Великого Присліпа, що на Верховинщині, не знайти на карті. Це поселення найменше й найвище в Україні. Перша хата тут – на позначці 1250 метрів над рівнем моря. Постійно мешкає в ньому лише одна людина, хоча загалом є чотири обійстя.

Назва поселення, швидше за все, походить від слова “прислоп”, яким тут називають великий капкан на ведмедя. Однак ведмедів, каже єдиний газда на поселенні, тут давно не бачили.
До села веде туристична дорога, яку проклали від Верховини до верхів’я гори Біла Кобила (1477 метрів). Йти близько восьми кілометрів угору. Місцеві ж кажуть, що для них це – легка прогулянка. Лісова дорога виводить на полонину, де мешкає 55-річний Микола Дячук – лісоруб.

	Микола Дячук у власній кузні. Фото Ольги Камєнєвої

“Чому я тут і досі живу? Бо в місті для мене роботи нема. А тут я газда. Ягоди зібрав – заробив, коня підкував – заробив. У місті був би просто безробітним”, – каже чоловік.
Дерева чоловік рубає на замовлення й лише з дозволу лісгоспу. Мінімальний дозвіл виписують на обробку десяти кубічних метрів деревини – це десь три-чотири смереки. Отож тисячу гривень пан Микола отримує за зрубування та обрізання чотирьох смерек. Чоловік має коня, завдяки якому заробляє ще півтори тисячі гривень – за транспортування деревини до машини. Має пан Микола і вантажне авто, яким возить деревину до сіл та міста.
“За одне замовлення можу заробити від 3500 гривень, – підсумовує. – Правда, воно буває раз чи два на квартал”.
Заробляє чоловік також на збиранні ягід та грибів, на вилові риби. На своєму обійсті має кузню. Коня підкувати – 200 гривень, за сокиру чи косу по 250 править. Пана Миколу знають у сусідніх поселеннях як доброго майстра й часто звертаються до нього із замовленням. Тож заробленого власною працею йому вистачає на нормальне життя. Мешкає газда в хаті, яку збудували ще 1906 року. Старі гуцульські килими, дерев’яні стіни, глиняна пічка, а з благ сучасного світу – газова плитка, електричний чайник, телевізор із супутниковою антеною, музичний центр і десяток аудіодисків. З господарки в Миколи – кінь та великий кабан на ім’я Іван Петрович.
“Нудно мені не буває. Сюди часто туристи навідуються. Особливо влітку, коли ще тепло. Часом виходжу з хати, а на галявині наметів повно. Я гостей припрошую – заходьте, чаю хоч вип’єте, кваску нашого. І не лише наші приїздять, а й молдовани, поляки, німці. Усі на Білу Кобилу йдуть – до її вершечка звідси зовсім трохи піднятись треба”.  
“Квасок”, яким пригощає пан Микола, – це компот із лісових ягід, головним компонентом якого є чорниці. “Городу не маю, – каже чоловік. – Земля тут така, що нічого не росте. Картоплю, капусту, крупи – все треба купувати. Але, дякувати Богу, грошей на це вистачає. Сало от маю, тушкованку – то я свиню забив”.
Пан Микола одружений, має сина. Але вони на полонині жити не хочуть. До родини чоловік навідується часто. Усі свята разом відзначають.
У поселенні є чотири хати віддалік одна від одної. Дерев’яні, на навісних замках. Деякі хати вже почорніли від старості. Є тут і цвинтар, на якому з десяток поховань. Одне з них – свіже. Нещодавно поховали місцевого старожила. Церкви немає, лише невелика каплиця. На службу пан Микола ходить до Верховини, що за вісім кілометрів звідси. Там же – найближчий магазин, лікарня й поштове відділення. Час від часу до села навідується друг пана Миколи – Василь. Він жив тут, але вирішив перебратися до Верховини. Переїхала звідси й багатодітна родина Кіщуків.
“У них семеро дітей було, – каже пан Микола. – Ніби хату продали, а кому – хто їх знає? Люди втікають із гір, кажуть, що тут нелегко. А я залишаюсь, бо мені навпаки – просто. І головне – робота є, що мене годує”.