Біатлон
Капітан жіночої збірної України з біатлону Олена Підгрушна достроково завершила сезон, вирішивши не виступати на останніх двох етапах Кубка світу – в Контіолахті і Холменколлені. Про незадовільний стан свого здоров’я, погіршення результатів, а також підсумки цьогорічних виступів олімпійська чемпіонка розповіла нам.

– Олено, в чому причина вашого дострокового завершення сезону? Минулого року ми з вами спілкувались 26 березня. Цього року трохи раніше – на два тижні. Чому так сталося?

– Так сталось. Якраз буквально за кілька годин до старту спринту в Кореї я почала кашляти. І протягом оцих 5 чи 7 днів, які ми там перебували, мене цей кашель не покидав. Я ще досі доліковую те, що недолікувала. І виникло питання: варто їхати і продовжувати там лікуватися, чи краще їхати додому й одужувати, готуватися до наступного сезону. Тим більше, що, звичайно, форма втрачається, вже просто не було змісту мені продовжувати цей сезон. Краще зупинити і готуватись до наступного року.

– Це рішення прийняли ви чи лікарі збірної?

– Це був консиліум. Рішення приймали разом: лікар, тренер і я. Ми всі троє сиділи, думали, як краще зробити і для команди, і для результату. Вирішили, все ж таки, що наступний рік є значно важливішим, ніж останні два етапи Кубка світу цього сезону.

– Звісно, олімпійський рік є значно важливішим. Тобто, це вас Пхенчхан підкосив, саме там ви захворіли? Чи раніше – до того, коли поїхали у Південну Корею?

– Не знаю, де мене зачепило. Або коли я по полях вдома на лижах каталася, або ж я вже десь під час перельоту вірус підхопила. Не встигла зрозуміти, що сталося, тому що в мене не було симптомів до того, і буквально за кілька годин до старту я почала кашляти. Я приїхала на стрільбище, почала пристрілюватися. А через те, що я вийшла на холодне повітря, в мене такий кашель почався… Я тренеру кажу: якщо я в такому стані почну старт, то може це і бронхітом, і запаленням закінчитись. Тоді ми вирішили, що, можливо, це просто реакція якась була. Звичайно, всі хотіли, щоб я стартувала в естафеті. До естафети покращення трошки було, але…

– Ви вирішили не ризикувати?

– Я не могла бігти в такому стані. Просто, дай Бог, добре б я пробігла. Але я могла пробігти гірше, ніж дівчата… Були здорові, було кому бігти без мене.

– Скажіть, будь ласка, як ви, взагалі, оціните цей сезон? Звісно, він виявився гіршим, ніж попередній, але хочеться почути безпосередньо від вас особисту оцінку.

– Те, наскільки ми встигли на сьогодні проаналізувати всі виступи, він був не просто невдалим чи гіршим… Назвати його невдалим не виходить, тому що є медаль чемпіонату світу. Тому сезон вважаю вдалим. Але те, що особистих досягнень не було… Ми сходимося на тому, що навесні я перенесла 3 операції – 3 повні дози наркозу за 1,5 місяця.
Думаю, зараз, якщо мене чують лікарі, вони просто за голову схопляться і скажуть: «Хто ж тобі таке дурне порадив?» Але, знову ж таки, мені довелося це зробити, щоб цей рік був чистим, щоби жодних проблем не виникало, і щоб я спокійно готувалася до олімпійського сезону. Тому минулого року ми ризикнули серйозно, пожертвували, можна сказати, цим сезоном. Але, благо, вдалося зробити основне – те, що було заплановано на чемпіонаті світу. Зробили, крапку поставили, готуємося до наступного року.

– Тобто, жертва для блага, як кажуть.

– Так.

– Просто на початку сезону, ще до того, коли розпочалися вже зимові старти, в Естонії ви завоювали золоту медаль. І здавалося, що в дуже гарній формі перебуваєте – всі очікували, що будуть гарні показники…

– Так, я була в прекрасній формі влітку, нічого не віщувало біду на сезон. Абсолютно нормальною була підготовка і швидкісна, і силова, й об’ємна. Все зробили за планом. Власне, були операції, були збої в організмі, була підготовка, і потім просто видно цю підготовку базову, яку ми робили на цей рік, я не змогла її перетравити, щоб взимку побігти.

– Тобто, така собі фізична накладка вийшла?

– Так. Ми зараз можемо проаналізувати, коли вже сезон закінчився. Коли я починала сезон, я просто бігти не могла. І коли виходила на перегони, то не знала – закінчу їх сьогодні чи ні. І дихання, і просто функціонально сил не було. Хоча я не могла зрозуміти чому так, тому що в мене була дуже хороша літня підготовка. Проте, ми сподіваємося, що ця літня підготовка нікуди не зникне і дасть свої плоди на наступний рік. Напевно, зараз просто організм не встиг це перетравити.

– Але ж ми хвилюємось – а наступного сезону зможе перетравити це організм?

– Цього року я вже операцій не буду робити (сміється). Якщо я так пробігла чемпіонат світу, то він уже перетравив. Все, що йому накидали там.

– Так, на чемпіонаті світу ви всю себе віддали максимально! Але до цього ми ще повернемось. Хочеться запитати: щось, взагалі, вдалося реалізувати із запланованого у сезоні?

– Медаль чемпіонату світу.

– Це було як мета-мінімум?

– Так. Звичайно, в мене було значно більше амбіцій, значно більше бажань. Тим більше, що минулого року я закінчила в топ-7. Але коли цього року я навіть у топ-15 лише два рази заїхала, то, звичайно, це не мої результати, не те, на що я сподівалась.
Минулого сезону в мене хороші місця були, цього року не вдалося. Звичайно, дуже багато висновків зробили, хорошу школу підготовки пройшла за цей сезон. Тому що добре бігти, коли воно біжиться, а ще цікавіше бігти, коли воно не біжиться, коли тобі доводиться показувати результат через силу. Ті ж самі естафети, коли ти не готовий, але тобі доводиться бігти з найсильнішими. Саме там зростає рівень спортсмена, який потім він зможе показати там, де потрібно.

– Зізнайтеся, які особисті цілі ставили на цей сезон? Планували покращити топ-7?

– Звичайно! Цього року я хотіла бути в топ-10. Мені було це абсолютно під силу. Минулого року я повернулася, в мене абсолютно маленькі обсяги були після року паузи, і я думала, що, якщо при цій підготовці я змогла бути в топ-10, то що ж буде, коли в мене буде нормальна підготовка. Тобто, ми готувались і сподівались, що будуть якісь феєричні результати. А коли минув сезон, нам з одного боку по голові дали, з другого… І ми сіли і думаємо: « Зрозуміло, щось ми трохи перемудрували…»

– Щось пішло не так.

– Так (посміхається)…

– Навіть жарти були, що Олені Підгрушній треба повернутись до міністерських кабінетів. Десь на півроку заглянути, а потім усе покращиться.

– До речі, після чемпіонату світу міністр приїжджав на ті перегони, і ми спілкувалися. Вони теж жартували разом: «Ми якраз сиділи і розмовляли, що треба тебе на півроку до нас повернути, щоб ти на олімпійський сезон була у формі».

– Таки не даремно жартували…

– Не лише вболівальники на цю тему жартували, міністр також.

– Звісно, що головною подією стало «срібло» в Хохфільцені. Мені особисто важко підібрати якісь слова, важко підібрати епітети, бо це було феєрично, це було фантастично! Багато хто сумнівався у ваших силах.

– Сподівалися, можливо, і всі, а вірили одиниці.

– Розкажіть, як це було: у вас уже це було в голові, ви все тактично прораховували на останньому колі, що на підйомі почнете ривок чи це експромт?

– Це сталося, коли мене обійшла Абер, і я вже позаду стала за ними. Коли я йшла четвертою, то за ними їхала і розуміла, що мені досить комфортно. Вони спокійніше йшли, ніж, як я думала, доведеться боротися. Це не був найскладніший фініш, порівняно з тими, як минулого року доводилось боротися. І я йшла позаду і розуміла: або ми зараз будемо боротись між собою на останньому підйомі, або – на фінішній прямій.

– Здається, якщо ще було б метрів 500 дистанції, то, теоретично, ви б і Лауру дістали?

– Можливо. Їй тоді погано стало, в неї почались проблеми з диханням. І потім їй погано було під час нагородження. Тобто, все могло бути. Минулого року також одну з німкень в Америці підкосило, і я її об’їхала. Вона тоді вже просто лише на руках виїжджала, не вистачило її.

– Згадаймо цей срібний фініш, що ви тоді відчували?

– Так, того дня я була найщасливішим спортсменом. Коли весь сезон ти виступаєш класно, як було минулого року, коли кожна нагорода, ніби від тебе це вже чекали – ти зробила те, що від тебе чекали. А цього року всі сподівались, але мало хто очікував, тому що розуміли, в якому я стані. Коли це вдалося, я думаю: «Невже! Невже ця казка стала реальністю…» Я сама не могла повірити в те, що я їх двох обігнала. Там видно було і на п’єдесталі, як я раділа, в мене емоцій найбільше було.

– Емоції просто зашкалювали…

– Так! Я за той тиждень, поки була вдома, стільки позитиву набралася – на 5 років наперед.

– Кого, взагалі, вважаєте своєю головною суперницею на трасі, найважчою, з ким незручно, є такі?

– Я не знаю, складно сказати, з ким зручно, з ким незручно.

– Ну от, наприклад, у чоловіків ми добре знаємо, як Шипулін Фуркада «любить». Вони один одного просто «обожнюють»…

– Ні, в мене такої відрази нема ні до кого. До мене з повагою ставляться, я з повагою ставлюсь до своїх суперниць. Оскільки досить часто ми на фінішних прямих боролися, то було приємно читати коментар Дорін Абер, яка сказала: «Ну, мені морально було важко, тому що зі мною була Підгрушна-фінішер, і Габріела, яка була лідером поточного етапу Кубка світу». Звичайно, було приємно це чути від такої елітної спортсменки, яка постійно бореться за топи. Я навіть ніколи не могла подумати, що вона може мене боятися, тому в нас це все спільне, ми всі одна одну поважаємо, десь пересікаємось, спілкуємось і на фініші вітаємо. Тому що для нас це вже як гра, і цікаво, хто кого сьогодні може об’їхати.

– А чому, коли в естафеті ми здобули 2 місце, дівчата одразу на фініш не прибігли вітати? Чомусь німкені, здається, що вони тільки бачать Лауру, одразу біжать ледь не з біатлонного стадіону. Так само і француженки. Поясніть ситуацію.

– У цьому нічого дивного немає. Зустрічати на фініші дозволено лише 1-3 місце. 4-е місце вже не зустрічають, нас не випускають. Зустрічають тільки першу трійку. І потім, якщо перший фінішує, вже другий, якщо він теж перетинає, друге місце дівчат притримують, поки перші вийдуть. Знову ж таки, судді блокують вибігання цієї стометрівки. А що стосується цього чемпіонату світу… Дівчата просто дійсно до останнього моменту сиділи перед телевізором і молилися. Тому що в Рупольдингу була теж ситуація, коли я виїхала третьою, а закінчила четвертою…
Тому вони сиділи до останнього. І коли на 100% переконалися, що я перетнула фінішну пряму другою, тоді вони дали не те, що 100-метрівку, там всі 500 метрів бігли з другого поверху будинку до фінішного майданчика. Коли Настя Меркушина прибігла, вона так почала кричати мені на вухо, що ще хвилин 30 мені дзвонило...

– Настя ж наймолодша…

– Вона й найшвидше добігла.

– Скажіть, будь ласка, які серед усіх перегонів цього сезону були найважчими?

– Є такі перегони. Це був просто жах, страхіття, страшний сон для будь-якого спортсмена – перегони-переслідування у Поклюці. Тривав другий день змагань, коли я пробігла спринт. Із двома нулями я була 15-ю. І потім стартувала у пасьюті. Наче і розминалася, непогано себе почувала… Стартую, пробігла 1 кілометр. І ніби мені було добре. Закінчується цей кілометр, і я розумію, що мені не просто зле, а дуже зле.
Таке враження, що ввімкнула 5 передачу в машині й їду догори. Тобто, мотор не тягне – легені не працюють. Я нічого не можу зробити. Здавалося, що я викладаюсь на максимум, а повз мене проїжджають-проїжджають. Було враження, що я ніби якийсь «Запорожець» біля іномарок на автобані. І всі, немовби стадом, мене об’їжджають, і я не можу нічого зробити з цим. Я просто їду…

– То що ж сталося?

– А невідомо що. Чи то день був таким, чи то просто форма пропала. Цього року багато перегонів було складних, але я розповідаю про найгірші. Я просто розумію, що вже нічого не можу, питаю у тренерів: «Що робити?» І мені кажуть: «Їдь спокійно до фінішу в третій зоні, дивись по ситуації». А я розумію, що по швидкості я не те, що їду в третій зоні, а в першій – тобто – дуже повільно. А по пульсових режимах у мене космос. Далі прийшла на стрільбу – в мене «нуль». Думаю, це ж перегони-переслідування, гори, всяке може бути, може, відпустить, легше стане. Їду наступне коло – знову «0». Їду далі, але вже щось зовсім тяжко. І знову «нуль». Вже три «нулі» стріляю, і здається, що все рівно тримаюсь. А дівчата погано стріляють, і я з нулем до них ближче під’їжджаю. Потім вони мене всі на колі об’їжджають, а я з нулем знову ближче…

– А ми дивимося по телевізору і думаємо: «Господи, що ж трапилося, що коїться?»

– А я нічого зробити не можу. Думаю, ну хоч один промах, я піду на штрафне коло і зійду. Все одно: нуль, нуль, нуль. І вже на останній рубіж прийшла і думаю: треба хоч чотири нулі зробити, щоб хоч десь я зробила ту роботу, до якої готувалася. І вже, коли нуль закрила, думаю, що до фінішу вже мушу доїхати…

– А для вболівальників не зрозуміло: 4 нулі і 27 місце – ну, як таке можливо?

– Я на останньому колі їду, а позаду ще стадо під’їжджало до мене: троє чи п’ятеро осіб. І мені тренери кричать: «Олено, там попереду стільки секунд, позаду, в проміжку 5 секунд, ще 3 чи 4». І поки зі спуску на підйом, вони вже починають на мене наїжджати, думаю: «Мені вже соромно стільки програвати». Я вже на останніх метрах почала прискорюватися, до фінішної прямої, як завжди, додала трохи. Просто не дозволила, щоб мене об’їхали ще троє чи п’ятеро осіб. А коли пришвидшила темп, то ще й росіянку об’їхала.

– Потім, коли аналізували з лікарем, не знайшли причину?

– Це те, через що весь сезон у мене не пішов. Практично в кожних перегонах в мене була якась боротьба: то з диханням, то зі загальним станом. Я боролась сама зі собою більше, ніж усі спортсмени, разом узяті. Тому що на кожні перегони треба було себе налаштувати – я бачила, в якому я стані, і розуміла, що я не те, що не в формі, я в якомусь жахливому стані перебувала. І все одно я заставляла себе виходити на перегони. Намагалася, по-перше, зробити максимум на той день, який могла, і там уже далі або стрільбу, або фінішне коло, або хоча би просто робила якійсь акцент хоча б на щось, щоб не просто рухатися – відбіг, галочку поставив і все. Мені потрібно розвиватися, до чогось прагнути.