Запорізька загальноосвітня школа «Основа» – одна з перших шкіл у країні, де почали впроваджувати інклюзивну освіту: поряд зі звичайними дітьми тут навчаються учні з особливими освітніми потребами. Діти з фізично-психічними вадами почали навчатись у цій школі близько десяти років тому. Зараз навчальний заклад має найкращу репутацію в регіоні.

Сюди їздять на навчання діти з різних районів обласного центру. А методики викладання намагаються переймати педагоги з інших шкіл, де цього року почали експеримент з інклюзивної освіти. Про особливості роботи школи, її здобутки й проблеми розповідає Яна Міланова.

Спільними зусиллями

Тримаючись за руки, сходами повільно підіймаються трійко дітей і вчителька.
Дві дівчинки і хлопчик наступають на кожну сходинку й плаксиво просять кожен про своє: хтось втомився, хтось хоче в туалет, а хтось постояти біля величезної зеленої квітки.
Вчителька лагідно погладжує кожного по голівці, посміхається і просить піднятись ще трішки.
Мимо них з галасом пробігають інші учні. Перестрибуючи через кілька сходинок одразу, вони біжать коридором.
Трійко дітей і вчителька уважно дивляться їм услід.
Це – 2-В клас. У ньому навчаються діти із затримкою психічного розвитку (ЗПР).
У 2016-2017 рр. у Запорізькій області був запроваджений експеримент з інклюзивного навчання. Школа «Основа» потрапила в перший ешелон пілотного проекту.
«У нас є великий досвід роботи з такою категорією дітей, – пояснює директорка школи Алла Любімова. – З 2005 року наш навчальний заклад мав статус реабілітаційного навчально-виховного комплексу для дітей, хворих на цукровий діабет».
Вона пояснює, що метою проекту було зібрати учнів з такою хворобою з усього міста Запоріжжя в один навчальний заклад.
З міського бюджету виділили кошти на харчування дітей цієї категорії, а також фінансувалися додаткові ставки для заступника директора з роботи з інвалідами, психолога, на заняття з лікувальної фізкультури, додаткову медичну сестру тощо.
За словами Любімової, в навчально-виховному комплексі навчались, окрім здорових дітей, ще з півсотні дітей, хворих на цукровий діабет, та з іншими фізично-психологічними захворюваннями.
У 2015 році школа «Основа» потрапила під реорганізацію. Навчальний заклад перестав мати статус «реабілітаційного навчально-виховного комплексу» і тепер називався просто: загальноосвітня школа «Основа».
«Назва змінилась, статус змінився, але контингент і внутрішнє наповнення навчального закладу не змінилось», – каже Алла Любімова.
Першого вересня 2016 року в «Основі» приступили до занять 495 учнів. Це – 23 класи.
З них три класи (1-В, 2-В і 6-В) – винятково для дітей із затримкою психічного розвитку.
Окрім того, в інших двадцяти класах також навчається по одному-два учні з різними фізично-психологічними патологіями.
Всього в «Основі» навчається 38 учнів, які мають інвалідність за різними діагнозами (ДЦП, аутизм, глухота та інші).
Крім того, ще 18 дітей навчається індивідуально, але прагнуть у наступні роки перейти на постійне навчання в класах – на наступний рік уже троє написали заяву перевестись на денне навчання.
«Дуже часто діти, які навчаються за індивідуальною програмою, просяться посидіти на уроках, поспілкуватися з однолітками, просто побути в школі. Незважаючи на свої захворювання, вони прагнуть дотримуватися звичайного способу життя», – пояснює директорка.
Незважаючи на те, що в школі «Основа» вже понад вісім років практикується інклюзивне навчання, офіційно статус інклюзивного навчального закладу школа отримала лише цього року, після того, коли був оголошений експериментальний проект.
У навчальному закладі це пояснюють тим, що раніше медичні комісії ніколи не давали довідку, згідно з якою дитина з інвалідністю могла б навчатися в інклюзивному класі.
Тобто, в Запоріжжі була така практика, але без медичних на те рекомендацій, дозволів та офіційних статусів.
Зараз же міський департамент освіти та адміністрації навчальних закладів тісно співпрацюють з медичними комісіями і сподіваються в майбутньому збільшити кількість рекомендацій до інклюзивного навчання.

Дружба понад усе

У 1-В – галас і розгардіяш. Першачки тільки повернулись з уроку фізкультури, і, не соромлячись одне одного, перевдягались у спідниці та брюки.
На партах розкладені підручники, розмальовки та улюблені іграшки. На дивані в кутку стомлено позіхає дівчинка. Дивлячись на цих, таких звичайних, дітей, годі й сказати, що вони мають якісь проблеми.
«Діти з інвалідністю мають свої особливості і різні періоди активності, – пояснює асистент учителя Світлана Горліс. – Бувають такі неймовірні стани завзяття, ентузіазму, коли дитина все дуже добре і швидко засвоює, а буває спад».
Спеціаліст уточнює, що в цей момент учневі потрібно більше допомоги, підтримки та відпочинку.
«Моє завдання – вчасно помічати всі ці моменти та прийти на допомогу. Асистент важливий у цей момент, тому що вчитель не може залишити всіх інших дітей і займатись лише цією конкретною дитиною», – додає Горліс.
Поки Світлана Анатоліївна розповідає про свої обов’язки, дітлахи туляться до неї, як до рідної матері, обіймають за талію і намагаються будь-яким чином привернути до себе увагу.
«Мені подобається моя робота, – посміхається Світлана. – Хоча буває нелегко».
Вона допомагає у навчанні не лише дитині з інвалідністю, а й всім іншим учням.
Насамперед Світлана намагається допомогти школярам стати друзями, колективом, зріднити їх.
«У першому класі дітям важко адаптуватися. Навіть у звичайних класах. Але якщо дитина ще й з особливими потребами, то головне – не втратити момент і дати їй можливість увійти в колектив, не відчувати себе вигнанцем чи зайвим. Діти всі різні, але треба їх об’єднати, знайти спільні інтереси», – пояснює асистент вчителя.
Загалом, усі учні в школі «Основа» навчаються за загальною навчальною програмою. Навіть іноземну мову починають вивчати з першого класу.
Але учні із затримкою психічного розвитку мають додаткові десять годин на корекційні заняття з психологом, логопедом та хореографом.
Крім того, навчання в початковій школі для них розтягнуте не на чотири, а на п’ять років.
«Ці дітки спочатку ходять до нас у підготовчу групу, – каже директорка Алла Любімова. – А потім, якщо ми бачимо, що дитина добре засвоює програму, ми вже переводимо її до першого класу».
Щоб донести до кожної дитини шкільну програму, вчитель та асистент підбирають метод та форму викладання залежно від особливості хвороби учня, його сприйняття тощо.
«Буває, вчителі готують картки з малюнками, буває, намагаються викладати інформацію, бавлячись з дитиною, – усміхається Алла Володимирівна. – Методів безліч, і їх шукає сам учитель».
Часто в цьому їм допомагають і інші учні. Наприклад, у шостому класі в «Основі» навчається дівчинка, яка більш, ніж на 90% глуха. Тож, в навчанні їй допомагає не тільки вчителька, але й однокласники. У неї дуже багато друзів, і вона надзвичайно успішна в навчанні.
Загальноосвітня школа славиться своїми талановитими учнями не тільки в Запоріжжі, але й за його межами.
Діти з ДЦП, гідроцефалією, глухотою та іншими захворюваннями – як психічними, так і фізичними – беруть участь у різноманітних творчих конкурсах, спортивних змаганнях, наукових олімпіадах і дуже часто здобувають призові місця.
Крім того, діти з різноманітними додатковими потребами не тільки нарівні з іншими учнями беруть участь у всіх вищезазначених заходах, але й проводять активну громадську діяльність.
«У дев’ятому класі у нас навчається хлопчик, – каже Анна Любімова. – У нього проблеми опорно-рухової системи. Але це не заважає йому бути одним з найкращих в навчанні, він очолює шкільну газету «Шпаргалка», а також бере участь у всіх шкільних заходах».

Великі надії

14-річна Катя Ярошенко – струнка та висока дівчинка. Вона заходить до класу дуже граційно. Й ходить, наче гімнастка, з рівною-рівною спиною. У неї природне біляве волосся та неймовірно гарні блакитні очі.
У Каті немає пальчиків ні на руках, ні на ногах. Коли вона розмовляє, іноді доводиться прислухатись, аби зрозуміти те чи інше слово. Деформація верхньої губи («заяча губа») заважає дівчинці нормально артикулювати. Але при цьому вона – найуспішніша в класі.
Катя бере участь у міських та всеукраїнських спортивних змаганнях з бігу та стрибків, нітрохи не поступаючись іншим своїм одноліткам без подібних вад.
Дівчина професійно танцює вальс, ганяє з хлопцями на шкільному стадіоні у футбол, грає в волейбол та баскетбол. Крім того, вона дуже талановита художниця.
«Мені подобається навчатися в школі, – сором’язливо посміхається Катя. – Відчуваю багато підтримки від друзів та вчителів. Не уявляю, як би я жила, якщо б довелось весь час бути замкненою в чотирьох стінах».
Свою участь у спортивних змаганнях та художніх конкурсах дівчинка коментує так: «Насамперед я це роблю для того, аби випробувати себе та довести світові, що я чогось варта».
Катя ще не визначилась з тим, ким хоче стати у майбутньому. Каже, що, буває, мріє про те, аби стати олімпійською чемпіонкою. Буває, хоче бути великою художницею. А іноді – вчителькою, щоб допомагати таким дітям, як вона сама.
Поки доля не вирішена, вона відточує свою художню майстерність, годинами тренується на скакалці та на стадіоні, багато читає.
Про ставлення до неї однокласників каже так: «У мене багато друзів, яких я дуже люблю та ціную. Але є й ті, що ставляться до мене не дуже добре, дражняться. Та я на них не ображаюся. Вони самі будують своє життя. Я не можу їм наказувати чи повчати. Просто намагаюсь не спілкуватись з ними».

Експериментальні проблеми

Після старту в Запоріжжі пілотного проекту з інклюзивного навчання серед батьків та вчителів почалось багато непорозумінь. Але в школі «Основа» подібних проблем не так багато.
«Можливо, це через те, що ми вже не перший рік працюємо з такою категорією дітей, – пояснює директорка Алла Любімова. – І учні, і батьки, і вчителі звикли одне до одного і не мають відчуття дискомфорту».
У школі серед батьків проводили анкетування про їхнє ставлення до інклюзивного навчання, і 75% із них схвально поставились до подібного експерименту. Це – найвищий показник у регіоні.
Буває, що виникають непорозуміння і з боку батьків, які проти інклюзивного навчання. На це директорка Алла Любімова відповідає стомленою посмішкою.
«Зміни у свідомості не відбуваються одразу, – каже директорка школи «Основа». – Зміни повинні бути на державному рівні. Якщо в місті буде більше можливостей для людей з інвалідністю, з’явиться більше пандусів, зручних тротуарів, міського транспорту з низькою підлогою, коли люди з інвалідністю матимуть змогу бувати в кафе, кінотеатрі чи просто без перешкод спуститись із п’ятого поверху свого будинку, тоді тільки можна бути казати про взаємоповагу, шанобливе ставлення та повагу до життя одне одного.
Поки люди живуть, замкнені кожен у своїй «клітці», зміни будуть відбуватись дуже повільно. Але ж треба колись робити перший крок».
За словами Алли Володимирівні, до неї майже щодня звертаються колеги з інших шкіл з різноманітними питаннями та страхами. Вчителі не розуміють, як їм поводитись з тією чи іншою дитиною, що вони мають робити, щоб, скажімо, навчити дитину рахувати хоча б до десяти абощо.
«Насамперед, необхідно кожного вчителя в школі, незалежно від того, викладає він в інклюзивному класі чи ні, проінформувати про особливості захворювання дитини, – пояснює Алла Любімова. – Адже вони все одно перебувають в одному приміщенні і повинні розуміти, як їм реагувати на ту чи іншу ситуацію».
Як приклад вона наводить хлопчика з діагнозом «епілепсія», який навчається в «Основі». Час від часу в нього виникає спазм, який повністю його паралізує. Це не такий страшний випадок, як описують у медичних довідниках, але якщо не знати, що робити, дитину можна втратити.
Вона уточнює, що іноді трапляються ситуації, коли, при всій обізнаності та досвідові, вчителі не можуть дати раду дитині. Тоді доводиться кликати на допомогу батьків.
«Зараз на одному з уроків присутній батько одного вкрай важкого хлопчика. У нього бувають істерики, які вчителька не може вгамувати. І тільки присутність батька його заспокоює. Тож чоловік вимушений цілий день бути з ним або на уроках, або чекати в коридорі», – пояснює Алла Володимирівна.
Ще одна з проблем під час впровадження інклюзії, за словами педагогів, полягає у тому, що в Запоріжжі відсутні певні спеціалісти. Наприклад, якщо школі потрібен для занять із глухими дітьми сурдоперекладач, то його просто нереально знайти в обласному центрі. Проблема також і з досвідченими асистентами вчителя.
«У Запоріжжі жоден ВНЗ не готує подібних спеціалістів, – каже Алла Любімова. – Кваліфікаційну освіту асистента можна отримати лише в університеті Драгоманова в Києві. Але ж далеко не кожен запорізький педагог може дозволити собі навчання в столиці».
За її словами, на сьогодні в Запоріжжі є лише два-три кваліфіковані асистенти вчителя. Інші отримали більш-менш необхідні знання під час тренінгів та семінарів, які влітку проводив для них Фонд Петра Порошенка.
Цей фонд наразі запускає додаткову програму для розвитку інклюзивного навчання під назвою «Гроші за дитиною».
«Координатори програми попросили нас та педагогів з інших шкіл скласти програму, за якою дитина могла б отримати більше знать, навичок та вмінь, ніж може запропонувати загальноосвітня школа, – пояснює Алла Володимирівна. – Щомісяця фонд виділятиме кошти для конкретної дитини (від 1300 до 1900 гривень), аби вона могла чогось додатково навчитись. Проблема в тому, що ми поки що не знаємо, що саме це має бути».
Адміністрація школи провела розмову з батьками, щоб ті запропонували свої побажання, також освітяни постійно консультуються з інтернатними закладами. На даний момент є лише певні напрацювання.
«Деякі батьки хочуть ходити на плавання, інші хочуть займатись пісочною анімацією, треті – малюванням, – розводить руками директорка. – Але ми не знаємо, що з цього затвердить фонд.
Крім того, заняття територіально повинні бути зручними для батьків. Адже, якщо їм доведеться возити дитину на те ж малювання в інший район, то далеко не всім це буде зручно, люди будуть відмовлятися від такої гарної можливості».