Той серпень забрав так багато життів. Комусь залишались лічені дні до демобілізації. Хтось будував плани на «потім». Потім – це після війни. Коли над звільненими Донецьком і Луганськом знову замайорять синьо-жовті стяги. Усі вони не дочекалися. Ні демобілізації, ні цієї благословенної миті, коли за українську мову на окупованій донбаській землі не вбиватимуть і не тягнутимуть у застінки ФСБ. Але кожне їхнє життя, кожна крапля їхньої крові пришвидшувала цей час. Великий уклін вам, Воїни, за вашу велику жертву.

Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про бійців, які загинули на російсько-українській війні.

Олег Дьяченко

Олег Миколайович Дьяченко (позивний «Зайка») народився 8 травня 1975 року, у Василькові, Київської області.
У 1995 році закінчив Київський інститут військово-повітряних сил за фахом «спеціаліст з авіаційного озброєння», був інженером-механіком.
Працював приватним підприємцем. У 2012 році вступив до Васильківської міської організації ВО «Свобода». Добровольцем зголосився йти на війну.
Старший лейтенант 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр.
Загинув 24 серпня, поблизу селища Зайцеве, Донецької області, внаслідок мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 26 серпня, у Василькові. Залишилися дружина та донька.
Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Олександр Ільчишин

Олександр Михайлович Ільчишин народився 20 червня 1989 року, у місті Мена, Чернігівської області.
З початком війни, не вагаючись, змінив професію комп’ютерника на військового. У березні 2014 року його призвали до 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2». З 19 травня три тижні він перебував у військовому навчальному центрі «Десна».
У те пекельне літо 14-го року Олександр брав участь у боях за Слов’янськ, Лиман та Попасну. Воював хоробро, як справжній захисник України.
А потім прийшов день 9 серпня.
Під час передислокації на іншу позицію під Дебальцевим розпочався бій. Танк, в якому їхав Олександр, підірвався на міні. Військовий отримав мінно-вибухову травму, уламкові поранення лівої руки та ноги, перелом ліктьової кістки та роздроблення стопи.
Почалися лікарні та шпиталі, реанімації та травматології. Бахмут, Харків, Київ, Ірпінь.
31 серпня 2014 року, за день до виписки, в нього почався різкий біль у животі. Лікарі прооперували бійцю дванадцятипалу кишку, в нього тріснула виразка.
2 вересня мати знову приїхала до сина, якого вже готували перевести в загальну палату, і почула його крик з реанімації: «Мені приснився бій, мене викинуло».
Після цього Олександр впав у кому 3-го ступеня, з якої не виходив майже 2 роки.
Він відчайдушно боровся за життя, про що свідчить те, що іноді він ледь помітно починав рухати повіками.
У ніч на 24 серпня 2016 року на екранах приладів у реанімації з’явилася пряма лінія.
Поховали його у рідному місті Мена 25 серпня. Залишилась мати.

Віталій Ключка

Віталій Володимирович Ключка (позивний «Колючий») народився 3 листопада 1976 року, в селі Тошківка, Попаснянського району, Луганської області.
Під час шостої хвилі мобілізації, у липні 2015 року, добровільно пішов у Лисичанський РВК та сказав, щоб йому дали повістку, адже на його землю прийшов ворог.
Потрапив до лав 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас – Україна» у складі ЗСУ у званні старшого сержанта, де його було призначено головним сержантом взводу охорони.
У березні-квітні 2016 року вимушений був поїхати на лікування до шпиталю. 15 квітня знову повернувся до своїх хлопців.
У Віталія була можливість комісуватися та поїхати додому, але він цього не зробив та продовжив свою війну.
Також йому пропонували залишитись при штабі, але він категорично відмовився. Демобілізація мала би відбутися у вересні, але він хотів підписати контракт і залишитись на війні.
Загинув 25 серпня, о 7:15 ранку, в місті Мар’їнка, Донецької області, під час обстрілу зі СПГ. Коли розпочався обстріл, Віталій Володимирович загнав усіх молодих хлопців у бліндаж, а сам залишився на позиції. І саме туди, де він перебував, прилетіла граната.
Похований у Тошківці. Залишились батьки, дружина та син.

Володимир Шелудько

Володимир Олександрович Шелудько (позивний «Карась») народився 9 серпня 1986 року, у місті Новий Розділ, Львівської області.
2007 року закінчив Національний університет «Львівська політехніка», інститут енергетики та систем керування за фахом «електромеханіка». До війни працював на підприємстві, що забезпечувало електропостачання міста, займався євроремонтами, був торговим представником.
Добра та цілеспрямована людина, завжди життєрадісний та сповнений оптимізму. Захоплювався автівками та риболовлею. З початком війни навчався бути снайпером.
Доброволець 8-го окремого батальйону «Аратта» Української Добровольчої Армії. Волонтер. Завжди допомагав бійцям у господарських справах – робив санвузли, проводив електрику, воду.
Загинув 26 серпня, приблизно о 17:00, від кулі снайпера у груди на передовій, на крайньому блокпості села Широкине, Волноваського району, Донецької області.
Похований 29 серпня, у Новому Роздолі. Залишилися мати, дружина та донька.

Сергій Вознюк

Сергій Віталійович Вознюк народився 15 листопада 1961 року, в місті Кам’янка-Бузька, Львівської області. Мешкав у селі Новий Витків, Радехівського району.
У 1974 році закінчив навчання у Кам’янко-Бузькій школі та перейшов до Добротвірського СПТУ за спеціальністю «електрозварювальник».
До війни працював у приватного підприємця та столяра. Дуже захоплювався риболовлею.
Призваний за мобілізацією 13 серпня 2015 року Радехівським РВК.
Старший сержант, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади.
У серпні цього року приїхав у відпустку додому, але незабаром був відізваний назад у зв’язку зі загостренням ситуації на фронті.
Загинув 27 серпня, біля міста Майорськ, Донецької області, від уламкових поранень, які отримав внаслідок мінометного обстрілу під час контролю лінії розмежування групою наших бійців.
Похований 1 вересня, у селі Новий Витків. Залишились дружина, син, донька та двоє онуків.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Олег Попович

Олег Петрович Попович народився 6 грудня 1983 року, у селі Лютівка, Золочівського району, Харківської області. Прожив там недовго, ще в дитинстві переїхав жити до Харкова.
Призваний за мобілізацією у січні 2015 року. У квітні 2016-го демобілізувався, а вже 30 травня підписав контракт.
Рядовий, оператор протитанкового відділення протитанкового взводу 1-го мехбату 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 27 серпня, на Світлодарській дузі, біля селища Луганське, Донецької області.
Похований 30 серпня, у селі Мала Данилівка. Залишилися мати та старший брат.

Василь Івченко

Василь Васильович Івченко народився 09 січня 1996 року, у селі Папужинці, Тальнівського району, Черкаської області.
Після закінчення школи пішов навчатися до Тальянківського агротехнічного коледжу Уманського національного університету садівництва за спеціальністю «агроном», де провчився чотири роки.
Обожнював спорт, зокрема, футбол, грав у нього з дитинства, представляв команду «Славутич» села Папужинці. Добра, весела, позитивна людина, яка завжди відгукувалася на всі прохання.
Навесні 2016 року підписав контракт зі ЗСУ, до кінця травня навчався військовій справі у підготовчій частині «Десна», під Києвом. Там його хотіли залишити як інструктора, бо Василь показав себе дуже добре, проте хлопець рвався у бій, і ніщо не могло його спинити.
Тож, попри всі вмовляння, він поїхав туди, де смерть іноді стукає тобі в серце, не питаючи імені та незважаючи на твій вік.
Солдат 54-ї окремої механізованої бригади, артилерист, командир ЗУ-23. Мав незабаром поїхати до Німеччини на військові навчання і повернувся б звідти вже сержантом.
Загинув 28 серпня, в районі смт. Зайцеве, біля міста Бахмут (Донецька область), отримавши уламкові поранення внаслідок мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 31 серпня, у Папужинцях. Залишилася мати.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Олег Кравченко

Олег Вікторович Кравченко (позивний «Тихон») народився 27 березня 1977 року, в місті Покров, Дніпропетровської області.
Навчався у місцевій школі, потім у ПТУ, потім працював електрослюсарем, черговим з ремонту електрообладнання.
Мобілізований 30 липня 2015 року.
Військовослужбовець 1-ї мотопіхотної роти 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат» 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
Олег очікував на демобілізацію та поїздку на пасіку до дідуся, щоб зустрітися там з бойовими товаришами. Але не встиг.
Загинув вранці 29 серпня, біля села Павлопіль, Волноваського району, Донецької області, під час мінометного обстрілу наших позицій. Перед смертю Олег Вікторович врятував життя двом побратимам, яких пропустив попереду себе у бліндаж.
Похований 2 вересня, у Покрові. Залишились дружина та син.

Євген Ворошило

Євген Іванович Ворошило (позивний «Джек») народився 29 квітня 1981 року, в місті Кам’янське, Дніпропетровської області.
Закінчив Хмельницьке професійно-технічне училище за спеціальністю «столяр-тесляр». Потім працював в охоронній фірмі, супроводжував вантажі за кордон.
Миротворець, брав участь у спецопераціях в Іраку.
Після початку війни в Україні не зміг сидіти та чекати невідомо чого і пішов добровольцем. Присягу приймав у батальйоні ОУН, з ним і потрапив у одну з найгарячіших точок – до селища Піски.
В ОУН був командиром взводу, кулеметником та гранатометником. У сутичках доводилося стріляти з ДШК та гранатомета.
У ніч із 5 на 6 липня у Пісках зав’язався дуже важкий, 2,5-годинний бій зі «сепарами». Джек та ще один боєць пліч-о-пліч провели цей бій на одній з позицій, яку ворог безперервно штурмував. Вистояли, вижили, вгризлися у землю, але не віддали окупантам ані клаптика України.
Після цього бою Євгена перевели на іншу, безпечнішу позицію, але він рвався воювати, не хотів сидіти без діла, тому знову вирушив на «нульовку» вже у складі 1-ї ОШР ДУК ПС.
Загинув 30 серпня, о 18:30, у промзоні Авдіївки, від кулі снайпера.
Похований 1 вересня, у Кам’янському, на Алеї Слави. В нього залишилися мати, рідний брат та двоюрідна сестра.

Олександр Каплун

Олександр Петрович Каплун народився 10 травня 1977 року, в селі Богданівка, Знам’янського району, Кіровоградської області.
Закінчив Богданівську ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 ім. І. Г. Ткаченка.
З травня 1997 року працював на нижньому складі державного підприємства «Чорноліське лісове господарство» спочатку охоронцем, а зі січня 2001 року – верстатником деревообробних верстатів цеху переробки деревини.
Призваний за мобілізацією до лав ЗСУ 9 липня 2015 року.
Старший солдат, старший навідник 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 30 серпня, о 22:20, у районі села Сартана, Донецької області, внаслідок уламкових поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу наших позицій. На відстані 5 метрів від нього розірвався артснаряд 152 калібру. Попри те, що всі військовослужбовці мали необхідні елементи індивідуального захисту, бронежилет не врятував бійця від масивних уламків. Олександр Каплун загинув від поранення в грудну клітину.
Похований 2 вересня, у селі Богданівка. Залишились дружина, донька та син.

Микола Жулинський

Микола Володимирович Жулинський (позивний «Маус») народився 9 липня 1991 року, у селі Тягун, Іллінецького району, Вінницької області.
Сирота. Мати померла, коли Микола був у третьому класі, батько – коли він закінчив школу. До війни працював у своєму селі трактористом.
Навесні 2016 року хлопець підписав зі ЗСУ контракт.
Старший солдат, механік-водій розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти 131-го окремого розвідувального батальйону.
Загинув 30 серпня під час виконання бойового завдання на території Попаснянського району, Луганської області. Тіло загиблого воїна з поля бою змогли забрати лише 1 вересня.
Похований 3 вересня, у селі Тягун. Залишилась сестра.
Нагороджений відзнакою МОУ «Знак пошани».
Нагороджений відзнакою 131-го ОРБ «Хрест розвідника».
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.