Відкритий вітальний лист громадському діячеві, письменнику, редакторові, митцеві й поету Федорові Павловичу Габелку з нагоди його 99-річчя у далекий австралійський Мельбурн із полтавського містечка Лохвиця

	Ф.П.Габелко (зліва) та О.Панченко, - Мельборн, серпень 2012 року

Любий земляче Федоре, Павлів сине, з козацького роду-племені Габелків!
У недовгому переліку правдивих українських патріотів ХХ-ХХІ-го сторіччя ваша доволі значуща постать щирого й послідовного в усьому Українця з великої літери, який народився на Лубенщині, а у повоєнні роки постійно замешкав в австралійському Мельбурні, як на мене, посідає особливе й подиву гідне місце.
Я вже раніше писав про вас, порівнюючи ваш важкий життєвий шлях та різнобічні досягнення з різними рекордсменами з книги рекордів Гіннеса.
Впевнений, що для багатьох ви є взірцем справжнього патріотизму, працьовитості, послідовності й відданості великій українській національній ідеї. І це точно не є жодним панегіриком чи перебільшенням.
Під сучасну пору, напередодні вашого славного 99-річчя, я зупинюсь лише на тих дослідах, розвідках та здобутках, що стосуються історії релігії та української церкви.
Будучи багаторічним прихильником нашої рідної Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) й популяризатором життя й діяльності її будівничого і Першоієрарха митрополита Василя Липківського, ви відкриваєте очі багатьом з нас, тут сущих, на теренах Великої України, на глибинні процеси становлення багатьох релігій і різних церков світу. І саме в цій площині ви є, зокрема, для мене, справжнім Учителем.
Читаючи ваші численні розвідки про УАПЦ на її будівничого, мені вдалося знайти їм документальні підтвердження, зокрема, в документах і матеріалах Першого Всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ, який відбувся 14-30 жовтня 1921 року, що були видані Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України окремою книгою у 1999 році.

Митрополит В.Липківський

Ваші дослідження, спомини та рефлексії часто стосуються складних проблем залучення православної спільноти до

	Меморіальна дошка В.Липківському у Лохвиці, встановлена О.Панченком

процесу українського національного творення, який в очах того ж таки митрополита Липківського та майже всіх його послідовників – мучеників за Віру – був процесом відродження та пробудження приспаної й поневоленої української нації.
Думається, що ваше зацікавлення історією нашої Рідної Церкви було не випадковим, оскільки на початку 1920-х років, коли ви 1 березня 1918 року вперше побачили світ Божий у Північному Казахстані, у Лубенському повіті, на батьківщині ваших предків, уже діяли осередки відновленої УАП Церкви, які очолювали члени ВПЦР – голова Центральної Ради АП першої української парафії М. Стрілець, студент О. Брижаха та робітник Т. Кочерга. Поряд з Лубенщиною, у Лохвицькому повіті, головою округової церковної Ради УАПЦ був знаменитий священик-патріот Мусій Демидович Хоць, який народився у селянській родині, згодом закінчив пастирські курси УАПЦ, пізніше, на Другому Всеукраїнському православному церковному соборі у жовтні 1927 року, виступив на підтримку митрополита Василя Липківського. Як ви багато разів наголошували у своїй працях та листах до мене: майже всіх ієрархів УАПЦ було страчено. Отець Мусій Хоць був заарештований 1 жовтня 1929 року та засуджений судовою трійкою при Колегії ГПУ УРСР 19 лютого 1930 року за ст. 54-10 КК УРСР до 10 років позбавлення волі, згодом президією ЦВК СРСР 25.03.1936 року термін його ув’язнення було зменшено до 8 років. Але це лише поодинокі, але такі вимовні фрагменти з історії осередків УАПЦ, які діяли на наших з вами родинних теренах.
Знову ж таки, під вашим впливом я подав у своїй книзі «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія» ґрунтовний нарис протопресвітера Ананія Теодоровича «Українська Автокефальна Православна Церква в Австралії і Новій Зеландії» та оприлюднив біографічну інформацію ієрархів УПЦА (УАПЦ), включно з ширшим життєписом митрополита Василя Липківського.
Я дізнався, що ви малою дитиною разом з батьками пережили спочатку перший голод у Казахстані у 1919-1922 роках, який був також, як і український голод 1921 року, надзвичайно страшним. Якщо у 1930-х роках за різними оцінками загинуло від 1,5 до 2 мільйонів осіб (а це понад 40 відсотків від усього населення, що населяли етнічні казахські території під Московщиною!), то перший голод забрав близько одного мільйона осіб. Таким чином, протягом 10-15 років совєцької влади казахи втратили близько половини населення, здебільшого – зі середовища кочових казахів. Тож кожен казах, як і, власне, й кожен українець, просто зобов’язаний знати, пам’ятати про ці трагедії своїх народів, що потерпіли від кривд большевицького режиму.
Голод у Казахстані 1932-1933 років, як і в Україні, також супроводжувався масовою загибеллю сільського населення, переважну більшість якого там становили етнічні казахи-кочівники. За даними історика Таласа Омарбекова, який ще за совєцьких часів одним з перших отримав доступ до архівних документів 1930-х років, в результаті Голоду загинуло 2,3 мільйона казахів, 1 мільйон 30 тисяч осіб відкочували в роки голоду за межі цієї республіки, з них 616 тисяч – безповоротно.
За даними українських істориків, у 1930 році в Україні було понад 4000 масових протестних виступів, а у голодному 1932 році зафіксовано понад 1000 актів збройного спротиву режиму, тоді ж з колгоспів в Україні вийшли 41200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель. У 1929-1931 роках у Казахстані мали місце понад 380 селянських бунтів і повстань, що охопили майже 80 тисяч людей. Верховна Рада України вже визнала Голодомор геноцидом проти українського народу й активно вимагає його міжнародного визнання, Казахстан же у цьому напрямку не зробив жодних кроків, але вчені та громадські діячі в цій тоталітарній країні все ж визначають цей голод також як «геноцид проти казахів».
Федоре Павловичу, згадайте, як у 1993 році, коли ви брали участь у відкритті Меморіалу на Кургані скорботи, поблизу Лубен, то у вашій пам’яті, немовби самі по собі, відтворилися жахливі епізоди українського Голодомору в місцевостях північної Полтавщини: «…Коли почався голод, батько ловив рибу і так рятував нас, і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходяться дві річки, Сула і Удай, хоч це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас, і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, там була лише вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте, я ще міг трохи риби від батька

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)

отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а наступного дня до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що були випадки канібалізму. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він – інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона зі сином задушили його, порізали на шматки, засолили його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. А от хлібозаготівля відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Давали картку, казали, піди віддай Дмитрові Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка, поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод».
Ви, як ніхто інший, постійно наголошуєте, що страшний Голодомор над тубільним українським народом здійснювали інородці та спеціальні большевицькі агенти з Кремля, яких скерували до України спершу 25 тисяч осіб, потім ще 50 тисяч, а на закінчення геноциду – аж цілих 100 тисяч на чолі з відвертими україножерами Станіславом Косіором, Павлом Постишевим та Лейзером Кагановичом. Переважна більшість цієї московської орди большевицьких вурдалаків тоді, у 1930-х роках, так і не повернулась до своєї Московщини. Вони разом зі своїми сім’ями та родичами, яких налічувалось понад мільйон (!)? осіли в українських установах, обіймаючи високі посади в ЦеКа, уряді, обкомах та райкомах так званої УРСР. Їхні діти та внуки згодом здобули належну освіту й натепер є «п’ятою колоною» в уже незалежній Україні, це якраз вони продовжують у той чи інший спосіб антиукраїнську політику своїх большевицьких «предків».
А ще я добре пригадую тривалу розмову у вашому помешканні в Мельбурні, прямо посеред книгозбірні, та шанобливо зберігаю у себе подарований тоді вами невеликий кольоровий портрет праведного митрополита Василя Липківського. Хоча вже на час тієї нашої розмови у 2012 році мною ще за часів режиму Януковича (!) у місті Лохвиці, де у 1920-х роках побував Першоієрарх УАПЦ, було встановлено скромну меморіальну таблицю з Його направду пророчим висловлюванням: «…Коли ти не станеш об’єднано в обороні Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі». Як бачимо, наше свідоме чи несвідоме ігнорування цієї настанови великого митрополита заледве не призвело до повної окупації України внаслідок московсько-путінської агресії у 2014-2017 роках.
Якраз серед книг у вашій хаті я вперше у своєму житті побачив копію з науково-популярної студії незабутнього українського генія Івана Яковича Франка, які він написав, коли до його творчих рук дослідника історії релігії потрапили тогочасні найсвіжіші праці німецьких археологів про відкриття у Вавилоні, Сирії, Палестині та Єгипті. Згодом від вас я дізнався, що в першодруку ця праця І. Франка вийшла ще далекого 1905 року в львівському часопису «Новий громадський голос» під наголовком «Поема про сотворення світу», а вже наступного року з’явилась окремою книжкою. Згодом з вашого ж подання я отримав собі у подарунок новітнє видання цієї книги, яку донедавна вважали за непримітну брошуру, – «Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки», що колись настільки шокувала деяких клерикалів, що цю книжечку просто знищили. До речі, мене тоді дуже здивувало, що в Канаді ця книжечка Івана Франка вийшла коштом простого українського робітника-чорнороба Івана Ковалюка, на видання якої він пожертвував весь свій злиденний заробіток, що був величезною, як для нього, сумою – 1200 доларів.
Мені пригадується, як довго й настирливо ви шукали за перекладом «Старого Заповіту» українською мовою, що його здійснив з давньоєврейської у 1962 році митрополит Вінніпезький Іларіон (Іван Огієнко), щоби подати його для ознайомлення якнайширшим колам української суспільності. Відомо, що у XIX ст. відновилися спроби перекласти Святе Письмо українською мовою, розпочаті Маркіяном Шашкевичем у Галичині 1842 р. (Євангеліє Івана і Матея 1-5) і Пилипом Морачевським у Східній Україні (4 Євангелія і Діяння) 1862. Оскільки Синод московської православної Церкви відхилив це Євангеліє і, взагалі, був проти друку україномовного Святого Письма, наступні переклади з’явилися поза межами Московщини: 1869 року у Львові 5 Мойсеєвих книг у перекладі Пантелеймона Куліша, 1871 року – у Відні Новий Заповіт (праця П. Куліша та Івана Пулюя) й, зрештою, 1903 року, у Відні, Біблія у перекладі П. Куліша, І. Пулюя та Івана Нечуя-Левицького побачила світ накладом «Бритійського Біблійного товариства». Проте, второканонічні книги Старого Заповіту так і не увійшли до неї. Перекладом же Старого Заповіту з грекомовного тексту митрополита Іларіона
(Івана Огієнка) від 1962 року дотепер користується більшість українських православних церков.
Ви, пане Федоре, мабуть, одинокий, що добре усвідомлювали, що це був чи не перший досконалий переклад нашою мовою однієї з двох частин Біблії, що в її основі лежить

	Іван Франко. Сотворення світу
	Перевиданий Старий Завіт у перекладі П.Куліша та І.Пулюя

«Танах» та поділяється на книги Закону (Тора), Пророків (Невіім) та Писання (Кетувім), які, своєю чергою, поділяються на історичні, поетичні та повчальні твори. Бачте, до цього книги Старого Заповіту було написано у період із XIII до I ст. до н. е. давньоєврейською

Обкладинка книги П.П.Плюйка (Поля Половецького), упорядник та автор передмови - О.Панченко

мовою, за винятком деяких частин книги пророка Даниїла та книги Ездри, які було написано арамейською мовою. У період із III ст. до н. е. до I ст. н. е. Старий Заповіт було перекладено давньогрецькою мовою. Переклад був прийнятий першими християнами та зіграв важливу роль у становленні християнського канону Старого Заповіту. Пам’ятаю, як я тоді оперативно надіслав вам той текст української мовою, бо також був переконаний, що досі текст книг Старого Заповіту дійшов до нашого часу у вигляді багатьох давніх та середньовічних манускриптів, здебільшого, давньоєврейською, арамейською, латинською, старослов’янською та іншими мовами. І результат вашої наполегливої праці не забарився: дуже швидко у редагованому вами журналі «Прозріння» у ч. ч.71-72 було проведено професійний аналіз та надруковано окремі відгуки щодо різночитання певних текстів зі святого письма Старого Завіту, зокрема, щодо вияснення достеменності походження деяких міфологічних догм тощо.
До цього слід додати, що на українських етнічних землях це святе Письмо рідною мовою було заборонено як большевицькою владою узурпаторів, так і московською КДБ-церквою, попи якої ніколи не визнавали і досі не визнають українську мову як богослужбову, і вимагають читання у церквах церковнослов’янською мовою з московською вимовою.
Я вже тоді у своїх дискусіях з вами зауважував, що подібні проблеми релігії, церкви та становлення УАПЦ певною мірою порушував у своїх працях інший наш з вами земляк – український поет, письменник та діяч діаспори Полікарп Порфирович Плюйко, що народився 3 березня 1903 року, у селі Білогорілка, Лохвицького повіту, який писав під літературним псевдонім «Поль Половецький». Його головними творами стали праця-роздум на соціально-політичні та релігійні теми «Проти течії», лірика-сатира «Над безоднею» та повість «Ґеєнна огненна», які мені вдалося перевидати в Україні в одній збірці під назвою «Трагедія поневоленого народу». На жаль, мені до цього часу ще поки що не вдалося знайти ненадруковані твори П. П. Плюйка (Поля Половецького) «Записки кріґсфербрехера», «Намісники Христа та їхні діяння».
Федоре Павловичу, мені, як особі, яка нагороджена двома орденами предстоятелем УПЦ КП за відродження духовності в Україні та зміщення української помісної церкви, дуже імпонує, що у своїх дописах до різних видань та у своїх редакторських статтях у журналі «Прозріння» ви особливої уваги надаєте розбудові та зміцненню Української Православної Церкви Київського Патріархату, діяльності Патріарха Філарета та викриваєте імперську сутність московських КҐБ-попів, з дозволу і під «священним» патронатом яких відбувається жахлива агресія Московщини проти України в Криму та на Донбасі. Але це також тема окремої розмови.
 «…Поряд із протистоянням московсько-путінській агресії та якнайшвидшим поверненням до складу України всіх донбаських теренів та Криму, на рівні з тотальною декомунізацією суспільного життя має відбуватись активне політичне просування та беззаперечне впровадження української мови, української ментальності, історії та культури в усі, без винятку, сфери життя суспільства, не кажучи вже про діяльність державних органів та посадових осіб.
Українізація має стати основною складовою державної політики в Україні…» – ось ще що дуже турбує вас, пане Габелко, у далекій Австралії, однак цього поки що, на превеликий жаль, не розуміють наші владці найвищого рівня, які, в переважній більшості, є манкуртами, космополітами та безбатченками. Безпечним для правдивих патріотів України є те, що коли всі українці перестануть спілкуватися мовою «старшого» брата, ходити до московської КҐБцеркви, зрештою, – слухати чи наспівувати примітивні шлягери на «общєпанятном» чи послуговуватись московсько-російською мовою в родинах, дитсадках, школах, вузах та побуті, тільки тоді не буде жодних формальних причин для великодержавних шовіністів та каґебістів на кшталт Путіна, Гундяєва або Шойґу, їхніх лакуз-пропагандистів Соловйова, Кісєльова чи Дугіна, аби зухвало втручатись у справи незалежної України, щоб «захищати» так званий «русскій мір», боронити «істінноє православіє» чи створювати міфічні моделі «Третього Риму» з центром у Москві.
Вельмишановний земляче Федоре Павловичу, вам 1 березня 2017 (літописного 7524-го) року виповнюється лише якихось 99 років. Ваш розум, серце і прагнення вщент наповнені любов’ю до України. А попереду ж у вас, мабуть, ще чималенько нереалізованих творчих планів та державницьких мрій!
Тож, дай Боже, вам, шановний пане Габелко, ще довгих років та сповнення всіх ваших надій на кращу долю українців у всьому світі сущих. Переконаний, що все у вас вийде, бо ж оптимізму й наснаги вам точно не позичати!
Так тримати, шановний мій Земляче Федоре Павловичу! Й надалі показуйте нам, українцям та українкам, добрий і послідовний приклад інформування про дохристиянські вірування наших предків та вивчення й популяризацію історичних засад київської християнської традиції у площині творення національної церкви, контексті нинішніх українських реалій та у царині теології національного визволення.
Тисну вашу мужню правицю,