В українській пісенній культурі відчувається нестача сучасних військових пісень. У середині 1990-х років я проходив військову строкову службу вже в українській армії. Пригадую, що товариші по службі під гітару співали військові пісні, але це були пісні виключно радянські, російською мовою, в загальному, про військову службу і про Афганістан. Мене це не тільки обурювало, але й дивувало, адже український народ – дуже співучий, має безліч історичних військових пісень – козацьких, стрілецьких, повстанських, а сучасних нема. Та виявляється, що це зовсім не так. Українські військові пісні пишуть, і їх є достатньо, проте, на жаль, їх не часто подають у теле- і радіоефір, виконують, здебільшого, на святкових концертах, тому ці пісні ще маловідомі.
В Україні багато талановитих поетів та композиторів, котрі в час критичних моментів у нашій державі не стоять осторонь болючих питань і висловлюють свою точку зору характерним для них способом – словом і музикою. А серед них – Заслужений артист України, провідний майстер сцени Академічного ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України, композитор Олександр Бурміцький, з котрим я зустрівся і мав розмову.
Пан Олександр писав музику до військових пісень у мирний час. Пише її і в час російсько-української війни. Через свою творчість композитор висловлює підтримку, пошану та безмежну вдячність воїнам, котрі ціною власного життя борються за мирне небо над Україною. До речі, нещодавно Олександрові Бурміцькому виповнилося 55 років, з чим його вітаємо.
– Пане Олександре, ваша родина мала стосунок до музики?
– Професійно музикою ніхто не займався. Мама була солісткою самодіяльного вокального ансамблю на заводі «Ватра». Батько – токар, але він і його брати грали на
баяні. Вдома мама часто співала під супровід батькового баяна, коли збирались друзі, рідні. Так що музику і баян я люблю з дитинства. Мама вважає, що першим моїм досягненням, після якого стало зрозуміло, що музика стане справою життя, було відтворення на баяні складної мелодії в східному стилі після перегляду фільму в кінотеатрі. Тоді мені було 5 років.
– А що було далі? Вас віддали в музичну школу?
– Після наполегливих дитячих прохань мама привела мене на вступні іспити в дитячу музичну школу. Та виявилось, що в такому юному (5 років) віці в школу не приймають. Та й, взагалі, навчатись гри на баяні можна, починаючи 3 третього класу загальноосвітньої школи, тому що цей інструмент потребує певної фізичної сили. Але ця невдала спроба вступити в музичну школу не зупинила ні мене, ні маму, і ось у моєму житті з’явився перший учитель – чудовий баяніст, енергійний і життєрадісний Олег Прокопович Шевченко, який викладав у музичній студії будинку культури «Будівельник», що поруч з будинком, де ми тоді мешкали.
Як тоді виявилось, я швидко засвоював музичну грамоту і вже грав невеликі дитячі п’єски. Щоправда, виглядало це трохи незвично.
Баян, через його велику вагу, тримати на колінах я не міг. Тож, я стояв у повний зріст, а баян був на стільці переді мною і я, не маючи можливості навіть заглянути на клавіатуру, грав. Та вже в той час тривали активні пошуки маленького баяна, які, зрештою, завершились придбанням гарного зеленого перламутрового баяна «Донбас», де зверху маленькими буквами було написано «Горлівська фабрика музичних інструментів». Яке то було щастя! Але й було розчарування, бо коли баян брав у руки мій викладач, то пальці у нього бігали швидко і баян звучав впевнено і красиво, а у мене і пальці були ще малі, і звук був чомусь не такий.
Уже тоді відбувся мій перший ефір на телебаченні. Приїхала знімальна група львівського телебачення робити репортаж про будинок культури «Будівельник» і, звичайно, не оминули юного музиканта, який грав на баяні (цей інструмент я вже міг тримати на колінах), а самого баяніста майже не видно. Ще й так сталось, що сусіди бачили цю передачу, тож я став місцевою знаменитістю.
Коли я пішов у перший клас загальноосвітньої школи, мама зробила другу спробу віддати мене на навчання в музичну школу. Там знову пручалися, але я вже прийшов на прослуховування з готовою програмою за перший клас музичної школи. Список з 16-ти п’єс, які я виконував, вплинув на комісію. Директор школи ще зробив спробу вмовити мене вчитись грати на такому інструменті, який підходив би до мого віку, але я категорично відмовився і ... мене прийняли. Так почалося моє навчання в класі педагога-баяніста Нелі Олександрівни Россохи.
Якщо з грою на інструменті у мене все було добре і я йшов попереду шкільної програми, то з теоретичними дисциплінами було складніше. На уроках музичної літератури я не встигав конспектувати, оскільки був молодшим за своїх однокласників. На сольфеджіо мені було не цікаво, я не розумів, чому замість того, щоб займатись музикою, викладач сумним монотонним голосом щось розповідав і писав якісь незрозумілі для мене формули на дошці. Це лише трохи пізніше я зрозумів, як важливо знати сольфеджіо для музиканта, а ще те, як важливо навчатись у талановитого педагога, який би зумів прищепити любов і цікавість учня до свого предмета. Та навіть на уроках сольфеджіо знаходились цікаві та іноді смішні випадки. Викладач довго не міг зрозуміти, як при таких посередніх теоретичних знаннях я пишу музичні диктанти без жодної помилки, а «впіймав» він мене на тому, що я відвертаюсь від нього під час диктанту, кладу руку собі на живіт, так ніби на клавіатуру баяна, і рухаю пальцями, наче граю. А вся моя «хитрість» була в тому, що я добре грав на слух. Почувши мелодію диктанту, я уявляв, як би я її відтворив на баяні, і тоді вже самі пальці «диктували» назви нот, які я записував у зошит.
Перед вступними іспитами в музичне училище мені дуже допоміг з теорією музики та сольфеджіо викладач по класу гобоя Семен Юхимович Красніков. Він за півтора місяця пояснив все те, чого мене не змогли навчити в музичній школі за 5 років. Поспілкувавшись зі мною, він зрозумів, що більшість з того, що потрібно знати, я вже знаю, точніше сказати, граю, тільки залишилось практику поєднати з теорією. Тобто, у мене відбулось пізнання теорії через практику. А його «оригінальна» методика навчання без інструмента (у нього в квартирі інструмента не було), коли він щось насвистував, вистукував пальцями, вмикав старенькі платівки з вправами на старенькому програвачі дала такий результат, що з теоретичними дисциплінами під час вступу, а потім і навчання в музучилищі у мене не було жодних проблем.
– Чи була можливість під час навчання в училищі виступати на концертах, конкурсах, грати в музичних колективах?
– Безперечно. Але було ще й таке, що в тому підлітковому віці, коли потрібно поступати в музучилище, я передумав бути музикантом. У мене, як і буває в такому віці, з’явились інші захоплення. Два роки займався з друзями у військово-патріотичному клубі. Влітку ми жили в наметовому таборі, неодноразово бували на військовому летовищі, спілкувалися з льотчиками, сиділи за штурвалами справжніх бойових літаків, їздили на різноманітні екскурсії, регулярно стріляли в тирі з різних видів стрілецької зброї.
А тут – знову музика. Тому, коли мама таки мене вмовила подати заяву на вступ у музучилище, моя умова була такою, що я вступаю (щоб довести, що я можу це зробити) й одразу ж забираю документи з училища.
Та коли почалось навчання, я був настільки вражений різницею між музичною школою та училищем, що я в же й не згадував про свої наміри забрати документи. Там усе було професійно. Але найбільше мене вразило ставлення до занять самих студентів. Воно виглядало по-дорослому. Гра в оркестрі, виступи сольно і з оркестром, дуети, тріо, ансамблі, акомпанемент вокалістам та інструменталістам, конкурси – все це було невід’ємною частиною навчального процесу і такої необхідної практики. Все це було у великій кількості, а ще – успішний виступ на республіканському конкурсі баяністів у київській консерваторії. Мені дуже поталанило з викладачами. Олександра Горбачова й Омелян Кміть ділились зі мною своїми знаннями і досвідом, за що я їм дуже вдячний.
А ще була гра з чудовими музикантами та колегами по навчанню у різних колективах на танцях, весіллях, ресторанах. Це була вже інша музика, ніж та, якої нас навчали педагоги в училищі. Це була її величність Естрада. Захоплення естрадою спонукало до освоєння зовсім інших прийомів гри, освоєння нових музичних стилів та інструментів (гітара, бас-гітара, синтезатор). Це були пошуки платівок, касет із записами найвідоміших рок-музикантів, переписування нот, пошуки різних посібників з джазу та шкіл гри на інструментах, знайомство з цікавими музикантами. Це захоплення згодом переросло в справу життя.
Тоді в тернопільському педагогічному інституті був найкращий естрадний колектив міста ВІА «Молодість», яким керував відомий музикант, композитор, нині – Заслужений діяч мистецтв України Микола Шамлі. Музиканти і вокалісти в колективі були або професійні (запрошені на роботу в інститут), або дуже талановиті студенти.
Я був присутнім на одній з репетицій колективу, і мені запропонували приєднатись до них – їм потрібен був клавішник. Якраз цього року в інституті відкрилась музична спеціальність, і я роблю свій вибір на користь естради, вступаю в інститут і граю у ВІА «Молодість». Були гастролі, конкурси, тривала співпраця з композитором Людмилою Лядовою, з тоді ще молодим Олександром Сєровим.
Незабутнім був виступ у 1981 році на всесоюзному конкурсі «Кримські зорі» в Ялті. Серед конкурсантів були молоді Іво Бобул, Микола Мозговий, Віктор Шпортько, гурт «Медобори», «Жива вода» та інші талановиті музиканти СРСР. Були цікаві часи, жодних фонограм, усе наживо. А ще голова журі Софія Ротару забезпечила озвучення конкурсу своїм новим обладнанням Dynacord, що було в ті часи неймовірною розкішшю, і я свій скромний інструмент підключив до апаратури, про яку міг тоді тільки мріяти. Ось у такій атмосфері неймовірних юнацьких емоцій, цікавих зустрічей і подій я почав писати музику до пісень, які виконував мій рідний колектив.
– Тобто, саме тоді ви почали писати музику?
 | |
Студенти О. Бурміцького з НАКККіМ
на заняттях у студії звукозапису
«Зранку до ночі» з відомим звукорежисером
Володимиром Григоровичем | |
– Я і раніше придумував обробки народних пісень для баяна, імпровізації на відомі теми, але ноти не записував, тримав у голові, про що тепер шкодую. А ще в дитячі роки придумував якісь п’єски, але не вважав це за щось особливе, бо думав, що так можуть робити всі.
Вже в інституті Микола Шамлі, відчувши, що у мене є й власні твори, запропонував показати їх колективу. Всім сподобалось, і солісти почали вибирати собі пісні, але щоб пісня зазвучала, потрібне аранжування. Ось так мені довелось учитись на своїх піснях писати аранжування для естрадного колективу. Це була для мене нова справа, в ансамблі, крім ритм-групи, були духові інструменти і струнна група. Так я почав освоювати ще одну музичну спеціальність – аранжування. Тоді я писав на слова відомих поетів Володимира Вихруща, Расула Гамзатова та інших, поезію яких знаходив у книжках. Згодом з’явились поети, які пропонували свої вірші для написання музики.
– А чим ви займалися після закінчення інституту?
– Після інституту я знову опинився в педінституті, але не одразу. Спочатку мене запросили керувати естрадним колективом у Тернопільський міський палац культури «Березіль» ім. Леся Курбаса. Колектив зібрався досить потужний, молоді хлопці, більшість з них тоді були студентами музичного училища. Ми багато виступали, музиканти приносили свої дуже цікаві пісні, записали музику для вистави театральної студії палацу «Березіль». Зробити запис було непростою справою у ті часи, адже не мали ні комп’ютерів, ні спеціального обладнання. Все грали наживо і записували на звичайний магнітофон.
У цей же час у ВІА «Молодість» відбулись зміни, і колективу потрібен був керівник. Керівництво інституту запропонувало мені очолити рідний колектив. Звичайно, мені захотілось знову потрапити в рідні стіни, а тут ще й Віктор Павлік запросив моїх музикантів з «Березіля» працювати у філармонії в гурті «Анна-Марія».
У цей час була студенткою педінституту і солісткою ВІА «Молодість» Оксана Пекун, нині – народна артистка України і популярна телеведуча. Це був період, коли я написав багато пісень для Оксани та для інших солістів колективу. Почалась плідна співпраця з поетами. Багато пісень написали з відомою нині поетесою і журналістом Оленою Лайко, яка тоді навчалась на філологічному факультеті педінституту, а також з тернопільським поетом Миколою Супінкою.
Також це був час, коли у музикантів стрімко мінялося технічне обладнання, з’явились перші клавішні інструменти, так звані робочі станції, на яких можна було програмувати музичні партії, значно розширити тембральну палітру аранжувань.
– Цікаво, як ви познайомились з майбутньою дружиною, котра теж є музикантом. Чи це якось позначилось на вашій творчості?
– Насправді ми знали один про одного давно. Жили майже в одному дворі, навчались в одному музучилищі, правда, на різних відділах і курсах, але ж... Та ближче нас
| |  |
| | Прем’єра однієї з пісень О. Бурміцького
у виконанні Академічного ансамблю пісні і танцю
Державної прикордонної служби України |
познайомила, знову ж таки, пісня. У 1986 році я запропонував Людмилі виконати зі своїм колективом дві пісні на моєму творчому вечорі. Тоді вона була керівником вокального ансамблю, зробила чудове аранжування моїх пісень для свого колективу, таке чудове, що я й не одразу впізнав свою пісню. Але ж ви знаєте, що молодій красивій керівничці можна пробачити все. Отак і одружились.
– Мабуть, подружнє життя і народження дітей спонукало вас взятися за створення дитячих пісень?
– Подружнє життя внесло багато коректив у життя, але, на щастя, Людмила теж творча особистість, до того ж, вона – чудовий педагог, викладач вокалу, співачка, на сьогоднішній день є заслуженим діячем мистецтв України. А тоді тільки починалась її педагогічна діяльність, і починалась вона з нашого старшого сина Андрія. Хоча дивного в цьому нічого нема, Андрій народився в творчій сім’ї, значну частину свого дитинства провів разом з батьками на репетиціях, концертах, конкурсах. У нього дуже добрі музичні і вокальні дані, отож, природно, що він співав дитячі пісні, знав весь репертуар моїх дорослих виконавців з ВІА «Молодість». А ще у мене з’явилась нова співачка, яку привів мій добрий друг, тележурналіст Анатолій Крохмальний. Це нині дуже відома учасниця «Ікс-фактора», ведуча шоу «Танці з зірками» Ірина Борисюк. Тоді їй було, здається, 13 років. Виглядала вона на всі 16, дуже красива, з цікавим тембром голосу, але для дорослого формату ВІА «Молодість» звичайно ж, не підходила. Тому вона поки що просто займалась у Людмили вокалом, а я почав формувати їй репертуар для участі в конкурсах. А це означало, що на дитячі конкурси будемо брати Андрія, бо не буде з ким його залишити вдома. Тож, щоб він не був тільки глядачем, вирішили, що Андрій (тоді йому було 4 роки) теж може бути конкурсантом. Так я й почав писати дитячі пісні для Ірини і Андрія. Потім на цих конкурсах до нас підходили батьки інших конкурсантів, просили пісні для своїх дітей, хотіли займатись вокалом у Людмили. Тоді у мене виникла ідея створити продюсерський центр. Я назвав його «Студія М», літера «М» походила від назви колективу «Молодість», на базі якого ми проводили репетиції, брали участь у концертах ансамблю як підготовча студія. Спочатку були студійцями, а потім у дорослий склад ВІА «Молодість» перейшли Ірина Борисюк, а також нині народна артистка України Наталія Бучинська.
– Знаю, що ви також працювали в театрі?
 | |
Разом зі скрипковим шоу-дуетом «Мюзік Бомб»
на Першому національному каналі телебачення | |
– Якраз на одному дитячому конкурсі був присутній директор Тернопільського обласного театру актора і ляльки (зараз – Академічний театр актора і ляльки). Він тоді шукав композитора для свого театру, запропонував співпрацю. У мене вже був деякий досвід у цій сфері у вищезгаданому палаці «Березіль». На той час я активно працював з моїм ВІА «Молодість», «Студія М» забирала досить часу, тому я не одразу погодився. Та, відвідавши репетицію і познайомившись з колективом театру, зрозумів, що це – близькі мені по духу творчі люди, і так почалась наша співпраця, яка триває дотепер. Уже написано музику до більше, ніж 30 спектаклів. Першою була вистава «Казка про Ксеню і дванадцять місяців» за п’єсою Богдана Лепкого. Тоді цей спектакль був удостоєний Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана та Левка Лепких.
Потім були інші вистави в театрах Тернополя і Києва, співпраця з відомими режисерами, акторами, балетмейстерами. Згадується дуже складний, насичений музичними номерами, спектакль режисера, народного артиста України Павла Загребельного «Маруся Богуславка» за п’єсою Михайла Старицького. Дійові особи п’єси – українці, поляки, турки, євреї. Протягом спектаклю вони співають і танцюють. Відповідно, музика мала відображати не тільки характер персонажа, але й його національні особливості. Хори, ансамблі, сольні та масові хореографічні номери, все це виконувалось наживо оркестром і акторами.
Пригадую, як режисер попросив написати кілька вокальних номерів, які б доповнили емоційну складову певних мізансцен. Мелодія і слова повинні були нагадувати українські народні пісні. І тут знову у пригоді стала моя співавторка Олена Лайко, яка написала чудові слова. Пісня «З далекого краю» потім отримала вже своє самостійне життя поза межами спектаклю.
– Чи брали участь у фестивалі «Червона рута»?
– Так, у 1991 році ми з Оксаною Пекун і групою підтримки поїхали у Запоріжжя, де проходив конкурс «Червона рута». Зустріло конкурсантів місцеве партійне керівництво не дуже привітно. Спочатку закрили палац культури, де мав проходити конкурс, нібито, щось з пожежною безпекою не так. Не хотілось їм цього фестивалю, але організаторам вдалось владнати всі питання, і конкурс розпочався, але зі значною затримкою. Тож, Оксані Пекун довелось виступати близько першої години ночі, але журі не витримало таких навантажень і відклало виступ на ранок наступного дня. Таким чином Оксана виступала першим номером зранку наступного дня. Коли оголосили її виступ, то за суддівським столом сидів один член журі (решта ще не встигли підійти) і той, напевно, ще не зовсім прокинувся. Так що з «технічних причин» виступ залишився непоміченим. Тому ми замість лауреатства привезли звання Дипломанта конкурсу, хоча розраховували на більше. Після закінчення конкурсу до мене зателефонували організатори і попросили дозволу включити мою пісню «Сповідь» (слова Миколи Супінки) у виконанні Оксани в диск найкращих пісень конкурсу «Червона рута-1991». Трохи із запізненням, але все ж оцінили Оксанине виконання.
Згодом були інші конкурси і перемоги. Оксана Пекун багато виступала з ВІА «Молодість», брала участь у всіх значущих конкурсах і фестивалях. Після виступу на фестивалі «Пісенний вернісаж» моя пісня «Кав’ярня кохання» (слова Олени Лайко) принесла Оксані справжню популярність. Про Оксану і про авторів пісні заговорили в програмах радіо, телебачення, з’явились публікації в газетах. А ще й голова журі конкурсу «Романси Славутича» народний артист СРСР Микола Сліченко надзвичайно позитивно відзначив виступ Оксани і сказав, що романс «Не залишай мене» (музика О. Бурміцького, слова О. Лайко) – один із кращих зразків сучасного романсу. Ми відчули увагу й оцінку своєї творчості не тільки в межах рідного міста, і це дало поштовх до нових творчих експериментів, до подальшої плідної роботи.
– Відомо, що ви співпрацювали з неперевершеним композитором і співаком Анатолієм Горчинським. Поділіться спогадами про цю співпрацю.
– Знайомство і спілкування з Анатолієм Горчинським мали дуже велике значення для мене, та й Анатолій Аркадійович цінував нашу дружбу і творчу співпрацю. Перша ж
| |  |
| | Під час зйомок фільму про Олександра Довженка
в смт. Сосниця |
наша спільна робота мала великий успіх. Я зробив аранжування пісні «Росте черешня в мами на городі», яка стала відомою не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Часті зустрічі в студії звукозапису, у мене дома, в Анатолія Аркадійовича вдома, зустрічі на концертах, поїздки та виступи в різних містах України, все це дало можливість ближче пізнати цю просту в спілкуванні, але дуже мудру талановиту людину, адже ми розмовляли не тільки про музику. Він давав мудрі життєві поради, допомагав багатьом талановитим молодим виконавцям. Це справді була дуже відкрита і щедра людина, приємний співрозмовник, артист, який міг утримувати увагу публіки на концерті протягом кількох годин. Саме з його легкої руки почалась наша співпраця з поетом Миколою Луківим. Разом з Миколою Володимировичем ми створили не один десяток пісень, дружимо сім’ями і кожен раз із вдячністю згадуємо Анатолія Аркадійовича.
– Хто ще вам запам’ятався з відомих людей, з котрими мали приємність співпрацювати?
– Мені пощастило співпрацювати з колективами і людьми, імена яких уже викарбувані на сторінках сучасної української пісенної творчості. Це поети: Борис Олійник, Микола Луків, Вадим Крищенко, Михайло Ткач, Степан Галябарда, співаки Раїса Кириченко, Віталій і Світлана Білоножки, Алла Кудлай, Іван Попович, Фемій Мустафаєв, Марія Ясіновська, Леонід Сандуленко, квартет «Гетьман», Національний академічний оркестр народних інструментів України, академічний ансамбль пісні і танцю Національної гвардії України, академічний ансамбль Державної прикордонної служби України, скрипковий шоу-дует «Music bomb» та інші молоді талановиті автори, виконавці та колективи. Також чимало творів написано з Василем Іваницьким, Ігорем Лазаревським, Зоєю Кучерявою, Оленою Лайко, Георгієм Петруком-Попиком, Володимиром Мельниковим, Миколою Супінкою, Олегом Германом.
– Що вас спонукало переїхати до Києва?
 | |
Юний баяніст О. Бурміцький з легендою
баянної музики маестро
Володимиром Бесфамільновим | |
– Мене запросив на роботу в ансамбль пісні і танцю внутрішніх військ МВС України (нині Академічний ансамбль пісні і танцю Національної гвардії України) полковник Мар’ян Гаденко (нині – генерал, народний артист України) разом з моєю дружиною Людмилою і солісткою «Студії М» Наталією Бучинською. Мар’ян Ілліч тоді тільки обійняв посаду заступника командувача внутрішніх військ України, й одним з підрозділів, за які він відповідав, був ансамбль. Мар’ян Гаденко хотів бачити цей колектив більш сучасним, який би відійшов від радянських стереотипів військової музики. Для цього йому потрібні були нові творчі сили з креативним підходом до сучасної української пісні. Він добре орієнтувався в ситуації на українській естраді, оскільки сам був організатором пісенного конкурсу «Доля» в м. Чернівці. На той час наша команда, якщо так можна сказати, виконавиця (Н. Бучинська), композитор-аранжувальник (О. Бурміцький), педагог-співачка (Л. Бурміцька) відповідали всім творчим задумам і планам М. Гаденка. Були забезпечені певні необхідні умови для переїзду сім’ї, і в 1998 році я з дружиною і дітьми переїхали у Київ.
Так розпочалась нова сторінка цієї неймовірно цікавої Книги Життя. За роки роботи в ансамблі створено багато пісень для військових. А ви знаєте, що найкращі слова до військових пісень пишуть кадрові офіцери? Це не така проста справа, як здається. Щоб пісня сприймалась і полюбилась людям у погонах, у ній повинна оповідатись історія справжнього військового життя з різними деталями і військовими смаколиками, про які цивільна людина нічого не знає. Серед офіцерів є справжні поети, і я вдячний Володимирові Мельникову, Василеві Іваніцькому, Володимирові Кохану, Володимирові Патолі, Миколі Флінті та іншим авторам за співпрацю.
У напруженій роботі непомітно летів час, і приємною звісткою став Указ президента України про присвоєння мені почесного звання «Заслужений артист України». Як сказав тоді начальник Ансамблю внутрішніх військ полковник Василь Гулько, тримаючи в руці диск з моїми піснями: «Подивись, скільки ти зробив для ансамблю. Справа моєї честі, щоб ти отримав звання «Заслужений артист України». І полковник дотримав свого слова.
– Чому ви перейшли працювати в ансамбль прикордонних військ?
– Знову ж таки, все почалося з пісні. Полковник, поет Володимир Мельников, з яким ми писали пісні для ансамблю внутрішніх військ України, показав мені слова на зовсім іншу тематику, а саме, про кордон і прикордонників. Вірш присвячувався конкретній людині, але подібна доля була у багатьох прикордонників. Та й сам текст був дуже життєвим, по-військовому теплим, навіть ліричним. Зачепив він мене саме людяністю, таку пісню можна слухати десь біля багаття, згадувати непрості бойові епізоди життя. Так народилась «Пісня про наш кордон». Володимир Мельников запропонував її ансамблю пісні і танцю Прикордонних військ України (нині Академічний ансамбль пісні і танцю Державної прикордонної служби України). Пісня там, як кажуть, прижилась і стала однією з найулюбленіших пісень прикордонників (потім я її часто чув у офіцерів на ринг-тонах мобільних телефонів).
Минув деякий час, і нас з Володимиром Мельниковим, як авторів, запросили на урочисте зібрання прикордонників, де знову звучала «Пісня про наш кордон», нагородили Подяками за сприяння у справі військово-патріотичного виховання військовослужбовців. Тоді й прозвучала пропозиція від керівництва прикордонних військ працювати в їхньому ансамблі. Відкривались нові можливості, сприяння і підтримка творчих задумів і проектів.
– А ви пробували писати вірші під музику?
– Я можу це робити, деколи пишу і навіть непогано. Але я пишу вірші, коли є гостра необхідність, а це вже не зовсім творчість. Повинно бути нездоланне бажання висловити свої думки у віршах. Так у мене відбувається з музикою. Я працюю, відпочиваю, їду в автомобілі, йду пішки, і музика весь час зі мною, вона в моїй голові, для мене це приємний і звичний стан. Тому мені подобається писати музику на вірші професійних талановитих поетів. Можливо, слово «професійний» не зовсім співзвучне зі словом «поет», але під професійністю я розумію дуже відповідальне ставлення не тільки до правильної ритмізації тексту, але й відповідальності за зміст, за точність фактів, назв, подій, правопис, уміння співпрацювати з композитором, виконавцем, відчуття пісенної мелодики слів, уміння концентрувати в приспіві головну думку мінімальною кількістю мелодійних співочих слів.
– Чи виступаєте зі своїми піснями на сцені?
– Виступаю. Виконую свої пісні сольно і в дуеті зі заслуженим діячем мистецтв України Людмилою Бурміцькою. А ще повертаюсь знову до свого улюбленого амплуа грати живу музику з хорошими музикантами. Молоді музиканти з гурту «Фавер» запросили мене в свій колектив як клавішника й автора композицій для гурту. Ми вже записали кілька треків для дебютного альбому, відзняли музичний кліп, на FM радіостанціях ви можете почути наші композиції. Як для молодої, нещодавно створеної команди це є добрий початок.
– Чи з’явилися у вас нові військові пісні за час російсько-української війни?
– За час подій, що такою страшною хвилею накрила нашу країну, в мене з’явилася ціла низка пісень, які відтворюють той настрій, ту атмосферу, в якій ми всі зараз
| |  |
| | Урок у студії «Будівельник» під час зйомок
Львівського телебачення.
О. Бурміцькому – 5 років |
перебуваємо. Деколи пісні документували реальні події. Пісні про Майдан з’являлись не одразу, вони не йшли поруч з подіями на Майдані, надто рана була свіжою, щоб ось так одразу оспівати ці трагічні і, водночас, героїчні події. Це було трохи згодом, коли затягнулись душевні рани.
Пісні для воїнів АТО писались і пишуться інакше. Я бачу своє завдання, як автора, у тому, щоб підняти бойовий дух наших воїнів, зігріти їх теплом приємних спогадів про своїх рідних і близьких людей, підсилити їхню віру в перемогу і в те, що їх тут чекають. Інакше там не можна. З іншим настроєм там довго не протримаєшся.
Деякі ідеї пісень виникали під час спілкування по телефону з офіцерами, які виконували завдання в зоні АТО. Наприклад, капітан Володимир Патола розповідав, який настрій у воїнів і як складається ситуація. Якраз у той час на їхню територію зайшла добре підготовлена ворожа диверсійна група, так що доводилось спати з автоматом у руці. І ще багато таких деталей, про які в новинах не прочитаєш. Я попросив його написати про це вірш, мені хотілось засобами поезії і музики дати можливість слухачеві побути там, з воїнами, відчути реалії їхнього життя, побуту, молодих мрій і роздумів. Так народилась пісня з дуже мирною назвою «Колискова».
Права – на затворі автомата,
Ліва – на руків’ї штик-ножа.
Ніч, палатка, дощ. Лежать солдати –
Невелика зграя і вожак.
Їхній сон буває неспокійним,
Іноді на серці світлий щем.
Їх чекають синьоокі мрії.
Ніч колише вітром і дощем.
Приспів:
Їм, можливо, скоро вирушати.
Невідомість сіра і чужа.
Права – на затворі автомата,
Ліва – на руків’ї штик-ножа
Зараз тут спокійно, тепло, сухо.
Варта ходить, слухає, не спить.
Опівнічний поїзд ловить вухо.
Прикордонний пес, дерева, мить.
Не розірвуть тишу міномети,
Грізний кулемет поки мовчить,
Спить приймач притишеним куплетом.
Хлопці сплять… Тихіше, не кричи…
Також є пісні, складніші за змістом і музикою. Вони більше розраховані на слухачів, які перебувають на мирній території. Пісні як нагадування мирним мешканцям про те, до чого можуть призвести необачливі рішення керівників держав, наскільки від кожного з нас залежить майбутнє країни, і кожному з нас ці пісні не дають забути про тих людей, які ризикують життям заради миру.
Я дуже дякую моїм співавторам Олександрові Смику, Оксані Шеренговій, Валерієві Мартишку за те, що вони так талановито і неординарно висвітлюють цю тематику.
Ви запитаєте, а як же військові марші. Ну, звичайно, і вони пишуться, допомагають воїнам підтримувати бойовий дух. Ми з Валерієм Мартишком написали чимало пісень про воїнів, про деякі сторінки історії нашої держави, не забували і прекрасну половину людства оспівати. Та є у нас одна пісня, яка «працює» на фронті щодня і в бою, і в час затишшя. Це – «Марш 72-ї бригади».
Марш 72-ї бригади
Ми – народжені війною,
Загартовані в боях.
Ми тримаєм міцно зброю
У натруджених руках.
Ми Савур-могилу брали,
Не шкодуючи життя,
Маріуполь визволяли
За щасливе майбуття.
Приспів:
72-а –Білоцерківська,
Хоробрі хлопці, відважне військо,
72-й бригаді – слава!
Ми захищаємо державу.
72-а – Білоцерківська,
Хоробрі хлопці, відважне військо,
72-а – в боях єдина,
За честь, за волю, за Україну.
Піхотинці і танкісти,
Славній розвідці – хвала,
Влучно б’є сепаратистів
Артилерія гучна.
Назива нас ворог «чорна»,
Бо чорніє він від нас.
Буде наша перемога,
І ми звільнимо Донбас. Марш знають усі воїни бригади, співають у різних життєвих ситуаціях, вважають, що це – гімн їхньої бригади. Це той випадок, коли мине час, можливо, й авторів забудуть, а пісня буде жити. На знак вдячності передали мені з фронту гільзу від РПГ, підписану заступником комбрига.
– А ваші сини пішли слідами батьків?
– І так, і ні. Старший син Андрій закінчив естрадно-циркове училище. Успішно виступав у концертах, перемагав у вокальних конкурсах. Молодший син Володимир – піаніст. Закінчив Київський інститут музики ім. Р. М. Глієра з червоним дипломом. Крім мистецького таланту, обидва виявили неординарні здібності у сфері інформаційних технологій, чим зараз і займаються.
Довідка
Олександр Бурміцький народився 15 вересня 1961 року, у Тернополі. Батьки – робітники, працювали на заводі. Український композитор, аранжувальник, співак, баяніст. Заслужений артист України.
Лауреат: літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького Українського фонду культури, премії імені Андрія Малишка, премії «Смарагдова ліра» Державної прикордонної служби України.
Чимало пісень пана Олександра співають естрадні гранди – народні артисти України Лілія Сандулеса, Алла Кудлай, Фемій Мустафаєв, Олександр Василенко, Віталій Білоножко, Віктор Шпортько, Леонід Сандуленко, квартет «Гетьман», заслужені артисти України Іван Красовський, Ніна Мирвода, Максим Апостолов, Людмила Бурміцька, талановиті виконавці Юрій Ракул, Юлія Антипенко та ін. Співпрацює зі скрипковим дуетом «Music bomb».
Дружина – Людмила Бурміцька, українська співачка, педагог. Заслужена діячка мистецтв України. Солістка Державного академічного ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України.
лист до редактора
версія для друку
