(Продовження, початок у № 3, 4)

Але якщо дещо емоційний чи необдуманий вислів пані Кропотіної можна сприйняти як непорозуміння і не надавати йому особливого значення, бо насправді, як повідомила у своєму виступі голова ОУН Полтавщини, «ми об’єднуємось, щоб впливати на органи влади через комісії», а після акту вандалізму над пам’ятником гетьмана Мазепи, який нарешті встановили завдяки об’єднаним зусиллям, передусім, націоналістів усіх віток ОУН, дійшли до висновку, що націоналісти і волонтери поступово повинні приходити до влади, то виступ Романа Матузка багатьма делегатами був сприйнятий як відхід від генеральної лінії ОУН – залишатись громадською організацією з правом кожного члена входити до членства інших організацій чи партій.
Р. Матузко, зокрема, запропонував ліквідувати ОУН і на її базі створити політичну партію під назвою Українська націонал-республіканська партія, бо мовляв, внаслідок пережитків совєтського періоду «коли чують словосполучення «українські націоналісти», одразу «стають на роги», бояться, і навіть у владі ми нічого реалізувати не зможемо». Дивно, що пан Матузко багато років працював у керівних структурах ОУН неподалік від колишнього голови ОУН славної пам’яті Миколи Плавюка і не засвоїв його виразних і зрозумілих для націоналіста кожної країни, тим більше, для українських націоналістів, глибоких і мудрих слів: «Державний суверенітет і державний націоналізм – це нерозривні явища здорового розвитку всіх націй, не тільки української». На моє переконання, більш відлякуючою є назва організації зі словом «націонал…», бо націонал-соціалістична партія Німеччини під орудою Гітлера привела до таких бід, які ще й донині відгукуються невигойним болем по всьому світу.
Тут, вважаю, доречно завершити обіцяне вище доповнення про придибенції з літровою пляшкою самогонки З. Остапяка. Вже по приїзді до Києва на центральному вокзалі ми з Миколою Сулятицьким помітили якусь загальмованість у поведінці друга Остапяка. Міркували, що все те вивітриться по дорозі до офісу ОУН. І справді, зайшли до залу, де відбувався ВЗУН, нормально. Зайняли місця у другому ряді праворуч біля вікон. Уважно слухали звітну доповідь голови ОУН друга Богдана Червака, виступи наших побратимів. Щоправда, я звернув увагу М. Сулятицького, який сидів праворуч від мене, на друга Остапяка, який сидів ліворуч від мене, на його розсіяну метушливість, яка швидко змінювалась дрімотністю. Друг Микола посміхнувся і тихо мовив, що З. Остапяк перепочине і прийде до норми. Я теж понадіявся, що так і буде. Ось і Миколі Сулятицькому надали слово для звіту про створення музею Коновальця в Івано-Франківському Центрі патріотичного виховання учнівської молоді. Друг Сулятицький чітко і детально розповів не лише про стан справ з утворення музею Коновальця, але й про організаційну роботу нашої обласної ОУН щодо виготовлення і встановлення в Івано-Франківську пам’ятника Провідникові ОУН Андрієві Мельникові. Декларуючи рішення нашої обласної ОУН про клопотання перед делегатами ВЗУНу про надання сотенному ОУН УПА Мирославові Симчичу-Кривоносові звання Героя України, друг Сулятицький надав слово мені (М. З. С.) для детального обґрунтування нашого рішення.
Я коротко доповів делегатам ВЗУНу біографічну довідку справді героїчної особистості сотенного Кривоноса, про керування ним переможним боєм УПА під присілком Рушір, де було вщент знищено резервний батальйон енкаведистських карателів разом з командиром депортаційної дивізії героєм совітського союзу генералом Дергачовим і цим порушено плани сталінсько-беріївських сатрапів про депортацію всіх українців до Сибіру, оскільки в селі Космач, що на Косівщині, силами трьох куренів УПА були розгромлені основні сили депортаційної дивізії, а резервний батальйон, що поспішав їм на поміч, як уже було сказано, за дві години розгромила Березівська сотня УПА під орудою Симчича-Кривоноса.
Після мого виступу Богдан Червак резюмував наше звернення: «Я думаю, що це має бути справа не лише Івано-Франківської обласної ОУН, але і всієї нашої ОУН. Тому я пропоную делегатам проголосувати за це рішення, а потім ми оформимо як наше звернення до президента України і Кабінету міністрів України з пропозицією надати звання Героя України сотенному ОУН УПА Мирославові Симчичу. І будемо вимагати виконання цього рішення, тим більше, що за нього проголосували ще минулого року 234 делегати Верховної Ради України. Тим більше, що сотенному Кривоносові вже за 90 років. На жаль, в нас люблять вшановувати тих, хто помер. Це вже як традиція. Бо в нас якщо шанують добровольців, які пішли на війну, то мертвих, а живих – ні; живі вже не такі. Тому це принципове питання не може бути тільки питанням Івано-Франківської ОУН. Ставлю на голосування питання про підтримку делегатами ХХІ ВЗУНу звернення Івано-Франківської обласної ОУН про надання звання Героя України сотенному ОУН УПА Мирославові Симчичу-Кривоносові, багаторічному в’язневі совітських концтаборів, активному громадському діячеві. Одноголосно! Ми з Миколою Сулятицьким радісно привітали один одного з перемогою. Нас уже почали вітати друзі-делегати. І тут несподівано, ніби спросоння, підвівся З. Остапяк і попросив висловити репліку. Жалісливим голосом почав розповідати про те, що два дні студебекерами возили трупи після Рушірського бою, що Дергачов був комендантом Кремля, що то була сотня важких кулеметів (дурниця, бо сотнею важких кулеметів керував сотенний Скригунець, і його сотня була задіяна до боїв у самому Космачі, а Остапяк тоді був дитиною-підлітком і не міг бачити чи знати про такі деталі після Рушірського бою – прим. М. З. С.). Словом, ця «репліка» З. Остапяка сприйнялась як ложка дьогтю до бочки меду. По залу промайнув шумок-здивування і намагання збагнути, для чого ця ложка дьогтю проти своїх земляків. Під час «репліки»З. Остапяка Богдан Червак опустив очі донизу. Соромно було і нам з Миколою Сулятицьким, і ми пов’язували недоречну «репліку» З. Остапяка з дією випитої ним у поїзді самогонки й ускладненою формою цукрового діабету, яким він уже давно хворіє.
А я ще й пошкодував, що врятував членство З. Остапяка в Проводі ОУН на ХVІІІ-му ВЗУНі наприкінці травня 2010 року, коли після нахрапистої вимоги З. Остапяка від тодішнього голови Проводу ОУН і голови ОУН Миколи Плавюка, котрий на той час тяжко хворів і навіть ходив з ціпком, передати свої повноваження своїм замісникам, М. Плавюк викреслив із членів Проводу ОУН З. Остапяка, й останній (ми сиділи поруч) почав тормосити мене за плече, щоб я наполіг відновити його кандидатуру. Тоді я нехотячи підвівся і звернувся до головуючого на ВЗУНі М. Плавюка: «Друже голово, вибачте, але, здається, ви забули прочитати прізвище Остапяка…» М. Плавюк добре ставився до мене, хоч через сімейні обставини і погіршення стану здоров’я довелось покинути працю в редколегії «Українського слова» (зате я залишився довічним позаштатним кореспондентом цієї газети) і, зваживши на моє звернення, назвав прізвище З. Остапяка у списку членів Проводу ОУН.
А тепер, виявилось, що З. Остапяк забув цей важливий епізод і відплатив «ложкою дьогтю» мені і всьому нашому обласному проводові ОУН за прийняте нами рішення надати звання Героя України сотенному УПА Мирославові Симчичу-Кривоносу. Цим збентеженням уже після голосування скористався делегат від Харківщини і теж додав «дьогтю до бочки меду». Зокрема, він сказав, що його внук, почувши про зняття звання Героїв України з Бандери і Шухевича, запропонував надати їм звання Народних Героїв України, яке (це звання) відмежує від тих, кому незаслужено надали звання Героїв України, що тільки бійці АТО – справжні герої України і що тільки вони – наше справжнє патріотичне виховання. Ми, представники Західної України, сприйняли репліку харків’янина як завуальовану спробу відмежувати героїзм вояків ОУН УПА від героїзму наших воїнів АТО і намагання знецінити найвищу нагороду України – звання Героя України.
Ми усвідомлюємо, що багатьом власникам Зірки Героя вдалося незаслужено, а то і по блату, здобути це високе звання.
Але звання Героя України не можна знецінювати чи дискредитувати; його потрібно очищувати від фальшивих псевдопатріотів українофобської чи корупційної закваски, як очищують золото від бруду, що до нього пристав. Щодо шанованого нами звання Народного Героя України, то це справді почесна нагорода, бо ініційована народом. Але звання Герой України – державна нагорода, нагорода тієї держави, за яку українські націоналісти і, зокрема, Симчич-Кривоніс, йшли в нерівні, смертельні бої під гаслом «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї»! Як казали давні римляни, «sapienti sat», – мудрому досить…
Після звітної доповіді голови ОУН Богдана Червака, виступ на ВЗУНі Марії Мандрик, однієї з провідних ідеологів ОУН, авторки знаменитої монографії «Український націоналізм: становлення у міжвоєнну добу», доктора наук, професора і просто чарівної і мудрої жінки викликав у делегатів щире захоплення. Ні, не красивими і пишно патріотичними словесами чарувала пані Марія. У своєму виступі вона порушила найпроблемніші і найактуальніші питання становлення ОУН, зміцнення нашої держави, виховання справжніх українців – борців за українську національну ідею, а не за гроші. Пані Марія бувала в зоні АТО з волонтерською допомогою і, поспілкувавшись з багатьма бійцями і тамтешніми мешканцями, прийшла до висновку: якщо ми не змінимо менталітет людей, які проживають на Сході України і навіть менталітет наших воїнів, які ще, на жаль, не мислять (частина з них) українськими національними категоріями, то скільки б ми не вкладали мільйонів доларів у відродження нашого Сходу, в розбудову нашої армії – української державності в тих регіонах не збудуємо.
Спілкуючись з одним з українських патріотів, який понад рік воює на російсько-українській війні, пані Марія почула такі одкровення: «Правда в тому, що серед ста відсотків українських вояків тільки двадцять відсотків є патріотами України, решта воюють за гроші. Це – наша біда, бо хто грошолюбам заплатить більше, той фактично « замовлятиме музику…» Такі люди можуть перейти на чий завгодно бік аби тільки заробляти більше грошей. Звісно, що бачення одного вояка не можна поширювати на всю армію, насамперед, коли йдеться про відсотки патріотів і грошолюбів. Але тривожить інше, на що пані Марія, на жаль, не звернула увагу. Маю на увазі відсоток російськомовних вояків АТО. Судячи з тих доступних нам матеріалів, здебільшого, телерепортажів і інших ЗМІ, відсоток російськомовних у нашій армії досить високий. Так, вони воюють за Україну, але чи не вийде так, що їм захочеться другої державної російської мови, російських телесеріалів, книжок російською мовою з завуальованим, а частіше відвертим антиукраїнським змістом і т. д. і т. п.? І чому так довго не скасовується ганебний і принизливий для українців закон Ківалова-Колесніченка, який фактично узаконює цю антидержавну двомовність? Невже ми забули, що «граніци русскава міра распрастраняютса до граніц употребленія русскава язика»? Думаю, що цитата досить відома і не потребує називати її авторку.
Підтримку цих моїх застережень приємно було чути у виступі делегата від Сумщини (вибачаюсь, що не запам’ятав прізвище). «Велика зброя – це мова, – наголосив сумчанин, – але ми її не використовуємо. Сьогодні половина депутатів Верховної Ради та урядовців розмовляють російською мовою, а, значить, пропагують мову наших ворогів. Тому важко відрізнити – ворог виступає чи українець. Пропоную, щоб наша організація виробила стратегічну лінію з цього питання, щоб у нас не залишилось жодного депутата, міністра, аж до голови сільради, які розмовляли б російською мовою». А щоб декому з нардепів така позиція українських націоналістів не здавалась занадто радикальною, підкріпимо її словами Карла Маркса: «Особа, що не володіє мовою народу, на землі якого мешкає, – гість, або окупант, або раб цього окупанта».
Слушно зазначила у своєму виступі пані Марія Мандрик, що теперішня гібридна війна найстрашніша, бо, крім надсучасної зброї, в ній застосовуються найновіші технології впливу на свідомість. Це –ідеологічна, інформаційна і навіть кіборг-війна. Через ЗМІ, через російськомовність проникають у свідомість людей, які навіть не підозрюють, що ними фактично маніпулюють. «Веду до того, – наголосила М. Мандрик, – що УВО має бути військовою організацією, а ОУН має зберігатись як ідеологічна вишкільна організація… Отже, нам сьогодні треба відродити ідеологічну референтуру, до якої мають бути залучені інтелектуали, які займаються ідеологією ОУН не один рік, які знають добре історію, вміють виступати перед найрізноманітнішими аудиторіями, мають ораторські здібності. Об’єктом роботи ідеологічної референтури мають бути: молодь (школярі, гімназисти, ліцеїсти, студенти), воїни АТО, старше покоління. Тобто, ми маємо виїздити на фронт, маємо працювати тут з тими, хто повертається з війни. Маємо давати основи світорозуміння, світосприйняття людям, які цього прагнуть. На вулицях бачимо багато людей, які співчувають національній ідеї, але не розуміють, що це таке, як вона постала, що вона формувалась сторіччями, що національна ідея має свої витоки і своє коріння. Що ми маємо робити і як діяти, щоб запобігти розколам у лавах ОУН, щоб не поборювати одні одних? Передусім, маємо усвідомлювати, що в нас ворог один і він значно страшніший, ніж той, що був колись, у 20-х роках. Тепер ворог прихований: він діє через різні парламенти й уряди, які стають лобістами інтересів Росії в Європі і в світі. І ми сьогодні шукаємо кота в темній кімнаті. Тому я ще раз повертаюсь до того питання, що нам потрібно поставити на нормальний рівень роботу ідеологічної референтури і розгорнути діяльність цієї референтури так, як вона працювала у 20-30 роках минулого сторіччя, передусім, у структурі ОУН».
Дуже важливим і чітко конкретизованим був виступ одного з чільних ідеологів ОУН, керівника Фундації ім. О. Ольжича Сергія Кота, котрий деталізував виконання Фундацією специфічних функцій в ОУН: утримання приміщень, випуск газети «Українське слово – литаври» як важливого інструменту інформаційного і ідеологічного впливу, де відображається не тільки поточна діяльність Організації, але й порушуються ключові проблеми, які турбують українське суспільство, виконується просвітницька функція з точки зору бачення нашого членства в якій організації вони перебувають. У газеті систематично друкуються матеріали з історії ОУН – постаті, події, аналітика. Завдячуючи редколегії газети «Українське слово – литаври» за можливість друкувати свої матеріали, хоча почав я друкуватись в УС з часу переїзду редакції з Парижа спочатку до Львова (1992 р.), а потім до Києва (1993 р.), хочу відзначити такий аспект роботи редакції, як залучення інтелектуальних авторів – професіоналів найрізноманітніших професій з аналітично-критичним способом мислення, насамперед, молодих. Це дає змогу не лише поширювати ідеї націоналізму як основоположної ідеології державотворення і націотворення, але й сприяє розвитку і вдосконаленню, своєрідному омолодженню цих ідей в умовах загроз глобалізації.

5. Підтримка Української армії – ключове питання діяльності ОУН на теперішньому етапі

Підсумовуючи результати роботи ВЗУНу і реагуючи на деякі проблемні питання, що прозвучали у виступах, голова Проводу ОУН Богдан Червак наголосив, що ключовим питанням діяльності ОУН на теперішньому етапі є підтримка Української армії. Базуючись на власному досвіді роботи в армійських підрозділах на передових позиціях Донецької і Луганської областей, розповсюджуючи газету «УС.Л» і націоналістичну літературу на всіх блокпостах, Богдан Червак прийшов до висновку: «Якщо хочемо зберегти під українським контролем Донецьку і Луганську області, то звідти не можна виводити Українську армію. Тамтешні мешканці практично всі голосували за ДНР і ЛНР. Зараз вони не признаються в цьому. Тепер вони навіть намагаються розмовляти українською мовою. В Айдарі, приміром, я бачив у дитячих садках стенди, присвячені Небесній Сотні. Але тільки-но українські військові покинуть території цих областей, там знову закрутиться маховик сепаратизму». Наголошуючи на викликах, які стоять перед нами, голова ОУН констатував, що з часу незалежності України протиріччя між патріотами не були такими глибокими, як сьогодні. Суспільна напруга і політична напруга зумовлені не тим, що ми протистоїмо партії регіонів чи опозиційному блоку (комуняків, слава Богу, вже нема!), а зумовлена тим, що ми чубимося між собою, і прірва між способом і стилем життя простих людей і тим, що коїться на верху, є надзвичайно величезною. Прірва між простими людьми і владою не зменшилась з формуванням нового уряду і парламентської більшості. Криза тільки поглиблюється. Тому питання виборів є ключовим, і не реагувати на це ОУН не може. Але було б неправильно перетворювати ОУН в партію.
Євген Коновалець творив ОУН у 1929 році не як партію, бо добре розумів, що ідеологія ОУН за своєю шириною і глибиною ніколи не поміститься в програми чи постулати якоїсь політичної партії. Партія –це лише частина суспільства, а ми боремось за націю і за державу. ОУН і надалі залишатиметься громадською організацією. Як члени ОУН, ми можемо бути в різних партіях, називаючись при цьому українськими націоналістами. Приміром, Микола Коваль довший час був у партії «Правий сектор», але він не перестав бути оунівцем. Ще не визрів момент, щоб ми творили партію під егідою ОУН, бо це профілактичне питання. Але брати участь у виборах ми будемо. При цьому Б. Червак прозвітував, що провів переговори з головою ВО «Свобода» Олегом Тягнибоком, з Головою КУНу Брацюньом і запропонував їм політичну конфігурацію, яка дасть нам можливість створити у Верховній Раді фракцію націоналістів, бо відсутність такої фракції тепер гостро відчувається. Створення конфігурації «Свобода», КУН, ОУН буде свідчити, що націоналісти об’єднуються, а з іншого боку, дасть можливість створити націоналістичне ядро у Верховній Раді шляхом створення парламентської фракції. Якби до цієї ситуації ще підтягнувся друг Ярош і організація, яку він очолює, то націоналісти обов’язково створили б фракцію у ВР.
Щодо взаємин з Бандерівською ОУН, яку очолює друг Романів (Австралія), ми домовились про те, що у нас не буде дискусій із приводу розколу ОУН у 1940 році. Хай це болюче питання залишиться в історії. Ми ухвалили рішення три роки тому, що всі члени ОУН Бандерівської стають членами нашої організації при умові, що вони приймуть аналогічне рішення. Тоді ми автоматично стаємо членами однієї організації. Три роки наша ОУН очікує такого рішення. При зустрічі з Романівим Богдан Червак нагадав йому про це і сказав, що він (Богдан) терпеливий, але не терпеливі наші бійці, які воюють на фронтах російсько-української війни. Вони не будуть чекати, що хтось об’єднається, вони все одно будуть робити свою роботу від імені ОУН. Значного поступу у вирішенні цього питання досягнуто в форматі переговорів, учасниками яких були Б. Червак, голова Секретаріату ОУН, В. Чмир, і з боку бандерівської ОУН – відповідальний за об’єднання ОУН, колишній міністр освіти Сергій Квіт і його співробітник Андрій Волос. Тривають переговори, як вирішувати не лише ідеологічні, але й фінансово-господарські, майнові і кадрові питання. Але ключове питання прийняття рішення за ними і вони розуміють, що, образно кажучи, м’яч на їхньому полі. Ми їх не критикуємо. Більше того, ми зняли питання про те, хто очолить єдину ОУН, бо, зважаючи на український досвід, це питання може бути таким, що застопорить ще раз цю справу. Головна мета – відродити ОУН, якою вона була при Коновальцеві, і яку ми втратили в 1940-му році. Щодо проблем, які належить вирішити новообраному Проводові ОУН (молодь, ідеологія, організаційна робота), то їх треба виставити як ключові.
Порушив Б. Червак і питання інформаційної безпеки. Навіть попри те, що ми прагнемо до Європи, де закриття будь-якої газети чи критика журналіста сприймаються як в Індії посягання на святу корову, переконування наших колег з Євросоюзу у тому, що ми змушені закривати російські канали і виступаємо проти російської літератури і російських газет, тому що це – один з елементів інформаційної війни, можливо, найпотужнішого елементу російсько-української війни, сприймаються без розуміння наших українських реалій. Приміром, після офіційного звернення друга Богдана до Нацради з питань телебачення і радіомовлення, щоб було прийнято рішення про закриття російських телеканалів і російської агресії у кабельній мережі, то наступного дня приїхала Дуня Міятович, представниця Євросоюзу, і здійняла ґвалт, що Україна перекриває собі шлях до Європи, бо відкидає російські телеканали, що це не демократично і що цього не можна робити. На лемент пані Дуні, що такої практики, як закривання телеканалів немає в жодній країні, Богдан Червак відповів: «Пані Дуня, а ви назвіть мені ще одну країну, яка воює з Росією». І тоді пані Дуня та її співпрацівники з Євросоюзу признались, що будь-яка європейська держава не може протистояти російській агресії, не дозволяють бюджети. Єдина країна, яка може протистояти російській агресії – США, бо їхній бюджет дозволяє. Варто було нагадати пані Дуні, що в Москві не тільки немає жодної газети української, не кажучи про телеканали, а що єдину бібліотеку з українськими книжками закрили, а бібліотекарку арештували, при цьому частину книжок українських не лише заборонили, але й по-фашистськи спалили.
Прикро було чути і про те, що не менший ґвалт проти закриття російських каналів і ЗМІ здійняли українські письменники. Мовляв, ти, Богдане, робиш як фашист. Українські письменники думають, що коли прийде російський окупант, то вони далі будуть українськими письменниками. «Рабами будете», –з болем у голосі мовив Богдан Червак. Слава Богу, що віце-прем’єр Кириленко має іншу позицію – він твердо переконаний: російські телеканали – геть, квоту на українську пісню на радіо і в телеефірі, хоча це не зовсім правильно, бо ми повинні встановлювати квоти не на українські пісні, а на російські. На репліку Бориса Гуменюка, що НСПУ очолює член ОУН, Богдан Червак відповів, що голова НСПУ мав проблеми, коли встановляв портрет Олени Теліги у приміщенні Спілки письменників, бо є ще багато письменників, які вважають себе геніальнішими, ніж Олена Теліга, яка має один «гріх» – вона була членом ОУН, а вони були членами компартії, але з письменниками буде розмовляти Борис Гуменюк, – наголосив, посміхаючись у вус, Богдан Червак, якого знову обрали головою ОУН.