували урочистості у формі конференції.

Звичайно, випускники різних років хотіли побачити одне одного, декотрі не бачилися не те що роками - десятиріччями.

На урочисте відкриття цієї меморіальної конференції завітали віце-прем'єр-міністр України В. Кириленко, ректор КНУ ім. Т. Шевченка Герой України Л. Губерський, директори двох столичних поважних науково-дослідних Інститутів психології С. Максименко та М. Слюсаревський, декани споріднених факультетів, численні гості та випускники різних років.

Розгорнуту доповідь про становлення психологічної освіти в Київському університеті зробив нинішній декан психологічного факультету професор Іван Данилюк - також випускник цього факультету.

Усі поважні гості виступили з привітаннями. Звучали щирі побажання, жарти, сміх, вручалися пам'ятні сувеніри.

З особливо цікавою доповіддю виступила колишня студентка другого набору (старша нас на курс), а нині - доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України Тетяна Титаренко.

Спогади Тетяни Титаренко «Психологи 70-х»

Студентка другого набору, а нині – член-кореспондент НАПН України, доктор наук, проф. Тетяна Титаренко та студент третього набору, нині член-кореспондент НАПН України, доктор наук, проф. Віталій Татенко

Для сучасної аудиторії найцікавіші спогади з нашого далекого студентського минулого, я думаю, пов'язані з практиками, яких сьогодні вже немає. Саме на них і хочеться зупинитися.

Ви думаєте, що після вдало зданих вступних іспитів ми відпочивали, очікуючи початку занять? Ні!. Ті з нас, хто був медалістом, тобто, складав лише один іспит, одразу були відправлені на будівництво нових корпусів рідного університету.

Поки решта абітурієнтів хвилювалися на екзаменах, ми носили цеглу і цемент, виконуючи всі розпорядження виконроба. З 1 вересня всі сподівалися розпочати нарешті навчання. Але не вийшло, бо цілий місяць ми працювали у колгоспі, збирали помідори.

Перші лекції нам читав професор Олександр Миколайович Раєвський, і його академічна манера викладання, його вигляд і манери дореволюційного, старорежимного вченого, його ґрунтовність і доступність, його вимога вже на першому курсі писати самостійні, творчі курсові роботи, які не мали бути схожими на реферати, - все зачаровувало.

Не менш яскравою особистістю був його учень - Олександр Миколайович Ткаченко («Сашко молодший»). Він натхненно проводив семінари за професором, і ми завзято сперечалися, дискутували, вчилися захищати власну думку під його демократичним керівництвом. Володимир Андрійович Роменець закохував у себе з перших зустрічей, бо його вміння наповнювати психологію літературними, історичними, філософськими, культурологічними матеріалами надихало.

Ми було серед перших наборів, і наші викладачі ще не знали, чим заповнити програми. Тому філософи намагалися робити з нас філософів і читали нам величезні багаторічні курси історії філософії. Так, весь перший курс ми слухали тільки стародавню східну філософію, яку блискуче читав нам Дмитриченко.

Діалектична логіка засвоювалася завдяки незабутнім лекціям професора В. Босенка, а курс естетики у виконанні талановитого А. Канарського деякі з нас слухали навіть двічі, бо не могли наслухатись.

Фізіологи, своєю чергою, робили з нас фізіологів. І саме тому Червоний корпус, де ми мали різати бідних тваринок (голубів, жаб), довго сприймався нами як місце психологічної травматизації.

Серед фізіологів запам'ятався професор Шуба, який читав фізіологію центральної нервової системи так яскраво і натхненно, що ми забували про все.

Зі самого першого курсу ми проявляли море активності і самостійності. Так, пішли на прийом до міністра охорони здоров'я, бо вважали, що нам забагато розповідають про нормальну психіку, а нічого не кажуть про патологію. Просили ввести курс психіатрії. Врешті-решт, обмежилися курсом патопсихології, який цікаво читав професор Вадим Блейхер.

У нас не було ані комп'ютерів, ані Інтернету, і тому ми зранку бігли до бібліотеки, щоб встигнути отримати потрібні книжки. Хто не встигав, мусив чекати, поки ми підемо до буфету перекусити чи перекурити, і тоді мав змогу подивитися потрібні першоджерела. Після занять, які закінчувалися о 7 годині вечора, ми знову бігли до бібліотеки, щоб почитати до закриття. Взяти книжки додому нам не дозволялося, бо до абонементу записували лише випускників. Ми пішли до директора бібліотеки і пояснили, що психологія - нова спеціальність, що підручників нема, тому просили записати нас до абонементу. І нас записали!

	Декан факультету психології КНУ ім. Т. Шевченка Іван Данилюк

Ми брали участь у наукових дослідженнях аспірантів і навіть робили спільні публікації. Завдяки дослідженню М. Н. Корнєва, яке ми проводили довгими зимовими вечорами на кафедрі, де стояв спеціальний прилад контролограф, ми вже на 3 курсі друкували свої праці у матеріалах з'їзду психології СРСР у Тбілісі.

Ще у нас було студентське наукове товариство, і ми проводили свої конференції, на які запрошували студентів з різних республік.

Наостанок згадаю нашу газету, яку ми часто робили ночами, залишаючись на кафедрі Людмили Йосипівни Марисової. Всі чекали на вихід наступного номера стіннівки, але деканат часто забороняв нашу газету, і вона встигала повисіти на стіні біля кафедри кілька годин.

Так, ми якось писали про гастролі Театру на Таганці і великими літерами повторили їхній слоган: «Модерново, сексуально, політично», за що нас ледь не виключили з університету. В радянські часи на ідеологічному філософському факультеті, де готували психологів, це було надто сміливо.

Ще ми влаштовували веселі свята разом з нашими викладачами, де багато пародіювали, співали, читали власні вірші.

Ще ми були на незабутній практиці в Угорщині, де університет відмовився з нами працювати, бо антирадянські настрої були тоді дуже сильними. І ми протягом місяця жили у гуртожитку, гуляли прекрасним Будапештом, відвідували музеї, бо туди нас пропускали безкоштовно.

Батьківські гроші швидко закінчилися, і ми голодували. Доводилося їздити на угорські поля і там красти кукурудзу, яку ми варили в гуртожитку. Одного разу вдалося накрасти навіть персиків. Така практика нас багато чому навчила.

Наприклад, ми зрозуміли, що навіть купувати на останні гроші помідори можна, тільки розмовляючи українською. Якщо угорці раптом чули російську, вони відмовлялися мати з нами справу.

Хочеться подякувати рідному факультетові за небайдужість, щирість, відкритість до нового і любов до психології. Довгих плідних тобі років, наш ювіляре!»

 

Історія світової психології як науковий подвиг

У перший день конференції, якраз під час урочистого засідання, і відбулася ключова наукова подія цієї конференції - презентація останнього тому Всесвітньої історії психології.

 

Академік Володимир Роменець, випускник Київського університету, довгі роки викладав тут, окрім інших наукових дисциплін та спецкурсів, Історію світової психології. Ми, студенти різних поколінь, були першими слухачами цієї захоплюючої наукової епопеї.

За тодішньої ідеологічною та науковою ситуацією законодавцями мод у царині психологічного та історико-психологічного дослідження вважалися московські психологи.

Іноді більш-менш конкурувати з ними дозволялося психологам Ленінградського та Тбіліського університетів.

Зустріч на конференції: автор разом з Оленою Олександрівною Бойко та одногрупницею, нині – старшим науковим співробітником Інституту психології ім. Г. Костюка Ларисою Шатирко

Українським психологам тоді ходу майже не давали.

Отож, Володимирові Роменцю доводилося формувати свою грандіозну дослідницьку історико-психологічну епопею у порівняній науковій тиші, без особливої надії, що її приймуть, гідно оцінять і, тим більше, піднесуть на науковий Олімп московські колеги.

Однак, Володимир Андрійович не зважав на всі інтриги наукових начальників і карликів, а, залишаючись сам на сам з велетенським масивом світової психологічної, філософської, культурологічної, мистецької спадщини, роками, мов Сізіф, котив камінь своєї гігантської праці догори.

На наших очах, вустами нашого Вчителя, з лекції у лекцію формувалася оригінальна концепція історико-психологічного дослідження, наводилися надзвичайно цікаві та повчальні факти, аналізувалися погляди та теорії видатних мислителів багатьох сторіч, культурологічні концепції, мистецькі твори.

З роками, коли курс лекцій викристалізувався, Володимир Андрійович почав з допомогою своєї дружини, свого найближчого соратника та Ангела-охоронця Олени Олександрівни Бойко том за томом видавати свою грандіозну Історію світової психології, котра вийшла в семи томах.

Останній том, котрий Володимир Роменець писав уже на тлі складного стану здоров'я і згасаючих фізичних сил, йому допомогла закінчити і підготовити до друку його учениця Ірина Маноха. Тому авторами останнього тому і вважаються В. А. Роменець та І. П. Маноха.

Авторство всіх попередніх шести томів одноосібно належить Володимирові Роменцю.

Зусиллями та ініціативою Олени Бойко і чудового видавництва «Либідь» вся Історія всесвітньої психології перевидана і матеріал перегруповано у чотири дуже обсяжні томи.

Три з них авторства В. Роменця вийшли останніми роками.

Четвертий том вийшов зовсім недавно і був презентований на урочистому відкритті конференції. Його різнобічно представили Олена Олександрівна Бойко та проф. В. Татенко.

(Далі буде)