От і знову настало свято для шанувальників
літератури - на вас чекає наш Літературний додаток! Цього разу він дуже
різноманітний - принаймні, на перший погляд. Ми намагалися догодити
шанувальникам з найрізноманітнішими смаками.
Для тих, кому сумно, залишилося ще продовження
чудового роману Олега Чорногуза - про пригоди претендентів на папаху.
А для шанувальників серйозного чтива -
«Зачарована Десна» Олександра Довженка, котра ще зовсім нещодавно сприймалася
зовсім інакше, здавалася мирно-казковими дитячими спогадами. А тепер між
рядками чітко вловлюються ті ж самі нотки, що й у новинах та розповідях з
фронту...
Сама біографія Довженка, навіть скорочений її
варіант - це вже художній твір, в якому болю не менше, ніж у фронтових
історіях. Трагедія таланту, котрий намагався хоч якось пристосуватися до
страшної, нелюдської сталінської тиранії - і захищав Україну і українське, як
тільки міг, всією силою свого таланту. Але навіть такий талант проти такої
жорстокої тиранії - зовсім дрібочка. Світ так і не побачив ні його «Тараса
Бульби», ні кіноверсії його «Зачарованої Десни». Згоріли безслідно три зошити
найсміливіших щоденників. А ми маємо тільки між рядочків тихеньку тугу за
Україною - і красномовне свідчення: з Росією не можна домовлятися.
Те, що ми маємо можливість не реагувати на
російську критику, не брати премій з рук можновладців, не реагувати на їхні
примхи - не з неба впало. Ця можливість дісталася, зокрема, і ціною талантів,
котрі намагалися домовитися з самим чортом у людському обличчі, і цією страшною
ціною доносили до нас дрібочки рідної культури...
І саме проти цієї сатанинської напасті
проливають кров'ю скіфські землі наші зовсім юні сучасники. А поза їхньою
спиною вкрай неталановиті облудні політики все ще намагаються домовитися з
Росією, сторгуватися - і не талант продають, не душу, а свою країну - не за те,
щоб бути, а за те, щоб нажитися...
І хотілося би їх проклясти словами баби
Марусини, але, схоже, саме тими словами вже хтось їх прокляв:
«Мати божа, цариця небесна! Як не дає він мені спокою, не
дай йому ні на тому світі, на ні сьому!.. - Потім уздріла в небесах голубів над
хатою та до голубів: - Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він
вашого пір'ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з
нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника...
Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її,
як колядку:
Та ні орача в полі-і-і, ні косарика в лузі,
Не дай Бо-оже.
Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі,
Ой ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі...»
Бо таки ніц з тих українських політиків не
виходить. Ні косариків, ні купців, ні молотників. І тим страшнішою і важливішою
є довженківська пересторога, котра цілком могла би бути списаною із сучасності:
«Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води,
а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за
допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені
полум'ям...
Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями
людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на
шибеницях, розлітався попелом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх
і потрощених кісток варили мило в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла
на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, випрасувана важкими
танками останньої війни людства. І сталось так, що я не стримався одного разу
і, вигукуючи з полум'я бойові гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув:
"Болить мені, болить!"
- Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до
цього в такий великий час - біль, страх?
- Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди
складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні
лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи
може бути щось жахливішого в світі?!»...