Марґарете Руфф. Малолітні в’язні фашизму: Життєві історії українських і польських примусових робітницьі робітників в Австрії / Переклад з німецької Вікторії О. Романчук. – Львів: Універсум, 2016. – 174 с.

У 1939-1945 роках понад мільйон людей майже з усієї Європи перебувало на примусових роботах на території Австрії. З них 20 000 – у регіоні Форарльберґ.

Д-р Марґарете Руфф – австрійська письменниця й журналістка, історик, фольклорист, авторка праці «Їхня зраджена молодість» («Um ihre Jugend betrogen») – уже два десятиріччя досліджує тему остарбайтерів зі Східної Європи у цій частині Австрійської Республіки. У книзі «Малолітні в’язні фашизму. Життєві історії українських та польських примусових робітниць і робітників в Австрії», що побачила світ за співпраці з доктором Вернером Бундшу, працівником організації erinnern.at і президентом Товариства імені Йоганна Авґуста Маліна («Johann-August-Malin-Gesellschaft»), зібрані інтерв’ю та описані життєві історії «цивільної робочої сили», примусово вивезеної з Польщі й України (з Київської, Черкаської, Луганської, Полтавської, Донецької областей, з Галичини та інших регіонів України), які показують, в яких жахливих умовах змушені були перебувати ці люди, навіть якщо дехто з їхніх працедавців і ставився до них порівняно непогано, адже щодня існувала загроза потрапити до в’язниць, концентраційних таборів чи навіть бути засудженими до смерті – навіть за найменшу провину чи непослух. І кожен, хто насмілювався не миритися зі статусом «безправних рабів», зазнавав кари.
Окрім того, у своїй праці авторка висвітлила й проблеми, з якими зіштовхувалися вимушені переселенці після свого повернення на Батьківщину, та описала утиски з боку влади та громадськості, яких їм довелося зазнати, оскільки їх називали не інакше як «зрадниками Батьківщини». Не залишилися поза увагою і спогади тих колишніх примусових робітниць та робітників з України та Польщі, які після закінчення війни залишилися в Австрії.
Значна частина примусово вивезених українців та поляків були дітьми віком 13-15 років. Після повернення в Україну малолітні остарбайтери зіштовхнулися з безліччю проблем. Комуністичний режим називав постраждалих не інакше як «зрадниками Батьківщини», за що вони зазнавали численних утисків...
Автор: Вікторія О. Романчук
Підневільна праця резонує дотепер
Упродовж багатьох десятиріч ніхто не цікавився, що трапилося з колишніми підневільними працівниками після їхнього повернення до Совєтського Союзу і як їм там ведеться. До «гласності» й «перестройки» контактів з Австрією майже не було – надто великим був страх перед репресіями. Мало хто з Форарльберґа зважився ще до 1990-х років на поїздку до СССР. Знайти перших працівників, вивезених на примусові роботи, виявилося нелегкою справою. «З них тут уже ніхто не живе», – такі слова часто чула я під час своїх пошуків. Однак, коли згодом я дізналася, що багатьох молодих людей цілими групами фактично викрадали з одного й того ж села чи містечка і вагонами перевозили в регіони Форарльберґу, і які після завершення війни поверталися до рідних місць, то їхні сліди ставали виразнішими. Після відкриття кордону зі Східною Європою багато хто з колишніх підневільних працівників із власної ініціативи зайнявся пошуком своїх колишніх господарів та колег по праці.
У 1995 році я двічі їздила до України, щоб узяти інтерв’ю в колишніх остарбайтерів. Зустрічалася з тими, хто залишився у Форарльберзі, розмовляла з їхніми друзями й господарями. Згодом, використовуючи свої напрацювання, 1996 року опублікувала свою дипломну роботу під назвою «Їхня зраджена молодість» («Um ihre Jugend betrogen»).
Майже всіх опитаних відвідала кілька разів. Особисті історії в цій книзі містять більш ранні інтерв’ю, які згодом були доповнені. Також вдалося з’ясувати, що в останніх інтерв’ю колишні остарбайтери, що досягли вже майже 90-річного віку, пригадували особливо драматичні події, але, загалом, їхні розповіді виявилися досить короткими. У найперших розмовах насамперед пригадувалася тяжка робота у Форарльберзі. Завдяки проекту під назвою «Знищити мости: колишні примусові робітники й робітниці з України між поверненням і новою Батьківщиною», проведеного для Австрійського фонду майбутнього, я і Вернер Бундшу в 2006-2008 роках отримали шанс зустрітися в Україні з майже трьома десятками свідків тих подій, що працювали у Форарльберзі, і порозмовляти з ними про те, як склалася їхня доля після завершення війни.
Разом з Вернером Бундшу навесні 2007 року ми здійснили нашу першу подорож до шахтарського міста Ровеньки, що на сході України. Багато чоловіків звідсіля були вивезені для примусової праці на будови акціонерної компанії «Форарльберґер Ілльверке АҐ» (Vorarlberger Іllwerke AG), а жінки, впереваж, змушені були працювати на текстильних фабриках або в сільському господарстві.
У липні того ж року разом з моїм чоловіком Вернфрідом ми поїхали в регіон поблизу Дніпровського водосховища (на південному сході від Києва), 150 молодих людей з цієї місцевості працювали на будівельному підприємстві Зільберталь-Бартоломаберґ («Aufbaugemeinde Silberthal-Bartholomаberg»). Ще вісім інтерв’ю поблизу Полтави провів для нас разом зі своїми студентками історик Олександр Сидоренко.
Ольга Бьокле працювала в селян у Бухербруннені й Альтенштадті, і в обох господарів їй велося цілком непогано. Я перепитувала її кілька разів, і вона навіть показала мені свої нотатки, написані від руки, які згодом опублікувала Марта Людешер. Мене дуже вразило, наскільки чуттєво й детально ця жінка описала німецькою мовою дитинство і скромне життя у своєму рідному українському селі Грицики. Описала й жахи насильницької колективізації за часів Сталіна й Голодомор, розповіла про свою депортацію у Форарльберґ та своє життя у цій країні.
Анна Гошер розповідає про жахіття, яких довелося зазнати після депортації з України. На відміну від Ольги Бьокле, її господар ставився до неї погано – можливо, через те, що селянка, в якої вона жила, втратила на війні двох синів. Третій син після важкої травми на фронті працював удома, ненавидів Анну, бо вона була «росіянкою», і всіляко намагався ускладнити їй життя.
На момент депортації до німецького Рейху Марії Чебенко не було навіть 14 років. Тендітна юна Марія два роки пропрацювала на текстильній фабриці Шиндлера в Кеннельбасі і ще півроку – на оборонному підприємстві «Баварський завод із виготовлення легких металів» («Рюстунґсбетріб Байріше Ляйхтметальверке» – «Rustungsbetrieb Bayrische Leichtmetallwerke») в Лохау (Баварія). На текстильній фабриці працювати було не надто важко, але страшенно дошкуляв голод. Саме тому 60 українців вирішили оголосити голодування. Гестапо арештувало організаторів заколоту, а решту працівників покарали ще меншими порціями їжі – згідно з генеральною директивою націонал-соціалістичних правителів, робоча сила зі Сходу мала існувати лише для служіння німецькому народові.
Історія життя Надії Берікової є вражаючим прикладом того, що робітники зі Сходу були безправними рабами, на яких чекала в’язниця і концентраційний табір навіть за найменшу провину. Зазвичай, до тих, хто працював у сільському господарстві, ставилися дещо краще, ніж до працівників, залучених у великих проектах. Молодим людям, які жили поодинці в чужому середовищі, значно важче було витримати тугу за рідною землею і дискримінацію, ніж тим, які групами жили у таборах. На фермі в Зульці Наді велося порівняно непогано. Однак, розумна дівчина все ж розглядала себе як рабиню, оскільки, за її словами, ніколи не мала права відмовитися від роботи. У листі до своєї матері вона розповіла про це. Лист пройшов цензуру, після чого Надю відправили в гестапо, по-звірячому побили, а потім перевезли до табору виправних робіт у Єнбасі.
Лист Зінаїди Васильєвої, яка працювала нянею в Бреґенці, до однієї українки з Мюнхена, також пройшов цензуру. Вона поширювала листівки із закликами до опору. Відтак, потрапила до в’язниці у Бреґенці, далі – у виправний табір в Єнбасі, а згодом – у концентраційний табір у Равенсбрюці, після чого її перевели в Маутгаузен, де відбулося звільнення американцями.
Анастасію Чомко у Форарльберзі вважали полькою. Працювала вона в Гіттісау. Згодом Анастасія залишилася у Форарльберзі, бо наприкінці війни познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Її рідне місто в Галичині було спустошене, а після завершення війни увійшло до складу СССР, і вона більше не знала, де жила її сім’я. Після війни для жінки настав важкий період – їй довелося виховувати семеро дітей майже самотужки, оскільки від чоловіка допомоги й підтримки було мало.
Лідія Лікова, Феодосія Рунец та Софія Мейнова працювали разом зі своїми дітьми на ткацькій фабриці Йозефа Оттена, що в Гоенемсі, а після завершення війни повернулися на Батьківщину. «Софія Мейнова приховувала, що по-батькові вона – Абрамівна, бо її могли б убити за те, що вона єврейка», – писала її донька, яка з’явилась на світ у Гоенемсі на Святвечір 1943 року.
Володимир Самарський, Анатолій Самарський і Микола Петров належать до тих тисяч остарбайтерів, які змушені були працювати на будівництві компанії «Форарльберґер Ілльверке АҐ» високо в горах у місцевості Монтафон за вкрай суворих умов. Їм було лише 15 та 16 років, коли їх депортували з Ровеньків. Сьогодні компанія «Форарльберґер Ілльверке АҐ» відчутно збільшує свою історичну відповідальність перед працівниками, вивезеними свого часу на примусові роботи до Австрії. Цікаво, що останнім часом на веб-сайті компанії словосполучення «примусова праця» вже не береться в лапки.

	Табір у Зільберталі

У 1942 році тоді ще 16-річний Микола Теличко потрапив до так званого будівельного табору підприємства Зільберталь-Бартоломаберґ («Aufbaulager Silbertal-Bartholomäberg»). Після війни він не повернувся до України. У 1957 році став австрійським громадянином. Коли 1985 року він вийшов на пенсію, то був дуже неприємно вражений: незважаючи на те, що подав свою трудову книжку, виявилося, що працю впродовж 1942-1947 років йому не зарахували. Всі зусилля, спрямовані на те, щоб отримати доплату до пенсії, виявилися марними. До кінця життя він так нічого і не зміг змінити.
Наприкінці 1990-х років, зі страху перед оплатою за примусові роботи колишнім остарбайтерам, великі компанії тримали документи у своїх архівах «під замком».
У Форарльберзі, як виявилося, було досить багато й тих, хто намагався знайти своїх колишніх працівників. Вони намагалися знайти різноманітні способи передавання грошей та отримання інформації про найкращі маршрути, щоб відвідати своїх колишніх працівників.
Наприклад, Зіґлінде Фітц прагнула віднайти свою українську подругу Любу, і навіть священик з Дамюльса допомагав їй у пошуках української дівчини-остарбайтера. Багато інших запрошували своїх колишніх працівників до Форарльберґа або ж надсилали їм подарунки та гроші. Наведу лише два приклади: Еріка Гаммерле з Лустенау залучила до збору коштів своїх друзів та знайомих і згодом поїхала з цими грошима до «своєї українки». Католицький жіночий рух у Зібратсґфеллі організував так званий «День супу» і згодом за зібрані кошти оплатив колишньому остарбайтерові Петрові Єсенку операцію на око.
Особливо мені закарбувалися в пам’яті тривалі телефонні розмови з Антоном Ланґом і його радість, коли йому нарешті вдалося віднайти українку Анну Якимчук. Якось після публікації моєї книги «Їхня зраджена молодість» літній чоловік зателефонував мені й попросив допомогти у пошуках дівчини. Прізвища її згадати не зміг, але розповів про арешт Анни і як йому вдалося звільнити її з гестапо.
Працюючи над книгою, я натрапила на судовий протокол, в якому йшлося про арешт п’яти російських військовополонених за спробу втечі та крадіжку продовольства й одягу. Разом з ними 20 жовтня 1944 року за підозрою в підтримці руху опору арештували й чотирьох жінок-остарбайтерів, серед яких була Анна Якимчук. Після цього їх привезли до штаб-квартири гестапо в Бреґенці. Провина Анни полягала в тому, що вона працювала у будинку господаря, де троє втікачів-військовополонених випросили їжу. Невдовзі після арешту Анни Антон Ланґ приїхав додому у відпустку. Він безстрашно поїхав до штаб-квартири гестапо з метою звільнити Анну. На жаль, безуспішно. Йому навіть не дозволили її побачити і сказали лише, що дівчину незабаром переведуть до табору виправних робіт в Інсбруку. Завдяки посередництву свого сусіда, який був лідером селян в окрузі Бреґенца, йому вдалося вирвати дівчат з гестапо. Наступного дня Анна, плачучи, стояла перед дверима будинку Ланґа. Згодом, уже за допомогою точних даних зі судових протоколів, Антон Ланґ намагався знайти Анну через Червоний Хрест. Через деякий час він зателефонував мені й радісно повідомив, що знайшов її! Вони почали переписуватися, але оскільки Анна була надто хворою для тривалої мандрівки, запрошення Антона Ланґа прийняла її донька і приїхала до Еґґа. Поет Каспар Трой дуже зацікавився цією історією і на її основі навіть написав радіоп’єсу.
Після розпаду Совєтського Союзу в незалежній Україні особливо бідували колишні підневільні робітники, які на той час вже стали пенсіонерами. Комуністичний режим ставився до них як до людей «другого сорту», «зрадників», більшість з них після повернення додому могли отримати лише найгіршу роботу. І навіть якщо не зазнали політичних репресій, усе ж замолоду не змогли здобути належну освіту, що перешкодило професійному зростанню, а в майбутньому означало дуже скромну пенсію.
Важке становище цих літніх людей спонукало мешканців Форарльберґа виявити ініціативу зі збору коштів для колишніх остарбайтерів. До цього долучилися не лише приватні особи, а й Фундація імені Йоганна Августа Маліна, театр «Космос» та організація «Зелений освітній семінар». Завдяки тісній співпраці з «Українською асоціацією колишніх неповнолітніх в’язнів фашизму», з представниками якої я зустрічалася в різних містах, були складені списки постраждалих. Разом із Бріґітте Фліншпах у квітні 1998 року ми привезли зібрані кошти у Кременчук. Того ж року, після того, коли ми отримали значну приватну пожертву й чималу суму від компанії «Форарльберґер Ілльверке АҐ», у присутності Вернера Бундшу ми розподілили ці грошові надходження між Луганськом і Кримом. Ці невеличкі суми додали літнім людям хоч трохи надії в їхній сумній ситуації.
Неймовірні сцени відбувалися під час вручення коштів. Неможливо забути чоловіка, якого син на таксі привіз на зустріч прямісінько з операційного столу, боячись, що інакше його батько нічого не отримає. Після вручення грошей старенького знову повезли до лікарні. Не менш важливим, ніж гроші, було прилюдне визнання їхньої життєвої драми. «Я радий, що Австрія визнає те, що хлопчина, якому було лише шістнадцять з половиною року, виконував таку непосильну працю», – сказав один з колишніх остарбайтерів.
Через 55 років після закінчення війни Національна рада Австрії одностайно ухвалила закон про створення «Фонду примирення, миру і співпраці». Цей фонд мав стати жестом до колишніх підневільних працівників. Магістрат Управління уряду землі Форарльберґ доручив панові Вільфрідові Ланґлю перевірити претензії щодо виплати компенсаційних коштів. В архіві цієї федеральної землі є справи майже 600 осіб, які могли б підтвердити своє перебування у Форарльберзі.
2008 року до міста Дорнбірн запросили колишніх підневільних працівників з міста Ровеньки. Зустріч організував міський архіваріус пан Вернер Матт. Оскільки через стан здоров’я лише дехто з них наважився здійснити таку довгу подорож, було вирішено організувати «Свято подяки й визнання» у місті Ровеньки, щоб усі ті, хто працював під час Другої світової війни в Австрії, змогли його відвідати. Цей захід вдалося організувати за підтримки міста Дорнбірн, Фонду майбутнього Республіки Австрія, компанії «Форарльберґер Ілльверке АҐ» й міської ради міста Ровеньки.
8 грудня 2008 року 52 літніх чоловіків і жінок прибули на це свято й уперше за життя відчули до себе не зневажливе ставлення, а повагу.
16 мешканців Ровеньок, які не змогли прийняти запрошення через стан здоров’я, ми разом з паном Вернером Бундшу відвідали вдома.
Смачний обід, подарунки, низка заходів, організованих телекомпанією Австрія-Фільм («Оsterreich-Film»), пісні й танці – все це викликало у деяких літніх жінок сльози розчулення й радості. Але найголовніше, що цей день був днем визнання несправедливості їхніх поневірянь і несправедливості, від якої вони постраждали не лише в Австрії, але й на своїй Батьківщині. Вперше, зневажених у минулому, примусових працівників публічно привітав міський голова, а в межах телевізійної програми наживо транслювалося «Свято подяки й визнання».