Антін Кущинський

Антін Кущинський, уродженець полтавського міста Лохвиця, який побачив світ 120 років тому, 14 лютого 1897 року, писав у редагованому ним часопису «Українське козацтво», травень-серпень 1983 рік, ч. 2 (69), що «кожний народ має свої звичаї, які виробилися протягом багатьох сторіч і стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим елементом, що об’єднує окремих людей в один народ.

Передавання тих звичаїв з роду в рід, з покоління в покоління творять національну традицію, освячену віками, свою самобутню духовну культуру. Існує повір’я, що той, хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі і ніде не зможе знайти собі притулок, бо він загублений для свого народу. Друге українське повір’я каже, що від тих батьків, котрі не дотримуються звичаїв, народжуються діти, що стають вовкулаками. Вовкулака – це завжди понура, завжди чимось невдоволена особа, яка з людьми не вітається і добрих звичаїв людських не знає і, звичайно, до церкви не ходить. Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається: «Чи ти рано до схід-сонця

	Дошка св.пам. Антонові Кущинському у Лохвиці

Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?» Отже, наш національний геній вважає, що не вчити дітей своїх звичаїв – це такий же великий гріх, як гріх не молитися Богу... А гетьман Іван Мазепа сказав: «Своє забудеш – твій корінь всохне»! Велика своїми просторами Україна, населена людністю, що перебувала в різних історичних, природних, економічних і політичних обставинах. Але прадідівські звичаї та виплекана сторіччями рідна мова, з багатством її різних говірок, були тими своєрідними цінностями, що своєю силою перемагали всі шкідливі впливи-намагання, які працювали і працюють на руйнування єдності та на знищення нашої стародавньої, самобутньої духовної культури…
Українська духовна культура творилася ще за давніх сивих часів дохристиянського періоду, і ті староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших предків, і хоч пізніше набрали християнської символіки, але залишилися назавжди самобутніми. Ми ж і тепер не уявляємо собі Великдень без паски. А це ж хліб святий, що є ознакою добробуту давньохліборобської української нації, нації, що любить працю на землі і тому осілої на своєму власному споконвічному терені… Тоді як у москвинів, народу, що жив з

Антін Кущинський		Кущинська Василина (1917-1993) - дружина пана Антона

випасу худоби, народу кочівного, що шукав поживи своїм стадам, а потім і для себе, на рахунок чужої власності, головним предметом для посвячення є «барашек», то є ягнятко…
Під тяжкою рукою ворога, москвина, замовкли дзвони України. Наша Батьківщина, слізьми й кров’ю полита, не може вільно святкувати Великодні свята. Не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але ми віримо, що той камінь буде скинутий найміцнішою рукою святої Правди і, як Христос Воскрес, так з Його святої волі Воскресне й Україна!
У іншому своєму дописі «Символіка свічки» до видання «Православний українець» ч. 1 за 1981 рік наш земляк наголошував, що «…палаюча свічка – це «символ віри», «що проганяє пітьму невіри та неуцтва», як про це навчав блаженний Августин. У давніші християнські часи новохрещеним християнам давали свічку в руки (тепер кумам) як символ тієї віри, яка повинна була освітити їхній розум та зігріти серця. Як символ віри український народ ставить свічки перед образами та тримає засвічені в руках під час Богослужінь на деякі свята, як от Страсті, Великдень, Різдво, Водохреща, Стрітення. Особливе значення надавалось свічці, що горіла на Стрітення та на Страсті. Запалювання свічок у Страсний четвер – це віковічний звичай Української церкви, що своєю обрядовістю охопив і наше домашнє життя, починаючи від того, що такою свічкою випалюють хрести в хаті. При тому випалюванні промовлялось: «Від духа злого й нечистого, від наговору ворожого й від смерті наглої». Страсну свічку заховували як «матір вогню хатнього» і використовували її в різних випадках як символ охорони від злого».
Антін Кущинський був сином лохвицького православного панотця Андрія Кущинського, правнука Дмитра Кущинського, значкового товариша Війська Запорозького,

	Обкладинки книг А.Кущинського

близького соратника гетьмана Івана Мазепи (це саме він переправив гетьмана після битви під Полтавою на рятівне Правобережжя). Після переїзду родини отця Кущинського до Кременчука, Антін закінчив спочатку Кременчуцьку реальну школу, а згодом – Київську військову школу імені князя Костянтина. Під час Першої світової війни він був начальником команди розвідки, а після третього поранення – начальником навчальної команди 240-го Ваврського полку, пізніше став у чині штабс-капітана московської служби старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-ї пішої дивізії, на базі українізованих частин якої було створено пізніше Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика. Після повернення на Полтавщину в грудні 1917 року Антін Кущинський записався до Кременчуцької «летючої сотні» Вільного козацтва, а згодом став командиром сотні 47-го Кременчуцького полку. У своєму спогаді про ці події А. Кущинський зазначав: «...Кінець грудня 1917 року і початок 1918 року пройшли в організаційних справах формування чот УВК у нашій сотні та пошуку приміщень, де б могли перебувати вартові частини. Козацтво перебувало у своїх приватних домівках чи

Часопис Українське Козацтво, - редактор Антін Кущинський	Емблеми У.В.К.

квартирах...», пізніше в Кременчуці на Полтавщині «...наш військовий комендант... міг урядувати як представник української влади. Сотня УВК виставила свої стійки при урядових будинках, на залізничному вокзалі, на залізному мості через Дніпро, на пароплавній пристані, на банку, до пошти, до будинку місцевої самоуправи...»
У своїх споминах «У «летючій сотні» Українського Вільного козацтва», що були поміщені у Збірнику ч. 10 «За Державність. Матеріали до історії Українського Війська» (Торонто, 1964) наш земляк Антін Кущинський писав, що «...у лави Українського Вільного Козацтва знову зголосився на еміграції в Німеччині 1948 року в таборі ДП у Міттенвальді. Тоді на заклик полковника В. Дітеля та бл. п. проф. Якова Моралевича, які в імені ген. В. Трутенка завітали в наш табір, щоб відновити козацьку організацію, було створено станицю УВК. Станичним отаманом був бл. п. ген. Палій-Неїло, я був його заступником, а станичним писарем обрали бл. п. інж. Ів. Пояшника...»
Особливо, як на мене, прикметним та вимовним є спогад Антона Кущинського під назвою «Присяга 1918 року», який було опубліковано в комбатантській газеті 1-ї УД УНА «Вісті» (ч. 109, 1962 рік), коли перед будинком Української інструкторської школи старшин у Києві на Звіринці частини присягали на Вірність Українській Державі і Його Світлості Ясновельможному панові Гетьману всієї України, верховному вождеві української армії: «...Я всім єством відчував і усвідомлював в ті хвилини, що коли навіть з Богом розмовляємо своєю мовою, то ми справді стаємо вільним народом, незалежним від Росії, робимося синами дійсно вільної України...»
Слід зауважити, що в період першої Української революції 1917-1920 років Кущинський був одним з небагатьох українських достойників, який належав до трьох найбільш характерних військових формацій того часу – Українського Вільного Козацтва, Армії УНР та Війська Гетьмана П. Скоропадського. В еміграції ж Антін Кущинський навчався в Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах (1922-1927), де під наглядом професора Бориса Мартоса, також уродженця полтавських теренів, захистив дипломну роботу «Культурно-освітня діяльність кооперації», як також дисертацію на тему: «Лісові кооперативи в Карпатах», був активним дописувачем різних українських видань на чужині. Пізніше студіював, а згодом працював на посаді секретаря Українського Вільного Університету у Празі.
Під час подій у Карпатській Україні в 1939 році сотник Антін опинився на чолі Гуцульського коша, який базувався в селі Кваси, на Рахівщині, входив до складу військового формування Карпатської Січі, яке мало раніше назву «Організація Народної Оборони – Карпатська Січ», скорочено – ОНОКС. Згодом, внаслідок окупації закарпатських теренів й падіння державницького утворення, Кущинський потрапив у мадярську неволю, утримувався окупантами у концентраку Варіо-Лопош, біля Ніредгази. «...Завдяки січовикам отим ренегатам, що часами траплялися, показуватись на села не можна було через... висміювання. Так творилась опінія на селі на їхню адресу за їхнє «русофільство», «чехофільство» та «чекання на мадярів»... Коли згадую про своїх посестер у Карпатській Січі (О. П. – Гуцульський кіш мав окремий жіночий підрозділ, команданткою жіночих відділів Карпатської Січі була Єлизавета Тисовська, а її заступницею – Марія Хименець), то мимоволі бачу їх на тлі тієї чарівної природи, якою багаті наші Карпати... Їх було покарано на смерть. Та їх смерть осяяла їхні імена ореолом невмирущої слави, а помста за їхні геройські душі воліє до Бога…» – схвильовано занотовував свої думки наш знаменитий земляк Антін Кущинський.
У 1940-1945 роках Кущинський працював адміністратором гетьманських видань на еміграції, був членом Вищого проводу Гетьманського Руху, очолював військову референтуру Гетьмана Павла Скоропадського на чужині. Жив у таборі для переміщених осіб у Міттенвальді (Західна Німеччина), згодом емігрував до Франції, а тоді – до Парагваю, а від 1958 року осів у Чикаго (США), де й упокоївся на 95-му році свого земного життя, ставши перед лицем свого Творця у травні 1992 року.
У травні минулого року за сприяння пані Марії Климчак мені вдалося ознайомитися з частиною архіву уродженця Лохвиці Антона Кущинського в Українському Національному музеї в Чикаго, однак, на жаль, не вдалося зустрітися з його донькою Василинкою, яка досі мешкає у цьому місті.

Антін Кущинський і Віктор Дяченко (Чикаго, США)

Старший же син Антона Кущинського Тарас, який народився у Празі 25 травня 1932 року, був знаменитими чеським фотохудожником українського походження, членом Спілки чехословацьких художників. Дитинство малого минуло на Закарпатській Гуцульщині, де вчителювали його батьки.
Антін Кущинський, якому в 1920-1930-х роках довелося працювати освітянином на Срібній Русі, стверджував, що до війни серед тамтешніх українців було 6% письменних чоловіків та 3% жінок. Тарас же Кущинський закінчив у Празі українську початкову школу при українській гімназії та факультет архітектури празької Політехніки 1961 року. Відтоді він заробітково працював як інженер будівельного підприємства. Від 1966 року пан Тарас уже був вільним фотографом при Чеському фонді образотворчих митців, працював, здебільшого, в галузі рекламної фотографії, яку підняв на вищий художній рівень. Співпрацював з чеськими часописами «Domov», «Umеnі a remesla», «Ceskoslovenska fotografie», «Zena a moda», «Svet v obrazech», «Mlada fronta», став автором фотопортретів відомих осіб, гірських краєвидів, фотоілюстрацій для поетичних збірок.
Як мовиться, світ Тараса Кущинського перевернув подарунок – перший його фотоапарат, який у 15 років він отримав від Євгена Вирового, відомого в міжвоєнній Празі українського видавця й філателіста. Саме тоді з’явились перші фотографії Тараса, це були краєвиди. Потім він фотографував сучасників: письменника Богуміла Грабала, актора Яна Веріха, співака Карела Ґотта. Але, насамперед, Кущинський-молодший став відомим як автор фотоетюдів оголених жіночих постатей, саме тоді відчув, що в стінах ательє йому тісно. Тарас першим вивів свої моделі на природу, шукав гармонії між гнучкими лініями жіночого тіла і стихією природи – вітром, світлотінями, буйними травами. Дійсно, основною темою фотографій Тараса Кущинського була її Величність Жінка. Великою мірою завдяки серії жіночих світлин під назвою «Дана» він став всесвітньовідомим фотомайстром. Натурниця під іменем «Дана» позувала Т. Кущинському ще невідомою дівчиною з празького Сєноважного майдану, згодом стала відомою манекенницею, «чеською Твіггі». Тепер ми знаємо, що то була панна Дана Вашаткова, яка вже давно виїхала до США, натепер мешкає у штаті Каліфорнія, в місті Ла-Гонда. Вона вже давно ніяка не манекенниця, а також відомий фотограф, сама видає календарі з власними ілюстраціями. До речі, якраз вона фотографувала для чеської версії часопису «Плейбой».
З інтерв’ю, яке Дана Вашаткова дала спеціально для Миколи Шатилова з «Українського журналу», (ч. 5, 2010), більше довідуємось як про неї, так і про Тараса Кущинського: «…я почувалася четвертою Тарасовою донькою, а Алену мала за «маму». Тараса як чоловіка геть не сприймала. Друг, фотограф, завдяки якому можу себе висловити. Ото і все. Тарас ставився до мене інакше – платонічна закоханість. Утім, сам він і слова «платонічна» уникав, кажучи: «Кохаю тебе крізь об’єктив». Ревнував, коли я почала зустрічатися з одним хлопцем, і всіляко намагався покласти край нашим взаєминам. Через Тараса я й заміж вийшла. Наполягав: виходь, виходь… Аж потім-потім зрозуміла: побоювався, щоб «не пішла по руках». Народила доньку. Якби не «виходь, виходь…», бозна, чи й мала б її. А шлюб тривав тільки-но рік. Якось Тарас зізнався, що ніколи не скакав у гречку, що Алена – єдина в його житті жінка. Проте, й її, і доньок тримав у руках. Сперечатися з ним насмілювалася лише я, і то не без наслідків…»
У 1967-83 роках персональні виставки Тараса Кущинського відбулися у Нідерландах, Німеччині, Австрії, Польщі, Греції. В 1961-му році він відвідав українські терени. Світлинами з Києва Тарас Антонович проілюстрував пряшівський «Народний календар на 1969 рік». У 1968 році син відвідав свого батька в Чикаго, де попутно вивчав особливості та досягнення американської фотографії. Однак, найбільший успіх мала виставка Тараса Кущинського в японській фотогалереї «Pentax Galery» у Токіо 1974 року, яка тривала 6 місяців. Остання прижиттєва виставка Тараса Кущинського, який помер у Празі 27 грудня 1983 року, відбулася в Музеї української культури у Свиднику.
Безперечно, Тарас Кущинський став для багатьох першовідкривачем, винахідником рекламної й промислової фотографії – нових жанрів у фотомистецтві у тодішній Чехословаччині, й ширше – у мистецтві фотографії Східної Європи. Його світлини прикрашали обкладинки часописів і книжок, рекламні плакати. За майстерністю й творчою винахідливістю Тараса часто порівнювали з відомими британським фотографом і кінорежисером Девідом Гамільтоном, ім’я Тараса Кущинського внесене до спеціальних словників та енциклопедій, його фотографії з великим успіхом експонувались у Нідерландах, Німеччині, Японії, Словаччині.
У своєму листі до мене професор Микола Мушинка з Пряшівщини писав «Шановний пане Панченко! Тарас Кущинський був моїм другом. Давня адреса його дружини…

Працюю з архівом Антона Кущинського в Українському Національному музеї, - Чікаго, 13 травня 2016 року

Заміж повиходили і три його доньки, прізвища й адреси яких я теж не знаю». Однак, мені вдалося з’ясувати, що одна з внучок Антона Кущинського, Радка Ціглерова (Кущинська), яка народилася в Празі, в родині Тараса і Алени Кущинських у 1960 році, пізніше закінчила празький FAMU, а під сучасну пору системно присвячує себе пейзажам під час своїх численних подорожей Африкою, Азією або Північною Європою. Її фотографії можна часто характеризувати як мінімалістичні, що визначають простір і настрій на основі кількох форм, одного чи двох кольорів, зокрема, світлого, які є квінтесенцією кожної роботи. Поряд із творчою роботою пані Радка опікується спадком і архівом свого батька – Тараса.
Наприкінці 1940-х років уродженець посульської Лохвиці Антін Кущинський емігрував до Парагваю, а у 1958 році перебрався до Чикаго, де продовжив там свою діяльність, брав активну участь у церковному житті як член братства при соборі святого Володимира. Від 1965 року він став головою братства, був одним з ініціаторів та активних діячів відродження Українського Вільного Козацтва (У.В.К.) в США, генеральним писарем У.В.К., від 1969 року – членом редакційної колегії та редактором часопису журналу «Українське козацтво». У 1971-73 рр. А. Кущинського було обрано Військовим отаманом У. В. К., а у 1974-76 рр. – Кошовим отаманом У.В.К. та головою Генеральної булави У.В.К.
Цікаво, що Антін Кущинський став автором різноманітних історичних розвідок з минулого українського козацтва та розвідок і спогадів про діяльність Українського Вільного Козацтва в Україні Доби Української Революції 1917-21 років та на еміграції, які є ще не досить відомими у материковій Україні, як от: «Невмирущість та актуальність козацької ідеї» (1968), «Козацьке свято Покрови» (1968), «У 310-у річницю козацької слави під Конотопом» (1969), «Гетьман Іван Мазепа і його державницькі ідеї» (1969), «Українське Вільне Козацтво в 1917-1918 роках» (1971), «Про українську мову в богослужбах Задунайських Січовиків» (1971), «Літаюча» сотня У. В. К. у Кременчуці» (1972), «Козацька слава Гетьмана Сагайдачного» (1973), «Ідеологічні й організаційні особливості У. В. К.» (1973), «Спогад з 1917 року» (1974), «Два брати козацькі генерали» (1975), «Українська традиційна

	Син та внучка А. Кущинського

державницька сила» (1977), «Парамілітарність, єдність і соборність в Українському Вільному Козацтві» (1979).
Ідеологічні статті А. Кущинського, присвячені відродженню та плеканню козацької ідеї, друкувалися не тільки в часопису «Українське козацтво», але й у «Віснику», «Свободі», «Православному українці» й інших виданнях української еміграції. Антін Андрійович Кущинський є автором документованих книг з історії козацтва та гетьманського руху в Україні та в еміграції: «Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські» (Чикаго, 1968), «Вояцькі заслуги і лицарські чесноти Гетьмана всієї України Павла Скоропадського» (Чикаго, 1973), «Патріот і державний муж України» (Чикаго, 1974), а також збірника спогадів з часів Карпатської України «Закарпаття у боротьбі» (Буенос-Айрес, 1981).
Серед значної друкованої спадщини Антона Кущинського, яка ще чекає на своїх неупереджених дослідників, особливої уваги, як на мене, варта його праця, в якій він досліджував український тризуб. Вивчати тризуб він розпочав, як зазначав сам, «17 березня 1957 року в Асунсіоні, Парагвай, а закінчив 14 серпня 1982 року Божого в Чикаго, в дні свята вшанування хрещення України». Результати своїх багаторічних досліджень тризуба Кущинський періодично друкував протягом майже двадцяти п’яти років (!). Підсумковою стала його праця «Державний герб християнської України: До 1000-ліття Хрещення Руси-України», яка була видана в Чикаго у 1983 році, яка є також і в моїй книгозбірні.

Світлина з нагрібку подружжя Кущинських на цвинтарі Ельмунд у Чікаго

За твердженням окремих фахівців, ця праця є дуже важливою для зрозуміння духовного змісту українського тризуба, хоча й залишилася поза увагою сучасної історичної науки.
У своїй книзі наш земляк демонструє добрі знання тодішніх праць українських дослідників козацької геральдики і сфрагістики. Коротко оповідаючи про герб Війська Запорозького у вигляді зображення озброєного козака, він називає його «державним знаком Гетьманщини» та «національним гербом», вказує, що історія українських гербів за часів Гетьмансько-Козацької держави XVI-XVІІ сторіч має свою особливість. У висновку Антін Кущинський пише, зокрема, про існування гербового дуалізму, тобто, одночасно вживалися і «герб козацький, і герб кожночасного гетьмана» та сміливо переходить до спроби встановити зв’язок між ними та гербом князя Володимира – тризубом під хрестом… Але це – тема окремої розмови, яку я сподіваюсь продовжити після детального опрацювання мною частини архіву нашого видатного земляка, копії з якого я минулоріч привіз із Чикаго.
І насамкінець. Дуже би хотілося , аби багато хто зі сучасних українців задумалися над висловом, який нам подає Антін Кущинський у своїй праці «Патріот і Державний муж України», що була написана ним з нагоди 100-річчя Гетьмана Павла Скоропадського: «Мій народ гордий і волелюбний, він ніколи не буде рабом, його стремління – вільна Україна» та послання Гетьмана у формі листа своєму синові Данилу. Ось його зміст: «Мене турбує, чи не залишишся Ти Українцем тільки з назви. Чи зумієш Ти й своїй родині зберегти настільки сильну й активну українську традицію, що навіть коли б Тобі довелося вік свій вікувати на еміграції, діти Твої будуть українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками, своєї, може й невидимої дідівщини, будуть готові стати активними будівниками долі нашого Краю і завжди готові нести всі тяжкі жертви, яких Україна від нас вимагатиме!» Чи ж ці слова, запитує нас через роки Антін Кущинський, не є заповітом для кожного українця!?
Принагідно зазначу, що ще наприкінці 2008 року мною при центральній вулиці міста Лохвиця, на Полтавщині, було встановлено пропам’ятну таблицю Антонові Кущинському, публіцисту, редакторові часопису «Українське козацтво», визначному військовикові, церковному діячеві УАПЦ й правдивому патріотові України та своєї вужчої батьківщини – Полтавщини. Згодом мною було засновано також Інститут Українського Вільного Козацтва його імені як громадську організацію, що має на меті з-поміж інших статутних завдань – передрук і видавництво творів нашого незабутнього земляка, 120-річчя від дня народження якого ми відзначаємо 14 лютого 2017 року.