«Хлопців, про яких написано у цій статті, вже поховали. Солдатів та сержантів, слюсарів та машиністів, бізнесменів та трактористів, простих українськіх чоловіків, яких вирвала з їхніх місць ця війна». Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про воїнів, загиблих у російсько-українській війні.
Подумайте про них. Згадайте їх. Згадайте їх усіх. Вони того варті. Покладіть згадку про цих людей в одну з тисяч шухлядок, з яких складається ваша пам’ять, і ніколи не закривайте її.
Вони кров’ю заплатили за всі наші борги.
Ми ходимо, сміємося, плачемо, народжуємо дітей, працюємо, спимо, читаємо, стискаємо руки своїх коханих.
Саме для цього вони і повинні були стискати свій автомат.
Десятки, сотні, тисячі імен, табличок, хрестів. А під кожним з тих хрестів лежить солдат, який за наш спокій віддав найдорожче, що мав – своє життя.
А ще – «тимчасово неопізнаний захисник України» на Краснопіллі та в Кушугумі.
А ще – 10-річні діти з поглядами старців.
А ще – 20-річні вдови зі сивим волоссям, згризені руки, губи та подушки.
І виття, люте, до кісток пронизуюче жіноче виття на подвір’ях, кладовищах та у спорожнілих квартирах.
І сльози, що мовчки збігають по обличчях із загостреними вилицями молодих чоловіків у військовій формі, які дивляться глибоким, оберненим усередину, чорним поглядом з-під насуплених брів і щосили намагаються зберегти спокійне обличчя перед мертвими тілами своїх побратимів».
Ми продовжуємо публікувати спогади про загиблих бійців у російсько-українській війні, які по крихтах збирав волонтер Ян Осока, спілкуючись з військовослужбовцями, друзями, рідними Героїв.

Сергій Сонько

Сергій Миколайович Сонько народився 16 грудня 1993 року, в селі Станіслав, Білозерського району, Херсонської області.
Закінчив Станіславську середню школу.
Вступив на військову службу за контрактом на початку 2016 року. Навіть на війні він мріяв про здобуття освіти: заочно навчався на юридичному факультеті Чорноморського національного університету ім. Петра Могили в Миколаєві.
Молодший сержант, командир 3-го відділення 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП.
Загинув 8 січня 2017 року. Сергій підірвався на міні на відстані 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябрь), Донецької області.
Похований 15 січня, у Станіславі. Залишилась мати.

Микола Охріменко

Микола Іванович Охріменко (позивний «Дєд») народився 09 липня 1963 року, в селі Яструбине, Сумського району, Сумської області.
У 1980 році закінчив Яструбинську середню школу.
Працював у Якутії, на комбінаті «Куларзолото». До 2014 року проживав у Донецьку разом із дружиною. Коли почалася війна, повернувся на Сумщину, до рідного села, де мешкав разом з матір’ю. Дружина залишилась на Донеччині.
У 2015 році Микола Іванович пішов добровольцем на фронт, починав бойовий шлях у батальйоні «Артемівськ», пройшов Дебальцеве, був двічі пораненим. Був там протягом останніх 18 днів, вивіз з пекла 10 хлопців.
У 2016 році уклав контракт зі ЗСУ.
Молодший сержант 1-ї роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 8 січня 2017 року; підірвався на міні на відстані 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябрь), Донецької області.
Похований 15 січня, в селі Яструбине. Залишилися мати, дружина та донька від першого шлюбу.

Сергій Трубін

Сергій Сергійович Трубін народився 20 березня 1987 року, в Кропивницькому (тоді – Кіровоград). З 1990 року проживав у селищі міського типу Знам’янка Друга, Кіровоградської області.
Закінчив місцеву середню школу № 7. Здобув фах за спеціальностями «зварювальник», «муляр» у Знам’янському професійному ліцеї № 3.
Мобілізований навесні 2015 року. Після демобілізації підписав контракт і повернувся на службу до своєї частини.
Старший матрос, старший стрілець-санітар 1-ї роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 8 січня 2017 року. Сергій Трубін підірвався на міні на відстані 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябрь), Донецької області.
Похований 15 січня, в Знам’янці Другій. Залишилися батьки та сестра.

Ігор Климюк

Ігор Павлович Климюк (позивний «Клим») народився 15 вересня 1994 року, в селі Оконськ, Маневицького району, Волинської області.
Встиг піти до першого класу сільської школи Оконська, потім його мати вдруге вийшла заміж та переїхала разом зі сином на постійне місце проживання у село Гірка Полонка, Луцького району.
Закінчив 9 класів та вступив до Луцького правознавчого ліцею з посиленою фізичною підготовкою.
Хлопець ріс життєрадісним та товариським, гарним другом та надійний побратимом, був стриманим на уроках, але дуже веселим та енергійним у вільний час, любив футбол.
2015 року Ігора Павловича було призвано на строкову службу, після якої він одразу підписав зі ЗСУ контракт. Після короткого навчання поїхав на війну.
Солдат, гранатометник 1-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 10 січня, приблизно об 11:00, у районі села Троїцьке, Попаснянського району, Луганської області, внаслідок уламкового поранення в голову під час ворожого обстрілу наших позицій із ПТУРів.
Він постійно заспокоював свою матір, казав їй, що служить у секретній частині, що у нього все добре, все спокійно, і хвилюватися немає підстав. Востаннє воїн телефонував своїм рідним за день до загибелі, домовились про наступний зв’язок 11 січня.
11 січня зателефонували інші люди та повідомили страшну звістку.
Похований 14 січня, у Гіркій Полонці. У нього залишились батьки, брат та сестра.

Богдан Корнелюк

Богдан Олександрович Корнелюк народився 28 вересня1994 року, в Нововолинську, Волинської області.
Закінчив 9 класів місцевої школи № 3, а 2009 року вступив до вищого професійного училища № 1 у селі Будятичі, де здобув фах «маляр-штукатур, плиточник-лицювальник».
І рідні, і друзі називали його лагідно Бодя. Був дуже світлою й веселою людиною, посміхався завжди, що би не сталося. Навіть після бою йому вдавалося жартувати над побратимами та піднімати їм настрій. Вирізнявся справедливістю та чуйністю, ніколи не залишав ближнього у біді, нічого не боявся, нове й невідоме ніколи не лякало його – він завжди йшов першим і до кінця, був справжнім героєм.
Як і більшість хлопців, Богдан любив займатися спортом, захоплювався футболом. Мав сіреньку кицю, британську висловуху, яку дуже любив.
У квітні 2013 року його призвали на строкову службу. У липні померла його мати, і хлопця перевели з навчального центру «Десна» якомога ближче до рідної домівки. Відслужив два роки. Повернувшись додому, працював на неофіційних підробітках та мріяв про створення своєї власної сім’ї, про закладення перших цеглинок у фундамент сімейного щастя його нового життя.
Його батько відслужив рік на війні, а потім його справу продовжив і Богдан, який навесні минулого року підписав зі ЗСУ контракт і вже у квітні був на навчальному полігоні у Старичах, потім – у Рівному, звідки 18 вересня прибув у Станицю Луганську.
Богдан був патріотом. Рідним він казав такі прості й глибокі слова, в яких втілювався сенс його молодого життя: «Я захищаю Україну».
Старший солдат, навідник БМП-1 14-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 11 січня, пізно ввечері, від кулі снайпера під час важкого бою на наших позиціях у Станиці Луганській.
Похований 16 січня, у Нововолинську. У нього залишились батько, бабуся з дідусем, дві тітки та двоюрідні брати й сестри, які після смерті матері стали для Богдана рідною сім’єю.

Леонід Проводенко

Леонід Михайлович Проводенко (позивний «Козак») народився 10 вересня1963 року, в селищі Михайлівка, Перевальського району, Луганської області. Після початку війни переїхав до міста Гостомель, Київської області, та перевіз сім’ю.
Закінчивши школу, Леонід почав працювати. У нього були «золоті» руки, тому не дивно, що знайшов він себе у будівельній сфері. Навіть після закінчення війни планував працювати будівельником у компанії побратима, з яким вони воювали пліч-о-пліч. Також встиг попрацювати шахтарем.
1 вересня 2014 року зголосився добровольцем і був призваний до ЗСУ, служив у 12 ОМПБ. У зону АТО прибув 6 вересня.
Про таких, як він, кажуть – сіль землі. Він був не просто «сіллю» – одним із найкращих чоловіків нашого часу. Він був тим, про кого б у давнину складали козацькі пісні.
Леонід Михайлович дуже любив заняття спортом – він, взагалі, захоплювався всім, що могло додати здоров’я. І у нього була заповітна мрія – потрапити на Хортицю та пожити так, як жили його предки-козаки. Здійснити її він не встиг, бо на його рідну Луганщину прийшов ворог. Як справжній чоловік, він взяв до рук зброю й пішов звільняти рідну землю.
Він був не тільки мужнім, відданим та досвідченим воїном, а й надзвичайно щирою та світлою людиною. Дуже радів, коли на передовій отримував дитячі малюнки.
Відслужив рік, а потім за власним бажанням 8 березня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.
Старший сержант, командир відділення розвідвзводу 12-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
Дуже патріотичний та відповідальний. Казав правду прямо в обличчя, всім висловлював свою позицію, що потрібно підтримувати країну та воювати за неї. У військкоматі розповідав офіцерам, як потрібно служити та захищати країну. Це хтось почув і переповідав далі з повагою до «Козака».
Загинув 28 грудня, приблизно о 15:00, біля селища Крута Балка, Ясинуватського району, Донецької області. Відкривши щільний вогонь, російські бойовики забрали його тіло. 30 грудня після тривалих перемовин тіло воїна повернули українській стороні.
Похований цей справжній українець зі Сходу 2 січня, у Києві, на Лук’янівському військовому кладовищі. У Леоніда залишились дружина та дев’ятирічний син.

Андрій Байбуз

Андрій В’яче­сла­вович Бай­буз (позивний «Ефа») народився 16 серпня1975 року, в Херсоні.
Після закінчення школи вступив до морехідного училища у Санкт-Петербурзі, де отримав фах «технік-судномеханік».
До війни працював в охоронній службі «Кобра». Захоплювався історією та літературою. Був інструктором з бойової підготовки у 12-му запасному батальйоні ДУК ПС.
Андрій був дуже серйозним та виваженим, спокійним, не любив конфліктувати та з’ясовувати стосунки. Але якщо потрібно було заради справи, – казав те, що думав, незважаючи на звання опонентів. Не боявся казати командирам, що вони помиляються.
Його постійна фраза у таких випадках: «Мені ніхто і ніколи не буде вказувати, яким шляхом іти, тому що можуть зрадити навіть свої».
І він мав повне право таке казати – мав «холодну» голову на плечах, знав, як діяти. У кожній бойовій операції сам зважував ризики та пріоритети. Тисячу разів подумає наодинці, перш ніж діяти, а потім завжди йшов до команди і питав думки своїх побратимів. Завжди з ними радився, підказував та допомагав.
Бойовий шлях Андрія В’ячеславовича вражає – Краматорськ, Мар’їнка, ДАП, Авдіївка, Дебальцеве, Бутівка (де він був нагороджений Лицарським Хрестом) та Світлодарська дуга.
Спочатку служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, згодом підрозділ було змінено.
Солдат, помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції. «Ефа» встиг зателефонувати матері та сказати, що командира вбито, а у нього прострілені обидві ноги (одна куля застрягла у стегні, інша – у гомілці), потім зв’язок обірвався.
Поховали Героя 28 грудня, у Херсоні. У нього залишились мати, дві сестри, дружина, донька та син, який теж воює.