Роздумуючи, яку тему вибрати для цієї колонки, вирішив полистати сторінки соцмереж. І мої вагання припинилися з перших же дописів.

Два поважні дописувачі - лауреат Шевченківської премії Любов Голота і професор Микола Тимошик - не змовляючись, кожен за власною ініціативою, вкотре вдарили у дзвони і винесли на обговорення задавнену і вічно свіжу тему напівсирітської долі української мови в Україні.

Якби хтось із читачів і хотів промовити: «Та скільки можна вже про мову!», то, прочитавши десятки і сотні гарячих відгуків на ці два (та інші подібні) повідомлення, у нього язик присох би до піднебіння.

Так палко, зболено і гостро реагувала абсолютна більшість користувачів на цю, нібито, не найбільш актуальну тему сьогодення.

Професора М. Тимошика обурило те, що працівниця Полтавської універсальної наукової бібліотеки ім. І. Котляревського не тільки навідріз відмовилася розмовляти з ним українською, але й поводилася виклично, агресивно, якщо не нахабно, з повною впевненістю у власній правоті та безкарності.

Пан Микола зі сумом узагальнив: «Власне, це досить поширений випадок, з яким зіштовхується кожен із нас у державних установах культурницького чи наукового напрямку діяльності. Показовим був випадок у Ніжині два роки тому, коли в державному краєзнавчому музеї навідріз відмовилися проводити екскурсію українською студентам-журналістам, яких я привіз туди з Києва... Ну і як бути з цим випадком у Полтаві. Знову пройти мимо?»

Але проходити мимо небайдужі українці не захотіли.

Дописувач Олеся Реута ностальгійно зітхнула: «Не той тепер Миргород, Хорол річка не та... вчилась у 1993-98 роках, писала дипломну роботу в цій бібліотеці - на рос. мову не було жодного натяку. Я у полтавців упродовж 5 років вчилась розмовляти українською правильно. Що ж то сталось?»

А сталося те, про що потім писали чимало коментаторів-полтавців. На Полтавщині люди, затуркані соціально-економічними негараздами, збайдужіли до проблем мови і культури настільки, що ось уже двічі поспіль міським головою обирають чоловіка на прізвище Мамай, який не тільки принципово не розмовляє українською, але й неодноразово звинувачувався у ЗМІ в різноманітних зловживаннях, якщо не сказати більше.

Тож про яку принципову мовну політику в місті можна казати?

Користувач Дмитрий Самолюк спробував полемізувати з професором М. Тимошиком: «Мені здається, людина має право розмовляти тією мовою, яка їй зручна, мовою, якою в неї формуються думки. Звісно, нахабство - це річ інша, але змушувати когось розмовляти українською тому, що вона вам ближче і тому що вона державна - гордості тут мало».

Така позиція є розповсюдженою в Україні, й її часто можна почути.

Але її аргументовано заперечили в цій дискусії. Наприклад, Jaroslava Kozak: «А я не погоджуюсь з вами. Мене не візьмуть на роботу в Канаді, якщо я не володію державною мовою. Я вивчила мову, маючи 40 років. А людина, народжена в Україні, не володіє державною мовою? Це, погодьтесь, хамство, шовінізм. Оправдання нема!»

За своїх працівників спробувала вступитися заступник директора бібліотеки Lyudmila Vlasenko: «Шановний пане професоре! Мені прикро читати ваш допис про мою бібліотеку... Ніякий ми не осередок «руського міра». Полтава, полтавська громада, заклади культури міста і наша бібліотека зробили немало для українського суспільства і для армії України... Ще багато нам треба зробити, щоб кожна людина в Україні розмовляла українською. І з кожним роком таких людей стає дедалі більше і більше. І прошу не наклеювати ярлики і не писати в коментах про малоросійство і москвофільство в Полтаві. Це - неповага до людей, які дійсно працюють на благо України».

Однак, ці виправдовування не сприйняли. Так, Olena Kosenko вигукнула: «Пані Людмило, визначіться, до якої категорії ви належите і дійте відповідно. Але яка ганьба! Полтава, серце України. Колись мені тато казав, що не бачив кращих людей, ніж у Полтаві. Де ж ви, славні полтавчани?»

Деякі «славні полтавчани» спробували пискнути, що, мовляв, мова не на часі. Але їм у відповідь категорично рубонула Неля Кубрак: «Через те у нас і війна, що у нас мова ніколи не на часі».

Докором до прибічників позиції «яка різниця - якою мовою» прозвучали слова Valentyna Ushchyna: «Миколо Степановичу, а ми сьогодні насолоджувалися лекцією дівчини-магістра з Голландії, яка після нашої участі в Євробаченні 2004 року так полюбила нашу країну, мову і культуру, що тепер проводить дослідження складної мовної ситуації в Україні. Завтра розповім їй про ваш сумний полтавський досвід».

Але цей сумний досвід був, на жаль, не тільки полтавським.

Любов Голота почала свою розмову з іншого випадку: «У Дніпрі побили вдову кіборга, багатодітну матір, за те, що спілкувалася в магазині українською мовою. Колись, ще в сімдесятих, одна продавщиця замахнулася на мене за те, що я попросила «склянку соку». Але тоді то було місто, «звідки починаються секретарі ЦК». Чому ж тепер українська поліція навіть не склала протокол й не запитала прізвище нападниці?!»

Тему підхопив ректор Київського університету ім. Б. Грінченка Victor Ogneviuk: «Наскільки я зрозумів з телесюжету, їй відмовили продати червону і чорну стрічки через те, що вона розмовляла українською мовою. Про побиття не йшлося. Продавщиця має язик та не знає мови. Сам цей факт є ганебним для держави, оскільки українці почуваються нацменшиною. Це сталося внаслідок того, що значній частині українців нав'язали чужомовні цінності та холопську сором'язливість у послуговуванні українською мовою».

Але професора В. Огневюка поправили. Відповідаючи на репліку Dmitry Budkov, що продавщиці, мовляв, тепер дістанеться, користувачка Надія Таршин додала подробиці: «Пане Дмитре, продавщиці дістанеться не за те, що вона розмовляла російською, і навіть не за те, що демонстративно ігнорувала звертання Гані до неї українською, а за те, що на очах малих дітей Гані вона знущалася над їхньою матір'ю, тягнула її за косу на вулицю, і от цього ми їй не пробачимо, бо на Ганиних руках нині п'ятеро малих дітей, а у душі - страшна травма від втрати коханого чоловіка і батька дітей, який загинув, захищаючи Україну, зокрема, і мову цієї землі, отож, не зміщуйте акценти».

Любов Голота погодилася: «В тому ж сюжеті йшлося про косу, сережку й сина, в присутності якого Ганну били».

Rostyslav Martynyuk доповнила: «Вдова, до речі, парафіянка храму Різдва Богородиці Дніпровської єпархії УПЦ КП».

Іван Кушнір здивувався: «Ніколи не думав, що в Україні може бути така дикість, щоб побити за рідну, українську мову».

На що Rostyslav Martynyuk кинув: «Не смішіть. Це - буденність, якщо спробуєте захистити своє право скрізь розмовляти українською. Просто вдова оприлюднила цей факт. Ще побачите, що шитимуть «битовуху». Для прикладу, не за мову побили, а за те, що «нє панравілась проста».

Laura Kolosovska вчинила панові Кушніру міні-лікнеп: «Пане Іване, ви з Марса чи Нептуна такий дикий? А за що розстріляли студентів під Крутами у 1918? А за що вбили вашого земляка Володимира Івасюка? А Ігоря Білозіра у Львові?!! А в 2014-му в Донецьку животи розпорювали за що?.. Ви ніколи не думали? ((».

Anatoliy Karas доповнив: «Треба назвати цифру, скільки на дніпровщині знищено українців: у репресіях, за звинуваченнями в націоналізмі лише на підставі того, що розмовляли українською, скільки вивезено в сибіри, розкуркулено, загинуло в трьох голодоморах, у світовій війні - всім їм на суді над цією «культурною» потворою треба теж надати слово! Настав час запитати - то де ж поділися україномовні українці в Дніпрі?»

Світлана Михалюк резюмувала: «Чия мова - того й влада. Годі вже українцям робити вигляд, що нічого не відбувається. Відбувається знищення України і побудова «Єдінай страни». Це ж принизили не просто дружину Українського Воїна, який поклав життя за Волю України. Це принизили кожного українця, і ці приниження тривають роками. Тому питання ж не тільки до влади, це питання до всього українського суспільства».

Професор В. Огневюк підбив підсумок цій гарячій дискусії: «Проблема у ціннісній деградації нашої нації, що проявляється у багатьох сферах. Вважаю, що загальнонаціональний діалог про цінності Українського народу є вкрай необхідним. На основі такого діалогу можна було б виробити практичні кроки щодо імплементації спільних напрацювань. Головне - подолати меншовартість у головах самих українців! Щодо мови. Першим кроком має бути скасування антиукраїнського закону Ківалова-Колесніченка та прийняття нового!»

Volodymyr Bandura співчутливо сказав: «Вона, мабуть, потребує, насамперед, МОРАЛЬНОЇ підтримки. Адже те, що її принизили й образили як УКРАЇНКУ поки що не знайшло відгуку й адекватної реакції в такому великому мільйонному місті».

Але Любов Голота по-жіночому більш тонко зрозуміла, що, окрім допомоги моральної від учасників дискусії, варто було б допомогти цій постраждалій жінці та осиротілій сім'ї гідно зустріти Великдень і матеріально. Тож, кинула відповідний клич.

Любов Голота: «Великдень для Ганни та її п'ятьох дітей. Люди з Фейсбучної спільноти виявили бажання підтримати матеріально вдову кіборга Ганю, матір п'ятьох дітей, яка в Дніпрі потерпіла за українську мову. Записуйте: 4323 3552 0116 2930. Счасна Ганна Григорівна. А-Банк».

Anatoliy Karas радо погодився: «Жінка з п'ятьма дітьми без чоловіка в кількох сотнях тисяч гривень знайде НАЙБІЛЬШУ МОРАЛЬНУ ПІДТРИМКУ!

Galina Chuyko поставила останню крапку: «За українську мову потрібно боротися в своїй рідній Україні. Дожили до того, що нас принижують. починаючи з вищих органів влади, в парламенті, називаючи українську мову націоналізмом. Самі порушують закон про мову. Що ж тоді чекати від продавщиці? Чому за невиконання закону немає покарання?»

На цьому риторичному запитанні завершу розповідь про мовну дискусію. Вона виникла спонтанно, але не випадково, бо мовна ситуація тліє, мов вугілля непогашеного багаття. Роки минають, а тема все не старіє. Незалежній державі Україна вже чверть сторіччя, а вона все ніяк не стає Українською Державою. Проте, ніщо не минає марно. І ця дискусія також. Вона додає свою краплину до процесу становлення української Нації, електорат якої буде свідомий обирати українську Владу, котра й буде разом з народом вибудовувати довершену Українську Україну. В якій, до речі, буде міжнаціональний мир на основі правильних взаємин титульної нації та національних меншин.