До століття від дня народження Григорія Китастого

 

"Капелі бандуристів як мистецькій одиниці судилося зберегти свою цілість через всі воєнні роки, щоб по війні розширити свій склад і продовжувати свою мистецьку, кобзарську працю ще довгі-довгі роки"

Григорій Китастий Автобіографія

Наш часопис уже приділив значну увагу історії відомої Капели бандуристів імені Тараса Шевченка з Детройту, в зв'язку зі століттям з дня народження її мистецького керівника, диригента і композитора Григорія Китастого ("Час і Події", №№ 19, 22, 25-27, 30). Капела бандуристів сьогодні - гордість України та діаспори. Це унікальне явище, коли по суті самодіяльний колектив на чужині ось уже скоро 60 років тримає високий професійний рівень кобзарського мистецтва та його глибоку національну сутність. Незалежна Україна визнала роль Капели з Детройту, присвоївши їй звання Лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, а трьом її членам - Петру Гончаренку, Петру Китастому та Віктору Мішалову - звання Заслуженого артиста України.

Ми разом з Вами, шановні читачі, мали нагоду повернутися до її історії. І знаємо тепер, що у збереженні Капели, як мистецької одиниці, історія завдячує перш за все її багаторічному мистецькому керівнику Григорію Китастому. Але не тільки йому. А ще й тому базовому колективу Капели, який 5 серпня 1942 року залишив Київ і пройшов усі випробування Другої світової війни, пережив різні політичні режими, неодноразові смертельні загрози, насильну репатріацію і зумів вижити разом. Вижити у смертельному вирі війни, не припиняючи своєї боротьби за національну ідею. Їх було сімнадцятеро. Їх варто згадати сьогодні поіменно. І віддати їм належне.

"Хороброю Сімнадцяткою" назвав цей перший колектив один із них - Гаврило Махиня, вірний товариш Григорія Китастого, літописець Капели. Махиня був і провідним бандуристом, і вів "Щоденник", який використаний і цитований Уласом Самчуком під час написання книги "Живі струни" про історію Капели. Це визначення прижилось і стало використовуватися офіційно. Коли Капела вперше повернулася на Батьківщиною через 50 років, тобто на гастролі в червні 1991року, то в програмному проспекті на першій сторінці було надруковане привітання і побажання щасливої подорожі та мистецьких успіхів Друзям-Кобзарям з таким підписом:

"Шістка" пенсіонерів з київської "Хороброї Сімнадцятки" бандуристів: Григорій Назаренко, Петро Потапенко, Євген Цюра, Гаврило Махиня, Петро Китастий, Микола Лісківський" (щоправда, наймолодший з них - Петро Китастий у цьому турне брав участь і після закінченні кожного концерту ведучий представляв його, як одного з "Хороброї сімнадцятки").

А на сьогодні з "Хороброї сімнадцятки" залишилося тільки двоє: це 93-річний Микола Лісківський і 79-літній Петро Китастий. Про останнього ми писали уже в нашому часописі № 26, Петро Іванович - бандурист, соліст, референт з роботи із молоддю, її учитель, прийшов у Капелу в 14-річному віці та невідривно присвятив їй 55 років своєї творчої праці. Слово Петру Китастому:

"Вважаю, що увага до нашої "Сімнадцятки" важлива для історії. Коли ми говоримо про значення Капели сьогодні, то мусимо пам'ятати її минуле, кожного із сімнадцяти звитяжців, кому завдячуємо її збереженням і подальшим існуванням.

Щодо мене особисто, то всі вони були мені дорогими і рідними ,бо це мої кобзарські батьки. Свою юність я провів серед них - старших. А крім усього - вони були надзвичайно музично обдарованими людьми. Це духовний скарб України. Якось Григорій Трохимович влучно висловився про нашу "Сімнадцятку", що найвимогливіший диригент не міг би підібрати такого вдалого вокально-інструментального складу, а сама доля скликала на руїнах Києва такий неповторний колектив... А чому Махиня назвав нас "хороброю", то я можу згадати багато прикладів вчинків і поведінки моїх кобзарських батьків, про які можна сказати: хоробрі та відчайдушні"

 

Фрагменти історії

Як усе починалося...

Державна Зразкова Капела під керівництвом М. Михайлова. Крайній справа в першому ряду- Олексій Дзюбенко, крайній справа у другому ряду- Тимофій Півко - майбутні члени " Сімнадцятки"

На час початку війни на території Радянського Союзу Українська Державна Зразкова Капела Бандуристів була на гастролях у Кривому Розі. Раптом вона отримує наказ повертатися до Києва. Так званої "броні" Капела не отримує. Молодших членів Капели мобілізують до лав радянської армії, старших - копати протитанкові рови. Дехто зі старших подався в батьківські оселі у провінцію. Коли німці зайняли Київ у вересні, тут залишилося лише четверо з колишньої передвоєнної Капели.

У перших числах щойно організованої газети "Українське Слово" з'явилася об'ява-заклик до членів Капели повернутися до Києва і знову розпочати свою працю. Подав цей заклик один із чотирьох - Дмитро Черненко. На заклик відгукнулися з усіх усюд. Наприклад, Йосип Панасенко взяв лише бандуру і вузлик з харчами та подався з рідної Полтави до Києва пішки. До нього приєднується дорогою побратим-бандурист Тимофій Півко, що втік з табору полонених в Гребінці. Звичайно, без бандури і без власного вузлика. Так само з полону дістається Микола Лісківський. У цей же час з табору з-під Ромнів утікає Григорій Китастий і завдяки допомозі добрих людей теж пішки повертається до Києва. Він був настільки змучений, що не впізнали його ні дружина, ні малі діти. На час його повернення уже зібралося 13 бандуристів, котрі наприкінці 1941 року вирішують сформуватися як нова мистецька одиниця, повернувшись до свого традиційного репертуару - історичних дум і пісень, заборонених в радянські часи. Першим мистецьким керівником був Олексій Дзюбенко, пізніше - Григорій Назаренко і остаточно - Григорій Китастий. Міський відділ культури і освіти уже нової влади (його очолював тоді скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе) офіційно затверджує колектив під назвою Українська Капела Бандуристів імені Тараса Щевченка і надає для репетицій приміщення в театрі на вул. Фундуклієвській. Отож, до числа перших членів Капели імені Тараса Шевченка увійшли 13 осіб: Григорій Китастий, Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Тимофій Півко, Олексій Дзюбенко, Іван Китастий, Микола Лісківський, Павло Міняйло, Гаврило Махиня, Дмитро Черненко, Іван Павлов, Яків Протопопов та Юрій Колесников. Згодом до складу Капели в якості учня бандуристів приймають 14-літнього Петра Китастого, сина одного з братів Китастих - Івана.

Капела домагається дозволу провести концерти у містах і селах Київщини. Перший виступ відбувся в Білій Церкві з великим успіхом. Згодом були ще понад двадцять концертів на Київщині, які пройшли з неймовірним успіхом. Селяни вперше почули кобзарські пісні, які в роки радянської влади були заборонені. Але дуже вже очевидною була асоціація з новими "вороженьками", "що наступають, як та чорна хмара". Надходить наказ: гастролі припинити та повернутися до Києва.

...Про Капелу пам'ята-ють і на Західній Україні. Стараннями директора видавництва "Волинь" Степана Скрипника (майбутній Патріарх Української Православної Церкви Мстислав І) та члена відділу культосвіти міської управи Києва Миколи Приходька Капелі дозволяють концерти на Волині. Скрипник хотів їх заангажувати тому, що там піднімався дух боротьби за самостійну Україну і стало проявлятися дійсне обличчя німецької окупаційної влади, що замість волі несла рабство. Треба було бандурою підтримати патріотичний дух людей. Адміністратором Капели під час гастролей Волинським краєм у червні 1942 року стає Іван Майстренко. Супроводжує Капелу як представник Київської міської управи Микола Приходько. Капели мали кілька тріумфальних концертів у Рівному, Луцьку. Приймали бандуристів захоплено. А далі в планах - містечка і села Волині. Але Капела згоджується дати позачерговий концерт 26 липня біля містечка Жидачів на святі насипання могили борцям за волю України, що загинули від куль енкаведистів при відступі радянських військ. Тисячі людей... Українські жовто-блакитні прапори, тризуби, гасла "Слава Україні", вишиванки, патріотичні промови, в тому числі Івана Майстренка та Миколи Проходька. І гримів улюблений марш "Гей, нумо, хлопці, до зброї!"

Слово Петру Китастому: "Тоді у своїй запальній промові Микола Приходько говорив про незламний змаг українського народу за свою свободу і незалежність. А Іван Майстренко прямо сказав, що не треба надіятися на всяких визволителів, а лише на власні сили. І це були думки і почування нас усіх з бандурою в руках. Це був красномовний закид новим окупантам, і тисячі людей співали з нами "Ще не вмерла Україна". А поплатилися ми негайною забороною подальшого концертування на Волині, поспішним поверненням до Києва і відправкою до Німеччини та більш як трьохмісячним перебуванням у штрафному таборі "Шупен-43" у Гамбурзі".

Після прибуття до Києва - безапеляційно і сердито виголошений наказ: "Завтра вирушити до райху на концерти в таборах остарбайтерів". Обіцяли послати, як артистів, і 5 серпня 1942 року на київській залізничній станції зібралося 16 бандуристів і директор Капели Іван Майстренко. Та сама "Сімнадцятка", яку пізніше охрестили хороброю. З числа згаданих вище 14 бандуристів, що засновували Капелу бандуристів імені Тараса Шевченка, відійшли двоє: Іван Павлов та Юрій Колесников. Долучилися до Капели на час виїзду ще Євген Цюра, Петро Потапенко, Іван Кагарлицький та Іван Яровий.

 

Бандура в Німеччині

В дні виступів у остівських таборах .Місто Гайдельберг. Серпень 1943. Перший ряд ( зліва): М.Лісківський, Г. Махиня, П. Потапенко, Д. Черненко. Другий ряд ( зліва): Г. Китастий, Г. Цюра, І. Майстренко, Й. Панасенко

Розмістили наших артистів у так званих "теплушках" товарного потягу, разом з виловленою молоддю, яку відправляли y ті ж самі табори, де мали би виступати з концертами капелани. Після прибуття на місце - перевірка в гестапо, присвоєння номера особи, фотографування з табличкою "Russe" на грудях. І розмістили в штрафному таборі "Шупен-43" у Гамбурзі - великому промисловому місті у гирлі Ельби. Бандури відібрали. Одягли в спецівки та поставили до верстатів, а чотирьох найстарших - на кухню. Нічліг - двохповерхові нари у бараці на 600 осіб. Їжа - баланда та квашена капуста. І так протягом трьох з половиною місяців. У фізично слабших почали пухнути ноги від голоду. Кілька бандуристів потрапили до лазарету, де майже не годували і не давали ліків.

Слово Петру Китастому: "Шупен-43" був чи не найбільшим випробуванням для всіх нас голодом, тяжкою працею і знущанням наглядачів. Нас запхали туди, тому що ми зі своїми піснями були політично небезпечні для німців. Той побут врізався в мою пам'ять на все життя: Першого дня нам на вечерю насипали по мисці баланди. Нас оточили старі мешканці табору, одягнені в дрантя з жадібними голодними очима: "Дядечку, дядечку, може вам не смакує, то дайте мені!" Наш найстарший Олексій Дзюбенко не витримав - відсунув свою миску. На неї, як шуліки, накинулось кілька дітлахів - майже розлили...Кожну ніч вмирали від голоду по кілька таборників. Рано-вранці спеціальна бригада перевіряла, хто не дихав, і стягувала трупи в одне місце. Це місце було в кутку, де поселили саме нас. Прокинувшись - перший погляд на цю купу трупів...Григорія Китастого і Гаврила Махиню поставили працювати до дуже відповідальної роботи біля верстата - лагодити деталі для підводних човнів. Якось Григорій Трохимович спробував "помилитися", зробивши дірки на деталі не у тому місці. Наглядач побачив і побив його до крові. Прибіг головний інженер Кнор, кричав, залякував і наказував працювати в неділю над новою деталлю, але Григорій відмовився, за що отримав додаткові побої. Махиня спостерігав, але не міг захистити. Проте запам'ятав. За такий саботаж - розстріл. Але, на щастя, його в гестапо не відправили. Інакше - вірна смерть."

Після визволення з цього табору (а їх таки визволили стараннями різних українських інституцій) капелани вийшли морально загартованими.

Гаврило Махиня: "Перед капелою, як колективом, так і перед кожним її членом, зокрема, викристалізувалися їхні справжні історичні завдання, мета, шлях, посвята... Після Гамбурга бандура зазвучала по-іншому".

Їх прикріпили до концертної організації "Крафт дурх Фройде" ("Сила через радість") і примусили до життя на колесах. За 9 місяців (з 1 грудня 1942 р. по 8 жовтня 1943 р.) капелани дали 370 концертів у 168 містах. Окрім суто української табірної аудиторії нашої української молоді була ще й інтернаціональна (українці, французи, бельгійці, голландці, поляки - з десяток національностей). І всюди - незмінний успіх. Але найбільший - серед наших: сльози, відчай, вдячність: "Ой братики наші рідненькі! Заспівайте нам ще разочок"... І всюди - національне відродження.

Слово Петру Китастому: "Те, як нас сприймала наша українська молодь, було для нас найціннішою нагородою. Вони підтримували нас морально і духовно.. Ми шукали серед них земляків, а вони - серед наших. Це був єдиний живий ланцюжок, що поєднував нас з Батьківщиною. Ніколи не забути, як в одному з таборів 28 липня 1943 р. ми домоглися в начальства дозволу, щоб одна з працівниць Ольга Лубська (вона зараз мешкає у штаті Коннектикут) прочитала в знак подяки нам свого вірша-посвяту:

"Добрий день, земляки-бандуристи!

Прийміть щирий сердечний привіт,

Ви із Києва, рідного міста,

Де розносяться пахощі квіт...

У вас кобза в руках срібнострунна,

Рідна пісня проста на вустах:

На весь світ я тепер би гукнула,

Щоб почули у рідних степах.

Залунай, прокотись, пісне, гучно -

Це співає кобзар - наш дідусь,

Усміхнувся до нас добродушно

Молодий чорноокий Петрусь.

Вам подяка, вас щиро вітаєм,

Із букетом українських квіт.

Щастя й долі від серця щиро бажаєм

О! Привіт, бандуристи, привіт!"...

Пізніше Оля присвятила Капелі ще кілька віршів. Один із такими рядками: «Не стихне голос ваш, - на всесвіт пролунає. І відгук знайде в огненних серця...» Це надавало нам наснаги"

На початку 1943 року союзники почали бомбардування Берліна та інших міст. Знищення міст йшло по п'ятах Капели. Сьогодні виступили, виїхали, а завтра - наліт, і частини міста немає, в т. ч. і готелю, де вчора зупинялися. Так було в Берліні, Дюссельдорфі, Саарбрюккені, Кьольні, Нюрнберзі, Ессені, Вуперталі та ін. Гаврило Махиня: "Якась вища сила завжди охороняла та оберігала Капелу".

Капелани довгий час домагалися повернення в Україну. Але дали лише відпустку на 6 тижнів.

 

Знову Україна

(10 жовтня 1943 - 25 липня 1944)

Десятого жовтня 1943 року вони всі разом були у Рівному, де перебувало вже багато біженців. Іншого виходу не було, і їм треба повертатися назад.

Капелани вирішують тимчасово переїхати до Львова, де мають зібратися всі разом з родинами. Кинулися їх розшукувати. Там і знайшов їх Микола Приходько, він стає директором Капели замість Івана Майстренка, який відмовився від керівництва.

Майстерність капелан у ці тривожні, непевні дні досягає апогею: капела звучить як один інструмент. Незабутній спів найкращого октавіста Протопопова, неперевершений бас Міняйла, дзвінкий тенор Панасенка, витончений інструментальний дует Григорія та Петра Китастих... І шедевр програми - "Чумацька пісня" у виконанні Григорія Назаренка. Відомий поет-філософ Юрій Липа, що слухав їх тоді, писав про цю Пісню: "Півднем віяло від неї, чорноморським вітром і артистизмом незрівнянним. Той артистизм зрозумів би і західний чоловік, і людина з Малої Азії чи Балканського півострова. І однак він був наш і тільки наш"...

Літо 1944 року. Вся Європа у вогні. Війська союзників висадилися в Італії, Франції, радянська армія підступала до кордонів Польщі... А "Капела, - пише Самчук, - в цьому вогненному колі була якоюсь дивною точкою, яка тільки співала, жила цим співом, ним дихала... і пожинала скрізь тільки радість, захоплення, подяку"...

Пересуваючись з виступами Галичиною, капелани з родинами переїхали в містечко Турку над річкою Стрий і перебували під опікою підпілля. Що само собою було небезпечним, оскільки німці полювали за УПістами і кидали їх до концтаборів. У Турці зустрілися вони зі знаним уже тоді поетом Іваном Багряним. Він написав слова, а Григорій Китастий поклав на музику відомий "Марш Україна", який став бойовим маршем УПА і виконувався того літа на кожному концерті.

Говорить Петро Китастий: «Марш Україна» - це грім. Заклик, мобілізація, поштовх до змагу. Капелла виконувала його блискуче, зриваючи бурю оплесків і овацій. Щоб наші читачі могли уявити, чому цей марш мав такий електризуючий ефект на слухачіd, а особливо - на українських повстанців, необхідно конче подати повний його текст:

1. "Чорними хмарами вкрита руїна. Вітер на згарищах грізно гуде.

Як дика пустеля лежить Україна. Тужить дівчина і месника жде.

Приспів: Раз! Два! До бою! Не шкодуй собою!

Меч піднеси і на відліт бий

Бий до останньої краплі набою

Бий за Вітчизну, поляж головою!

За Україну вперед, вперед! Бий! Бий! Бий!

2. Грізно реве невблаганна стихія. Нас вже до ями на смерть привели.

Тільки не знали напасники злії. Як, умираючи, б'ються орли.

3. "Слава хоробрим, незламним і гордим, В кому кипить невпокорена кров,

Нас убивали ґвалтівників орди, Ми піднялись і піднімемось знов.

4. З нами пройшли через муки й тортури. Як приклад великий, як жертви за нас

Великі звитяжці - Мазепа й Петлюра, Петро Дорошенко, Богдан і Тарас"

5. За немовлят, за глум і руїни, За матерів і румовища хат -

Вставай Україно, могутня й єдина, Від Тихого Дону до синіх Карпат!

 

«Марш» став нашою бойовою класикою, але ніколи він так сильно не звучав, як тоді, у 44-му, у бойовій обстановці, коли так багато нашого люду готові були боротися до загину за самостійність, проти будь-яких поневолювачів.

Можливо, наш літописець Гаврило Махиня саме під впливом цього маршу (слів «слава хоробрим») і охрестив їх «Хороброю Сімнадцяткою». Вони і справді перебували тоді на вістрі меча, ризикуючи вдруге до концентраційного табору, а то й під розстріл».

1944 рік. В центрі з бандурою Олексій Дзюбенко

(Між іншим, пізніше творчий дует "Багряний-Китастий" працював дуже плідно і довго).

Отож, у травні 44-го Капела концертує на теренах, контрольованих українськими партизанами. Під час їхніх виступів приміщення переповнені вояками УПА. І не раз після концертів під покровом ночі стояла почесна варта з автоматами на плечах... і чулося вдячне "Слава бандуристам, Слава!"

У Турці тоді господарювали угорці. Невеличка група німецьких офіцерів, очевидно, контролювала своїх союзників. Якось німецька залога захотіла послухати бандуристів. Відібрали лише шістьох із них, у тому числі Івана Китастого і Гаврила Махиню.

Згадує Петро Китастий: "Про цю подію мені зразу ж розказав батько. Після концерту вони перевдягалися у вузькому коридорчику, де на вішаках висів одяг офіцерів. Гаврило Махиня зриває з полиці найліпшого німецького кашкета і у нападі гніву починає цей кашкет топтати ногами, приговорюючи: "Оце тобі - за Україну! Оце тобі - за "Шупен!" Оце тобі - за Гриця!"...Він згадав оте побиття Григорія наглядачем. Його ледве вгамували. Якби побачили - розстріл усім".

Евакуація з Галичини - у повному розпалі. Їхали на Угорщину, щоб потім дістатися до Словаччини, Чехії, Австрії. Настав день - 25 липня 1944 року, коли і Капела залишила містечко Турку, де базувалася протягом останніх п'яти місяців. У складі Капели зі старої "Сімнадцятки" 13 бандуристів та директор-адміністратор Капели - Микола Приходько. Відмовився повертатись один з найстарших - сивочолий "кобзар наш дідусь" Олексій Дзюбенко. Іван Кагарлицький покинув Капелу ще по приїзді до Рівного і поїхав до Києва. Іван Яровий - навпаки, не поїхав в Україну, а до дружини, яка працювала в райху, як остарбайтер. Забігаючи наперед: цих трьох у жовтні у Відні замінили Семен Ластович, Степан Ганушевський та талановитий Зіновій Штокалко - в майбутньому відомий у діаспорі поет-модерніст, композитор, бандурист-експериментатор, який самостійно виступав у Нью-Йорку. Отож, незабаром знову укомплектована "Сімнадцятка".

Китастий, Махиня і Приходько в день від'їзду залишили у турківській капличці образок Божої Матері з написом: "Боже єдиний, великий, нам Україну спаси. Бог любить правду. А правда - то наші надія, віра, бажання, мрії в скоре краще українське майбутнє"...

Кільком бандуристам - Протопопову, Черненку, Панасенку, Міняйлу, Півку, Цюрі, Івану Китастому вдалося розшукати свої родини. Отож, у гурті капели - 36 осіб. Ціла комуна - жінки, діти, що додавало нових проблем.

Дорога на Захід. Завдання: не розгубитися. І їм це вдалось всупереч усьому.

 

Знову Європа

(Липень 1944- червень 1945)

"Червень 1945. Нотцінг. Цією вантажівкою капеляни з родинами дістались до Ляйму. Примусової репатріоції уникнули."

Ще на кордоні з Угорщиною була загроза висадки з потягу непрошених "юкрейн". Українців-самостійників не пропускали. Довелося вдатися до фальшивих документів. Великий ризик, але вирішили справу енергія та винахідливість Миколи Приходька та професіоналізм Михайла Данилюка, котрий був закріплений від ОУН супроводжувати капелу в недоторканості. Отож, кордон подолано. А далі: Будапешт, Брно (Моравія), Відень. В останньому - той же український Вавілон, що й у Львові: натовпи українців-біженців, безліч українських інституцій, на вулицях чути українську мову. У всіх - єдина проблема: чи зможуть повернутись додому в незалежну Україну, а якщо ні - то куди подітися... А тим часом - нові концерти у Відні. Добре зіграному колективу це вдається легко.

У серпні 1944 року Китастий і Махиня терміново виїжджають до Берліна. Там домагаються згоди на нові концерти. Їм навіть повертають "свого" імпресаріо Боллінгера, що возив їх по таборах остарбайтерів у 1942-1943-х роках.

І знову концерти для наших працюючих на рейх людей, поки що в околицях Відня. Потім примусове відрядження до Берліна, туди, де населення більше часу проводить у бомбосховищах, а місто - в суцільному вогні. Але привезли сюди і родини - будь-що, аби разом. І провели в Берліні чотири найтрагічніші в його історії місяці (грудень 1944 - березень 1945). Уже в січні не концертували - ніде, нікому. Лише кілька виступів для своїх, українців.

"Червень, 1945. Табір у Ляймі. На волі! Лежать (на передньому плані): А. Давиденко, М. Данилюк. З бандурою-Григорій Китастий"

Знову зі споминів Петра Китастого про останні тижні Берліна перед його остаточним падінням: "Ми опинилися в самому пеклі: все трощилося, горіло, людей заживо ховали уламки руїн від бомбардувань. Всі потомилися бігати в бомбосховища. Кілька відважних, як Махиня, Приходько, Півко, Штокалко, Лісківський перестали під час нальотів спускатися вниз і... або грали в карти, або рахували з вікон збиті літаки та потрощені будинки. Правда, нас охороняла якась сила. Те, що ніхто не загинув - диво. Хоч би такі два моменти: Частина наших родин мешкала в готелі "Гохшпіц". І він був єдиним, який уцілів на весь район. А бандурист Міняйло мешкав в іншому готелі. Під час нальоту він не був у готелі, а коли повернувся, то серед руїн стирчала одна лише стіна, на якій висіла на гачку бандура, а на клаптику підлоги, що залишилася при стіні, стояла його валіза. І він навіть зміг до них дістатися зовнішньою пожежною драбиною. Ні наші люди, ні бандури, ні костюми не були пошкоджені."

Війна ось-ось закінчиться. Куди подітися? Концертне керівництво відправляло їх на північ у місто Кіль. Але вони самовільно вирішують виїхати до Баварії, знову з фальшивими документами, як це було при виїзді на угорському кордоні в липні 44-го, ризикуючи бути виявленими і покараними. Обрали зону можливої американської окупації. Протягом квітня поетапно всі капелани та їхні родини перебазувалися в село Нотцінг біля Мюнхена. У виборі стратегії (куди податися) і тактики (як діяти щохвилинно) надзвичайно успішно допомагав новий директор-адміністратор Андрій Давиденко, котрий замінив Миколу Приходька.

Американці зайняли містечко Ердінг, де знаходилися капелани, 31 квітня 1945 року. Зі "Щоденника" Гаврила Махині: "Перше травня. Нотцінг. Живемо всі разом. "Мир". Сирени затихли. Бомби не падають. Третьому рейхові кінець. Розвалився Гросдойчлянд, знищено націонал-соціалізм, найбільшого ворога слов'янських та інших народів... Що буде далі?... Що буде з українською частиною робітництва, зі всіма українцями? З капелою???"

" Табір в Інгольштадті. Квітень 1946р Сидять: Іван Китастий, Йосип Панасенко. Стоять ( зліва): Г. Махиня, Петро Китастий, М. Лісківський, Г. Китастий."

Тоді ніхто не знав відповіді. Не знали, що доведеться вже в мирний час продовжити боротьбу на межі життя і смерті, щоб уникнути репатріації, котра розпочалася у червні 1945-го. Адже відомо, що Рузвельт і Сталін діяли у згоді, й американці допомагали червоним здійснити повернення на "родіну". І знову перемогли рішучість, згуртованість всієї 36-осібної родини. Зуміли вирватися з-під прицілу автоматів, перехитрити переслідувачів.

Слово Петру Китастому: "Після оголошення закінчення війни ми всі з родинами опинилися в селі Нотцінг за 20 км від Мюнхену. Якось вранці прибуває до нашого помешкання група американців зі зброєю, вантажівкою та військовою танкеткою. Всіх викликали на вулицю і веліли негайно вантажитися на автомашину,щоб їхати "на родіну". Наш директор Андрій Давиденко почав їх умовляти дати нам хоч одну добу. Не допомагає. Тоді всі, як по команді, обійнявши один одного, стали в ряд одною стіною, а Давиденко палко сказав: "Стріляйте нас всіх зараз, але ми нікуди не поїдемо. І це є наше останнє рішення!" Ошелешений офіцер, нарешті, після довгого протистояння та погроз пістолем скомандував своїм: "Let's go!" Правда, сказав, що вони приїдуть завтра, і щоб ми були готові. Наш супроводжуючий Михайло Данилюк зумів роздобути того ж дня якусь вантажівку для жінок, дітей та речей, решта - пішки тієї ж ночі добралися до Мюнхена. Подібна картина повторилася у Мюнхені, коли Данилюк удруге врятував Капелу від насильної репатріації".

Вони дісталися спочатку до Ляйму, де був перший обладнаний американцями табір ДіПі (для переміщених осіб), а потім на два роки оселилися всі разом у таборі Інгольштадті на півдорозі між Мюнхеном і Нюрнбергом.

З жовтня 1945 року почався новий етап в історії Капели. Відійшли деякі старі члени, прийшли нові. Китастий і Давиденко почали активну діяльність за відродження та збереження Капели в нових умовах післявоєнної Німеччини. Три дні тривали загальні збори Капели. Було прийнято новий статут, обрано нове керівництво: голова управи Капели - Петро Потапенко, мистецький керівник - Григорій Китастий. Незабаром Капела поєднається з хором Божика. Але то вже інший склад, інші сторінки історії.

 

(Продовження у наступному номері)

Світлини із архівів родин та друзів