От і знову настало свято для шанувальників літератури - на вас чекає наш Літературний додаток! Цього разу він дуже різноманітний - принаймні, на перший погляд. Ми намагалися догодити шанувальникам з найрізноманітнішими смаками.

Для тих, кому сумно, залишилося ще продовження чудового роману Олега Чорногуза - про пригоди претендентів на папаху.

А для шанувальників серйозного чтива - «Зачарована Десна» Олександра Довженка, котра ще зовсім нещодавно сприймалася зовсім інакше, здавалася мирно-казковими дитячими спогадами. А тепер між рядками чітко вловлюються ті ж самі нотки, що й у новинах та розповідях з фронту...

Сама біографія Довженка, навіть скорочений її варіант - це вже художній твір, в якому болю не менше, ніж у фронтових історіях. Трагедія таланту, котрий намагався хоч якось пристосуватися до страшної, нелюдської сталінської тиранії - і захищав Україну і українське, як тільки міг, всією силою свого таланту. Але навіть такий талант проти такої жорстокої тиранії - зовсім дрібочка. Світ так і не побачив ні його «Тараса Бульби», ні кіноверсії його «Зачарованої Десни». Згоріли безслідно три зошити найсміливіших щоденників. А ми маємо тільки між рядочків тихеньку тугу за Україною - і красномовне свідчення: з Росією не можна домовлятися.

Те, що ми маємо можливість не реагувати на російську критику, не брати премій з рук можновладців, не реагувати на їхні примхи - не з неба впало. Ця можливість дісталася, зокрема, і ціною талантів, котрі намагалися домовитися з самим чортом у людському обличчі, і цією страшною ціною доносили до нас дрібочки рідної культури...

І саме проти цієї сатанинської напасті проливають кров'ю скіфські землі наші зовсім юні сучасники. А поза їхньою спиною вкрай неталановиті облудні політики все ще намагаються домовитися з Росією, сторгуватися - і не талант продають, не душу, а свою країну - не за те, щоб бути, а за те, щоб нажитися...

І хотілося би їх проклясти словами баби Марусини, але, схоже, саме тими словами вже хтось їх прокляв:

«Мати божа, цариця небесна! Як не дає він мені спокою, не дай йому ні на тому світі, на ні сьому!.. - Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до голубів: - Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого пір'ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника...

Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її, як колядку:

Та ні орача в полі-і-і, ні косарика в лузі,

Не дай Бо-оже.

Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі,

Ой ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі...»

Бо таки ніц з тих українських політиків не виходить. Ні косариків, ні купців, ні молотників. І тим страшнішою і важливішою є довженківська пересторога, котра цілком могла би бути списаною із сучасності:

«Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені полум'ям...

Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався попелом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, випрасувана важкими танками останньої війни людства. І сталось так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум'я бойові гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: "Болить мені, болить!"

- Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до цього в такий великий час - біль, страх?

- Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливішого в світі?!»...