Повість Дмитра Губенка "Сходославія" - це чергова пропозиція альтернативної "великої історії" України та всього довколишнього злощасного простору, над яким так люблять знущатися фантасти, фантазери і, що вже гірше, стратеги-практики. Київ знову стане ареною запеклих боїв, будучи при цьому символічно поділеним на схід і захід, на лівобережжя та правобережжя за допомогою Дніпра. Цей хід із Дніпром виглядає тут навіть оригінально: до цього часу історія знала поділи міст, головним чином, за допомогою стін. Маю тут на увазі, звичайно, Берлінську стіну та стіну, що розділяла Рівне й Ровно. Але Дмитро Губенко не хоче збіднювати нашу уяву виключно Києвом: тут і село на Полтавщині, і Прибалтика, і Білорусь, навіть Югославія з Македонією. Автор намагався зробити свій твір кінематографічним, а крім того, подбав не тільки про зміни місця подій, а й про чергування часів, показуючи нам то війну з північно-східним сусідом 1991 року, то війну з тим-таки, тепер ще ближчим сусідом, але 2001 року. Війна Дмитра Губенка нагадує голівудські бойовики: читачеві буде на цій війні кольорово, зовсім не боляче й не гидко. З'явиться, ясна річ, архетипний мотив двох братів-неабияких-вояків, що стоять по різні боки барикади, але зустрічаються, звичайно (але випадково), в рідній хаті на Полтавщині. Поступове прозріння заблудлого брата свідчить про те, що чудеса бувають, а перший наступ із наміром розпочати війну за умов повної відсутності авіації - про те, що східні сусіди так ніколи й не порозумнішають. І ще одне: якщо в процесі рецепції вас не залишатиме враження, ніби ви читаєте підручник з історії за дев'ятий клас, то облиште сумніви. Нагадуємо вам, що таки так - наш автор за фахом є істориком.

 

Вступ

Був повний місяць, і його світло дозволяло більш-менш розгледіти темне громаддя міста, застигле за широкою рікою з численними лісистими острівцями.

У місті панувала комендантська година, однією з вимог якої було світломаскування; тому у вікнах будинків відбивалося лише місячне сяйво, без роботи стояли вуличні ліхтарі, згасли навіть промислові вогні на вишках-ретрансляторах та надвисоких димарях заводів та ТЕЦ. Лиш де-не-де на пустельних вулицях, бувало, промайне відблиск фар патрульного джипа чи БТРа.

Цим непривітним містом був Східний (чи Лівобережний) Київ, що його справжні, правобережні кияни називали хто як звик - Дарницею, Троєщиною чи Осокорками.

"Сталіца, - презирливо пхикнув Святослав й обернувся. - Ось де справжня столиця!"

Він стояв на оглядовому майданчику біля того місця, де колись були Верховна Рада та Маріїнський палац. Тепер там гомонів молодий парк, крізь який проглядало яскраво ілюміноване місто: Київ, столиця Української Республіки. Позаду Славка залишилась інша столиця, інша держава, інший Київ...

Тоді, у жовтні 1990-го ані Славко, ані інші студенти-учасники голодування на граніті тодішньої площі Жовтневої Революції, що скинули уряд консерватора Масола, не могли й припустити того, що менш ніж за рік Україна тонутиме у річках крові. На повні груди вдихали вони тоді вітер свободи, який віяв цілою Україною й вселяв у душі впевненість: завтра буде ліпше, ніж вчора, ніж сьогодні, ніж будь-коли!

Святослав Чорноліс студіював у Київському університеті історію, і тому той вітер свободи мав для нього особливий, настояний на століттях та тисячоліттях запах. Діаспорні книжки та журнали, напівсамвидавські брошурки зривали з його інтелекту складовану там роками облуду совєтської історіографії. У його уяві постали справжні, героїчні образи Мазепи, Петлюри, інших борців за волю України... І стало гранично чітко ясно: Україна має бути незалежною!

Україна була проголошена незалежною державою 24 серпня 1991 року, незважаючи навіть на те, що у Верховній Раді домінували комуністи з "групи 239". У Москві на той час вже п'ятий день тривали вуличні бої між військами, що залишились вірними ҐКЧП, та загонами, що підтримували Бориса Єльцина. Відчутна перевага була на боці останніх, що їх підтримувала більшість москвичів, проте ґекачепісти контролювали кілька автомаґістралей та залізничних ліній, що робило позиції демократів вкрай хиткими. У реґіонах консерватори брали гору, а їхні війська вперто дерлися до Москви, змітаючи заслони нечисленних провінційних реформаторів.

Кілька танкових колон завмерли й під Києвом, однак місцеве військове керівництво вагалося, чи застосовувати силу в українських умовах. Голова Верховної Ради Кравчук тим часом піддався на тиск Народної Ради і зумів розколоти "групу 239": 24 серпня 1991 року 346 депутатів сказали "так" Акту проголошення незалежності України. Танкісти повернули назад до своїх казарм, а на вулиці міст та сіл від Ужгорода до Луганська вихлюпнулася шалена ейфорія. Повсюдно зникали червоні прапори й з'являлися синьо-жовті національні, замість совєтських "капустин" малювалися українські тризуби. Україноненависники затаїлися й чекали свого часу.

Цей час настав дуже скоро: 5 вересня три уральські дивізії з маршу увійшли до Москви. Тоді ж остаточно визначилася зі своєю позицією авіація - її удари остаточно деморалізували захисників демократії. Елітні підмосковні дивізії імені Дзержинського та Софрінська, які оголосили було про підтримку Єльцина, склали зброю. Ополченці розбіглися по домівках. Заарештував президента Росії його колишній палкий прихильник Олександр Лебедь. У Москві запанував терор.

Таким чином, на третій тиждень дії надзвичайного стану реакціонери впоралися з ворогом у серці СССР й дістали можливість озирнутися на його окраїни. Лояльність до центру виявила лише Білоруська ССР. У Казахстані стався розкіл за етнічним критерієм: частина республіканської еліти проголосила у Целінограді утворення Целінної ССР, яка відразу попрохала у Москви військової допомоги, адже в Алмати "казахські націоналісти" проголосили незалежність.

Аналогічно вчинили за прикладом України й усі інші республіки. Москва не вагалася: в усі військові частини, розташовані на теренах усамостійнених держав, полетіли накази: "Відновити будь-якою ціною конституційний лад Союзу ССР на території такої - то ССР..." Та на той час в усіх республіках Союзу у місцевих частинах СА (Совєтської Армії) вже відбували службу уродженці цих самих республік, а незалежницькі рухи та фронти встигли сформувати бойові загони ополченців. На одній шостій земного суходолу впевнено набирав оберти кривавий молох майже двох десятків локальних війн...

 

1991-ий. "Labdien, Riga!"

(Добридень, Рига! - з латиської)

15 серпня 1991 року Святослав Чорноліс зійшов на Ризькому вокзалі зі швидкого потяга номер 76 сполученням "Київ - Рига". Його зустрічали друзі - студентське подружжя, латиші Юріс та Даґнія Йєруми. Власне, вимовлялися їхні прізвища по- різному: Юріс був Йєрумс, а Даґнія - Йєруме, але Святослав вже був дещо знайомий з цими тонкощами латиської мови.

Юріс та Даґнія були його давніми друзями. Познайомився він з ними ще в останній свій шкільний рік - на Всесоюзній шкільній олімпіаді з історії. Представники балтійських республік вже тоді імпонували йому своєю незалежницькою позицією та європейською педантичністю.

Останніми роками у листуванні молоді люди майже хизувалися проявами національного піднесення у своїх республіках й обурювалися каральними операціями союзного центру. Славко не відходив від приймача, слухаючи західні "голоси" у страшні січневі дні 1990-го, коли совєти влаштовували криваві провокації у Вільнюсі та Ризі. Коли ці спроби провалилися, стало зрозуміло: балтійські республіки будуть незалежними.

І ось у серпні Юріс та Даґнія вирішили запросити Святослава подивитися на практично незалежну Латвію до того, "як тобі потрібна буде віза", - посміхалися вони. Славко відчував, що візи незабаром насправді знадобляться: для нього - латвійські, а ось які - українські чи совєтські - будуть потрібні Юрісу та Даґнії, було ще неясно...

- Labdien, Juris! Labdien, Dagnija! Ka jums iet? (Добридень, Юрісе! Добридень, Даґніє! Як ся маєте? - з латиської)

- Привіт, Святославе! Все чудово!

Славко знав деякі латиські вислови, а його латвійські друзі - українські, проте спілкувалися вони в основному англійською.

- Святику, коли у вас там гетьманські скарби ділитимуть? - не втрималася від посмішки Даґнія.

- Які ще скарби? Полуботківські?

- Ну так! У нас тут пишуть, що кожному українцеві припаде по десять тисяч доларів!

- Ого! - розсміявся Славко. - То мені тут у вас затримуватись не можна, а то ще там без мене все поділять!

Взагалі-то, його страшенно дратував увесь той мотлох та шахрайство, що його винесло перебудовою на поверхню. "Нікому не довіряйте - всюди шарлатанство", - радив він своїм друзям і майже ніколи не помилявся.

Молоді люди тим часом під'їжджали трамваєм до затишного району Риги, де жили Йєруми. На той час Славко вже більш-менш роздивився місто: за винятком Вецріґи - Старої Риги, яку було трошки видно від вокзалу, воно являло собою доволі типове совєтське місто "більше середнього". Хрущовські п'ятиповерхівки межували з брежнєвськими дев'ятиповерхівками, на вулицях дзеленчали "шкодівські" трамваї та тролейбуси, а у самому центрі височів характерний будинок "а-ля МҐУ", що його близнюків совєти набудували по цілій своїй імперії. Славкове око тішило, що всі вивіски на вулицях, надписи у трамваях та таблички на будинках були всуціль латиські, та одна річ його занепокоїла.

- Друзі, а чому не чути, щоб на вулицях говорили латиською?

Юріс та Даґнія враз засмутилися.

- Так, у Ризі нечасто почуєш латиську. Що поробиш... Нас, латишів, і так менше половини населення Риги, а як хтось з наших заговорить з "окупантом", то переходить на російську. А вони тут живуть вже десятиліттями, а мови нашої так і не вивчили!

- Ось якби ти заїхав до Валміери, - згадала своє рідне місто Даґнія, - там по-латиському майже всі говорять!

Святослав згадав, як його однокурсники-кияни їздили до Галичини "практикувати українську", й невесело посміхнувся. Паралелі з Україною, щоправда, урвалися, коли він згадав, що майже всі латиші знають свою мову, тоді як українці, на жаль, не всі...

- А де в Союзі не почуєш російської? - запитав він уголос. - Як не крути, а "мова міжнаціонального спілкування"!

- Між іншим, у Каунасі російської вже не почуєш! - заперечив Юріс. - Якось заїжджай, послухай.

- От і заїду! - погодився Славко, вже виходячи на зупинці. - Поки візи не треба...

Цілий вікенд - з 16 по 18 серпня - господарі показували своєму гостеві Ригу. Святослав був зачарований Старою Ригою - маленьким закутком старої Європи, що невідомо яким чином опинився у лапах Романових, а тепер ось і совєтів. Вузенькі бруковані вулички, здавалося, ще зберігали відлуння кроків ганзейських купців, а старовинна Шведська брама, прорубана прямо крізь ошатний будиночок, нагадувала про злощасного Карла Дванадцятого, який, програвши разом з ясновельможним гетьманом Іваном Мазепою Полтавську битву, віддав на поталу Петрові не тільки Україну, але й Ригу - найбільше місто Шведського королівства - разом з усією Лифляндією.

Піднявшися на дзвіницю собору святого Петра, друзі побачили цілу Ригу як на долоні. Славкову ж увагу привернули барикади з бетонних блоків, що захищали телецентр, розташований на острові посеред Дауґави.

- Як ви гадаєте, чи вдасться їм знову взяти владу? - запитав він, пригадуючи січневі події.

- Нізащо! - вигукнули разом Юріс та Даґнія. Звичайно, їм цього так не хотілося...

Уранці 19-го серпня 1991 року в квартирі Йєрумів невгамовно дзеленчав телефон. Це був понеділок, мешканці квартири ще відпочівали після вчорашньої поїздки до Юрмали, що затягнулася до самої ночі, й тому до телефону довго ніхто не підходив. Врешті-решт, Юріс узяв слухавку. З тривожної інтонації розмови, що велася латиською, Святослав зрозумів, що сталося щось дуже серйозне. За кілька хвилин Юріс поклав слухавку й повідомив Славкові та Даґнії останні новини.

- У Москві путч. Консерватори захопили владу. Ґорбачова тримають у Форосі. У Союзі - надзвичайний стан.

- Dievs, sveti Latviju! (Боже, бережи Латвію! - з латиської) - заплакала Даґнія.

- От гади! Вони ввели до Риги війська?

- Ще ні. Війська увійшли до Москви. Але Айварс сказав, що треба бути готовими до всього. Рух за національну незалежність вже оголосив мобілізацію, а Конґрес громадян закликав усіх латишів стати на захист відновленої незалежності.

- А що ж Верховна Рада Латвії?

- Святе, ці вже, напевно, сидять на валізах! Хоча... тікати нікуди. Балтфлот не дасть доплисти й до Естонії, а на суходолі совєти тримають по гарнізону майже в кожному містечку.

- На кого ж сподіватися?

- Тільки на себе. Знаєш, два місяці тому на мітинг у Ризі зібралося 900 тисяч! Здавалося, на берегах Дауґави раптом з'явилася інша річка - нескінченний людський потік. Якщо ми знову будемо разом, то нас ніяке ҐКЧП не зламає!

- Чекай, що за ҐКЧП?

- А, я ж не пояснив: "ґосударствєнний комітєт по чрєзвичайному положенію".

І раптом Славко усвідомив, що його місце не тут, а вдома - в Україні, яка теж рветься на волю із задушливої совєтської комуналки. Як не прикро було засмучувати гостинних господарів, та довелося оголосити про терміновий від'їзд. Друзі зрозуміли Славка - вони чудово розуміли його прагнення бути у цей вирішальний час на Батьківщині. Юріс зголосився заїхати по квитки на вокзал, а Даґнія - купити у дорогу якісь харчі.

Святослав на деякий час залишився наодинці зі своїми думками. Речей у нього було з собою небагато, тож свій наплічник він спакував за кілька хвилин. Тепер він сидів перед радіо (телебачення транслювало лише "Лебедине озеро") й намагався зловити якусь західну хвилю. Упіймавши нарешті "Свободу", він скоро втомився від еміґрантських теревенів про загрозу демократії та миру на планеті. Славко вимкнув радіоприймач й став ходити по кімнатах, розмірковуючи про те, що ж йому робити по приїзді додому? Зводити барикади? Мітингувати? Чи йти до лісу партизанити? Ці невтішні роздуми перервав Юріс, який повернувся з невтішною новиною: квитків не було ані до Києва, ані до Львова. Більше того, було невідомо, чи підуть потяги цими маршрутами взагалі.

- А якщо літаком? - запитав Славко.

- Я про це теж подумав. Але каси "Аерофлоту" зачинені, й на них взагалі немає жодного оголошення.

Святослав пошепки вилаявся. Там, може, танки прасують Хрещатик, а він має сидіти біля Балтійського моря! Обстановка у Ризі була досить напружена. Над містом постійно кружляли совєтські гелікоптери, з яких розкидали листівки зі закликами зберігати спокій та очікувати, коли до міста увійдуть армійські загони.

21-го у Москві почалися бої. Славко безуспішно обходив ризькі залізничні, автобусні та авіакаси: усі ті маршрути, що дозволили б йому доїхати до Києва, були скасовані. Латвія вдруге (після 4 травня 1990-го) проголосила незалежність і закрила кордони з Росією та Білоруссю. Військові містечка СА застигли, мов у летаргійному сні: латвійські ополченці побоювалися до них наближатися, а військові не ризикували з'являтися у контрольованих незалежниками містах. Латвію визнала демократична Росія Єльцина, й услід за нею майже всі провідні західні держави. Усю Балтію охопила п'янка ейфорія. На мітингах вже відкрито звучали заклики "викинути геть окупантів". Святослав жадібно всотував нові враження, облишивши на деякий час ідею термінового повернення додому, де, судячи з повідомлень західних радіостанцій, панувала якась тяжка невизначеність.

Та на п'ятий день московського путчу, 24-го серпня, проголосила свою незалежність і Україна. Дізнавшись про це, Чорноліс вирушив до залізничних кас купувати квиток до Вільнюса.

 

1991-ий. "Laba diena, Vilnius!"

(Добридень, Вільнюс! - з литовської)

Вільнюс розташований за якихось 30 кілометрів від литовсько-білоруського кордону, а в тому, що з Білорусі можна буде безпроблемно добратися до Києва, Святослав не сумнівався. Йєруми провели його до спорожнілого вокзалу й поспішно попрощалися. На їхніх обличчях було занепокоєння: гарнізони СА у Латвії відмовилися складати зброю, і цей стан "холодної війни" непокоїв усіх рижан. Вулиці патрулювали поліціянти-екс-міліціонери та озброєні ополченці Народного Фронту. Навколо військових містечок розташувалися інші "фронтовики" - прихильники Інтерфронту, й час від часу на околицях міста спалахували спорадичні перестрілки.

Славко, щойно зайнявши своє місце в купе, був у думках вже далеко-далеко - в Україні, вільній та незалежній. За вікном миготіли станції - Олайне, Єлґава, Платоне... Латвія - країна невелика, а центральний її район - Земґале - зовсім мініатюрний. Вже через дві години Чорнолісові довелося зустрітися з митниками та прикордонниками.

На станції Елея до вагону зайшли люди у камуфляжі й почали нишпорити по купе, не забуваючи оглянути й червоношкірі паспортини пасажирів. Славків напівукраїномовний паспорт латишів особливо не зацікавив: його привітали "з незалежністю" та порадили оминути на шляху додому Білорусь і спробувати проїхати через Польщу. У Білорусі, за інформацією прикордонників, перемогли реакціонери, і місцевих демократів позаганяли у концтабори.

Узагалі, чуток було багато. На теренах екс-Союзу панував хаос, лінії зв'язку були пошкоджені, жодним джерелам інформації не можна було довіряти. Розповідали, що Молдова вже приєдналася до Румунії, а Азербайджан - до Туреччини. Запевняли, що у Середній Азії та Закавказзі вирізали до ноги все російськомовне населення. Дехто жартував, що Чукотку проголошено 51-шим штатом США, а люди, чий світ за кілька днів став догори ногами, вірили навіть цій нісенітниці.

Потяг тим часом був уже на литовському боці. Вокзал станції Йонішкіс був спалений: саме тут було блоковано та зліквідовано головорізів із ризького загону ОМОН. Залізничні службовці разом з митницею та прикордонним контрольним пунктом розташувалися у кількох вагонах на запасній колії.

Тут контроль був значно суворіший. Славка довго допитували про мету його приїзду до Литви. Було видно, що до своєї країни литовці пропускали підозрілих осіб дуже неохоче. Та навіть їм довелося погодитися, що іншого шляху з Латвії до України на сьогодні просто не було: їхати до незалежної України через роздерту на білі та червоні клаптики Росію було надзвичайно небезпечно. Чимало люду вже загубилося у цій жахливій мозаїці. Литовський прикордонник врешті-решт навіть виписав Святославові дозвіл на тижневе перебування у Литовській Республіці.

- Такі часи: тепер кожен сам собі консул, - посміхнувся він та перейшов до іншого купе.

За кілька хвилин потяг зрушив з місця та почвалав у напрямку Вільнюса. Знову замиготіли назви станцій - Шяуляй, Йонава, Лентваріс... На відміну від дещо наївної Латвії, вокзальні будівлі тут були перетворені на справжні фортеці: у вікнах навалені мішки з піском, і де-не-де між ними стирчав хижий ствол кулемета. Різниця у менталітеті була очевидна: литовці були готові до справжньої боротьби. Місцеві мешканці, що їхали в одному купе зі Славком до своєї столиці, розповідали про запеклі бої, що спалахували час від часу на кордоні з Калінінґрадською областю. Мешканці цього мілітаризованого російського анклаву здійснювали справжні піратські набіги на прикордонні литовські містечка - у блокованій області була критична ситуація з продовольством. У Вільнюсі, казали, теж неспокійно: у будь-який час очікували агресії з боку Білорусі, яка була зовсім поряд - якісь півгодини їзди на БТРі.

Без жодної гадки, що ж йому робити далі в цьому незнайомому місті, зійшов Чорноліс з потяга на вільнюському вокзалі. Розгубленість перетворилася на відчай, коли він дізнався, що у жодному напрямку, крім північного, залізничного сполучення не було. Повертатися до Латвії йому зовсім не хотілося, і тому він вирішив десь перекусити, а там вже обміркувати свої подальші плани.

При вході до невеличкої кав'ярні Славко звернув увагу на оголошення, у якому йшлося про грошову реформу. З першого вересня в обіг вводилися литовські рублі - "талонаси", які мав змінити у подальшому літ - зрозумів він (на більше його здібностей у галузі порівняльного мовознавства не вистачило). "І як тільки вони встигли їх надрукувати?" - здивувався Чорноліс.

Та це була неділя, 25 серпня, й до вересня був ще цілий тиждень. У переповненій залі кав'ярні Святослав ледве знайшов вільне місце. Обмінявши величезну за минулорічними мірками суму ще радянських рублів (інфляція!) на каву з двома булочками, він принишк, намагаючись розібрати, про що ж говорять відвідувачі. У кав'ярні, звичайно, домінував незрозумілий литовський говір. Проте, біля входу про щось пшекали два поляки, а в куточку тихенько шепотіли дві російськомовні панянки. Представники обох "братських слов'янських народів" верзли якісь апокаліптичні дурниці, і наш земляк зовсім вже був занудьгував, коли до його столику підсіли два типи у темних окулярах й почали перемовлятися абсолютно зрозумілою, але не українською мовою.

"Звичайно ж, білоруси!" - здогадався Славко й шалено зрадів. З того, про що ці підозрілі особи пошепки перемовлялися, він зрозумів, що збираються вони до Білорусі, а більше знати йому було й не потрібно. Коли сябри вже збиралися йти геть, Чорноліс вирішив йти ва-банк - вдихнув побільше повітря й:

- Живє Бєларусь! - вигукнув він життєрадісне гасло білоруських патріотів.

Білоруси озирнулися, та ніяк не відреагували. "Ясненько: бояться провокацій, - подумки відзначив Славко. - Що ж, підемо навпростець":

- Друзі, я їду з Риги додому до Києва, та ніяк не виберуся з Вільнюса. Чи не могли б ви мені щось підказати?

Святослав був настільки щирим і переконливим, наскільки це взагалі можливо, й щось переконало білорусів у тому, що цей українець - не провокатор, тож вони вирішили привітатися.

- Я - Віктар, а гэта - Алесь. А як цябе клічуць? (Я - Віктор, а це - Олесь. А як тебе звуть? - з білоруської)

"Крига скресла", - зрадів Славко й представився. Білоруси насправді невдовзі вирушали до Мінська і попередньо погодилися провезти з собою Святослава, який сподівався, що звідти добратися до Києва вже точно не складе великої проблеми.

Віктар та Алєсь виявилися товариськими хлопаками, а старовинний Вільнюс налаштовував на історичні розмови. Так, побачивши, як на вежі Ґедиміна майорів литовський триколор, Віктар із сумом відзначив, що справедливішим було б, якби там висів "бел-чырвона-белы сьцяг" ("біло-червоно-білий стяг" - білоруський національний прапор - з білоруської) .

- З якого це дива? - спитав Чорноліс.

- Як гэта - зь якога? - здивувався у свою чергу Алєсь. - Гэта ж сталіца ВКЛ!

- Великого Князівства Литовського? А до чого ж тут білоруси?

- Дык мы ж і ёсьць ліцьвіны!

- А хто ж тоді довкола? - не вгамовувався Славко.

- А, жамойты брудныя! - заявив Віктар, озирнувшися, щоправда, попередньо навколо.

- Чекайте-но! Якщо ВКЛ - це білоруська держава, то як бути з Міндовґом, Ґедиміном, Ольґердом та усіма іншими "брудними жамойтами"?

- Ну й што з таго! Размаўлялі яны ўсё адно па-наску!

- Чому це - "по-вашому"? То була західно-руська мова, спільна як для українців, так і для білорусів.

Білоруси витріщилися на Славка, не знаючи як відреагувати на таке нечуване нахабство. Сам "нахаба", побоюючись, що подальша суперечка може перекрити йому шлях додому, вирішив дещо пом'якшити свою позицію:

- Хоча, в принципі, білоруси до литовців ближче...

Кригу вдалося поламати. За кілька хвилин він вже гомонів з новими друзями про взаємини Української Народної Республіки та Білоруської Народної Республіки у 1918 році. Надзвичайну повагу до українців у них викликав, зокрема, той факт, що уряд УНР за своє недовговічне повноцінне існування встиг навіть дати позику ще менш довговічному уряду БНР. Алєсь та Віктар теж були студентами - істориками Мінського універу, й проходили цього літа практику в архівах Вільнюса (чи, як вони охочіше називали це місто, - Вільні). Визнавши Святослава гідним довіри, вони розповіли, що вільнюська управа Білоруського Народного Фронту якраз збирає "експедиційний корпус" для засилки у Білорусь. На той час у Мінську внаслідок серії арештів за ґратами опинився увесь керівний склад Фронту. Спроби патріотів влаштувати заворушення закінчилися ще потужнішими репресіями, а кордони з Польщею, Литвою та Латвією були закриті. Щодо України білоруси не знали нічого певного: скоріше за все, перекрити настільки довгий та заліснений кордон було просто неможливо. Тим не менш, для Славка це був єдиний шанс потрапити додому: планувати шлях через закриту Польщу чи неспокійну Росію не доводилося.

Таким чином, у ніч з 25 на 26 серпня Святослав Чорноліс у складі невеличкого (близько 20 осіб) "білоруського партизанського загону" перетнув литовсько-білоруський кордон і знову опинився на території дії законів СССР.

 

1991-ий. "Жыве Беларусь!"

(Хай живе Білорусь - з білоруської)

Ледь не всуціль зросійщена Білорусь була добрим ґрунтом для ідей ґекачепістів. У перший же день серпневого перевороту міністр юстиції республіки відкликав усіх суддів республіки з відпусток задля "забезпечення невідкладного розгляду справ, пов'язаних з арештами". На другий день - 20 серпня - перший секретар Комуністичної партії Білорусі Анатолій Малафєєв заборонив вихід газети "Знамя юності", яка насмілилася засудити путч, а голова Держкомітету у справах теле- та радіомовлення заборонив передавати з Москви "демократичні новини". Підтримали ҐКЧП і республіканські силовики: командувач Білоруського Військового Округу Анатолій Костенко та шеф КҐБ БССР Едуард Ширковський. Тим не менш, опозиція спромоглася на мітинги протесту 19 та 20 серпня. 21 серпня демонстрантів на вулицях зустріли бронетраспортери та омонівці з водометами та сльозогінним газом. У той же день були заарештовані майже всі опозиційні діячі. Арешту уникнув лише Зянон Пазьняк, який з того часу переховувався.

Управа БНФ, що діяла тепер у "вільнюському екзилі", вирішила взяти курс на організацію масових заворушень, а у перспективі - на визвольне повстання. Невеличкою ланкою цієї відчайдушної операції на деякий час став українець Славко Чорноліс.

- Ні, ні, ні! Я з Вами тільки до Мєнська! - відбивався Святослав від закликів пов'язати своє життя зі справою національного визволення Білорусі.

Електричка тим часом якраз під'їжджала до столиці Білорусі. Рання осінь вже визолотила приміські ліси, але перший день вересня подарував на диво теплу й сонячну погоду. Сьогодні білоруські демократи очікували виходу на вулиці тисяч демонстрантів, чиї дії мала б координувати дружина БНФ, у складі якої волею долі опинився й Славко. Цілий тиждень їх тримали у якомусь глухому партизанському кутку на Гродненщині. Врешті-решт, "дружинників" посадили на звичайнісіньку електричку й відправили до столиці "робити революцію". Спорядження революціонерів обмежувалося балончиками з якимось газом - з такими хіба що від хуліганів відбиватися, а не від ґебістів.

Уже у Мінську дружина зрозуміла, що час визволення відкладається на невизначений термін: на кожному розі міста стояв танк, а вулиці патрулювали БТРи. У Білорусі маятник змін гойднувся у бік тоталітарної реакції. За цією ж траєкторією розгорталися події у Росії: консервативна провінція упевнено стискала горлянку демократичним центрам у Москві та Пітері. А Україна? Славкове серце стискав неспокій за Батьківщину. Він озирнувся на своїх супутників. Вони стояли купкою, розгублено позираючи на хижі гармати танків, і вже починали викликати підозру вокзального патруля.

- Што ж рабіць, Сьвят? - запитав Віктар.

- Їдьте, напевно, хлопці по хатах і чекайте "наказів з Центру", а мені треба додому. Дасть Бог - ще побачимось після цієї заварухи.

Славко потиснув друзям руки й повернувся на вокзал. Як і слід було очікувати, усі потяги з радянської Білорусі до незалежної України були скасовані. Вже звичний до такого сценарію, він подумав собі: "Ну то й що?" - і купив квиток на потяг "Мінськ - Гомель".

У Гомелі Святослав опинився о дев'ятій ранку, з досить невеликою сумою грошей, які, до того ж, щодня дедалі більше знецінювалися. Вигляд після тривалих мандрівок теренами "вєлікой Родіни" він мав вельми підозрілий.

Першим, що він побачив на вокзалі, був незадоволений натовп земляків-українців, які вимагали відновлення руху дизеля "Гомель - Чернігів". Начальник станції втомлено повторював:

- Рух припинено за особистим розпорядженням командувача БВО Костенка. На невизначений час. Спробуйте інші види транспорту.

Розлючені пасажири репетували:

- Так автобуси теж відмінили! Навіть "Ракети" не відпускають! Нам що, таксі брати?!

Лють нещасних пасажирів можна було зрозуміти. Дехто з них добирався до Гомеля не менш карколомними маршрутами, ніж Чорноліс. І тепер, перебуваючи за 40 кілометрів від рятівної, як їм здавалося, України, на їхньому шляху звели ще одну перешкоду. Утім, ніхто й не сумнівався, що цей гандикап буде теж подоланий, однак сил у мандрівників вже лишалося небагато.

За дивовижним принципом самоорганізації, що існує тільки у совєтських пасажирів, була створена невелика "комуна", яка й відрядила уповноваженого представника на пошуки прийнятного транспортного засобу. Доки той ходив домовлятися зі злодійкуватого вигляду особами, які настійливо пропонували при виході з вокзального приміщення транспортні послуги, комуна взялася за традиційний сніданок. Славко, якого з дитинства дратував вигляд усіх цих вагонних огірків, помідорів, варених яєць та курчат, обмежився студентським харчем, що складався з батону та пляшки кефіру.

Представник мандрівної "комуни" повернувся досить швидко. Він зафрахтував цілий автобус, водій якого погодився довезти пасажирів до Чернігова. Сплативши свою долю в оплаті транспортних послуг, Святослав залишився майже без грошей. Попереду вимальовувалася перспектива "зайцювання" від Чернігова до Києва, але для того треба було ще подолати білорусько-український кордон. Звичайно, сума, сплачена "комуною" за проїзд, включала й неминучий хабар, але хтозна - часи були дуже непевні...

 

2001-ий. Західний Київ.

Святослав, напевно, вже в тисячний раз питав себе, чи можна було тоді - 10 років тому - не допустити поділу України. Тоді б його чота вартувала б нейтральну зону десь у слобожанських степах, а не на Дніпрі серед Києва.

На те, що Українська Республіка не змирилася з цим неприроднім станом речей, вказував навіть шеврон на Славковому однострої: "Державна варта УР". Лінія, що була проведена по фарватеру Дніпра, не мала права бути кордоном, - це була лише межа, на якій довелося залишитись захисникам незалежної України у 1991-ому. Утім, формально незалежною була й Лівобережна Україна: після того, як Москві довелося відмовития від ідеї повноцінного відновлення СССР, вона трансформувала рештки своєї імперії у так званий Союз Незалежних Держав.

До СНД увійшли Російська Федерація, Білорусія, Вірменія та Федеративна Республіка Україна. Ця химерна конфедерація мала досить незвичні обриси на політичній мапі світу. Так, Російська Федерація поповнилася двома новими "суб'єктами": Цілинною Республікою та Абхазією, які "оновленому Союзові" вдалося-таки відірвати у незалежних Казахстану та Грузії. Єдина закавказька республіка, яка лишилася з Москвою, - Вірменія разом з Карабахом, - являла собою оточений досить недружніми сусідами анклав. Ну, а Федеративна Республіка (лівобережна) Україна для більшої безпеки була поділена кремлівськими стратегами на невеликі кавалки: Крим, Новоросію, Донбас, Слобожанщину та Малоросію.

Інші частинки "Союзу неподільного" вибороли у 1991-1992-ому незалежність. Казахстану, Грузії та Українській Республіці довелося звикати до своїх нових кордонів. Молдова перетворилася на федерацію з Гагаузії, Придністрянщини та власне Молдови. Внаслідок локальних воєн дещо змінився вигляд мапи Середньої Азії.

Однак згодом життя увійшло у нову колію. В усіх нових незалежних державах (окрім, щоправда, середньоазійських) була проведена жорстка люстрація, що дозволила позбутися диктату партноменклатури в нових умовах. Звичайно, чимало високих посад у нових урядах посіли вчорашні польові командири, але це було виправдано - ці люди справами довели свою відданість новим державам. Більше того, підозри у тому, що ці люди поведуть нові держави авторитарним шляхом, не виправдалися. Герої визвольних змагань не схотіли плямити своєї слави самодурством - навпаки, вони наполягали на якнайширших демократичних та ринкових реформах.

В усіх складових СНД, натомість, були встановлені жорсткі тоталітарні режими, які, тим не менш, охоче підпорядковувалися "союзному центру". Славко знав, що життя у "федералів" (так "республіканці" називали мешканців Федеративної Республіки Україна) зовсім не солодке. Карткова система, черги за дефіцитними товарами у магазинах і система тотального контролю доводили лівобережних українців до відчаю. Були дні, коли Державна варта фіксувала до десяти спроб переплисти Дніпро на "республіканський" бік, які, однак, найчастіше закінчувалися смертю перебіжчиків у хвилях Дніпра. Святослав сам не раз з відчаєм стежив за тими нещасними, яких косили кулемети федералів. Він був безпорадний їм допомогти, адже між обома Українами діяло перемир'я.

- У новинах сказали, що на тому березі знову зменшили щоденну норму хліба, - похмуро сказав хорунжий Сергій Вернидуб, ніби вгадавши думки свого командира. - Як там мої на Харківщині?..

Сергій нещодавно мав змогу відвідати своїх рідних. У зв'язку з першим міжукраїнським єврокубковим матчем "Динамо (Київ)" - "Металіст (Харків)" ФРУ, федерація футболу якої нещодавно вступила до УЄФА, вперше за десять років дозволила туристам з Української Республіки відвідати свою територію.

Вартовики майже у повному складі були східняками. Від Полісся й до південних степів ці хлопці вдивлялися на Схід, через Дніпро, не втрачаючи надії колись знову побачити своїх рідних, свої міста та села. Всі вони добровільно залишились у Державній варті після великої демобілізації 1993-го.

- Кляті совєти... У мене село дитинства лишилося на Полтавщині. Я там не був вже десять років...

 

1991-ий. Полтавщина.

- Святику, наказ відходити! - крізь вибухи кричав чотовий Богдан, але Чорноліс ніяк не міг відірватися від кулемета, з якого поливав вогнем лівий берег Сули.

"Відходити? Як це відходити?" - відмовлявся розуміти наказ Славків розум. Їхня мінометна чота займала ідеальну позицію. З високого правобережжя Сули вони вправно клали міни у штурмові колони совєтів щоразу, як ті намагалися форсувати річку. Вже два тижні вони тримали оборону у цьому мальовничому полтавському селі - і могли протриматися ще як завгодно довго, аби були міни й набої. До того ж, це було його село - село його дідів та прадідів. Хоч Славко й був дитиною міста, він розумів, що саме тут його справжня історія України, саме тут його коріння.

- Свят, вони прорвали фронт на півночі! Конотоп упав! Совєти вже взяли Бахмач і йдуть на Київ! Ми мусимо відходити!

"Київ! Вони можуть взяти Київ!" - Славко вмить протверезів. Ідея залишитись на Полтавщині з партизанським загоном відпала - якщо совєти візьмуть Київ та прорвуться на Правий берег, то, вважай, все пропало. Далі їх зупинять хіба що Карпати.

Ця безглузда війна тривала лише два місяці, а незалежна Україна вже втратила більшу частину Лівобережжя. Совєти діяли безпомилково: 8 вересня "антинаціоналістичні" заколоти спалахнули у Харкові та Донецьку. Потім Чорноморський флот взяв під свій контроль узбережжя Криму й захопив Сімферополь. У військових частинах по всій Україні спалахнула боротьба між прихильниками незалежності та її супротивниками. У певні моменти вже не можна було зрозуміти, де чия влада, але у середині вересня все стало ясно: червоні прапори знову запалали над містами Харківщини, Донеччини, Луганщини, Сумщини та Криму.

Дивовижним чином повторювалася історія 1917-1918 років. Нашвидкоруч зібраний комуністичний "уряд УССР" з Харкова закликав військову допомогу "братніх радянських народів", і з Росії до України линули розігріті легким успіхом у Москві дивізії СА. На щастя, про свій нейтралітет, незважаючи на тиск з Москви, оголосила влада Білорусі, і частину військ, які незалежники змушені були тримати у поліських лісах, вдалося перекинути на Схід. Та це не зупинило навалу. Фронт вперто просувався на Захід: бої вже велися у межах Запоріжжя та Дніпропетровська. Через небезпеку оточення довелося вивести на Правий берег війська з півдня Херсонщини. Один за одним були подолані рубежі оборони на Ворсклі та Пслі, і тільки на півночі вже цілий місяць тримався Конотоп, блокуючи стотисячне угрупування СА.

Та тепер Конотоп було втрачено, й доводилося залишати останню серйозну водну перешкоду на шляху до Києва - Сулу. Ніхто вже не сумнівався у тому, що Лівобережжя втрачене. Головним тепер було втриматися на Дніпрі. Це чудово розуміло командування Війська України: вже кілька тижнів на правому березі Дніпра велися фортифікаційні роботи. Зводилися укріплення й навколо гребель усіх дніпровських ГЕС, але були сподівання й на те, що у совєтів стане розуму не знищувати греблі, адже це більше загрожувало якраз низинному Лівобережжю Дніпра.

"Відходити", - твердо вирішив Славко й встановив свій кулемет прикриття на джипі-"уазику". Потім він забіг на хвильку попрощатися з родичами. Його дід та бабуся не дожили до цієї війни, й Святослав навіть радів, що вони не бачили цього жаху. Родичі страшенно переживали за майбутнє: совєти поводилися дуже жорстко у тих населених пунктах, які чинили їм запеклий опір. Однак ніхто й словом не дорікнув Війську України - всім було зрозуміло, що сила зараз не на його боці.

Славко ще раз глянув на дідову хату, й не обертаючись побіг до свого загону. Мінометники були засмучені цим відступом не менше за нього. Більшість з них розуміли, що відбувається у його серці. У чоті було кілька полтавців, яким довелося спочатку висадити у повітря мости через Ворсклу, а потім все одно залишити місто практично без бою через небезпеку оточення.

Чорноліс добре знав цих хлопців, адже всі вони закінчили цього року істфак Київського універу. Коли він повернувся у вересні до Києва, то виявилося, що більша половина його колишніх однокурсників вже вступила до "Студентського куреня захисників незалежності". У повітрі вже тоді відчувалася напруга: "Незалежність під загрозою!" - кричали заголовки газет, описуючи події у Москві, де фортуна невблаганно схилялася на бік ҐКЧП.

Бійці Студентського куреня щодня приходили на практичні заняття до аудиторій військової кафедри університету. Три роки вони вивчали тут нудотну теорію військового мистецтва й тепер захоплено практикувалися з реальною зброєю, розстрілюючи сотні набоїв у тирі. Славко опинився кулеметником у мінометній чоті куреня. Його РПК (ручний кулемет Калашнікова на сошці) був доволі важкою зброєю, проте він не скаржився, адже його друзям доводилося тягати значно важчі міномети.

Вони не закінчили своєї військової школи: у середині вересня нарешті визначилася лінія фронту, і ця лінія мала дуже загрозливий вигляд. Студентський курінь відправили на найгарячішу ділянку фронту - обороняти Полтаву, до якої з боку Харкова наближалися потужні сили ґекачепістів.

Полтаву, однак, довелося залишити без бою. Совєти були значно численніші й мали змогу проривати розтягнену оборону незалежників у найслабкіших місцях, концентруючи там ударні групи. Одна з таких груп вийшла на правий берег Ворскли у районі Опішні, й бійцям Студентського куреня довелося відходити за Псел, знищивши попередньо зведені у Полтаві оборонні споруди. Однак на Пслі теж не вдалося затримати ворога. Зупинила стрімкий наступ СА тільки Сула, але тепер... упав Конотоп. Не вистачало мін та набоїв. Закінчувався бензин. Були проблеми з провіантом. Наближалася зима, а мінометники ще не мали зимової амуніції. З десяти "уазиків" на ходу залишилися тільки шість.

Та найстрашнішим було те, що на очах розвалювався фронт...

 

1991-ий. Вуковар

- Це не моя війна, пане лейтенанте!

- Якщо ти не підеш зараз у рейд, то це вважатиметься дезертирством, - лейтенант витягнув з кобури пістолет. - І взагалі, одним македонцем менше, одним більше - яка різниця?

Для Венко Колісевскі різниця існувала. Як-не-як, це його життя було під загрозою - і там, на околицях Вуковара, і тут, у нібито безпечному бункері.

- Зрозумій, Венко, - я не хочу тебе вбивати. Але обидва ми приносили присягу вірності Соціалістичній Федеративній Республіці Югославія. Ти - солдат Народної Армії Югославії, а я - її офіцер, і обидва ми маємо виконувати свій обов'язок перед Батьківщиною. Сецесіоністи хочуть знищити нашу країну, а ми - її відстояти. Я ж не помиляюся, Венко, - ми хочемо її відстояти?

- Так, пане лейтенанте.

Вся рота знала, що лейтенант Младіч не сприймає жартів та будь-яких двозначностей. Венкові не залишалося нічого іншого, як іти на черговий рейд проти хорватів, які вже майже три місяці утримували Вуковар.

Ці патрулювання у контрольованих хорватами передмістях були дуже небезпечними. Дуже рідко бойова група поверталася у повному складі. Досить часто групи просто не поверталися.

Рештки словенців та хорватів дезертирували з їхньої частини ще на початку сецесії - у червні 1991-го, коли обидві західні югославські республіки проголосили незалежність. Тепер же, коли стало зрозумілим, що ця війна перетворилася на сербсько-хорватську і не має вже нічого спільного із захистом "територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів Югославії", йти у бій відмовлялися навіть босняки та македонці.

Оборонці Вуковара викликали їхнє щире співчуття. Двом тисячам легко озброєних хорватів протистояли кільканадцять тисяч вояків ЮНА та сербських парамілітарних загонів "четників", на чиєму боці були сотні одиниць бронетехніки та авіація. Серби неодноразово штурмували Вуковар, однак їхні танки та піхоту зупиняли бойовий дух та винахідливість хорватських оборонців міста.

Взагалі, Югославська Народна Армія вже давно була фактично сербською армією, і Венко давно планував податися додому до Македонії, однак тільки тепер він спробував висловити своє бажання лейтенантові, аргументуючи це тим, що сьогодні - 17 листопада 1991 року - Македонія прийняла нову Конституцію, за якою республіка стала суверенною державою.

Не вдалося. Отже, доведеться знову йти у нічний рейд й ризикувати своїм життям за "Велику Сербію". В оборонців міста вже закінчувалися боєприпаси, тому хорвати вже кілька днів невеличкими групами пробивалися на захід. Вуковар мав ось-ось упасти.

Ніч видалася спокійною. Зранене війною місто бачило важкі сни, лише зрідка здригаючись від поодиноких пострілів.

18 листопада ЮНА та четники увійшли до Вуковара. Місто вже не чинило опору - усі його оборонці були або мертві, або поранені, або вже залишили його напризволяще. Сербів зустріли руїни, на прочісування яких і кинули Венкову роту.

Через деякий час солдати підійшли до Вуковарського шпиталю. На той час четники вже вигнали з будівлі більше сотні поранених й, вишукувавши їх у колону, повели у напрямку передмістя Овчара.

Горе переможеним... Венко бачив біль та відчай цих людей, які були приречені на смерть. Деякі з хорватів ледве пересувалися. "Куди вони їх ведуть? Навіщо?" - намагався здивуватися він, знаючи наперед жахливу відповідь.

Уночі з околиць міста знову доносилися кулеметні черги. Це переможці добивали поранених оборонців Вуковара.

Вранці рядовий Венко Колісевскі назавжди залишив лави ЮНА, прихопивши "на пам'ять" свій АК.

 

2001-ий. День незалежності

- Оце так п'янка буде завтра! Як-не-як, десята річниця! Друже сотнику, ти йдеш до Клубу Варти? Обіцявся заїхати з привітанням сам прем'єр-міністр!

- Ні, Сергію. Ти ж знаєш - в мене інші плани.

- А... Зовсім забув, у вас же зустріч куреня...

Так. Залишки університетського випуску-1991 збиралися саме 24 серпня - у День незалежності України та, водночас, день заснування Студентського куреня захисників цієї самої незалежності.

Славко наперед знав, що там буде: усі згадуватимуть старі подвиги, а потім до бісиків надеруться. Він не був прихильником вживання алкогольних напоїв, однак у цей день дозволяв собі відступити від своїх суворих правил. Крім того, було страшенно цікаво подивитися на те, як змінилися його старі знайомі ще за один рік. Адже змінювалися всі й постійно. Дехто подався до бізнесу й приїжджав на зустріч у шикарному авті. Дехто зробив кар'єру науковця й хвалився черговим виграним ґрантом. Було серед ветеранів куреня чимало державних службовців, журналістів і навіть один депутат Національних Зборів.

Окремою групою завжди трималися вартовики та військовики. Хорунжі, сотники, майори та полковники - вони пишалися тим, що "не зрадили" ідеї куреня, залишившись у лавах Війська чи Варти. Взагалі, на зустрічах було ледь помітним те відчуження, яке існувало між військовими та цивільними ветеранами куреня.

Ось і цього разу один з цивільних ледь не зірвав свята, розпочавши скаржитися на те, що Військо та Державна варта завеликі для умов мирного часу і являють собою лише тягар для республіканського бюджету.

Використовуючи штампи ще совєтських часів, він закликав відсторонити від влади "яструбів", хоча більш-менш рішучі люди пішли з влади ще в середині дев'яностих. Славко, як і чимало інших його колег, шкодував за тими часами правління військових - цивільні принесли у владу корумпованість, безхребетність та скиглійство. Економіка за цивільного уряду впала у застій, але ці популісти пояснювали свої невдачі якимсь віртуальним "засиллям військових". Ці балачки тільки вносили нестабільність у недоформоване ще суспільство.

Не важко було передбачити, що військовики і тепер кинуться наочно пояснювати цивільному небезпеку, що чигає на Республіку з боку федералів, але розпорядник свята вчасно втрутився, розпочавши урочисту частину виконанням Національного гімну. Всі присутні підвелися й заспівали "Ще не вмерла України ні слава, ні воля...".

Ця мелодія, синьо-жовтий прапор, Тризуб - це були святі речі для тих, хто колись щохвилини був готовий віддати за них життя. У цю мить кожен згадував друзів - тих, хто не дожив до 10-ої річниці незалежності. А таких було немало: з вересня по грудень 1991-го Студентський курінь втратив 60 відсотків особового складу. Їхні імена були вибиті на стеллі, встановленій у парку Шевченка навпроти червоного корпусу університету. Це було місце традиційного покладання квітів перед зустріччю ветеранів.

Та ось відзвучав гімн, почалися офіційні промови та привітання. Всі, звичайно, чекали неформальної частини - того самого живого спілкування, заради якого ці люди з'їжджалися до Києва з усієї - ні, на жаль, не України - Української Республіки, а дехто - й з зовсім далеких країв, але уважно слухали й теревені політиків.

Про те, яким авторитетом користувався Студентський курінь, свідчив рівень привітань. Першим зачитали привітання від Київського патріарха. Лавра традиційно вітала "молодих борців за віру та незалежність". Патріархат похвалився також тим, що за кількістю приходів цього року Україна стала найпершою у православному світі - навіть без східної своєї частини.

Потім на стіну зали почергово спроектували відеопривітання Президента, Прем'єр-міністра та Голови Національних Зборів. За десять років незалежності в Українській Республіці склалася традиція, що нагадувала Славкові схему розподілу влади у Лівані, де найголовніші державні посади були поділені між представниками різних релігійних конфесій. Тут, щоправда, найвищі посадовці представляли різні регіони: Президент - Центральну Україну та біженців зі Сходу, Прем'єр - Захід, а Голова парламенту - Південь Республіки.

Великою мірою це було результатом запеклого суперництва львівської та київської еліт, що ледь не розкололо молоду державу ще у першій половині дев'яностих. Коли галичанам не вдалося взяти у свої руки владу у столиці, вони висунули ідею федералізації. Це ставило під суттєву загрозу обороноздатність Української Республіки й підривало саму ідею соборності, тому перший Президент УР призначив у 1992-ому році Прем'єром вихідця з Галичини. Унітарність держави було збережено, до того ж, українська політична культура збагатилася першою сучасною традицією. Згодом було вирішено обирати Головою парламенту когось з південців.

Система діяла, хоча, бувало, іноді й пробуксовувала. Так, теперішній спікер не користувався підтримкою навіть на Півдні, скомпрометувавши себе підозрою у корумпованості та хворобливим марнославством. Тому його привітання не викликало ентузіазму ветеранів куреня. Зала невдоволено загуділа.

- Ти скажи, нащо тобі особистий літак та дві резиденції! - вигукнув хтось позаду.

Почувши знайомий голос, Святослав обернувся. Дещо осторонь військовиків він побачив колишнього вартовика Василя Гриба. Це був справжній авантюрник, який залишив Україну, щойно обстановка тут стабілізувалася. Він прагнув дії, й виглядати крізь приціл кулемета якісь ворушіння на іншому березі Дніпра було для нього надто занудною справою. Тому Василь поїхав до Боснії, де воював на боці сербів. Ветерани куреня засуджували його за допомогу "імперській нації", але Гриб - ревносний православний християнин - називав це своїм особистим хрестовим походом проти світового бусурманства. Згодом він опинився у Косові, де воював вже проти албанців. Тепер він бився з ними у Македонії, де, здається, пустив коріння, одружившися з дівчиною-македонкою. Звичайно, його недолюблювали, вважали трохи не дезертиром, який залишив свій пост, однак Василь був найзаповзятішим і найхоробрішим вояком, якого Славко бачив у своєму житті, тому він не міг не підійти до нього з привітанням.

- Як там Македонія, Василю?

- Чудовий край, Святику. Перепочину у Києві пару тижнів - і назад, на позиції. Бо дуже вже ці албанці хочуть його спаскудити...

- То не наша війна...

- Наша! - упевнено заявив Гриб. - Якщо не зупинимо бусурман на Балканах, доберуться й до України. До речі, - змінив він раптово тему, - ти родичів у Македонії не маєш?

- Та ні, - переконано відповів Чорноліс.

- Дивно, у моїй чоті хлопака є - Венко - твоя точна копія. Македонець, православний... То як там Варта? Все ще відловлюєте дезертирів з Федерації?

Славко не хотів сьогодні говорити про свою роботу, до того ж, у такому знущальницькому тоні, тому він залишив Василя й пішов шукати своїх колег по мінометній чоті. Вони гуртувалися навколо чотового - Богдана Яворенка - і, побачивши Чорноліса, голосно привітали його:

- Друже сотнику, агов! Свят, вали сюди!

- Тут якраз Олесь розповідає, як вони українізують Одесу!

Олесь Чубатюк був головою Департаменту мовної політики Одеського муніципалітету й щороку розважав друзів байками про те, як "одеський колорит" намагається українізуватися.

- Знаєте, друзі, я сам не вірю своїм вухам! В Одесі російської вже майже не чути! Ну, хіба що від молдаван заїжджих чи туристів з Балтії. Наклад україномовних міських газет утричі перевищив цього року наклад російськомовних! І це незважаючи на скасування прогресивного податку на російськомовну друковану продукцію! Панове! Пропоную випити за українізацію Одеси! Це варто келиха шампанського!

- Будьмо! - вигукнула братія.

Така новина була справді варта того. Одеса довгий час була білою плямою на мапі українізації. Розпочата у січні 1992-го, відразу після укладення перемир'я з совєтами, політика інтенсивної українізації дала непогані результати. У містах Центральної та Західної України російська мова зникла з ужитку ще протягом осінньої війни 1991-го, але в Одесі, Миколаєві, Кривому Розі та Херсоні українізація наштовхнулася на серйозні проблеми. Місцеве населення не сприймало українську мову, отже, в муніципалітетах цих міст були створені департаменти мовної політики, які взяли на озброєння політику батога та пряника й налаштувалися на тривалу позиційну боротьбу. Судячи з того, що казав Олесь, боротьба добігала кінця.

Тим часом ініціативу перехопив Тарас Василенко. Перед цим він, щоправда, мав недовгу розмову з Славком, у якого запитав, чи має той родичів у Східному Києві. Святослава, звичайно, здивувала така зацікавленість колег його родиною, але він спокійно відповів, що має родичів лише на Полтавщині, у Харкові та в Росії, однак не має з ними жодних контактів вже десять років - з часу поділу.

Тарас був культурним аташе у постійному представництві Української Республіки у Федеративній Республіці Україна. Живучи колись на Оболоні, він, напевно, й уявити не міг, що колись служитиме у дипломатичній місії, розташованій на Троєщині, а добратися туди можна буде тільки з візою через Вишгород (усі київські мости були все ще зруйновані). Тепер він показував східноукраїнські купюри у один, три та п'ять мільйонів карбованців. Друзі з подивом роздивлялися різнобарвні папірці з портретами Богдана Хмельницького та написами російською та українською мовою.

- А ви як гадали? "Двуязичіє"! Щоправда, лише номінальне. Навіть коли звертаєшся до їхнього МЗС, то відповідають тільки російською. Питаєш, чому не українською, а вони тиць свою конституцію - "двуязичіє". Доводиться переходити на англійську. Для цих клерків Україна - це лише зручне місце проживання з теплим кліматом та покірливими аборигенами. - з гіркотою додав Тарас.

- А як же там свідоме українство? Невже так і терплять?

- Яке ще свідоме українство? У ФРУ за ґрафіті "Слава Україні!" десять років мордовських таборів дають. Говорити українською на вулицях просто небезпечно. Це прирівнюється до антидержавної агітації.

- Слухай, Тарасе, а що за цей мільйон можна купити?

- Ну, пляшку горілки можна придбати, якщо вистояти півгодинки у черзі.

- Що? За горілкою стоять черги?

- На Дарниці - черги, а у регіонах взагалі тільки по картках.

Славкові було не дуже приємно бачити, як у декого на обличчях промайнули зловтішні посмішки. Звичайно, вони вибороли, ризикуючи життям, тоді - у 1991-ому - той добробут, який тепер мали. Але те, що середня зарплатня на Сході була вдесятеро меншою, ніж на Заході, було для Славка особистою образою, адже тут і там жили українці. Дуже по-різному жили.

- І нафіг нам та Східна Україна? - вигукнув хтось.

- Як це "нафіг"? А як же воля, соборність? Як же наші ідеали? - зло запитав Чорноліс.

- Які ще, до бісу, ідеали! Хто там на тому Сході лишився? Самі окупанти та ренеґати...

 

2001-ий. Східний Київ.

- Ваше прєдложеніє очєнь заінтєрєсовало командованіє, капітан Чєрнолєс. Я увєрєн, што вас обязатєльно повисят в званіі. Кромє етова, я собіраюсь прєдставіть вас к ордєну Краснава знамєні.

- "Так я тобі й повірив, урод. Навєрняка пріпісал план опєрациі сєбє", - подумав Андрій, але козирнув згідно статуту й вийшов з кабінету свого начальника - генерала Латипова. Довгі підземні коридори Генштабу Армії ФРУ навіювали нудьгу. Андрій люто ненавидів ці нескінченні червоні килими. Взагалі, він вже давно ненавидів свою службу, своє керівництво, свою державу.

- "Як можна тримати народ у такому жахливому стані?" - запитував себе Андрій й не знаходив відповіді. І скільки народ ще здатен витерпіти? Адже дані аналітичного відділу Генштабу свідчили про те, що антиурядові настрої серед населення щомісяця лише зростають. І ці ідіоти-аналітики не вигадали нічого кращого, як запропонувати розпочати у найближчому майбутньому воєнну кампанію проти Української Республіки. Тож Андрієві - як одному з найталановитіших молодих офіцерів Генштабу - доручили розробити стратегічний план вторгнення на Правобережжя.

Він не хотів війни. Спогади, що лишилися з 1991-го, досі не давали йому спокою...

- Нє атставать - бандери падстрєлят! - підганяв взвод старший лейтенант Аніщенко. Солдати у повній амуніції безупинно бігли вже дев'ятий кілометр, і дехто вже відверто видохся. Марш-кидок повинен був вивести загін СА у запілля незалежників.

- Еті гади с мінамьотамі засєлі на Сулє і нє дают прайті штурмовой групє. Ми, пацани, падайдьом с тила і етіх піжонав в рог бараній скрутім. Ви, салагі, далжни точно знать, шо бандери - ето звєрі, так шо плєнних нє брать! - давав нехитрі інструкції старлєй, а солдати вже були на межі втрати свідомості. Це були хиренькі міські хлопці, що їх примусово мобілізували у Харкові вже на другий день після "антинаціоналістичного" путчу. Серед них опинився й Андрій Чорноліс, який хоч і вчився на військовій кафедрі ХАІ, але став звичайним рядовим. Він був пересічним харків'янином: хоч його батьки й були родом з Полтавщини, говорив він тільки російською мовою й стандартно любив свою "совєтскую родіну". Тому й залишився у Совєтській Армії, маючи чудову нагоду "загубитися" у хаосі розпаду Союзу.

Він ніколи й не шкодував про свій вибір. Зі своєю мотострілковою ротою він пройшов усю Харківщину та Полтавщину. Андрій добре знав місце, до якого зараз наближався. У цьому селі він провів не одне літо. Разом зі своїм київським двоюрідним братом Святославом та купою місцевих хлопців вони не раз завдавали клопотів добродушним селянам.

"Інтєрєсно, а дє щас Славік?" - промайнула раптова думка. - "Хоть би єво нє занєсло к етім рухавцам!"

Таке цілком могло статися. Андрій вже давненько не бачив Славка, востаннє - два роки тому - той говорив з ним вже не звичною російською, а українською, причому верз якісь дурниці про самовизначення націй. Саме це слово - "нація" - дуже налякало Андрія, адже стало ясно, що Славіка завербували у тому Київському університеті западенські націоналісти. А що, як він зараз стоїть з тими мінометниками у їхньому селі? А що як доведеться у нього стріляти? Вбити?

Андрій відкинув ці жахливі думки. Зрештою, він складав присягу, у якій зобов'язався служити Совєтському Союзу.

- Чєрнолєс і Сідорєнко - в развєдку! Всєм другім - залєчь в лєсу. - скомандував старлєй і звернувся до розвідників:

- Рєбяткі, пасматрітє, смилісь лі бандери с сєла - і назад. Впєрьод!

Коля Сидоренко неохоче плентався слідом за Андрієм, який швидко пробирався знайомими з дитинства стежками. Він скучив за дідовою хатою, тому вів свого напарника городами саме до цього рідного для нього місця. Побачивши її через зарослий садок, він зовсім забув про небезпеку й вже збирався підійти до неї ближче, коли Сидоренко раптом зупинив його, прохрипівши:

- Бандеравєц!

Солдати впали на землю за низеньким тином. Андрій побачив того, кого він так не хотів побачити зараз у цьому місці. Це був Славко, на його береті був тризуб, а на плечі - синьо-жовтий шеврон. Сумнівів не лишалося: його двоюрідний брат опинився по інший бік барикад. І саме зараз він прощався з їхніми спільними родичами.

- Щас я єво пріхлопну! - сказав Коля й спробував прицілитися з автомату.

- Нєт. Ми нє далжни сєбя видать. Он уже уходіт.

Славко справді вже мусив йти. Коли він вийшов з подвір'я, Коля злобно скривився:

- А хату всьо равно спалім. Хай знают, как бандерам памагать.

У Андрія промайнула думка тихенько прирізати цього придурка, але він її відкинув. Згодом він не раз шкодував, що не зробив цього...

Світив повний місяць. На заході барвисто сяяв ілюмінований Київ. З похмуро-тьмяного лівого берега він видавався далекою казкою.

Андрій озирнувся на сіре місто, де він жив уже вісім років, однак так і не зміг до нього звикнути. "Хіба це Київ? Хіба це столиця? Хіба це Україна???"

Якесь почуття внутрішньої порожнечі змусило його ще кілька років тому вивчити українську, і тепер він часто ставив собі мовою предків подібні риторичні питання. Публічно розмовляти нею він, звичайно, не ризикував. Навіть дружина та діти не чули від нього жодного українського слова. Лиш іноді він дозволяв собі дивитися правобережне телебачення, що, взагалі-то, могло йому вартувати кар'єри. Особливо подобалось Андрієві Українське MTV, на яке у ФРУ було накладене абсолютне табу.

Заглушити потужний київський передавач (який УР використовувала здебільшого для пропаганди, бо в Києві сигнал розходився кабельними мережами) федерали навіть не намагалися, тому місцеве КҐБ використовувало старий перевірений спосіб - сексотство. Усі стукали одне на одного, тому Андрій не виносив самого вигляду своїх сусідів. Вони, утім, відповідали взаємністю. Йому заздрили: як офіцер Генштабу, він не мав проблем з продуктами харчування та товарами ширвжитку, які діставалися іншим мешканцям будинку після виснажливого вистоювання довгих черг у магазинах. Утім, винен у цьому Андрій був сам - колись гонорово відмовився від квартири в елітному генштабівському будинку. Хотів, мовляв, бути ближчим до народу...

Він озирнувся, ніби перевіряючи, чи не підслуховує хтось його думки. Запалив. Ця погана звичка причепилася до нього ще під час війни.

Так, народ... Народ дедалі більше перетворювався на стадо. Ця селекція тривала століттями: найліпші представники нації висилалися за межі України чи просто знищувалися. Останні свідомі українці відійшли разом з Військом України за Дніпро у 1991-ому. Не дивно, що лишилися на Лівобережжі люди в основному дуже "совєтські", а насправді - просто ніякі. Вони щиро вірили в те, що "якби не націоналісти", то вони б жили, як у благословенні брежнєвські часи.

Невже завдяки його стратегічним розрахункам цей ідіотський лад може бути нав'язано й правобережним українцям?

"Чи є вихід з цієї безвиході?" - подумав Андрій.

Вихід був, і він знав, де його шукати. Треба було лише налагодити контакт з представництвом УР. Андрій вже давно мав контактні номери республіканців у Східному Києві, але ніяк не наважувався ризикнути всім тим, що він мав.

Телефони стовідсотково прослуховувалися. Обдурити КҐБ буде надзвичайно важко, але треба спробувати це зробити.

Він ставив на карту своє життя та долю своєї родини, але на карті вже стояла доля України. Допаливши цигарку, капітан Чорноліс рішуче зайшов до самотньої телефонної буди й набрав номер.

- Алло, чи можу я говорити з Тарасом Василенком?

 

1991-ий. Бориспіль.

- Детонатори! В кого ще залишились детонатори? - кричав, біжучи злетною смугою, Богдан.

Детонатори були у Василя, але той зник під руїнами вертолітного ангару. Авіація совєтів діяла блискавично: мінометник допомагав авіаторам вивести з ангару останній гелікоптер, як раптом ракета перетворила ґвинтокрил разом з ангаром на купу сміття. Це вже було далеко не вперше, коли перевага совєтів у повітрі значно ускладнювала життя незалежникам.

Тепер ось під завалом опинився Василь Гриб разом з такими потрібними детонаторами. Вибухівка вже була закладена між плитами злетної смуги аеропорту "Бориспіль", але без десятка Василевих детонаторів вона могла залишитись просто купками безпорадного пластиту.

Ворог наближався до Києва, тому доводилося знищувати ті стратегічні об'єкти, якими він міг би скористатися при облозі столиці. Мінометна чота куреня перетворилася на саперну після того, як на дорозі під Яготином їхню невеличку колону атакувала штурмова авіація СА. На щастя, чота зазнала мінімальних людських втрат, але автотехніка була знищена.Утім, на той час у мінометників вже не залишалося ані мін, ані бензину. Незважаючи на те, що наприкінці листопада 1991-го почала надходити західна допомога, матеріальне забезпечення фронтових частин було вкрай поганим.

- Навіть детонаторів запасних не дали, жлоби! - ледь не плакав Богдан. Він першим кинувся розбирати уламки ангару, з-під яких було чути стогони поранених. Славко облишив свій РПК, який, на жаль, був безпорадний проти авіації супротивника, й кинувся на допомогу Богданові.

Василь був живий, але обидві його ноги були перебиті. Один з пілотів загинув, інший відбувся незначними пошкодженнями. Відправивши поранених до шпиталю, Богдан наказав закладати у вибухівку детонатори.

Сапери-мінометники розбіглися по злетній смузі, коли знову надійшло повідомлення про можливу повітряну атаку. Совєти дуже не хотіли втрачати "Бориспіль", тому вже кілька тижнів намагалися якомога менше руйнувати аеропорт. Однак, він мав бути знищений. Це був наказ, і курінь мав його виконати.

- До зеніток! - скомандував Богдан. Він мав надію принаймні відігнати штурмовиків СА, поки вояки закладали детонатори. Та цього разу це були не штурмовики - над аеропортом пролетів значно більший літак.

У небі спалахнули куполи десятків парашутів.

- Це десант! До зброї!

Бійці розбіглися по бойових позиціях та зачаїлися. Мінометники рідко коли вступали у вогневе зіткнення з ворогом, проте це не означало, що вони не були до нього готові. До того ж, завдання було майже виконано: радіокеровані детонатори були закладені й чекали наказу від Богданового передавача. Однак чотовий вичікував. Він натиснув кнопку лише в ту мить, коли десантники вже бігли бориспільською бетонкою, звільнюючи себе від парашутів.

Бетон здригнулася під їхніми ногами. Смуга палала, й ті парашутисти, які вже безповоротно наблизилися до землі, не мали іншого виходу, як пірнати у це пекло. Водночас з вибухами затріскотіли спрямовані у небо кулемети. Незалежники не мали жалю до бійців ВДВ СА (повітряно-десантних військ), які неодноразово відзначалися на постсовєтських просторах звірячою жорстокістю.

За десять хвилин рештки десанту було знищено на відкритому полі летовища. Чота не втратила жодного вояка. Славко не раз дивувався тому, з якою легкістю пускали генерали СА своїх бійців на вірну загибель. Викидати десант на абсолютно відкритій місцевості - це було божевілля. Хоча... цінувати "гарматне м'ясо" совєтська військова теорія ніколи не вчила.

Військо України не могло собі такого дозволити - воно майже втричі поступалося за основними показниками українському угрупуванню СА і тому було змушене відступати, залишаючи деякі території практично без бою.

Ось і тепер, дізнавшися про виконане завдання, командування відкликало саперну чоту Студентського куреня до Бортничів, на першу лінію київської оборони. Вже третій день не вдавалося пробитися до оточеного у західній частині Броварів 1-го гайдамацького полку, тому штаб оборони не хотів ризикувати частинами на південному фланзі. Шансів утримати напівоточений Бориспіль разом з аеропортом вже не було.

Чота неслася на БТРах найліпшою дорогою України - трасою "Бориспіль-Київ", за нею відступали з Борисполя його оборонці. Не звертаючи на них уваги, поверталися на схід, відбомбивши Київ, тяжкі бомбардувальники совєтів. На півдні та півночі гуркотіла канонада.

Настрій у бійців був препаскудний, тому Богдан заспівав улюблену бойову пісню Студентського куреня - "Марш українських республіканців":

 

Ми - українські республіканці,

Кличе нас бій, на нас чекають шанці!

Хто не боягуз - ставай в наші загони -

України визвольні батальйони!

 

Наша мрія - це вільна Україна,

Незалежна, соборна Батьківщина!

Хто ще має честь, хто один із нас -

Йдемо в бій, бо настав наш час!

 

Сумнівів немає - нам потрібні зміни:

Дії рішучі - рятунок України!

І вороже військо не зломить нашу силу -

Всі у бій! Вперед! За Україну!

 

2001-ий. Тетово

Гелікоптер випустив ще дві ракети й знову зник за горою. У селищі, що притулилося до гірського хребта, прогуркотіли два вибухи. Після цього албанська вогнева точка нарешті замовкла. Здається, назавжди.

- Добрі ви нам машини прислали, Василю.

- Не будемо перебільшувати, Венко. Ми їх вам продали - хоч і дуже недорого.

Війна наздогнала Венко Колісевскі у рідній Македонії.

26 лютого 2001 року албанці з Косова захопили прикордонне македонське селище Тешево, розпочавши чергову Балканську війну. Просувалися агресори швидко - незабаром під їхнім контролем опинився весь північний захід Македонії, у тому числі й Венкове рідне село на північ від Тетова. Через погрози бойовиків старенькі Колісевскі були змушені перебратися у Скоп'є до сина, кинувши напризволяще будинок та господарство.

Цей факт настільки обурив Венко, що він пішов до війська, не дочекавшися навіть офіційного призову резервістів. Албанці завжди жили в їхньому селі, однак ще у його дитинстві їх було зовсім небагато - кілька родин. Тепер ціле село стало албанським - саме його щойно відбомбардували гелікоптери.

Василь Гриб - колишній вартовик - гордо простежив за тим, як ґвинтокрили зникли на заході. Колись ці машини служили Державній варті України. Тепер вони належали уряду Македонії. У березні вони врятували Тетово від захоплення албанськими бойовиками, а у квітні допомогли вибити їх з македонської території. У червні, однак, впоратися з албанцями не допомогла й авіація. Поліція та збройні сили ледве стримували їхній наступ на столицю - Скоп'є, македонцям довелося залишити навіть деякі квартали Тетова.

До Македонії Гриб потрапив ще у 1999-ому: збройним силам цієї невеличкої країни були потрібні військові-професіонали. Після участі у кількох балканських кампаніях рекомендації Василеві потрібні не були - його відразу зарахували інструктором загону спецпризначення. Згодом він зустрів чарівну мешканку Охріда, з якою незабаром й одружився. Таким чином, Василь дістав подвійне громадянство, що, втім, не суперечило законам УР, а також досконало оволодів македонською мовою.

Саме у Василевому загоні, зважаючи на здобутий у ЮНА досвід, опинився сержант Венко Колісевскі. Українець та македонець заприятелювали. Інакше й бути не могло: хижі гори на обрії, крупнокаліберний кулемет, мішки з піском довкола й албанський снайпер у сусідньому кварталі - у такому інтер'єрі небажано сваритися.

- Знаєш, Венко, ваша новітня історія мені нагадує російську казочку про лисичку та зайчика.

- Що ж це за казочка?

- Цікава. Мав собі зайчик хатинку, а лисичка не мала. Наближалася зима, стало холодно. Прийшла лисичка до зайчика та й попросилася до нього перезимувати. Дурний зайчик її впустив, а вона там відігрілася, прижилася та й вигнала зайця з власної хати.

Венко посміхнувся, але в очах його був смуток:

- А що зробив зайчик?

- А що він міг зробити? Пішов "настукав" на лисичку куди треба. Ну, а звідти прислали півника з косою - "мочити" руду тварюку.

- "Замочили"?

- Ні, сама втекла.

Запала тиша. Побоюючись повторної атаки з повітря, бойовики у горах затихли. Македонці у місті теж берегли набої.

- Може, НАТО? - раптом запитав Венко.

- Ні, НАТО вам не допоможе. Натівці зробили все для того, щоб віддати албанцям Косово. Тепер вони просто віддадуть їм шматок Македонії.

- На кого ж сподіватися?

- Ех! Сюди б наших хлопців з Варти - дійшли б разом до самої Тирани! До речі, скоро десята річниця незалежності України - збираюся до Києва. Може, когось і перетягну на Балкани.

- Сумно без тебе буде, Васильку. Ти надовго?

Василеву відповідь перервав вибух у сусідньому подвір'ї. Албанці розпочали новий мінометний обстріл. Венко й Василько розвернули кулемет у бік гір й почали відстрілюватися.

 

2001-ий. Вечір важкого дня

"Лента за лентою набої подавай...", - вже втретє намагався затягнути пісню Кирило, але весь час зривався на третьому куплеті. Потім нарешті закуняв.

- А ти все ще парубкуєш? - запитав він у Славка, коли той, витягнувши його з авта, наполегливо підштовхував до його ж таки хати.

- Парубкую.

- Класно тобі.

- Мені-то класно. А ось тобі зараз буде непереливки, бо ти, бачу, позабув, що тебе вдома вже зачекалися.

- Ой, точно... Настєнька, - згадав сварливий характер дружини Кирило.

На Славка щороку після курінних зустрічей звалювався той самий клопіт - розвозити нетверезих екс-вояків по хатах. Сам він пив мало, а п'янів ще менше. Ось і цього разу він розвозив у своїй невеличкій "Шкоді" веселих ветеранів. Кирилова дружина вже досить агресивно виглядала на подвір'ї котеджу свого чоловіка.

- Та забудь ти ту Уляну... - пробурмотів Кирило наостанок й непевним кроком вже самостійно пішов назустріч своїй долі.

Що ж, всі друзі були розвезені по домівках. Додому... Там можна було сісти у зручний фотель серед єдиної кімнати невеличкої квартири й відкоркувати пляшку пива. Добігало кінця літо - час спекотних днів та крижаного пива, які ідеально доповнювали одне одного. Це були чудові серпневі дні, й Славко нікого не чекав у цей пізній час.

Друзі найчастіше приходили восени. О, то була хижа пора... Важкі сірі хмари повзли на схід - туди, де назавжди залишилося чимало вояків куреня. Майже на кожен день припадала річниця загибелі когось з хлопців. За вікнами вмирала природа, і разом з нею в'яли душі, а невблаганна пам'ять наче навмисно вкидала у сни картинки з минулого. І тоді вони - здебільшого успішні, статечні громадяни - забували про свої корпоративні правила поведінки й приходили один до одного з пляшкою чогось міцного. Хтось з них казав: "Життя - галіма штука...", а інший погоджувався. Справді, що ж це за життя таке, коли осінні дощі вже котрий рік заливають неприбрані могили друзів там - за Дніпром?

І цілу ніч точитиметься неквапна розмова на маленькій Славковій кухні, бо саме до його парубоцької квартири найчастіше приходили поділитися журбою друзі.

Святослав згадав останні слова Кирила. Забути? Її? Це було неможливо. Як Славко не намагався переконати себе у зворотньому, він був однолюбом. Він кохав ту, яка вже, напевно, давно позабула про нього десь там, за далеким океаном.

Уляна була самовпевненою дівчиною, для якої досягнення власної мети було всім. Гонорова львів'янка, вона прагнула в усьому тільки ідеалу, а Славко не був ідеальним, він був просто ідеалістом. Він не прагнув зробити кар'єру, вважаючи, що це не є важливим, поки ціла Україна не є вільною та соборною. Та й взагалі, вважав він, "скарбів треба шукати не на землі". Тому й присвятив себе Державній варті.

А Уляна, закінчивши університет, подала аплікацію на одну з американських програм, які надають можливість тривалого навчання за океаном. Славко абсолютно не здивувався, коли її запросили до одного з найкращих університетів Америки. Вона справді заслуговувала на це. Отак Уляна полетіла до США, а Чорноліс залишився вартувати Українську Республіку.

Спочатку вони листувалися. Славко навіть подав заявку на проходження навчання в одній з американських військових шкіл (США тоді щедро допомагали союзникам), щоб бути ближче до коханої. Але... раптом листи з Америки почали оминати його поштову скриньку. Зрештою, прийшов останній. Він ще й досі пам'ятав його початок: "Привіт, Святославе. Давай поговоримо, як дорослі люди, якими, я сподіваюсь, ми є..." Уляна просто зникла з його життя.

Трохи згодом заокеанські друзі повідомили, що вона вирішила назавжди залишитися у Штатах - "країні безмежних можливостей". Це не було дивиною у дев'яностих. Економіка Української Республіки пробуксовувала, зростало безробіття, тому чимало молодих українців виїхали за межі своєї "обрубаної" Батьківщини.

Отож, здійснювати свою американську мрію Уляна вирішила без нього. Славко відкликав свою американську заявку - сама думка про Америку здавалася йому єретичною. Він впав у тривалу депресію, став відлюдькуватим, але, зрештою, зміг себе перебороти: поклав на стіл командирові прохання про переведення у херсонські плавні - тоді це була найнебезпечніша ділянка українсько-української межі.

Коли над твоєю головою щодня свистять кулі, якось не дозволяєш лізти в цю саму голову дурним думкам. Лабіринти плавнів щодня збирали смертельний врожай на обох берегах Дніпра. На Херсонщині Славко став кавалером ордена Золотого Тризуба й повернувся до Києва вже сотником. Тут йому доручили чи не найвідповідальнішу ділянку всієї межі - Центрально-київську. Від колишнього річкового порту й до колишнього ж музею Великої Вітчизняної війни стежив його загін за протилежним берегом Дніпра. Найбільшою проблемою для вартовиків були Труханів острів та Гідропарк. Ці лісисті острівці мали би бути нейтральною зоною, однак на них весь час спостерігалася якась підозріла діяльність федералів. Саме тому час від часу нічну тишу на Дніпрі порушували кулеметні черги.

Та цієї ночі можна було сподіватися на тишу. Федерали вже кілька років не тривожили вартовиків на День незалежності, хоча у перші роки після перемир'я кожне 24 серпня на межі відзначалося кількома гучними провокаціями. Взагалі, останнім часом напруження між обома Українами спало, й за Україною у світі закріпився статус поділеної держави. Ну є ж Південна та Північна Кореї, чому б не бути Західній та Східній Україні? Навіть у Європі вважали це за норму: мовляв, були он скільки часу Західна та Східна Німеччини окремими державами, так возз'єдналися ж! Так і ви возз'єднаєтесь. При цьому передбачалося, що інтеґратором, звичайно, буде ринкова демократична Українська Республіка.

Однак Славко не довіряв цим солодким баєчкам. Він був упевнений у тому, що Москва, яка фактично контролювала "суверенну" Федеративну Республіку Україна, не змирилася з втратою Правоборежжя України. Та й як тепер поєднати дві України, між якими за десять років виникла безодня? Навіть мовно Захід та Схід разюче різнилися: у Києві та Львові дітлахи англійську знають вже ліпше за російську, а на Сході українська - це "табу", незважаючи на її начебто офіційний статус.

До того ж, у самій ФРУ наростала внутрішня напруга, що була наслідком жахливої економічної кризи. Час від часу зі Сходу приходили новини про антиурядові заворушення, викликані черговим підвищенням цін чи стрибком інфляції. Чи встоїть уряд федералів перед спокусою розв'язати внутрішні проблеми за рахунок Української Республіки? - ось що найбільше цікавило Святослава та весь Генштаб Війська України.

Хоча ні... Найбільше Славка зараз цікавило, як ся має за океаном його єдине кохання. Її чарівна посмішка з'являлася іноді перед його очима. Він їх старанно заплющував, та це не допомагало. Його нездійснена мрія вперто поверталася, не бажаючи зникати у круговерті буденних подій.

Славко дуже давно не бачив Уляни - навіть її світлини були надійно заховані від себе самого. Він вже не міг напевно пригадати риси її обличчя - вони розпливалися у пам'яті, але посмішка...

"Твоя посмішка замість неба..." - прошепотів Святослав й витягнув з шухляди стола свій табельний пістолет. Хижий отвір чорного дула пильно вдивлявся йому в обличчя, прагнучи знайти там хоч якісь емоції. Але Славкове обличчя наче скам'яніло. Він вивіреним рухом притулив прохолодну сталь до скроні. Його погляд сфокусувався на високій тополі за вікном, верхівку якої безжально кидав у різні боки вітер. Різким рухом відвів пістолет від скроні й спрямував його дуло у підборіддя. Хвилинку поміркував. І приставив чорний ствол знову до скроні. Поклав палець на гачок...

"Пу-ух!" - тихенько видихнув з себе смуток і, абсолютно спокійний, поклав зброю на стіл. Пістолет був незаряджений. Чорноліс просто викинув з себе тугу. Він чимало дізнався про себе за останні тридцять років, і тепер просто передбачав і знищував депресивні стани.

Після психологічної розрядки Славко заглибився глибоко у себе й абстрагувався від навколишньої дійсності.

Тишу прорізав телефонний дзвінок:

- Друже сотнику, провокація!

Незважаючи на нічний час (була друга година ночі), Чорноліс миттєво натягнув камуфляж й кинувся на автостоянку, де він залишив своє авто. З Оболоні до штабу Центрально-київського загону Державної варти він домчав за десять хвилин, занепокоєно поглядаючи на спалахи вибухів на Дніпрі.

Штабом була невисока будівля з амбразурами замість вікон. Колись на її місці стояв Маріїнський палац. Славко злетів на контрольну вежу й за допомогою біноклю почав оглядати свою ділянку.

Якщо те, що творили федерали, можна було назвати провокацією, то це була найсуттєвіша провокація за останні 9 років. Артилерійським вогнем були знищені всі укріплені пункти першої лінії оборони Варти на Набережному шосе. Снаряди почали вибухати вже й на горі, тому Славко віддав наказ усім залишити штаб загону й розосередитися на другій лінії оборони, яка пролягала парковими стежками від Володимирської гори й до Лаври.

Вартовики ледве встигли відтягнути подалі від штабу боєприпаси, коли той був знищений прямим влученням ракети типу "земля -земля". Це вже було несхоже на звичайну провокацію - це була війна.

- З'єднайте мене зі штабом Варти! - наказав Святослав радистові й почав уважно вивчати Східний Київ. Батареї були замасковані серед житлових кварталів й, очевидно, проводили зараз лише артпідготовку. Зараз піде авіація, а за нею - штурмові загони. Але чому немає нашої авіації? Де військовики? Невже ці бовдури у Генштабі до цього не готові?

- Штаб Варти, друже сотнику!

Славко схопив навушники та мікрофон.

- Сотник Чорноліс! Центр-Київ! Нам потрібна допомога! Де авіація?

Штабіст лише запевнив Святослава у тому, що допомога вже йде. Згідно з умовами перемир'я 1991-го року військові частини обох сторін були відведені від Києва на 10 кілометрів. Точніше - мали бути відведені. Федерали, як виявилося, не надто переймалися "духом угоди".

"Йолопи-йолопи-йолопи! Заспокоїлись! Повірили! Ідіоти!" - лаяв себе та своїх колег Славко. Минуло півгодини з початку операції федералів. Потрібно було ще хвилин двадцять, щоб до Дніпра підійшли військові частини УР. Але цих хвилин у Святослава вже не було: він побачив, як з Труханового острову у воду ковзнули великі сірі плями. Це на танках-амфібіях йшов десант.

 

1991-ий. Зачарована Десна

Знову доводилося мокнути у крижаній воді. Десна лишила по собі стільки перемежованих струмками та канавами калюж-стариць, що й кілометра не можна було пройти, не натрапивши на якусь із них. Тонесенька груднева крига не тримала вояків, тому часом доводилося брести по пояс у огидній зимовій каші з бруду, криги та води, а потім ще й лежати годинами у напівзатоплених шанцях.

Утім, не менше це заважало й совєтам, які намагалися з півночі обійти лінію оборони, зведену в лісах на захід від Києва. Мінометники, які, побувши якийсь час саперами, врешті-решт стали звичайними стрільцями, тримали оборону на стариці Десни за Погребами. Звідси вже було видно Київ, і вороги з небаченим ентузіазмом по кілька разів на добу кидалися на штурм позицій Студентського куреня. Болотиста калюжа вже була переповнена трупами у бурих шинелях вояків СА, але супротивник не припиняв атак - він відчував запах перемоги.

Те, що відступати далі нікуди, відчували й незалежники на всьому Дніпровському фронті від Чорнобиля до Херсону. Однак найбільші сили Москва кинула на Київ. Майже півмільйона вояків СА протистояли тут двохсоттисячному угрупуванню Війська України на дузі від Гнідина й до Хотянівки. Це була найбільша битва на просторі колишнього СССР.

На середину грудня 1991 року Москві вже довелося зазнати гіркоти кількох поразок. Під тиском Заходу довелося визнати незалежність Балтійських держав й вивести звідти війська. Було блоковано у Вірменії Кавказький експедиційний корпус СА. Нічого не дали килимові бомбардування сердньоазійських республік - вони остаточно перетворилися на фундаменталістські ісламські ханства, з яких сотнями тисяч тікали російськомовні. Звичайно, вдалося відстояти Абхазію та Целінну республіку, але тепер доводилося тримати кількасоттисячні угрупування на Північному Кавказі та в Середній Азії у той час, коли ці війська були так потрібні в Україні. Людські та матеріальні ресурси було майже вичерпано, й ґекачепісти це чудово розуміли. У принципі, можна було просто кинути на Київ атомну бомбу, але в українців теж була ядерна зброя: ракети 50-ї ракетної армії було давно дешифровано й спрямовано на Москву. Отож, доводилося кидати у київську м'ясорубку нові й нові частини, завдаючи час від часу ударів й на інших ділянках фронту. Однак українці трималися до останнього.

Ось і зараз Славко відчував, що божеволіє від холоду та вологи. Безсніжна київська зима перетворила всю лінію оборони на багнюку, яку вже третій тиждень вперто місили дві армії. Чорноліс із сумом згадав, у що перетворила авіація совєтів його рідне місто.

Київ він відвідав у першу та поки що останню відпуску, яку йому надали за час воєнних дій. Це було жалюгідне видовище: було розбомблено центр міста, вокзал, знищені усі офіційні будівлі - Рада міністрів, ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ. Славко, взагалі-то, не дуже шкодував за монстрами соцреалістичного монументалізму, але разом з ними припинили існування десятки давніх будинків у центрі міста. На порох перетворилися Маріїнський палац, будинок з химерами, червоний корпус універу, десятки старовинних затишних київських вуличок. Житлові райони на околицях та пам'ятки релігійної архітектури совєти, на щастя, намагалися не чіпати, щоб зайвий раз не дратувати перед своїм приходом мешканців столиці.

Кияни на диво швидко звикли до обмежень воєнного часу, як-то: жорсткий графік подачі води та електрики, брак опалення чи комендантська година. Незважаючи на заборону вирубки, значно порідшали міські парки та приміські ліси. З багатьох вікон багатоповерхівок тепер виглядали димарі "буржуйок", а біженці, чиї численні намети всіяли околиці Києва, просто не мали іншого виходу - тепла потребували всі. Постсовєтська людність швидко пристосовувалася.

Святославові батьки теж не гаяли часу - у їхній квартирі півкімнати було завалено хмизом, дровами та вугіллям, яке було у Києві абсолютним дефіцитом. Виявилося, що передбачливий батько "дістав" вугілля ще у перші дні вересня, й тепер вони з мамою тішилися жарким полум'ям у пічці-буржуйці. Радів теплу й Славко. Він був такий щасливий знову їх бачити. А вони так хвилювалися за нього всі ці чотири місяці...

Спогад про батьків дещо заспокоїв Святослава, й він ледь не проґавив початок нової атаки. Почалося все вже звичним мінометним обстрілом, який доволі швидко закінчився: мінометники мали встигнути перейти на нову позицію до того, як їх накриє артилерія незалежників. Потім викотилися із запілля танки - танкісти не ризикували лізти в болото й обмежувалися просто артпідтримкою піхоти, яка з криками "Ур-ра!" полізла у воду. Студентський курінь відстрілювався, намагаючись не підпустити ворогів до шанців. Там, де лічені супротивники таки проривалися до них, спалахували жорсткі рукопашні сутички. Це була дивна атака: якщо раніше вояки СА, втративши під вогнем незалежників більше половини складу штурмової групи, відкочувалися на свої позиції, то цього разу вони йшли до останнього.

"Загороджувальні загони!" - прокотилася шанцями куреня новина. Так, совєти застосували випробувану їхніми попередниками практику загороджувальних загонів. Їхні вояки тепер не мали вибору - смерть чигала на них з обох боків.

Однак кремлівське керівництво помилилося. Наслідком цих драконівських заходів було тільки збільшення числа дезертирів та тих, хто йшов у полон. Дедалі частіше солдати СА, добігши до шанців куреня, кидали зброю та здіймали руки вгору. Згодом вони розповідали про напружену ситуацію, що склалася у підрозділах Совєтської Армії. Штурмові загони відмовлялися йти в атаку, військові трибунали десятками виносили вироки про страту за боягузтво, й лише такими заходами вдавалося утримувати дисципліну.

У душах незалежників міцнішала надія: здається, Київ вдасться втримати.

 

2001-ий. "Як тебе не любити, Києве мій..."

- На Поділ! - Славко не переймався за Набережне шосе та круті схили Дніпра. Вартовики були цілком здатні затримати тут ворога, що переважав їх чисельно. Паркова дорога була теж надійно перекрита, а ось на півночі та півдні Центрально-київської ділянки були потенційно небезпечні зони: федерали могли прорватися там, де колись був міст Патона, та на Подолі - через Гавань. Остання несла найбільшу загрозу, адже з Подолу можна було вийти у центр міста. Тому Святослав віддав наказ перекидати основні сили загону на Поділ, домовившися попередньо з командиром Південно-київської ділянки про прикриття у районі колишнього музею ВВВ.

Сам Чорноліс пішов з основними силами свого загону на Поділ. З Володимирського узвозу було видно, як перетинали в обох напрямках річку сліди трасерів та кипіла вода у Дніпрі. Це мінометники Варти сипали з Володимирської гірки на голови "федералів" нові реактивні міни. Мінометники Студентського куреня у 1991-ому могли б лише позаздрити своїм майбутнім колегам: нові міномети були значно легші й зручніші за своїх попередників.

Незважаючи на вогневу стіну, яку намагалися звести на шляху федералів вартовики, на правий берег прибували все нові загони зі Сходу. Звідки вони бралися? Славко дійшов єдиного висновку: на Труханів острів з глибинних районів Східного Києва було прорито тунель, а може, й кілька. Ось чому кілька років не було провокацій!

Ще у грудні 1991-го незалежники, вивівши на Правий берег війська, затопили два військових тунелі під Дніпром, однак не підготувалися до того, що федерали могли вирити нові тунелі. Тепер саме з них виїжджали танки та бронетранспортери-амфібії, які відразу прямували на Поділ.

Вартовики на повній швидкості пронеслися Поштовою площею - будівля Річкового вокзалу була вже захоплена ворогами. На вулиці Сагайдачного висадили перший рій під командою Вернидуба. Хлопці мали наказ стримувати десант на площі.

Чорноліс з другим роєм залишився на Контрактовій площі, а решта загону мала заблокувати Гавань. Із заходу вже було чути далекий гуркіт - очевидно, підходила підмога, однак тішитися було зарано: виявилося, що майже всі будівлі по Набережно-Хрещатицькій вже були зайняті десантом федералів.

Святослав із своїм невеличким штабом зайняв один з нових корпусів Києво-Могилянської Академії. Було страшенно шкода модерної будівлі. Прямо перед нею була Іллінська церква, звідки вартовиків нещадно поливали вогнем. Стріляти по церкві? - Чорноліс не міг цього допустити, тому вартовики уникали вогню у відповідь.

- Де ж ця клята підмога?! - кричав у рацію Славко, але штаб не відповідав. У вартовиків вже з'явилася думка, що їх кинули напризволяще, коли над ними пролетіли кілька "Мрій-2000" - найновіших українських штурмовиків зі змінним вектором тяги.

Над Трухановим островом спалахнуло яскраве зарево. Це "Мрії" скинули напалм. Слідом за ними з'явилися бомбардувальники "Отаман", які вже не зупинилися на Трухановому, а понеслися далі на Схід.

Дивовижним здалося Славкові те, що "федерали" діяли без підтримки авіації. Він просто не знав, що їхня авіація була знищена ще на авіабазах. Командування Війська заздалегідь знало про наступальну операцію Армії ФРУ, яку спланував у генштабі федералів його двоюрідний брат. Взагалі, пізніше Чорноліс дізнався, що Варту залишили "напризволяще" зумисно - щоб федерали нічого не запідозрили й не змінили оперативного плану.

"Вже давно час скинути федералів у Дніпро", - пробурмотів Святослав й віддав давно очікуваний наказ:

- Вперед!!!

Під гуркіт гармат вояки кинулися на набережну, але стріляти їм вже не довелося. Над позиціями супротивника майоріли саморобні білі прапори. У федералів закінчилися набої. Перекривши лінії постачання, республіканці уникнули зайвих жертв. Десантні загони ФРУ, які так і не змогли просунутися вглиб території Української Республіки, потрапили у пастку.

Найбільшою втратою федералів був 10-тисячний експедиційний загін, який капітулював під Січеславом. Після кількох спроб пробитися назад до Дніпропетровська (Східного Січеслава) цей вишколений підрозділ теж був змушений викинути білі прапори.

Однак на цьому конфлікт не було вичерпано. Командування Війська України, перехопивши ініціативу, віддало наказ про відновлення Української Республіки у кордонах 1991 року.

Вартовики йшли на Схід одними з перших, адже вони мали встановити прикордонні стовпи!

 

1991-ий. "Київський мур"

16 грудня 1991 року війська північноукраїнського угрупування СА увійшли до лівобережної частини Києва. Цьому наступу передувала тритижнева облога, щоденні бомбардування та атаки на всіх ділянках оборони, і, зрештою, авіадесант, який закріпився у районі Дарницького вагоноремонтного заводу.

Створивши п'ятикратну чисельну перевагу на окремих ділянках фронту, "совєти" прорвали українську оборону на трьох напрямках. Тепер їхні штурмові загони повільно просувалися вулицями міста на Захід. Командування Війська України цього разу відмовилося від тактики негайного відведення військ: незалежники вперто билися за кожен будинок, кожна вулиця являла собою каскад барикад.

Студентський курінь, переправившися через Десну, тримав оборону на Київській греблі. Позиції куреня на обвідному каналі Київського водосховища були частиною "Дніпровського муру" - зведеного на Дніпрі за якихось два місяці потужної лінії оборони, що поділила Україну навпіл. Вояки розташувалися у глибоких бліндажах і насолоджувалися теплом та відносною безпекою, яку їм ґарантував двометровий шар бетону.

- Хорвати зі словенцями незалежність втримали, втримаємо й ми, - переконував усіх Олесь.

- Тут тобі не Дубровник, тут тобі "Кригославія", - саркастично посміхнувся, нагадавши про мороз назовні новачок куреня Микита. КПІшник, він прийшов до Куреня одним з останніх, але беззастережною сміливістю здобув повну довіру ветеранів.

Вояки нерідко згадували про події у колишній Югославії, адже розпад СФРЮ розпочався практично в той самий час, що й дезінтеграційні процеси в СССР. Щоправда, воєнні дії на Балканах розпочалися дещо раніше.

Неквапна розмова вже перескочила на іншу тему.

- Цікаво, а з Лівого берега можна зруйнувати греблю? - поцікавився Славко.

- Звичайно можна! - відгукнувся охочий до всілякої техніки Микита. - Головне тут - накрити шлюзовий відсік. Байдуже навіть чим - можна ракетою, а можна й з гаубиць. Головне - зірвати браму.

- А якщо вдарити саме по греблі? - не заспокоївся Чорноліс.

- Ну, на греблю треба кидати щось здоровезне й надпотужне...

- Та не будуть совєти дірявити ту греблю! - втрутився у розмову Богдан. - Хвиля найперше змиє їхні позиції на Троєщині. Лівий берег-то нижчий!

- Та... Від тої Троєщини і так вже нічого не лишилося.

- Як це, нічого? А де мені тепер жити? - зажурився Олесь. - Я ж з Троєщини.

Справді, Троєщина після тижня вуличних боїв перетворилася на Сталінґрад. Утім, повернутися туди Олесь Чубатюк вже не міг. Відстояти Лівий берег незалежникам таки не вдалося: висадивши у повітря всі київські мости та затопивши тунелі під Дніпром, вони відійшли на Правий берег. Під контролем Війська України залишилася тільки невеличка ділянка за Київською греблею, яку утримували найкращі, елітні загони. Таким чином, на долю Студентського куреня випала велика честь - боронити останній клаптик Лівобережної України. Однак, совєти вже не робили спроб прориву: заганяти українців у кут було вже дуже небезпечно - потрапивши у безвихідь, вони могли використати ядерну зброю. Крім того, совєти відверто видохлися. Штурм Києва коштував їм величезних людських та матеріальних втрат, на цю операцію було кинуто останні резерви, і тепер "правітєльство" проголошеної нещодавно у Харкові "Федеративної Республіки Україна" запропонувало уряду незалежників провести переговори, уклавши попереднє перемир'я.

Уряд України погодився на перемир'я та переговори. Військо України зросло чисельно і не втратило бойового духу, навіть залишивши Лівобережжя, однак дуже важким був його матеріальний стан. Незважаючи на допомогу Заходу, не вистачало пального, зброї, боєприпасів. Бідувало населення: норми постачання продовольства були мізерними, у Києві не було струму, опалення, водопостачання. Але у найгіршому стані перебували біженці: у зимові холоди більша їх частина була змушена жити у наметових містечках.

Війна дуже швидко робить усіх дорослими. Це стосується як людей, так і держави. На Правобережжі вже сформувалися необхідні державні інституції, була заборонена комуністична партія, її майно було негайно націоналізоване, люстрація привела до влади незаплямованих совєтським режимом людей, які не поступалися принципами незалежності та соборності.

Однак сила була не на їхньому боці: 30 грудня 1991 року було укладене перемир'я, яке звело на Дніпрі невидимий мур, що роз'єднав надвоє один народ.

2001-ий. Земля предків

- Знаєш, Свят, даремно ми йдемо на Схід.

- Тобто?! Як це даремно? Знаєш, Сергію, від тебе я такого не очікував!

- Просто я там був і бачив, що таке Схід сьогодні. По-перше, ми його просто не втримаємо. Москва все ще дуже сильна. Через місяць-два нам доведеться цими ж шляхами котитися назад - до "Дніпровського муру". І навіть якщо ми повернемо Лівобережжя, то цей тягар Українська Республіка не подужає. Пам'ятаєш, що було, коли об'єдналися десять років тому ФРН та НДР? Хоч західні німці й викинули на об'єднання трильйони марок, адаптувати до себе Схід їм все одно не вдалося. Ми ж не маємо навіть таких грошей!

- Нам допоможуть союзники, міжнародні фінансові інституції! Та й на Лівобережжі повно ресурсів!

- Ми ще за свої борги не розплатилися! Скільки ми винні Норвегії за газ, пам'ятаєш? А Лівобережжя... ти ж бачиш, які тут бідні люди. Коли ми відкриємо межу, більша їх частина полине на Захід. Тут просто нікого не залишиться! А мовно-культурна адаптація? Нам і ста років не вистачить, щоб зукраїнізувати ці терени, тоді як у нас самих на Півдні ще й досі триває українізація.

Вернидуб мав рацію. Це була авантюра. Чим далі на Схід просувалися республіканці, тим менше ентузіазму в них лишалося. Деякі "тверезішали" відразу, як Сергій, побачивши роздовбані дороги, обшарпані будівлі та виснажених людей, а дехто все ще перебував у стані ейфорії.

Славко був одним із них. Невідомий магніт тягнув до Сули, і він абсолютно не здивувався, коли наказ командування вивів його загін на шлях, яким він відступав у 1991-ому. У пам'яті лишився ідеальний відбиток цієї місцевості, яка, на диво, мало змінилася.

У Славкове око впадали незагоєні рани минулої війни. Так, на підступах до його села у придорожньому кюветі все ще іржавів спалений під час авіанальоту "уазик" Студентського куреня, а на березі Сули завмерли остови знищених мінометниками куреня танків.

- Святику, агов! Здається, це твоє село! - вигукнув Вернидуб.

Та Чорноліс вже давно побачив знайомі з дитинства пагорби. "Я повернувся!" - вже кілька хвилин кричав він у душі, однак зовнішньо лишався незворушним. Раптом світла посмішка засяяла на його обличчі, й він сказав другові:

- Так, Сергію, я майже вдома.

Святослав згадав себе на цьому місці у 1991-ому. Тоді він твердив: "Це Гетьманщина - земля моїх предків. Тут я маю загинути". Але не загинув - мусив боронити Київ. Тепер він знову був на землі своїх предків, де віками орали землю трипільці, анти, русини, козаки, українці - багато назв історики вигадали для його народу.

"Господарі повертаються. Назавжди!" - повторював він тепер кожного разу, коли республіканці заходили у села, міста та містечка Лівобережжя. На їхніх вулицях вони бачили щасливі натовпи братів-українців, а на стінах та парканах - величезні написи "Слава Україні!" та "Геть федерацію!". На узбіччях доріг стояли кинуті федералами у паніці авта та бронетехніка.

Операція "Поверенння" була спланована ідеально: авіаційні удари розчищали шлях для бронетанкових колон, раптові авіадесанти сіяли паніку в запіллі ворога. За тиждень були визволені лівобережні Київщина, Черкащина, Херсонщина, велика частина Чернігівщини, Полтавщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя. Морський десант закріпився на Тарханкуті.

Москва була надзвичайно стривожена таким станом речей. До України перекидалися резерви з інших регіонів СНД. Наступ республіканців, які мали тепер справу з широким незручним фронтом, уповільнився, й підкріплені російськими загонами федерали перейшли у контрнаступ. Ситуація на фронті кардинально змінилася.

Загін Варти був оточений. Потужне угрупування федералів перекрило шлях відступу. Республіканцям довелося зайняти кругову оборону. На їхнє щастя, вони настільки стрімко увійшли до села, що захисні споруди федералів лишилися неушкодженими. Тепер вартовики закріпилися на цих позиціях та панівних висотах. Ворогу довелося залишити тільки один віддалений блок-пост.

Святослав як командир загону вже знав, що фронт республіканців було прорвано. Сконцентрувавши великі сили на окремих його ділянках, федерали відсікли наступальну вершину фронту на Полтавщині. Спеціальний Вартовий корпус, до складу якого входила Славкова чота, опинився в оточенні.

Треба було пробиватися до своїх на південь. По радіо Чорнолісові повідомили, що розраховувати на допомогу немає сенсу: війська ведуть тяжкі бої по всій лінії фронту.

Авіація супротивника нанесла ракетний удар по позиціях батальйону. Однак федерали збудували добрі бліндажі - тепер вони, напевно, шкодували про те, як поспішно вчора їх залишили. Авіаатака не принесла людських втрат, але старенькі БТРи загону були знищені.

Хати запалали - це артилерія федералів розпочала артпідготовку. На тлі темно-синього ясного вечірнього неба палахкотіло яскраве полум'я. Мешканці села вже третій день переховувалися у льохах. Для них повторювався жах десятирічної давнини.

Відчуття "дежа в'ю" не полишало й Славка. Знову, як і десять років тому, треба відступати. Та чи дасть йому доля ще один шанс? Прорив ворожого кільця передбачав важкі втрати.

Чорноліс скликав хорунжих та сержантів й роз'яснив їм ситуацію:

- Завтра федерали штурмуватимуть село. Допомоги не буде. Прориватися будемо близько третьої години ночі. Група прикриття розпочне бій на південному напрямку, тоді як основні сили загону обійдуть супротивника із заходу - я покажу, де. Федерали навіть не зрозуміють, де ми поділися. Та щоби загін вцілів, мені потрібна група добровольців - 7-8 осіб.

- Друже сотнику, я поведу добровольців! - вигукнув з розпачем Вернидуб.

- Ні, Сергію. Ти візьмеш на себе командування чотою.

- Ви не маєте права кидати загін напризволяще!

- Я мушу його врятувати...

Глибокий яр, здавалося, було неможливо перейти. Урвисті схили своєю неприступністю нагадували якийсь з відомих американських каньйонів. Федерали виставили тут лише нечисленний патруль спостереження. Вони не здогадувалися, що цей "каньйон" можна було подолати - Славко неодноразово робив це ще у дитинстві. Непомітна тоненька стежка звивалася у майже вертикальних глиняних схилах й давала змогу добратися до лісистої долинки, якою можна було добратися до далекого лісу.

Це був ідеальний вихід - федерали, увійшовши вранці до села, не знайдуть там жодного республіканця. Треба було лише зняти патруль. Чорноліс розумів, що дуже ризикував: не виключено, що у спостереження був наказ у жодному разі не залишати свій пост.

- Хлопці, щойно почуєте стрілянину і патруль рушить на південь, тоді спускайтеся донизу. У цих кущах знайдете початок стежини. Обережно, десь посеред схилу вона не ширша тридцяти сантиметрів. Весь час намагайтеся за щось триматися, - Славко хвилювався, адже вартовики мали йти цією небезпечною дорогою вперше, до того ж - у темряві.

- Не хвилюйтеся, друже сотнику, ми впораємося.

- Сергію, друже хорунжий, - вів далі мову Чорноліс. - Якщо патруль залишиться на місці, зніміть їх. Ти добрий снайпер - і знаєш, як це зробити.

- Командире, а, може, просто спробуємо їх зняти - без усякого прикриття?

- Це зайве. Ми й так дуже ризикуємо...

Сотник не помилився. Патруль зник після перших пострілів на південній околиці села. Коли він повернувся на місце, загін вартовиків був вже у безпеці.

Сергій Вернидуб закинув голову вгору. Знизу небо здавалося вузенькою зоряною смужкою. Надії побачити командира вже не було. Десь згори доносився шум запеклої перестрілки.

- Відстрілюйся, друже...

Чорноліс у цей час стояв, притулившися до старої груші на високому пагорбі, й дивився на ліс, до якого прямував зараз його загін. Усі добровольці з групи прикриття загинули у відчайдушній атаці. Вартовики захопили блок-пост федералів та утримували його близько години.

Коли Славкові прострелили праве плече, хлопці майже силою відтягнули його назад до села. Він прикривав їх, доки були набої. Потім набої закінчилися. Неприступний блок-пост федерали знищили пострілами з танків. Чорноліс вже ніяк не міг допомогти своїм друзям.

Важко дихаючи, він добрався до дідової хати. Кожен подих супроводжувався пекучим болем. Нашвидкоруч перев'язана рана кривавила.

Ясно-червоне зарево запалало на обрії. "Клята геополітика. Західні "союзнички" як ніколи зацікавлені у тому, щоб ми гинули тут, стримуючи Москву. Ця бійня триватиме вічно..." Та час роздумів минав. Коли на сході нарешті зійшло сонце, Святослав зайшов до спаленої ще десять років тому хати й усівся на кинутій серед обгорілих залишків стін колоді.

На вулиці почувся галас - це увійшли до села федерали. Здивовані крики видавали те, що зникнення загону варти стало для них великим сюрпризом.

Славко витягнув лівою рукою гранату й обережно висмикнув зубами чеку, міцно затиснувши пальцями скобу. Голоси наближалися:

- Он тут! Акружай хату!

Вони були все ближче й ближче, а Славко передивлявся свої спогади... Синім небом над ним плили білі хмари, і він згадував всіх тих, хто був з ним поряд останні тридцять років: батьків, дитинство, школу, бурхливе студентство, війну, Варту, Уляну... Місця, події, люди, мрії... Його мрії майже ніколи не здійснювалися, тому він зараз щиро дивувався, що одна з них таки стала реальністю: він повернувся туди, де вже не сподівався колись побувати.

- Встать! Рукі ввєрх! - Святослава оточив взвод федералів на чолі з молодшим лейтенантом. Розлючені, вони тримали його на мушках автоматів.

Сотник Чорноліс кинув на них байдужий погляд й повільно розтиснув пальці.

Один. Два. Три. Далі - вічність...

 

Післямова

Кажуть, що у кожного з нас у цьому світі є двійник. Людина, надзвичайно подібна зовнішністю, а іноді й своєю долею. Але світ великий, й живуть у ньому мільярди людей, тому побачити свого двійника вдається ліченим людям. Усі ж інші закінчують свій вік, навіть не замислюючись над цією таїною.

У той самий день, коли злетіла у повітря стара обгоріла хата в українському селі над Сулою, на албанській міні у рідних горах підірвався македонський солдат Венко Колісевскі.

Київ,

грудень 1999 р. - грудень 2001 р.