Сьогодні мало не кожен українець знає про те, що на початку ХХ сторіччя найвизначніший історик України Михайло Грушевський здійснив прорив в історіографії, сформулювавши модерну концепцію історії нашого народу.

У найзагальніших обрисах процес, який довів до того, можна накреслити так. У ключовій для творення модерних історичних наративів епосі ХVІІІ і ХІХ сторіч Європа бачила історію бездержавного українського народу крізь призму двох колоніальних історіографій: Російської імперії і Польщі. Наративи обох цих культур, кожна з яких хотіла довести права на українські землі, заперечували існування окремої історії українців, причому, російські історики відмовлялися навіть визнати факт існування українців як народу.
Про це розповідає літературознавець, письменник Марко Роберт Стех в одній зі своїх передач циклу «Очима культури», присвячених представленню маловідомих українських культурних діячів та інтелектуалів.
На противагу тим колоніальним теоріям, осмислення власної історії самими українцями відбулося у декількох стадіях. Наші перші новітні історики Дмитро Бантиш-Каменський чи Микола Маркевич, беручи за взірці традицію козацьких літописів чи анонімну «Історію русів», наголошували на особливостях українського народу і його вдачі, та їхні концепції ще не виходили поза рамки панівної імперської історії.
Наступне покоління – історики-романтики – Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Лазаревський – виступили вже проти імперської схеми, наполягаючи на самобутній історії українців, хоча і не зовсім окремій від історії так званої «загальноруської». Згодом, у другій половині ХІХ сторіччя, попри гніт царської цензури, історики-документалісти під проводом Володимира Антоновича підтвердили неповторний характер нашої історії, дослідивши маси архівних документів.

Юрій Шевельов

І нарешті, злам в еволюції історичного мислення про Україну здійснила праця студента Антоновича – Михайла Грушевського. Вважаючи суб’єктом історії народ, а не державні утворення чи владні династії, Грушевський сформулював і ретельно обґрунтував на базі історичних джерел схему незалежного історичного розвитку українців і задокументував тяглість нашої історії, незалежно від того, в межах яких держав українцям випадало жити. Його висновки підтвердили згодом інші історики, і сьогодні лиш безграмотна або свідомо упереджена, політично мотивована людина бралася б заперечувати існування українців як самобутнього історичного народу.
Для більшості з нас це – очевидний факт. Та чи багато українців, навіть добре освічених, знають про те, що в ХХ сторіччі мав місце ще один, не менш фундаментальний і революційний, злам у науці про нашу спадщину? У галузі мовознавства: в студіях походження і розвитку української мови.
У ХІХ сторіччі, а то й пізніше, прихильники імперської російської ідеології без жодних наукових виправдань заявляли, що жодної української мови «нема, ніколи не було, і бути не може», називаючи нашу мову «нарєчієм» російської. Після глибоких студій української мови десятками визначних мовознавців сьогодні, знову таки, на подібні твердження могла б спромогтися лише людина зовсім безграмотна або цинічний політичний спекулянт.
Та, однак, питання історичного походження нашої мови досі асоціюється із застарілими уявленнями. Навіть українські вчені найчастіше дотримуються сформульованої росіянами теорії про нероздільну єдність трьох східнослов’янських мов та їхні корені у, мовляв, одній спільній давньоруській мові. Цю теорію автоматично єднають з імперським твердженням про нероздільно спільне історичне походження росіян, українців і білорусів, і про Київську Русь як, мовляв, «колиску трьох братніх народів».
А, проте, видана у 1979 році в Нью-Йорку фундаментальна студія A Historical Phonology of the Ukrainian Language професора Колумбійського університету Юрія Шевельова ерудовано і високопрофесійно заперечує оту «общеруську» схему історичного і мовного минулого.
Подібно, як колись праці Грушевського в історіографії, книга Шевельова – це переломна точка у слов’янському мовознавстві. Адже вона доказує окремішність процесів формування української і російської мов у ранніх стадіях розвитку, заперечуючи гіпотезу про існування однієї спільної давньоруської мови.
Є кілька об’єктивних причин на те, чому праця Шевельова ще досі не здобула широкого резонансу і не змінила загальну суспільну думку. На відміну від праць Грушевського, які, як більшість історичних студій, є доволі легко зрозумілими пересічному читачеві, книжка Шевельова, як більшість фахових праць з історичного мовознавства, з огляду на наукову методологію вельми складна і зрозуміла в усіх аспектах лише спеціалістам. Кількість фахових спеціалістів з історії слов’янських мов на заході дуже мала, а більшість з них – це мовознавці-русисти, які дотримуються традиційних імперських поглядів і які, здебільшого, зустріли відкриття Шевельова розгубленим мовчанням. В Україні книга була заборонена, і щойно в 2002 році вийшов у Харкові її переклад українською.
Без тиску широкої громадськості, для якої докази Шевельова є незрозумілими, ця нова концепція дуже помалу виборює собі місце в українській науці, бо доводиться долати опір старої гвардії мовознавців, відданих завченим теоріям. Але долає вона опір невблаганно й одного дня обов’язково стане наріжним каменем нового українського мовознавства.
Теж не без перешкод проникала в інтелектуальний простір України блискуча есеїстика і літературна критика Шевельова, написана під псевдонімом Юрій Шерех. Попри ерудицію і високий інтелектуальний рівень його писань, у 90-х роках процес їхнього поширення і належного визнання в Україні блокував патріарх українських соцреалістів Олесь Гончар, колишній студент Шевельова, який не міг пробачити своєму вчителеві, що той критично оцінював його романи, які під небеса підносила партійна критика. Допіру в 1998 році вийшло в Харкові видання вибраних есеїв Шереха-Шевельова. Про складність процесу повернення його спадщини в Україну можна довідатися, між іншими, з нової книжки Оксани Забужко «Вибране листування на тлі доби».
Надзвичайний вклад Шевельова в українську науку і культуру цікавий ще й тим, що за етнічним походженням Шевельов – не українець. Він – один з дуже цікавої групи українських німців, які в 20-х роках, покинувши російськомовне середовище, стали відданими патріотами української культури. Серед найвідоміших були авангардист Майк Йогансен і поет-неокласик Освальд Бурґгард, відомий під псевдонімом Юрій Клен.
Щиро рекомендую вам дуже цікаві мемуари Шевельова «Я – мене – мені (і довкруги)», з яких можна довідатися, зокрема, як німець за походженням і син царського генерала став відданим патріотом України й одним з найвизначніших наших інтелектуалів ХХ сторіччя.
А великий вплив на формування світогляду молодого Шевельова мав найбільший геній українського театру Лесь Курбас, який у 1926 році переїхав з театром «Березіль» до рідного Шевельову Харкова.