Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про воїнів, загиблих у російсько-українській війні.

Десять, дев’ять, вісім.
«Пішов відлік, пішов. У мене хвилин десять, максимум, залишилось, напевно. Як усе болить. Палає. Розривається. Рук та ніг не відчуваю. Хлопці, що зі мною? Хлопці, я навіть озирнутися не встиг. Земля пішла з-під ніг, і ось я лежу і нічого не розумію. Ні. Сам себе обманюю. Розумію я все».
Сім, шість, п’ять.
«Хлопці, ну як не розмовляти? Це ж – все, це кінець, і не треба відводити очі. Не плачте, бо щось і мені груди вже стискати починає. Донечка в мене залишилась, ви подбайте про неї, будь ласка. Вона щодня листи мені пише, сумує за мною».
Чотири, три, два.
«Ви тільки не забувайте про мене. Ані через рік, ані через десять. Приходьте, розмовляйте зі мною, ніби я живий. Будьте впевнені, я вас почую, хоч і не відповім. Я буду чекати, знайте. Я буду чекати вас завжди».
Один.
«Холодно, хлопці, холодно. Дякую вам за все, рідні мої побратими. Радий я, що познайомився з вами, що ви були моїми друзями, що з вами я пізнав, що таке справжнє життя. Прийшов і мій час, хлопці. Вибачте, якщо кого образив колись. Обіймаю, побачимось там.
Холодно мені, як холо…»
Нуль.

Олег Подаровський

Олег Геннадійович Подаровський (позивні «Анубіс» та «Сніжок») народився 30 липня1984 року, в місті Берестя (Республіка Білорусь).
Там закінчив школу, відслужив строкову, працював менеджером в «Аквапромресурс» у Бересті.
У 2004 році Олег переїхав жити до України, мешкав у Кіровограді, Знам’янці, а останній рік – у Дніпрі. Активний учасник Революції гідності, одразу після початку війни на Сході вирушив у зону бойових дій.
Водій-парамедик окремого медичного батальйону «Госпітальєри» Української Добровольчої Армії.
«Сніжок» мав неймовірний талант ніколи не опускати руки та не здаватися. Його позитивна енергія била з нього фонтаном. Він і на війну поїхав не вбивати, а рятувати наших хлопців, тому вивчився там на парамедика.
Дуже любив щось робити своїми руками – браслети або вироби з дерева.
Багато воїнів було вивезено Олегом Геннадійовичем з Широкіного, багатьох він врятував, невтомно їздив туди-сюди на своїй великій «швидкій». І зараз, згадуючи його, наші хлопці стають на коліна, не в силах стримати сліз.
Спочатку позивний у нього був «Анубіс», але згодом капелан вмовив його змінити позивний. Так Олег став «Сніжком».
Восени минулого року він захворів і цілий рік боровся за своє життя, проте подолати важку хворобу не вдалося. 3 листопада Олега Геннадійовича не стало.
Похований 6 листопада, у Дніпрі. У нього залишились батьки та бабуся, які мешкають у Білорусі.

Сергій Капранчук

Сергій Володимирович Капранчук (позивний «Капрон») народився 17 лютого 1964 року, в Житомирі.
Брав активну участь у Революції гідності, з початком війни возив волонтерську допомогу на передову. У 2015 році, після однієї з таких поїздок, вирішив стати бійцем добровольчого батальйону «Донбас». Молодші побратими вважали мудрого та обізнаного Сергія своїм наставником. Він міг пояснити будь-яку ситуацію, ніколи не цурався господарської роботи чи роботи з облаштування побуту у своїй роті.
Солдат, номер розрахунку зенітної установки 2-го батальйону спецпризначення «Донбас-Україна» у складі ЗСУ.
Навесні 2016 року демобілізувався за станом здоров’я (почало турбувати серце) і продовжив займатися волонтерством до останніх днів свого життя.
Сергій Володимирович був щирим і небайдужим, любив допомагати людям. Він мав надзвичайний талант розрадити людину в її найскрутніші хвилини, та так, що замість сліз з’являлася посмішка. Події на Майдані, а згодом і війна на Сході стали частиною життя Сергія, якими він горів і яким, зрештою, віддав своє серце.
У перші дні листопада Сергій Володимирович повернувся зі ще однієї поїздки до Широкиного, і йому стало погано. Помер від гострого інфаркту міокарда 9 листопада 2016 року у першій міській лікарні Житомира.
Похований 11 листопада на Житомирському військовому кладовищі. Залишилась сестра.

Володимир Назаренко

Володимир Вікторович Назаренко народився 27 серпня 1963 року в селі Хлипнівка, Звенигородського району, Черкаської області.
До 1980 року проживав у селі Шевченкове, де і закінчив середню школу. Навчався в СПТУ-11 міста Сміла. З липня 1981 року, після проходження строкової служби, працював токарем 4 розряду в інструментальному цеху Смілянського машинобудівного заводу. З 1984 року працював токарем у Вільшанській сільгосптехніці, потім – у Звенигородському філіалі УПТОК, у МК-25 міста Ватутіне, у транспортному цеху Ватутінського м’ясокомбінату. З червня 1994 року працював сторожем на Звенигородській дільниці хімреактивів у Черкасах, із 2000 року – у ТОВ «Вербиченька». З 2001 до 2002 рр. – токар Звенигородського рай­ав­то­дору.
Мешкав у місті Звенигородка, звідки 16 березня 2015 року був мобілізований до місцевого райвійськкомату, де проходив військову службу. З липня 2016 року служив за контрактом у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Брав участь у бойових діях поблизу Авдіївки.
Володимир був справжнім патріотом, вирізнявся самовідданістю та безстрашністю.
У жовтні лікарі виявили у бійця злоякісну пухлину легенів (саркому 4-ї стадії). За місяць його не стало. Помер 19 листопада 2016 року.
Похований 21 листопада 2016 року, в Звенигородці. Залишились дві доньки.

Мар’ян Каптованець

Мар’ян Романович Каптованець (позивний «Молодий») народився 29 червня 1989 року, в селищі міського типу Розділ, Миколаївського району, Львівської області.
Взимку 2015 року долучився до 8-го окремого батальйону «Аратта» ДУК ПС (пізніше – УДА), коли бійці батальйону обороняли свої позиції в Широкиному. Пізніше почав військову службу у лавах ЗСУ.
Солдат, розвідник 54-го окремого розвідувального батальйону.
Мар’ян був для всіх прикладом у житті, завжди був щирим, завжди усміхався. «Молодий» казав побратимам, що треба йти завжди вперед, надихав їх усіх. Були впевнені, що він ніколи нікого не залишить у бою.
Захоплювався «чорною археологією». Як він казав, «полюбляю діставати зі землі те, що нікому не потрібно».
Загинув 22 листопада, неподалік Маріуполя, у бойовій сутичці з ДРГ ворога. Наша група при бойовому виході потрапила у засідку, під миттєвий шквальний кулеметний вогонь. Мар’ян загинув одразу, але його тіло кілька днів лежало в посадці через те, що наші бійці не могли дістатися до нього. Окупанти нікого не підпускали до загиблого. Мар’яна Романовича змогли забрати лише 28 листопада.
Похований 1 грудня, у рідному Роздолі, на Львівщині. У нього залишились батьки та дві доньки.

Едуард Зебін

Едуард Миколайович Зебін (позивний «Фізик») народився 26 серпня 1976 року, в Дніпрі. До війни – мешканець Полтави.
Отримав добру освіту на Кіпрі, родина «Фізика» мешкає у Стокгольмі. Міг жити, ні про що не думаючи. Але у нього було серце справжнього українця, і з початком Майдану «Фізик» брав безпосередню участь у Полтавському Євромайдані та Революції гідності.
У червні 2015 року Едуард Миколайович прийшов до 17-ї РС ДУК ПС, а згодом став бійцем 1-ї окремої штурмової роти (група «Да Вінчі») ДУК ПС. Був філософом, хоч і мав інший позивний. Усе, сказане ним, мало свій глибокий сенс, і, що найголовніше – його душа вболівала за Україну, за її долю, за її світле майбутнє.
Мріяв відзняти свій фільм про козаків, Майдан та війну. Не шкодував себе та своїх сил, завжди готовий був прийти на допомогу. Справжній естет думки, «Фізик» зачаровував глибиною своїх поглядів та сприйняттям реальності.
Загинув 30 листопада вранці, біля Авдіївки, внаслідок мінометного обстрілу наших позицій. Приблизно о 5:30 група «Фізика» потрапила під вогонь. Він отримав уламкове поранення голови. Через годину в Авдіївській лікарні його серце зупинилося.
Похований 1 грудня, в селі Новоселівка, Дніпропетровської області. У нього залишились дружина, син та донька.

Андрій Широков

Андрій Вікторович Широков (позивний «Сім’янин») народився 12 квітня 1970 року в місті Мирноград (до 2016 року – Димитров), Донецької області. 30 років тому родина переїхала до Дніпра.
Після закінчення школи № 132 вступив до технікуму залізничного транспорту, де здобув фах «електрик, машиніст електропотяга». Строкову службу проходив у Німеччині.
Працював будівельником у «Метробуді», сервісним майстром з ремонту медичного обладнання (1 рік), приватним підприємцем (сфера торгівлі). Андрій Вікторович дуже мріяв стати далекобійником, придбав 20-тонну фуру, з 2004 року здійснював перевезення.
Усе вдома робив сам, «золотих» рук чоловік, здібний, талановитий, умів добре працювати з деревом. Уже коли тривала війна, одного разу, повернувшись додому, власноруч «зварив» станину для свого кулемета, щоб було зручніше поратися зі зброєю.
«Сім’янин» дуже добре плавав, мріяв стати професійним плавцем.
Влітку 2014 року Андрій записався у «Правий сектор» та вирушив на навчальний полігон у Десні, звідки у вересні у складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС поїхав обороняти Піски, а на початку жовтня – Донецький аеропорт. Воював на шахті Бутівка та на Світлодарській дузі.
Навесні 2015 року Андрія Вікторовича було поранено, літо він провів у госпіталі. Назад повернувся восени. Отримав відзнаку «За оборону Донецького аеропорту».
30 липня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.
Солдат, снайпер 1-ї штурмової роти «Вовки Подолянина» (ДУК ПС) 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.
Поховали Героя 25 грудня, біля селища Ясне, у передмісті Дніпра. В нього залишились дружина та п’ятеро дітей: дві доньки, син та двоє усиновлених синів.

Василь Панасенко

Василь Геннадійович Панасенко (позивний «Ваха») народився 14 серпня 1983 року, в селі Поліське, Коростенського району, Житомирської області.
Із 1987 року проживав в Ірпені, де закінчив школу. Навчався у Коростенському ПТАУ.
Уперше був мобілізований у травні 2014 року, потрапив до 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Брав участь у боях за Дебальцеве. У вересні цього року підписав зі ЗСУ контракт та знову встав пліч-о-пліч із побратимами рідного підрозділу на захист своєї країни.
Солдат, зв’язківець 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Про нього розповідають як про дуже порядну і приємну людину, надзвичайно ідейну та віддану, справедливу та безкомпромісну.
Кажуть, що очі – дзеркало душі. Про Василя згадують, що він «дивився немовби в душу…»
Загинув 19 грудня, на Світлодарській дузі, біля села Луганське, Донецької області, внаслідок поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу наших позицій.
Похований 22 грудні, у місті Ірпінь. Залишились дружина та 10-річна донька.