Цві Аріелі – напевно, один із найбільш відомих військових інструкторів, які у найважчий для нашої країни час допомагали підготувати українських військовослужбовців до участі в бойових діях.

У свій час Цві пройшов службу в піхотній бригаді «Голані» Армії оборони Ізраїлю, резервістську службу в спецназі військової розвідки та контрактну службу в одному з локальних антитерористичних підрозділів. Тож йому було що розповісти і чому навчити українських бійців. Більшість із них до недавнього часу про війну знали лише з книг або фільмів. Причому, робив він це безкоштовно – як волонтер.
Тренував Цві Аріелі і солдатів Збройних сил України, і силовиків спецпідрозділів МВС і Нацгвардії України, і навіть українських прикордонників. З жовтня 2015 до літа 2016 року майже всі його зусилля були спрямовані на створення бригади легкої піхоти НГУ, яка, як планували, повинна була стати одним із кращих і найбільш боєздатних підрозділів в Україні.
Але зараз Цві майже повністю припинив свою волонтерську діяльність, зокрема, в рамках допомоги бригаді легкої піхоти НГУ. Каже: втомився боротися з «вітряними млинами», точніше, долати опір системи змінам. Людина, яка свого часу приїхала з Ізраїлю в Україну й отримала громадянство нашої країни, щоб максимально наблизити перемогу України у війні з агресором, останнім часом виступає з обґрунтованими та не завжди приємними критичними аналітичними матеріалами...
«Думаєте, я не знаю, що в останні кілька місяців мене називають зрадофілом?» – запитує Цві.

– А чому вас так називають? І коли ви розчарувалися в тому, заради чого допомагали Україні?

– Насамперед, хочу уточнити: я жодним чином не шкодую за тим, що допомагав Україні та її найкращим синам, напевно, в один із найбільш важких моментів її новітньої історії. Інша справа, я далекий від псевдо-патріотичних заяв, якщо вони не підтверджуються об’єктивною реальністю. Вважаю, що краще завжди казати правду. Оскільки, тільки ґрунтуючись на чесному, об’єктивному та критичному аналізі ситуації, можна розраховувати на успішні реформи і позитивні результати. Саме з таким ціннісним підходом я почав тренувати спецпідрозділи МВС, НГУ та ВСУ з початку 2014 року. У жовтні 2015-го взявся тренувати бригаду швидкого реагування Нацгвардії, яку задумували як першу українську бригаду легкої піхоти, повністю побудовану за стандартами НАТО. Тоді підрозділу ще не було. На той момент частково працював лише штаб.
Оскільки я дуже ретельно цим займався, зокрема, обговорював різні технічні рішення з вищим керівництвом, не міг не бачити, як відбувається, наприклад, постачання обладнання, екіпірування. Як погано одягнені й екіпіровані солдати, які живуть у жахливих, за стандартами будь-якої армії НАТО, умовах і отримують харчування, неадекватне їхньому рівню навантаження. І сусідять з відгодованими й «обтяженими» солідними дачами, земельними ділянками і елітними квартирами генералами.
Ось як, наприклад, дивитись на таке? Військова база (одна з баз під Києвом, – ред.) – а туди пускають всіх: робітників, селян, мажорів, мотоциклістів... Кого завгодно! Строковики, які стоять на КПП, просто відчиняють будь-кому. Ще раз, це – не прохідний двір, а чинна військова база! В країні триває війна. А туди заїжджають вантажівки, які вивозять з бази ліс. Ліс із бази! При тому, що вирубка лісу заборонена законом! Хоча і тут за документами, напевно, все окей. Мені розповідали, що за документацією цей ліс проходить як сухостій. Вивозять його, до речі, на машинах з донецькими і луганськими номерами. І я припускаю, що їм все одно, куди, взагалі, йде цей ліс.
Аллеров, командувач Нацгвардії (Юрій Аллеров був призначений командувачем Нацгвардії в грудні 2015 року, – ред.), свого часу кілька разів заявляв, що це вже припинили. Але мені після окремих його заяв солдати надсилали фото і відео, які доводять, що це – не так. Що там відбувається сьогодні – я не знаю.
Коли мене запитують про причини розчарування у волонтерстві, я часто наводжу один приклад. Було це наприкінці грудня 2015-початку січня 2016 року, коли Аллеров тільки зайшов на посаду. Тоді в бригаду привезли 600 шапок-вушанок за ціною 435 гривень за штуку. І добре, якби ці шапки були б із хутра, а то – таке, нелогічне, негарне, з якогось незрозумілого матеріалу. І це НГУ закуповувала за оптовою ціною 435 грн.
Щоб ви розуміли, шапка-вушанка – це така річ, яка не потрібна взагалі! Це – минуле сторіччя. В Ізраїлі багато років тому теж давали такі шапки, називається «собача шапка», але зараз... Навіщо потрібна вушанка, якщо існують флісові шапки, які теж прикривають вуха? Наш комбриг тоді послав людину на оптовий ринок, той привіз звідти флісову шапку, яка оптом коштуватиме 30 грн. Є ж різниця – нікому не потрібна архаїчна шапка-вушанка за 435 грн. і сучасна тепла і функціональна флісова шапка за 30 грн. При цьому, її можна одягнути і під шолом. Бійцям потрібна така, яка під шолом, і без шолома – нормально. У нас же – не американська армія, де є, що хочеш. Тут бійцеві видали одну шапку – і все, він буде в ній скрізь.
Коли Аллеров приїхав на інспекцію, я показав йому ці шапки, назвав ціну. Спочатку він запитав: це ж, напевно, щоб одягати їх на базі? А потім одразу каже: я в жодних відкатах не зацікавлений. Я ще подумав тоді: подивимося...
І ось так, як з цими шапками, відбувається у всьому постачанні. Я, насправді, володію лише малою часткою інформації, тому що, здебільшого, займався підготовкою бійців. Але я не міг не бачити ті речі, які їм видають. Я бачив джгути «АВ-Фарма», про яких наш військовий доктор розповідав, що зі сотні п’ять штук порвалися при першому накладенні. Це – величезний відсоток, тому що не мав порватися жоден! Закордонні виробники дають гарантію на одне застосування. А тут...
А машини, техніка? Штовхнеш двері – а вони відпадають. Гармата не стріляє...

– Чому так? Як змінити цю ситуацію?

– Існує певний механізм дій. Є в структурі НГУ відповідні департаменти, куди кожен командир бригади або заступник з тилу можуть звернутися зі скаргою. І департамент повинен з’ясувати з виробником і так далі. Їхній обов’язок – налагодити процеси забезпечення так, щоб такої проблеми взагалі не виникало, щоб техніка надходила в частину справною. Але вони не виконують свої функції! Навіщо, питається, потрібні ці департаменти, якщо вони не виконують свої функції?
Ті, хто повинен вирішувати проблеми, хто повинен керувати – цим не займаються. Вони не робили цього до війни, і зараз, коли на них лягло величезне навантаження, просто не знають, що з ним робити. Це – люди цивільні. Я зараз кажу не тільки про Нацгвардію: у ВСУ – так само.
Зі самого початку в Нацгвардії був великий опір нашому проекту. Вони знали, що це повинна бути бойова бригада. І, в результаті, вони все перевернули так, що вона не буде бригадою на першій лінії. При тому, що ми хлопців переконували: це буде саме бойова бригада, розганяти демонстрації ми не будемо.
Спочатку ця бригада була проектом одного громадського діяча за підтримки міністра МВС, який дав проекту 100% підтримку. Але Аваков – не глава НГУ. Згідно зі законом про Нацгвардію, з грудня 2015 року контроль над призначеннями в НГУ отримав президент. І він відповідає за призначення голів департаментів НГУ, їхніх заступників. Він затверджує ці призначення.

– Хочете сказати, що це президент не зацікавлений?

– Мені здається, що в державі просто немає чіткого бачення того, які військові формування для чого створюються і функціонують. Відбувається хитання з боку в бік. Але професійну армію або НГУ так побудувати не можна. Наприклад: спочатку всім казали, що створюють першу бойову бригаду легкої піхоти у складі НГУ. Під це хлопців відібрали, провели найбільш складний і просунутий курс піхотної підготовки, максимально наближений до кращих західних стандартів, а потім цих патріотів-професіоналів відряджають на 2-3-ю лінії оборони. Це ж маразм – при нестачі підготованих солдатів і офіцерів на фронті відряджати одну з найбільш мотивованих і боєздатних бригад охороняти тил.
Але тоді потрібно зі самого початку так і казати, що ми створюємо бригаду для виконання допоміжних охоронних функцій. Нехай НГУ буде на другій, на третій лініях. Тоді чітко визначимо, скажімо, Нацгвардія – це 2-3 лінії, ВСУ – 1-а. Адже Збройні сили вже якось відновилися. А раніше, фактично, їх не було. Коли їх не було, Аваков і його команда дуже швидко організували безліч всіляких парамілітарних підрозділів. І їх кинули на передову – на той час, поки відновлювали ВСУ. Тому вони все правильно зробили.
Так, це потім створило проблему. Тому що набрали всяких. Але зараз ситуація змінилася. Президент взяв спочатку прикордонну службу, а потім і НГУ під свій контроль. Аллерова призначав президент як «свою людину», це абсолютно точно – щоб не було жодних ілюзій. Зрозуміло, що НГУ досі в компетенції МВС, але в українській політичній системі багато вирішує той, від кого залежать призначення. Плюс до всього, якщо буде запроваджено воєнний стан, НГУ, згідно зі законом, переходить у розпорядження Міноборони.

– Як вважаєте, чим зумовлені такі зміни?

– Є два варіанти. Перший: президент боїться таких батальйонів, як (полк, – ред.) «Азов». І я його розумію – тут
дійсно є чого боятися. У демократичній державі такого не може бути, щоб командир після відходу мав якийсь вплив на бійців. Не кажучи вже про те, щоб він ними командував. Це – нонсенс.
У США, Європі, Ізраїлі таке взагалі навіть уявити не могли – що командир іде в політику, але продовжує командувати. Там є вимога, щоб після відходу командира армії минуло два, три і більше років, перш ніж він зможе піти в політику. Щоб його вплив на бійців не зберігся і не відбулася спайка політики і армії. Весь світовий досвід свідчить, що це – потенційно вибухонебезпечна суміш, і вона слабо поєднується зі сучасними демократичними практиками. А в Україні всі ці колишні комбати за фактом впливають на збройні формування.

– Ви казали про те, що зміни в силових структурах України відбуваються дуже важко. Казали, що підготовка підрозділів для першої лінії, які опинилися фактично не там, де повинні були бути, виявилася марною роботою. Чи саме це стало причиною вашого рішення покинути волонтерство та інструкторську діяльність?

– Це – комплекс причин. По-перше, я б не сказав, що ми за 4 місяці достатньо їх підготували, щоб вони виконували бойові завдання на першій лінії. Так вважати не можна.
Знаєте, як проходить в Ізраїлі курс молодого бійця? О 5 год. ранку – підйом. О 6 год. починаємо тренуватися. Відбій – о 23 год.-0 год., якщо немає перешкод. Зобов’язані давати спати 6 годин (не так давно, начебто, трохи додали). Решту часу ти – на тренуванні. Немає жодного рубання дров, нескінченної стройової підготовки, безцільного вештання, фарбування трави, підмітання лісу... Я, коли тут побачив, що бійців змушують ліс підмітати – очманів! Це ж – ідіотизм!
Втім, не будемо відволікатися. Курс молодого бійця в Ізраїлі триває півроку. На наступних 8 місяців рота, що пройшла цей курс, при тому ж штатному складі продовжує бути навчальною ротою – тільки навчання вже перемежовується з легкими бойовими завданнями.

– Що ви маєте на увазі під «легкими бойовими завданнями»?

– Це – завдання, що виконують на другорядних лініях і напрямках. Якісь патрулі, охорона баз і тилових блокпостів. Якщо це – засідка на своїй території. І так далі.
Через 14 місяців роту розформовують. Кращих переводять у штурмову роту. Солдатів, що проявили себе трохи гіршими бійцями, призначають у взвод підтримки. Проявив схильність до снайперської справи, підходиш за своїми вміннями? Йдеш на курс снайперської підготовки і тебе зараховують у штат як снайпера. Добре кермуєш або хочеш це робити? Потрапляєш у взвод «Хаммерів». І так далі. Тих, хто показав себе гірше за інших або взагалі виганяють з бригади, або переводять у штабну роту.
Так це відбувається у піхоті. У спецназі – у бригадної розвідки, скажімо, – трохи інакше. Протягом року і двох місяців вони лише тренуються. Майже жодних бойових завдань – тільки тренування зранку до вечора. В Україні так не тренується жодний підрозділ, який воює. За рідкісним винятком. Утім, професіоналів можна зустріти в будь-якому українському підрозділі – людей, які колись десь воювали або тренувалися.

– Ви кажете, що серед підрозділів теж є винятки. Назвете?

– Міліцейський штурмовий підрозділ «Сокіл». Вони ловили злочинців і в мирний час, причому, робили це дуже часто. Тож у них – великий досвід. Вони – підготовані, володіють практичним досвідом. «Альфа» СБУ – теж дуже серйозні хлопці, але їм було важко на початку конфлікту на Донбасі. Справа в тому, що «Альфа» – це класичний підрозділ, з відповідною підготовкою, екіпіруванням і тактикою. Але до 2013 року тероризму в Україні не було, на відміну від бандитизму, а, значить, і практика, яка б відповідала завданням бойового застосування «Альфи», була дещо скромнішою, ніж у міліцейського «Сокола». До того ж, специ з антитерору стали «жертвою» словесної еквілібристики вітчизняних політиків, адже війну почали політкоректно називати «антитерористичною операцією», застосовуючи альфівців не за їхнім призначенням. Але це – окрема тема... Головне, що, незважаючи ні на що, «Альфа» проявила себе дуже добре. Хлопці вчилися й адаптували свою тактику безпосередньо у зоні бойових дій.
Хоча більшу частину тієї роботи, яку доручали виконувати спецпідрозділам, у нормальних арміях світу доручають виконувати звичайним піхотним підрозділам. Але до 2013 року хороших піхотних підрозділів в Україні майже не було. Як тоді казали? «Та й що піхота робить? У ВОПах сидить?» Хоча такі заяви – це кричущий оман. Дрімуча некомпетентність.
Проблема – у неправильному підході до призову. У кожного громадянина України у військовому квитку зазначена якась облікова спеціальність. Наприклад, кулеметник. Біда в тому, що кулемет цей чоловік міг бачити тільки у фільмі про Чапаєва. Снайпер? Так, він бачив снайперську гвинтівку на стенді. Можливо, навіть у руках тримав. Але ось патронів, щоб постріляти, йому не дали. Або йому дуже пощастило, і він вистріляв три патрони.
А є ще взагалі везунчики, які служили у внутрішніх військах. У будь-якій державі, де влада за себе боїться, вона тренує внутрішні війська найкраще. Ті, хто потрапив туди, стріляли трохи більше, ніж інші.
А у військкоматі дивляться: так, які фахівці нам потрібні? Такі і такі. Давайте їх покличемо. І кличуть – виходячи з того, що вони – вже фахівці. А вони – просто цивільні. Їм дають місяць на підготовку. Це дуже мало – навіть якщо тренуватися так, як це роблять у США або Ізраїлі. Але ніхто в Україні так не тренує. Цей місяць люди просто більшу частину часу безцільно вештаються і борються з аватаризмом. Спостерігав за одним мотострілковим підрозділом під Новоград-Волинським. Взагалі не бачив, щоб вони тренувалися. Вони зі самого ранку починали витягувати своїх п’яних...
Так от, якщо навіть тренувати за інтенсивною системою постійних тренувань – все одно місяця суто фізично – замало, щоб підготувати бійця, який буде воювати. Це – мало! Ніхто ж не випустить боксера на ринг після місяця підготовки? А це – не бокс. Це – війна. Там не тільки відбити голову – вбити можуть. Чи можна людину після місяця підготовки посилати в АТО на першу лінію? Я вважаю, що не можна.
Це – або байдужість, або злочин.
Нещодавно якийсь офіцер на в’їзді в «Десну» поставив плакат із написом: «Посилати людей на війну ненавченими – означає зраджувати їх». Я повністю згоден. І, напевно, він не просто так це поставив на в’їзді у «Десну». Хоча міг поставити біля будь-якої іншої бази або на вулиці, наприклад. Я був у «Десні». Там – так само, як і скрізь. Нічого особливого – доброго – я там не побачив. Хоча був там всього один день. Тому не буду наполягати, може, кращу частину своєї роботи вони просто від мене приховали.
Знову ж таки – марширування. Я взагалі вважаю, що все це марширування сьогодні нікому не потрібне. Чому ізраїльська армія дає собі раду без марширування? Я за весь період служби марширував лише кілька годин – коли готувався до прийняття присяги. І коли загинув бойовий товариш. Усе.
В Ізраїлі ніхто реально не вміє марширувати. Військове вітання віддають, так. Але тільки в перші півроку, під час курсу молодого бійця. Після цього – жодних віддавань та іншого манірно-паркетного протоколу. Тільки бойова підготовка. Зранку і до ночі. Тільки така армія може перемагати ворога, який сильніший і численніший за тебе.

– Кажуть, це дисциплінує. Ви не згодні?

– Від цього дисципліна не залежить ніяк. Попустити солдата можна завжди. І якщо він – нахабний, марширування на плацу не змусить його менше нахабніти.
Так, у багатьох нормальних арміях є таке. А у багатьох – ні. В Ізраїлі геть не марширують – і при цьому нормально тренуються. І нормально воювали більше за будь-яку західну армію з часів Другої світової. Це все – просто втрата часу. При тому, що на підготовку відводять лише місяць.
Розповім вам історію. Є у мене друг, Віктор Верцнер. Він – начальник штабу бронетанкової бригади в резерві. В Ізраїлі. Два-три місяці на рік він воює – його кожних кілька тижнів викликають. Сам він – піхотинець, дійшов у свій час до заступника командира батальйону.
В інший час Віктор займається фотографією. Здобуває призові місця на найбільших міжнародних конкурсах. Отримує багато грошей за роботу. Тому може собі дозволити їздити світом.
Ще недавно він протягом року раз в місяць на тиждень приїжджав в Україну – намагався допомогти своїм досвідом, знаннями, тренував людей. З його першим приїздом пов’язана цікава історія. Зі мною налагодили контакт волонтери, попросили допомогти запросити Верцнера приїхати і провести тижневий курс у Нацакадемії оборони, з якою вони були на зв’язку. Минув якийсь час – і тиша. Коли я почав уточнювати, їхати чи не їхати, то вони порадили мені самому дізнатися деталі в Нацакадемії.

– Ви це зробили?

– Так, я поїхав, зустрівся там з начальником курсу. Він сказав, що вони в академії думали, що волонтери просто фантазують – тому й не давали їм жодної відповіді. Тому що ніколи раніше не зіштовхувалися з тим, щоб іноземний офіцер, начальник штабу бригади, приїхав би до них за своєю ініціативою і безкоштовно навчав українських офіцерів.
Вони подумали. Кажуть: давайте домовимося не на тиждень, а на один день. Ну, гаразд, день – так день.
Було вирішено, що Віктор проведе одну лекцію тривалістю дві години. Але коли він приїхав, офіцери тримали його 5 годин – настільки цікаво їм було. Ці офіцери – колишні командири батальйонів, з того ж ДАП, інших «гарячих» точок. Між ними, бойовими офіцерами, і теоретиками, які сидять в академії, існує внутрішній конфлікт. Тому що там студентів змушували займатися повною нісенітницею. Але таку «локшину» можна вішати на так званих військових кафедрах, але аж ніяк не бойовим офіцерам, які пройшли ДАП та інші «гарячі» точки.
Це, до речі, ще одна велика проблема України: рівень навчання офіцерів. Він абсолютно низький і неадекватний викликам, які стоять перед українською армією.
Зараз багато йдеться про те, що потрібна хороша сержантська школа. Потрібна, безсумнівно. Але в списку пріоритетів ще вище стоїть офіцерська школа. По-перше, тому що для офіцерів немає жодного відбору. Будь-яка людина може прийти, здати не дуже складні іспити і вступити в якийсь інститут. А чому так? Офіцер – це ж людина, яка повинна себе доказати!
Скажімо, в Ізраїлі. Там просто не існує можливості стати офіцером, не послуживши рядовим у діючій армії. Спочатку він – нарівні з усіма. Потім на нього дивиться старший командир: як він себе проявляє, чи ініціативний, розумний, чи не обманює, чи достатньо старається. Є величезна кількість вмінь і навичок, які важливі для кожного офіцера, для кожного командира. Все це науково обґрунтовано і працює на рівні серйозної системи.

– Наприклад?

– Якщо тебе на офіцерському курсі ловлять на брехні – до прикладу, ти покурив у недозволений час, але стверджуєш, що не робив цього – то на перший раз цю брехню заносять в особову справу. Зловили на брехні вдруге? Тебе проганяють з офіцерського курсу. Тому що чесність – це один з основних принципів Армії оборони Ізраїлю. Тому що якщо в бою ти зі страху втратити свій авторитет обдуриш – це може коштувати життя всьому твоєму підрозділу.
Але це – ремарка. Насправді, є низка певних навичок, здібностей, які повинна проявити людина, якщо вона хоче стати офіцером. Тому що далеко не всі цього хочуть. Багато хто йде в армію, щоб виконати свій обов’язок. Як я, наприклад. У мене взагалі були інші плани на життя після армії. Я не мріяв про військову кар’єру, хоч і був добрим солдатом. Але ти йдеш на курси, стаєш командиром, а потім, можливо, й офіцером. При цьому, офіцер отримував у мій час 4,5 тисячі шекелів – це трохи більше, ніж тисяча доларів. В Ізраїлі, якщо судити за цінами, це – приблизно стільки ж, як в Україні – кілька тисяч гривень. Дуже мало. Так, ти спиш і їси в армії, тому, принаймні, на продуктах і житлі економиш. Але, навіть враховуючи це, на таку зарплату ти багато собі не можеш дозволити. Дві тисячі доларів в Ізраїлі вважають маленькою зарплатою. Тисяча – це зовсім мізер.
В Україні – інша справа.
Коли працював радником в одного бізнесмена, мені платили 3 тисячі доларів на місяць. І мені довелося піти з роботи, бо я вибрав Нацгвардію, вибрав волонтерство. Адже я реально вірив, що ми робимо щось нове. Тому те, що я побачив, коли приїхав в Україну, глибоко мене шокувало.

– Чому? Що вразило найбільше?

– Складно пояснити. Українці, здебільшого, не шоковані. Хтось – за, хтось – проти, але нікого існуючий стан речей не вражає.
А от якщо ви з однієї армії різко потрапляєте в іншу – ось тоді ви бачите: йой, як тут усе запущено... От і мене шокувало побачене тут. І я подумав: а от якщо ми створимо хоч одну таку розумну бригаду – це ж буде дико круто!
На жаль, плани командування виявилися трохи іншими... Спочатку мова йшла про те, що ми створимо повністю бойову бригаду, яка проявить себе не на блокпостах другої та третьої лінії. Мова йшла про те, що це буде повністю бойова бригада на першій лінії. Що вони при необхідності будуть штурмувати блокпости, опорні пункти.
А це страшно – йти вперед, на постріли. Тут має бути дуже високий рівень злагодженості, дуже високий рівень командних дій. Дуже-дуже.
Саме тому, коли ми – я, Вітя Верцнер, комбат, комбриг – сиділи і планували курс молодого бійця, я сказав, що розумію, що півроку нам ніхто не дасть – але хоча б 4 місяці повинні бути залізно! Вітя ще подивився на мене, сказав, що це – мало, але погодився. І ми спланували курс.
Спочатку проводили командний курс. Потім організували для аташе країн НАТО «показуху». Я переконав міністра взяти на себе кураторство від МВС для цієї справи, тому що в НГУ нічого не хотіли робити. Це зараз у НГУ піаряться, що є у них бригада швидкого реагування «за стандартами НАТО». А тоді вони не хотіли нічого. Зокрема, і проведення цієї «показухи» – адже нам ставили палиці в колеса на всіх рівнях. Навіть коли ми вийшли на командний курс, навіть коли їм зверху спустили папір з наказом від міністра провести навчання для аташе країн НАТО – навіть тоді вони ставили палиці в колеса.

– Під яким приводом?

– На засіданні у міністра генерал Балан (Микола Балан – заступник командувача Національною гвардією України, – ред.) пропонував: не будемо проводити. Питають у нього: «Чому?» – «Там «Беркут» живе, в цих приміщеннях». – «Так ми ж не плануємо там жити, будемо просто кожен день приїжджати туди тренуватися!» В результаті, таки вирішили провести. Але проблеми на цьому не закінчилися.
Перший день занять. Їдемо на полігон. А комбриг і каже: «Ти знаєш, що набоїв немає?» – «Як – немає набоїв?! Три тижні всього заняття! Ще й набоїв нема? Ти чого?!»
Він каже мені: телефонуй Балану, тому що я подав заявки. Телефоную. А Балан відповідає: заявка була неправильно заповнена. Ну так, комбриг – не бюрократ. Він – колишній альфівець, чоловік, який воював. Чому йому з цим не допомогти? Хоча я не впевнений, що він неправильно заповнив. Може, це – просто ще одна відмазка.
Після певного тиску вони таки дали нам патрони. Патрони ці опинилися аж в Сумській області, за ними спеціально посилали машину... Підсумок: весь перший тиждень із трьох відведених на підготовку на командному курсі ми не стріляли взагалі. Я вважаю, що це – справжнісінький саботаж. Якщо хочеш причепитися і заблокувати що завгодно – завжди можна відшукати, що в якомусь з безлічі документів десь одна риска не так стоїть. З таким жахом я вперше в житті зіштовхнувся саме в Україні.

– Чим усе закінчилося?

– Ми провели показові навчання. Американці були шоковані. В Україні у житті ніколи ніде такого не бачили. Прийнято робити навчальні місця. Коли ось тут стріляють, поруч – стріляють на далекі дистанції, трохи осторонь – рукопашний бій, з іншого боку – підйом канатом.
Як планують показухи в Ізраїлі, США, інших діючих арміях? Є штаб, який працює. І є люди в полі. В діях цих людей є певна логіка: вони роблять, потрапляють у засідки, відпрацьовують рейдові дії...

– Працюють за певним сценарієм?

– Так, є сценарій. Хоча тодішній начальник штабу бригади таки переконав нас зробити кілька навчальних місць – щоб уникнути конфлікту з генералами, які без цього собі навчань не уявляють. І правильно, напевно, зробив.
Після цього куратор цих навчань від МВС провів нараду з військовими аташе країн НАТО. Таких нарад було чимало. Ми просили гроші. Точніше, допомоги конкретно для бригади. Вони казали, що проводять з цього приводу листування з Пентагоном. І на певному етапі отримали позитивну відповідь: виділити 20 млн. доларів на бригаду.

– Виділили?

– Так. Ці гроші вже почали надходити. Їх зараз освоюють. Як освоюють – не знаю. Але, судячи з того, що мені пишуть із бригади про те, що вони досі просять ізраїльських волонтерів гроші на джгути, мабуть, освоюють повільно.
Багато було неприємних моментів. У мене є товариш, Ілля – він в Ізраїлі служив, потім у США. Зараз він – резервіст Національної гвардії Каліфорнії. Загорівся він якось. Каже: давай я приїду! Хочу допомогти Україні боротися з агресором! Я йому відповів, що навіть не зможу знайти нікого, хто б йому оплатив квитки. Тому що є країни, які оплачують інструкторів і знання – але Україна до них не належить. Тут усе – за свої гроші.
Ілля не просто сам зібрався, але і ще 6 бійців «підбив». Один із них – командир медичного батальйону Національної гвардії Каліфорнії. Вони купили собі квитки за півтори тисячі доларів кожен. Дізналися, що нам потрібно, і накупили цілу купу медичного обладнання, різних манекенів для відпрацювання тактичної медицини і т. п.

– І?

– Командування зірвало це. Просто не дало приїхати. Я спочатку отримав «добро» у командира і куратора. Ком­бриг сказав: супер, роби. А за два тижні до їхнього приїзду написав лист Аллерову.
Аллеров відіслав нас у міжнародний відділ. Там нам сказали: якщо б ви нам не писали, зробили це по-тихому – було б все нормально. А так – де гарантії, що це – не російські шпигуни? Крім того, у нас, мовляв, є відносини з Нацгвардією Каліфорнії. Приїжджає командувач НГ Каліфорнії, тисне руку командувачу НГ України, фотографуються разом, все таке... Але якщо резервісти ось так от приїдуть, без офіційного дозволу (як, у принципі, все і роблять, адже інструктори з так-меду просто приїжджають і нікому нічого не доповідають), то всі ці сейшени можуть припинитися. Командувач прямо сказав, що командувач НГ Каліфорнії може просто неправильно сприйняти цю тему.
У результаті, хлопці просто втратили 20 тис. «баксів». Якщо не більше. Вони не приїхали.
За цей рік я переконався в одному: не можна нічого змінити автономно. Не може одна людина подолати опір системи. Хоча нас підтримало, по суті, все керівництво бригади. Нашому колективу дали «зелене світло» робити те, що вважаємо правильним. Тому що всі до рівня комбрига дійсно хотіли зробити так, як за кордоном.
Я намагався це все перебудувати. Якщо в існуючій українській армії людей прийнято ганяти за те, що вони ставлять питання – ми карали хлопців, якщо у них не було жодних питань.
Я зі самого початку, в перший день курсу молодого бійця, сказав хлопцям: я не знаю, чим це все закінчиться. Але я, принаймні, цю роту доведу до кінця. Як мінімум, ви отримаєте знання, яких не отримають інші. Ви будете елітою, навіть якщо ви не будете служити в цьому підрозділі. Чи не буде самого підрозділу.
І я цю обіцянку виконав. А потім міг зі спокійним серцем піти. Адже чому я пішов? Тому що продовжувати далі ТАК немає жодного сенсу.