Коли ми відвідуємо якусь виставку, то цікавимося, передусім, її тематикою та змістом. Оцінюємо за повнотою розкриття заявленої теми.
І не завжди задумуємося над тим, що кожна виставка є піар-технологією, яка має бути спрямована не тільки на вдоволення якогось конкретного інтересу, але й на встановлення довіри між організаторами та публікою, на привернення уваги громадськості до того, що є темою виставки, на покращення іміджу і тих, хто виставку організовує, і сфери його діяльності і країни в цілому.
Наскільки професійно готуються виставки? Наскільки організаторам вдається в кожному конкретному випадку реалізувати задумане і досягти цілей, зазначених мною вище?
Візьмемо для прикладу виставки останнього часу, які викликали інтерес ЗМІ та громадськості.
Ось, наприклад, виставка, яка гучно називається «100 років Української революції. Відроджена держава». Вона відкрилася у Національному музеї історії України і триватиме до кінця березня.
По ідеї, метою подібної виставки мало би бути створення у відвідувачів сильного враження від масштабу подій та особистостей, котрі відповідають темі виставки.
А сильне враження формується, передусім, тоді, коли головну ідею виставки, її концепцію вдається показати через оригінальні експонати першорядної ваги.
У даному випадку, на мій погляд, це вдалося втілити лише певною мірою.
Не враховуючи низки світлин, на котрих зафіксовані різні моменти Української революції 1917-1920 років, предметів та артефактів того часу вдалося зібрати обмаль.
Чи не найпомітнішим предметом експозиції є друкарська машинка. Підпис під цим експонатом свідчить, що нею користувалися в Генеральному секретаріаті Центральної Ради, зокрема, і Левко Чикаленко. Звичайно, цікаво доторкнутися до цього раритету, але подібних тут є занадто мало.
Деякі нагороди того часу чи інші відзнаки, шаблі та маузер, що демонструються на виставці, безумовно, мають на собі печатку часу, але новизна та масштаб цих експонатів все-таки не виглядають першорядними.
Одна з причин цього, а також висновок, який народжується у свідомості відвідувачів, трагічно прості: величезний шмат вітчизняної історії є настільки безжально знищеним у часи більшовизму, що від нього нащадкам в Україні залишилися тільки, перепрошую, друзки – окремі фрагменти, які створюють не картину тогочасних подій, а лише ескіз тієї панорамної картини.
Еміграція, напевне, зберегла левову частину того, що у ті криваві роки вдалося вивезти за межі України. Тут, в Україні, в період з 1920 до початку Державної Незалежності України сім десятиріч компартійними та кадебістськими структурами виполювалась не тільки історична пам’ять українців, але й знищувалося предметне поле нашої історії.
Якщо ж кинути погляд на виставки 2016 – початку 2017 року, в очі впадає відсутність, бодай, якоїсь системи.
За весь 2016 рік у країні, що воює з 2014 року, була тільки одна виставка політичного змісту – «Люди Свободи» – та й то не у столиці, а у місті Кропивницький. У Києві ж на виставку про Україну після Майдану, що відкрилася у січні 2017 року, було скоєно напад групою осіб, пошкоджено низку експонатів, розписано стіни.
До сих пір громадськість не має чіткої відповіді на те, хто, чому і з якою метою напав на цю виставку і якою була сама виставка за духом і способом експозиції. Звучали звинувачення, що ця виставка має не той погляд на післямайданну Україну. Хоча і післямайданна Україна сама по собі, у своїй реальності, містить такі суперечливі процеси, що будь-яка спроба відобразити їх у єдиній виставці, напевно, викликала б невдоволення тих чи інших груп населення.
А такі строкаті за тематикою неполітичні експозиції, як виставка дідухів у Вінниці, виставка скандинавського декору, виставка «Кохання та мотоцикли» за підтримки Словаччини чи виставка мап підземних річок Києва, що відкрилася у столичному метро у березні цього року, в жодну несуперечливу систему вмістити не вдається.
Виникає питання – чи розуміють у міністерстві культури України піарівську силу виставок як потужних технологій пропаганди українських та загальнолюдських цінностей і смислів, впливу на формування світогляду і патріотичної, висококультурної ціннісно-смислової системи у свідомості нашої молоді?
Чи мають там програму виставок на рік-два і чи є в тій програмі продумана система?
Складається враження, що все покладено на ініціативи окремих областей, міст, організацій чи активних груп громадян.
І такі ініціативи бувають дуже цікавими.
Як, наприклад, ідея художників-закарпатців, яка за рік зібрала підтримку таких різних закладів, як Управління культури Закарпатської облдержадміністрації, Благодійний фонд «Мистецька співдружність «Сьогодні», Європейський конгрес українців, генеральні консульства Словаччини, Угорщини, Румунії та Польщі.
Так ідея нині набула рис конкретного виставкового проекту.
І в день, коли я пишу ці рядки, 20 березня 2017 року, у прес-центрі Закарпатської ОДА відбулася презентація непересічного мистецького проекту, який вражає своїм масштабом.
Згідно зі задумом ініціаторів, художники зі всієї України та їхні колеги з українських діаспор чотирьох європейських країн у приміщенні атріуму (засклений простір Закарпатської облдержадміністрації) розмістять виставку своїх творів.
Виставку цю можна буде відвідувати нібито, аж протягом 2 років.
І першими розпочали наповнювати її власними творами 22 львівських художники. За ними прийдуть волиняни.
Керівник цього чудового проекту Юрій Дік справедливо зазначив: «Ми, як нація, як народ, дуже багаті талановитими митцями. І ми маємо йти з цим до людей, адже мистецтво належить народові.
Чому виставки мають відбуватися тільки у Києві? Є Львів, який по праву можна назвати культурно-мистецькою столицею держави, є Харків, Дніпро...»
Закарпаття має унікальне географічне, а відтак, і культурно-історичне розташування, адже розташоване у безпосередньому сусідстві та спілкуванні з декількома європейськими країнами, їхніми культурами, художніми школами, не втрачаючи зв’язку з усією Україною.
Можливо, тому і народився такий виставковий проект у цьому українському та одночасно мультикультурному краї.
Виставкова діяльність поєднує в собі практично всі піар-засоби і дозволяє активізувати комунікацію, посилити вплив, досягти бажаних результатів.
Якщо, звичайно, ці результати є дійсно бажаними, якщо вони плануються, продумуються і втілюються у координовану систему всеукраїнських виставок. Чого поки що нема.
А для того, щоб це сталося, потрібно, щоб у міністерствах, відомствах, органах влади, інших організаційно-координуючих центрах замість байдужих чиновників працювали ініціативні творчі особистості з креативним мисленням та патріотичним настроєм.