Дестабілізація посилюється. Як правильно закінчити цю коротку фразу - «України» чи «в Україні?» Як не скажемо, напруга ситуації відчувається, і вона зростає.

Ось про це і поговоримо сьогодні.

День сміху - День тиші

Першого квітня, в День сміху, українцям було не до жартів.

Напередодні, 31 березня, в 11 областях України було оголошено штормове попередження. Хоча стосувалося це погоди, але звучало вельми символічно.

У Державній службі надзвичайних ситуацій (ДСНС) нагадали громадянам про «необхідність бути обережними на вулиці, не ходити під розлогими деревами, лініями електропередач, рекламними щитами».

Цей перелік можна було продовжити - зокрема - і не користуватися машинами. Бо, окрім ледь не щоденних ДТП зі смертельним результатом, саме 31 березня у Маріуполі від вибуху в машині загинув полковник СБУ Олександр Хараберюш.

Очільник СБУ генерал Василь Грицак заявив, що його служба звикла віддавати борги швидко, тож зробить все можливе, щоби без зволікань знайти і покарати терористів.

Тож улюблене колись, в мирний час, свято Дня сміху українці зустріли без звичного налаштування на веселощі.

Правда, знаменита одеська «Гуморина», яку останні три роки не проводили, цього року таки відбулася. Одесити і гості південної «перлини біля моря» старалися зі всіх сил - жартували, хохмили, пройшлися карнавальною ходою знаменитою Дерибасівською вулицею, але країна веселощів не підхопила.

Не було відповідного настрою. «Просто посміхнутися» - як закликали оптимісти, не виходило.

Не було моральних сил розігрувати одне одного, як це, зазвичай, цього дня було прийнято раніше, жартувати чи розважатися - ніби нічого не сталося.

Можна сказати, що День сміху в Україні найбільше був схожим на День тиші.

Скрізь, але не в зоні бойових дій, де режим «тиші» повинен був дотримуватися цілеспрямовано й особливо ретельно.

Повинен був, але, на превеликий жаль, не дотримувався.

Обстріли для дестабілізації

	Режим «тиші» в зоні АТО і у Верховній Раді України

 

Тим більш, що напередодні Дня сміху прес-служба АТО повідомила про нові, і, страшно сказати, уже звичні втрати: за позаминулу добу двоє вбитих та дев'ятеро поранених, за минулу - десятеро поранених.

29 березня на засіданні Тристоронньої комісії у Мінську сторони ніби домовилися про режим тиші з 1 квітня. Уточню - насправді не «ніби», а точно домовилися.

Словечко «ніби» у мене вискочило лише тому, що фактично ця домовленість жодного дня не виконувалася.

Сподівання на мирну паузу були дуже обережними і танули з кожним днем, який приносив чергові обстріли.

У перший день проголошеного перемир'я - 1 квітня - прес-центр АТО проінформував про 12 обстрілів. Потім вони посилилися - і значно.

Цього дня я якраз мав можливість в телеефірі проаналізувати ситуацію, і мої прогнози були невтішними.

З огляду на події останніх днів березня, зокрема, посилений обстріл позицій ЗСУ (94 за минулу добу), начальник Генерального штабу - Головнокомандувач Збройних сил України В. Муженко - також висловив тривожну гіпотезу в своєму мікроблогу в Twitter: «Без жартів. Події останніх двох тижнів свідчать про підготовку Росії до початку активізації бойових дій на Донбасі. Viktor Muzhenko (@VikMuzhenko) 1 квітня 2017 р.».

Президент і Верховний Головнокомандувач Петро Порошенко напередодні віддав відповідний наказ Збройним силам України - режим «тиші» витримувати, на провокації не піддаватися.

Прес-офіцери Міноборони та штабу АТО інформували, що на перших порах українські ЗСУ дійсно не відповідали на провокативні обстріли бойовиків, а потім уже були змушені давати відкоша.

Ці обстріли підтвердили: свідомим зривом режиму тиші, постійними вогневими атаками робиться все для дестабілізації ситуації в зоні АТО і, ширше, - в усій Україні.

Тим більше, ці обстріли, що тривають уже четвертий рік, отримують свій зловісний сенс саме в контексті загальної стратегії дестабілізації України.

Так званий «Календар перемир'я», створений журналом і сайтом «Український тиждень», чітко показує, що всі спроби запровадити режим тиші в зоні АТО регулярно зривалися бойовиками.

Постріли для дестабілізації

Постріли в зоні АТО були щоденними і щільними - інколи позиції ЗСУ просто «поливалися» вогнем зі стрілецької зброї.

Але усі ці постріли разом не створили такого оглушливого резонансу, як постріл в центрі Києва, на перетині бульвару Т. Шевченка та вулиці Пушкінської, що прозвучав 23 березня цього року.

Цим пострілом було вбито екс-депутата Держдуми Росії Дениса Вороненкова. Ще декілька пострілів вбивця зробив, добиваючи жертву.

Так трапилося, що того ранку я проїздив мимо цього місця, але на кілька годин раніше. Біля престижного готелю «Прем'єр Палас» було, як завжди - мало народу і багато дорогих автомашин. Сюди, зазвичай, приїздили на зустрічі чи на поселення дуже заможні і впливові особи.

Денис Вороненков також йшов сюди на зустріч - з іншим емігрантом з Росії, також екс-депутатом Держдуми РФ Іллею Пономарьовим. Ішов, та не дійшов до дверей лише декілька метрів.

Вбитий Д. Вороненков на бульварі Т. Шевченка	М. Максакова на місці вбивства її чоловіка
Марія Максакова та Денис Вороненков	Смертельно поранений вбивця Д. Вороненкова

 

У перші ж години після цього вкрай зухвалого вбивства наперебій почали виникати різні, інколи взаємонесумісні, гіпотези - хто, чому, з якою метою?

Щоб більш точно спробувати \зорієнтуватися в цьому хорі суперечливих припущень, варто стисло нагадати - ким був покійний, як він опинився в Києві, що цьому передувало?

Денис Вороненков був одним з небагатьох росіян, який емігрував до України. Більше того - невідкладно отримав українське громадянство.

У Росії він займався бізнесом, працював у силових структурах по боротьбі з наркотиками, і, як стверджують, фактично купив собі місце у виборчому списку Компартії Росії, ставши депутатом Держдуми.

Його дружиною була відома оперна співачка і також депутат Держдуми РФ, яскрава красуня Марія Максакова-Інгебергс, зі знаменитого мистецького роду Максакових, донька зірки російського театру і кіно, народної артистки Росії Людмили Максакової, онука народної артистки СРСР співачки М. Максакової.

Вона переїхала услід за чоловіком до України в жовтні 2016 року і уже планувала тут свої мистецькі проекти та концерти.

Марія є донькою прибалтійського німця, тому, окрім російського, має також і німецьке громадянство. В одному з інтерв'ю Д. Вороненков сказав, що Марія отримала й українське громадянство, але достеменного підтвердження цього ще немає.

У 2015 році, коли почалося переслідування Дениса Вороненкова в Росії, Марія Максакова через сильні стреси втратила двійню. Але через рік таки народила чоловікові сина. На момент вбивства Дениса Вороненкова Марія, як стверджують, знову при надії, тобто, знову чекає дитину.

Вона примчала на місце злочину і, побачивши тіло чоловіка, втратила свідомість.

Поранений кілером охоронець Д. Вороненкова таки встиг у нього навздогін вистрелити і потрапив у голову вбивці.

До приїзду поліції кілер непорушно лежав між двома лімузинами, і в очі кидалися його червоні кросівки.

Врятувати його не вдалося - кілер помер на операційному столі. Але в його кишені було знайдено посвідчення особи, що вразило всіх - який це кілер ходить на вбивство з документами?

Документи ці ще більше заплутали ситуацію.

Справа в тому, що Святослав Цеголко, прес-секретар президента України, у своєму Facebook процитував слова Петра Порошенка: «Підступне вбивство Дениса Вороненкова - це акт державного тероризму з боку Росії».

Генпрокурор України Юрій Луценко на брифінгу 23 березня заявив: «Сьогодні в центрі Києва відбулася політична розправа над опонентом Кремля, який давав свідчення проти Кремля і проти Януковича».

А документи кілера дозволили швидко вияснити, що їх володар, Павло Паршов, є громадянином України, уродженцем Севастополя, мешканцем міста Дніпро, що він, нібито, служив у батальйоні «Азов». Правда, потім «Азов» це не підтвердив.

Тут же виникла корекція гіпотези - висунули припущення, що П. Паршова завербували російські спецслужби.

Правда, чому кілер взув такі яскраві кросівки та взяв на справу слабкий пістолет ТТ - пояснити ніхто зі серйозних експертів не береться, хоча напівфантастичні припущення в соцмережах і звучать.

Росія відхилила політичні заяви про свою причетність до вбивства Д. Вороненкова та, своєю чергою, відкрила власну кримінальну справу щодо цього злочину, мотивуючи це тим, що офіційного рішення про позбавлення Д. Вороненкова російського громадянства не було прийнято, отже, на момент його смерті російські правоохоронці вважають Д. Вороненкова громадянином РФ.

Політичні версії - а їх услід за П. Порошенком та Ю. Луценком висловлювало чимало різних осіб - виходять з того, що через це вбивство Росія намагається дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні.

При цьому згадують загибель журналіста Павла Шеремета, після якого звучали аналогічні припущення, і низку подібних злочинів та терористичних актів.

Досвідчені слідчі старої міліцейської школи стверджують, що подібні вбивства потрібно розкривати в перші три дні. Якщо це не вдається, то справа може затягнутися і навіть перейти у розряд так званих «висяків» - тобто, роками висіти нерозкритою.

Щось подібне поки що і відбувається зі справою того ж П. Шеремета, чи, наприклад, журналіста Олеся Бузини, якого застрелили у власному подвір'ї.

Тільки у вбивстві О. Бузини в Росії прийнято звинувачувати українців, але на перебіг розслідування це не впливає - справа на очах стає «висяком».

Особистість Д. Вороненкова є надто суперечливою, тому щодо нього існує в громадській думці України увесь діапазон думок та оцінок.

Влада стверджує, що він дав покази щодо справи по звинуваченню В. Януковича у державній зраді і мав давати ще свідчення військовому прокуророві щодо причетності російських генералів до наркоторгівлі чи її «дахування».

Інші акцентують увагу на тому, що російський силовик, бізнесмен, якого звинувачують у рейдерстві, та ще й член Компартії Росії, не вартий співчуття.

Що здивувало, так це вислів тещі Дениса Воронєнкова, знаменитої актриси Людмили Максакової, яка, нібито, сказала про зятя щось на кшталт того, що «туди йому й дорога» (не буквальна цитата, але суть передає). Марія відреагувала гостро - якщо мати справді таке сказала, то між ними все закінчено.

Два похорони

Дениса Вороненкова ховали, нібито, стримано, але насправді пишно.

Як свідчить сайт собору, «у суботу, 25 березня 2017 року, у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі звершили чин похорону екс-депутата Державної думи РФ Дениса Вороненкова, якого 23 березня застрелили у центрі Києва.

З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета відспівування очолив настоятель Володимирського собору протоієрей Борис Табачек, якому співслужило духовенство храму. За богослужінням співав Патріарший хор Володимирського собору (регент Вероніка Матвієнко) та кліросний хор храму (регент Тетяна Солосич).

Під час похорону у храмі молились дружина покійного екс-депутата Держдуми РФ Марія Максакова, народний депутат України Антон Геращенко, депутат Держдуми РФ, який живе в еміграції, Ілля Пономарьов, рідні та друзі політика».

Прощання у Володимирському соборі	Могила Д. Вороненкова

 

Поховали Д. Вороненкова на напівзакритому для простих смертних Звіринецькому цвинтарі, який розташований на Печерську (історична місцевість - Звіринець). На ньому, до речі, ховали своїх матерів міський голова Києва Леонід Черновецький та Петро Порошенко, який, до того ж, поховав там і старшого брата Михайла.

Кілера Павла Паршова поховали так поспішно, що можна сказати - нашвидкуруч загребли. І зробили це в Дніпропетровській області, на невеликому цвинтарі, в колі декількох близьких.

Тільки-но побачили, що до могили йдуть журналісти - мати покійного та її нечисленний супровід стрімко з могили ретирувалися.

Вибухи для дестабілізації

Окрім тих вибухів, про які йшлося вище - підрив у машинах Павла Шеремета та полковника СБУ Олександра Хараберюша - маємо щоденні вибухи снарядів, мін і ракет у зоні АТО. Кожен з цих вибухів є поштовхом для дестабілізації і фронтової та прифронтової смуг і України в цілому.

Але до цих вибухів уже якось притерпілися. Вони втратили свою інформаційну новизну. Хоча не втратили смертельну небезпеку.

Залишки від вибухів на складі в Балаклеї

А ось вибухи, які декілька днів лунали над харківським містом Балаклеєю, здетонували в інформаційному просторі України та світу значно сильніше, ніж у реальності.

Першою реакцією на ці вибухи були заяви нардепа О. Бригинця, головного військового прокурора Анатолія Матіоса, деяких інших про те, що пожежа і вибухи є результатом диверсійної діяльності. О. Бригинець та деякі інші прямо стверджували - діяльності з боку РФ.

Потім таке твердження поступово відступало на задній план і, скажімо, з оновленого тексту у соцмережах А. Матіоса зовсім щезло.

Зате ошелешена громадськість почула, що знищено 70% боєприпасів даного складу. Як саркастично пожартували в соцмережах - це ще не означає, що те, що вціліло, насправді складає 30%.

Почули ми і бадьоре запевнення міністра оборони генерала С. Полторака, що відчутної шкоди знищення оцих 70% запасів складу боєздатності не завдало.

Гарний господар у нас міністр, якщо йому втрата 70% боєзапасів того велетенського складу ніпочім!

Чи буде він таким же бадьорим оптимістом, якщо, не дай Бог, звичайно, згоріло б 70% його особистої дачі, чого я йому не бажаю...

Чи державні втрати не печуть міністра оборони?

Висновки

Дестабілізація України та її влади триває, і в цьому нема секрету. Нема його і в тому, що в цьому прямо зацікавлені і зовнішні сили, і внутрішні.

Зовнішні сили, передусім, Росія, але не тільки, зацікавлені в тому, щоб пригальмувати євроінтеграцію України у напрямку до ЄС й, насамперед, НАТО. Для Росії дестабілізація є інструментом, яким вона користується, щоб перетворити Україну в проблему для Європи, світу і, в кінцевому підсумку, для самих громадян України.

Дехто в Європі це підтримує. Наприклад, при обговоренні безвізу для України на засіданні комітету Європарламенту з громадянських свобод, юстиції та внутрішніх справ 9 березня 3 з чотирьох французьких члени комітету були проти. До них долучився і один італієць.

Ці 4 голоси «проти» погоди не зробили - Комітет проголосував на користь «безвізу» для України, віддавши 40 голосів «за», 4 - «проти», 1 - «утримався».

Проте, присмак залишився.

Відомо, що не все так добре і в деяких інших європейських політиків щодо України. Є у нас в деяких країнах певні «доброзичливці».

Та й всередині країни політичною стабільністю і не пахне. Попереду запеклі бої на всіх фронтах і у всіх напрямках.

Проте, попри всі спроби дестабілізації, Україна тримається і навіть потроху рухається вперед.

Важливо, щоб головним дестабілізуючим фактором в Україні не стала внутрішня політика влади, передусім, соціально-економічна.

А загроза цього є реальною.

Того ж таки 1 квітня було запроваджена абонплата за користування газом, що викликало дуже негативний резонанс у населення. Президент Порошенко навіть був змушений пригальмувати це нововведення. Чи надовго?

Українцям живеться складно. Декому тяжко. Особливого світла в кінці тунелю не видно. Та й «тунель», у якому ми перебуваємо, періодично трясе від різноманітної дестабілізації.

Не завалило б...

Тому особлива політична відповідальність лежить на нас усіх - владі, опозиції, громадянському суспільству, свідомих українцях.

Завдання - зберегти Україну.