Заходьте, братове, Заходьте в світлицю, братове! Не поминки нині. Не поминки. Чуєте? Свято! Нам вірить Шевченко. Нас кличе довірливо Слово. Вкраїно, дивись: Воскресає барвінок хрещатий!
Далеко від рідної землі, від близьких людей, проте з переживанням у серці, з постійною думкою про Батьківщину, з болем сприймаючи щоденні новини зі сходу України, з прагненням хоч якось допомогти, певно, саме так почувається кожен небайдужий українець, проживаючи за кордоном... І саме навесні, чи то щоб загострити почуття туги, чи то вселити віру, чи то додати надії – для кожного – по-своєму, – і вшановуємо ми пам’ять Тараса Григоровича Шевченка. Тарасе! Ти, певно, знав, Що ще багато нам прийдеться пережити, Прийдеться переплакати, переболіти, Ще не один рубіж потрібно буде перейти. Але ти вірив у своїх посланнях, заповітах, Що ми неодмінно будемо ІТИ!
У Чикаго, при парафії св. Йосипа Обручника, учні школи українознавства ім. Андрея Шептицького 11 березня подарували можливість усім присутнім зануритися повністю у свої переживання, адже досить вдало поєднали минуле з теперішнім, провівши далі у майбутнє – і виконанням пісень, і цікавими інсценізаціями під час кожної пісні, і віршованими творами, і прозовими рядками («Зацвіла в долині», «Утоптала стежечку», «Моя Україна», «Кароока Україна», «Заспіваємо про Україну», «Біля тополі», «По діброві вітер віє», «Небо над Дніпром»). Надзвичайно цікаво було спостерігати і за маленькими дошкільнятами, і за вже майже дорослими десятикласниками; відчувався зв’язок поколінь – в одній пісні батько зі сином заспівували, а вже в іншій – мама з донькою підтримували одна одну, а згодом і підтримка бабусі додала впевненості внучці... Рвала душу скрипка під час виконання пісні «Біля тополі», а танець шестикласників додав ще більшої туги, скочувалася непрохано сльоза на згадку про загиблих воїнів в Україні... Тужливо линули слова пісні «По діброві вітер віє», підсилені грою на віолончелі та скрипці, точним вкрапленням було прочитання уривку з поезії... І синьо-жовті кульки, і червоно-чорні та синьо-жовті прапори, і слова на плакатах, які учні зробили самостійно, і калина, і букети з таких рідних серцю волошок, соняхів, маків, і слова гімну на новий лад, який виконали вчителі школи, і ті кошти, які були передані на лікування Леонідові Хмелькову... Це хто сказав, що одлунав акорд Його пісень – і вже не воскресити? Неправда, ні! Шевченко – це народ, І, як народ, він вічно буде жити!
Непомітно злетів час, адже програма була дуже цікавою, і хотілося кожному учневі школи, кожному вчителеві, кожному з батьків подякувати – адже саме так зростає покоління небайдужих в майбутньому людей, покоління, яке нестиме пророцтва Тараса Григоровича Шевченка у своїх серцях, передаватиме своїм дітям, підтримуватиме зв’язок пройдешнього з прийдешнім! Молюсь за тебе, Україно! Молюсь за тебе кожен час, «Бо ти у нас одна-єдина», – писав у своїх віршах Тарас. «Молюсь, – казав він, – щоб у тебе не було між людьми війни, Щоб завжди було чисте небо на нашій стомленій землі!»
|