Повідомлення з фронту - кілька скупих речень у вечірньому випуску новин, без імен, без прізвищ чи, бодай, маленького опису життя загиблих - здебільшого - це все, що доходить до більшості українців після загибелі кожного бійця. Але війна - не безлика. Це, можливо, перший і останній бій Героя або сотні пройдених кілометрів і пережите пекло в котлах Іловайська, Дебальцевого чи на Світлодарській дузі...

Якби не кропітка праця волонтерів, ми б і досі мали лише цифри. Безлика війна - це найстрашніше. Бо за кожним повідомленням «Загинуло стільки-то бійців...» розгортаються справжні трагедії, бринить біль рідних і близьких загиблих, гинуть надії і найсвятіші сподівання. Бо всі - кожен Герой - заслуговують на Пам'ять. Нашу з вами пам'ять.

Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих під час російсько-української війни бійців.

Сергій Непсов

Сергій Олександрович Непсов (позивний «Непс») народився 1 вересня 1994 року, в селі Калинівка, Вітовського району, Миколаївської області.

У 2012 році закінчив вище професійне училище № 11, де здобув фах токаря. Вже після початку військової кар'єри планував піти на офіцерські курси в Одесі влітку цього року.

Працював у сфері продажів. Як і більшість юнаків, дуже любив футбол, у який грав із хлопцями зі свого села.

10 листопада 2015 року призваний на строкову службу та відряджений на навчальний полігон «Десна», де перебував до 18 січня 2016 року, після чого проходив службу на 222-й центральній артилерійській базі боєприпасів на посаді навідника зенітних установок.

У «Десні» зрозумів, що армія - це його стихія, його єдина правильна стежинка у житті. Сім'я підтримувала його вибір. Хлопець постійно спілкувався з батьком телефоном і казав: «Тату, армія - це моє. Хочу стати офіцером, але до того я маю отримати військовий досвід у бойових діях. Не хочу бути таким офіцером, який сидять у кабінеті, хочу бути справжнім. Хочу присвятити своє життя війську. Хочу захищати свій народ, бути йому корисним».

Навесні 2016-го підписав зі ЗСУ контракт, незважаючи на те, що побратими-строковики вмовляли цього не робити. Але Сергій Олександрович самостійно вирішив йти захищати Україну і від свого рішення не відступив. Знову навчання у 169-му центрі «Десна» і шлях туди, де юнаки стають чоловіками іноді лише під час одного бою.

Солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26 січня, приблизно о 21:00, у районі селища міського типу Новотошківське, Попаснянського району, Луганської області, внаслідок сутички з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Розпочалася перестрілка. Сергій Олександрович з автоматом у руках вступив у бій, в якому отримав смертельне кульове поранення у груди.

Поховали цього відданого Україні чоловіка 29 січня, у Калинівці. У нього залишились батьки та сестра.

Віталій Сенюк

Віталій Дмитрович Сенюк народився 8 липня 1971 року, в селі Острівець, Городенківського району, Івано-Франківської області.

Спочатку проживав у селі, підлітком поїхав навчатися до військового училища, а вже коли став військовослужбовцем, постійно зі сім'єю переїжджав з місця на місце, куди кидала його доля (Чортків, Коломия, Івано-Франківськ).

Закінчив Ачинське військово-авіаційне технічне училище за фахом «старший технік літаків». Спочатку мав звання старшого лейтенанта, потім - капітана. Нагороджений нагрудною медаллю за зразкову службу.

Віталій Дмитрович дуже любив своїх дітей. У їхньому вихованні була присутня крапелька військового духу. Тато вчив їх порядку та дисципліні, релігійності та вмінню любити та вибачати.

Любив відпочинок зі сім'єю, подорожі, тварин, полювання, а також риболовлю. Він ніколи не сидів на місці, захоплювався ковальською справою. Зараз в Острівцях є його робота - велика кована брама, зроблена його майстерними руками, що не цуралися будь-якої роботи.

Був дуже добрим, завжди більше допомагав комусь, аніж собі. Його згадують як надзвичайно життєрадісного, він радів усьому, що в нього є. Всім розповідав, що у нього - найкраща сім'я, діти і життя, хоча жити у сім'ї військових - це не завжди весело і добре. Були часи, коли навіть на хліб не було грошей.

Незважаючи на те, що після 20 років служби Віталій Дмитрович був на пенсії, пережив операцію на спинному мозку і міг нікуди не йти, він записався добровольцем у 2014 році, коли в його країну прийшла війна.

Сидіти в штабі - то було не для нього. Це була надзвичайно сильна духом Людина, зразковий офіцер та командир. Ішов туди, де гаряче, разом із простими солдатами, підміняв їх, допомагав, захищав, адже знав, що у нього є молодий син, такий, як і вони, ці солдати. Він був батьком їм усім. У нього було велике серце, люди не бачили, щоб він конфліктував з кимось.

Капітан, начальник розвідки батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

За три роки війни Віталій Дмитрович пройшов багато пекельних місць, але завжди пліч-о-пліч з побратимами зустрічав небезпеку та не ховався. Він казав, що синдром війни затягнув його з головою, і він буде там до нашої перемоги.

Загинув 14 січня, близько 15:00, у районі села Новоолександрівка, Попаснянського району, Луганської області, внаслідок прямого потрапляння протитанкової керованої ракети в автівку, в якій він їхав. Смерть була миттєвою.

Похований 19 січня, на Алеї Слави, поблизу села Черніїв. У нього залишились батьки, дружина, молодший брат та троє дітей.

Сергій Захаревич

Сергій Юрійович Захаревич народився 30 серпня 1996 року, в селі Недра, Баришівського району, Київської області.

У 2012 році хлопець закінчив 9 класів Недрянського навчально-виховного комплексу, а потім перейшов до загальноосвітньої школи села Садове, де провчився до 11 класу.

Після школи вступив до Переяславського педагогічного училища, де навчався на вчителя фізичної культури. Сергій Юрійович дуже полюбляв спорт, зокрема, футбол, був капітаном команди, відвідував тренажерний зал.

Як людина Захарчик (як лагідно називали його друзі) був дуже добрим і позитивним, чемним, ввічливим та щирим.

Сергій брав активну участь у житті села, завжди досягав своєї мети. Вмів розвеселити тоді, коли людям було сумно, мав добре почуття гумору, дотримувався здорового способу життя. Душа компанії, знав, коли промовчати, а коли сказати слово. Знав, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації. Незважаючи на свій юний вік, уже був мудрим у думках та діях.

Батько хлопця помер, тому він завжди допомагав своїй матері, робив усе заради того, щоб вона могла ним пишатися.

Призваний за мобілізацією Баришівським РВК 6 листопада 2015 року. Після навчань Сергія відрядили до свого підрозділу, до якого він прибув 19 січня 2016 року. У травні підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, кулеметник 3-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

На командирів та побратимів Сергій Юрійович справив дуже хороше враження. Незважаючи на вік, воїн поводився з розумною сміливістю, ніколи не пас задніх, завжди міг підстрахувати та підбадьорити. Настільки заворожував своєю життєрадісністю, що всі навколо починали мимоволі усміхатися.

Загинув 20 січня, в районі промзони міста Авдіївка, Донецької області, від 7,62-мм кулі снайпера, яка через отвір бійниці потрапила хлопцеві під бронежилет і влучила в серце, пройшовши навиліт та розтрощивши ліву руку.

Поховали цього юнака 22 січня, у рідному селі Недра, на сільському кладовищі. В нього залишилась мати та двоє старших братів.

Сергій Юрійович Захаревич став наймолодшим захисником України, який загинув у січні 2017 року.

Андрій Ксенчук

Андрій Сергійович Ксенчук народився 18 червня 1980 року, в селі Широке, Сусуманського району, Магаданської області (РФ). З 1999 року мешкав в Україні, у місті Покровськ, Донецької області.

У 1996 році хлопець закінчив місцеву сільську школу Широкого, після чого був призваний на строкову службу, яку проходив у 300-му навчальному танковому полку в «Десні» та 110-му полку 93-ї дивізії на посаді заступника командира бойової машини, навідника-оператора БМП-2 та «старшого майстра-акумуляторника».

Андрій Сергійович був з робітників, відповідно, й сам пішов на важку чоловічу роботу - у шахту. Працював спочатку гірничим робітником з ремонту гірничих виробок, а потім - прохідником.

Призваний за мобілізацією 30 січня 2015 року. Служив у 93-й та 53-й окремих механізованих бригадах на посаді радіотелефоніста. Демобілізувався 20 квітня минулого року, але вже 11 листопада підписав зі ЗСУ контракт.

Військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону. Загинув 26 січня, в районі Маріуполя, внаслідок ворожого мінометного обстрілу 120-мм мінами.

Похований 29 січня, у Покровську. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленький син.

Андрій Кизило

Андрій Олександрович Кизило (позивний «Орел») народився 2 травня 1993 року, в місті Умань, Черкаської області.

Навчався в місцевій гімназії № 2. Закінчивши 9 класів, вступив до військового ліцею імені Богуна у Києві, після якого вступив до закладу своєї мрії - Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.

Чому мрії? А тому, що Андрій Олександрович усе своє життя мріяв стати військовим, як його дідусь та батько. І до своєї мети крокував з усією серйозністю та наполегливістю. Став командиром роти в 21 рік (у 2015 році був визнаний найкращим ротним у секторі «М»).

Дуже захоплювався спортом, особливо «Перегонами націй» (вражаючими забігами з перешкодами, які спрямовані на фізичне та духовне вдосконалення людини), мріяв вибороти всі нагороди у цьому виді спорту.

Одразу після закінчення Академії Андрія Олександровича було відряджено до Білої Церкви, а після початку війни, вже з липня 2014-го, він перебував на фронті. Пройшов багато пекельних місць Донбасу, брав участь у боях поблизу Петровського та Нової Ласпи. Півтора року тримав оборону в полях біля Волновахи, потім - ротація на Яворівський полігон і останній шлях - до Авдіївки.

Капітан, заступник командира 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Цей молодий, але, водночас, дуже дорослий чоловік був дуже веселим, добрим, з величезним почуттям справедливості. Завжди досягав поставлених цілей, у навчанні був завжди найкращим із кращих. Його дуже поважали військові побратими, цінували його, пишалися ним. Навіть 40-50-річні чоловіки, які перебували під його командуванням, завжди його слухали. Його думка мала неабиякий авторитет.

Андрій Олександрович був дуже хорошим командиром, і цим усе сказано.

Загинув вранці 29 січня, у промзоні міста Авдіївка, Донецької області внаслідок уламкового ураження під час атаки ворога на наші позиції.

Похований 2 лютого у рідній Умані. У нього залишились дружина та 8-місячний син.

Указом президента України удостоєний звання Героя України (посмертно).

Володимир Бальченко

Володимир Іванович Бальченко народився 4 січня 1992 року, в селі Берестовець, Борзнянського району, Чернігівської області.

Навчався в Берестовецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Хлопець дуже захоплювався футболом, грав за ФК «Берестовець», працював лісником.

Мріяв зустріти кохану дівчину, з якою був би разом усе життя. Володимир ніколи не впадав у відчай, проганяв від себе сум, наповнюючи свою душу життєрадісністю, любив жартувати. Вільний час проводив із друзями або близькими, сумлінно допомагав на господарстві (адже батько помер, і Володимир Іванович усіляко допомагав матері), нікому не відмовляв у допомозі.

Призваний на військову службу 8 жовтня 2015 року. Спочатку перебував у 169-му Навчальному центрі сухопутних військ в «Десні», а згодом підписав контракт зі ЗСУ.

Молодший сержант, кулеметник 1-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вранці 29 січня, під час важких боїв у районі промзони міста Авдіївка, Донецької області.

Похований 2 лютого, у Берестовці. У нього залишились мати, брат та сестра.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»