Перед Новим 2017 роком радник Петра Порошенка Олег Медведєв написав у соцмережах: «Чи підлягають Дід Мороз і Снігуронька декомунізації як символи радянської епохи?.. Хочете вірте, хочете ні, але цим питанням мучуся вже півдня. Так треба для фахової політичної консультації».

Якщо по півдня мучитися над такими «глобальними» питаннями, то на фахові політконсультації щодо більш фундаментальних питань, боюся, часу не залишиться.
А вони, ці фундаментальні питання, постають перед Україною в 2017 році впритул.
Про їх обговорення керівництвом країни в міжнародному аспекті і піде мова.

Виклики та орієнтири

Президент Петро Порошенко так бачить нинішній рік: «Очевидно, що 2017 рік має стати роком відповідей на системні виклики. Ми всі несемо відповідальність за те, яким буде світ, Європа і наше майбутнє».
Системні виклики – це такі небезпеки, які випробовують на міцність існування України як незалежної держави, успішної та перспективної. України як системи. Тому й звуться ці виклики системними.
Їх багато. Але серед них існує певна градація, ієрархія.
Є виклики першого порядку, найбільш загрозливі. Є й похідні від них – теж небезпечні, але не смертельно. А є й такі виклики, що нагадують хронічні хвороби – не дають почувати себе здоровим, але з ними можна жити роками.
Кожна система має зовнішні загрози – коли її атакують.
І має внутрішні виклики – коли її існуванню, як цілісної системи, загрожують суперечності, конфлікти такої сили, які гальмують, а то і блокують її рух вперед.
Намагаючись адекватно відповісти на системні виклики, Україна має накреслити собі орієнтири – куди спрямувати основні зусилля, що долати першочергово.
Глава держави так сформулював своє бачення: «Наш орієнтир на 2017 – боротьба з корупцією, чесний суд, економічне пожвавлення, інвестиції, енергетична безпека, посилення обороноздатності».

Від чого відштовхуватися?

Відштовхуватися у своїх намірах здійснити старт у 2017 році маємо від року попереднього – 2016-го.
І тут визначальне значення має те, як можна оцінити минулий рік?
Що побачити і підкреслити, а на що трохи примружити очі і зробити вигляд, що не помічаєш. А на деякі факти і процеси зовсім закрити очі. Проігнорувати.
Коли це робить пересічний громадянин, то це є ще річ, на яку можна не звертати увагу. Коли це роблять групи населення – малі, середні і, тим більш великі, то важливо зрозуміти – наскільки адекватно вони сприймають ситуацію в країні?
Бо від цього залежать ті масові умонастрої, які у підсумку формуються.
Вважають люди, що в державі справи йдуть більш-менш нормально, то й ситуація робоча, спокійна.
Обурюються, що справи йдуть не в тому напрямку, як було б потрібно – ситуація напружується, стає потенційно конфліктною.
Але вдвічі важливішою є та міра об’єктивності (чи суб’єктивності) з якою керівництво держави оцінює стан справ у ній.
Зокрема, і здобутки, від яких відштовхуємось.
Президент П. Порошенко так характеризує минулорічний плацдарм, від якого відштовхнемося у 2017 році:
«2016 – це рік, коли відбувся запуск висхідної траєкторії розвитку нашої держави.
2016 – це рік, коли ми почали отримувати перші паростки від насіння реформ, закладених у попередні два роки.
2016 – це рік, який зміцнив Україну в ролі форпосту Європи і світу в боротьбі проти російської гібридної отрути та військової агресії.
Вкрай важливо, що у 2016 році ми стояли пліч-о-пліч з усім вільним світом».
Чи поділяють широкі маси українців таку оптимістичну оцінку нашого розвитку?
В цілому, не поділяють.
Чи відчули вони ці перші паростки реформ?
Не відчули. Принаймні, у власному повсякденні.
Українці налаштовані більш реалістично, а подекуди і песимістично.
Останніми роками стійким є умонастрій більшості, що стан справ у країні рухається не в тому напрямку, що потрібно.
У чому українці мали розгледіти «запуск висхідної траєкторії розвитку нашої держави?».
Жити більшості стало важче.
Все значно здорожчало і продовжує дорожчати.
Жодної боротьби з корупцією на низовому рівні – а саме на цьому рівні і живуть більшість населення – вони не помічають. Як вимагали від них хабарі на кожному кроці, так і вимагають.
Як стояли залізною стіною бюрократи перед кожним прохачем з народу, так і стоять.
Як не можна було ніде добитися правди, так і нині її нема.
Як диктували грошові мішки в кожному містечку, районі, місті свої правила, так і диктують.
Як отримували люди відписки з усіх інстанцій, так і отримують.
Як переправлялися зі столиці скарги тим самим чиновникам, на яких громадяни скаржаться з провінції – так і переправляють.
Як були безкарними сотні і тисячі душителів простого народу та їх злочинні чада, так і залишаються.
Чий синок, що на дорогій машині збив дитину, жінку, старшого чоловіка, відповів за це?
Може, це синок донецького бізнесмена Т., який рік тому влетів у павільйон (уявіть, в якому це стані треба було бути!) і вбив там жінку?
Так ні, ось нині нам оголосили, що він був тверезий, але вперше у житті пережив на повній швидкості якийсь напад, ледь не епілептичний – тому, мовляв, і не пам’ятав себе.
Ні до того, ні після того жодних нападів не переживав, а в той момент пережив.
Так що звільняти його треба від відповідальності.
Не винен, мовляв, хлопчик. Затьмарило його.
Ось вам і слідство, ось вам і суд, ось вам і справедливість.
І таких прикладів – сотні по країні.
Складнощів повсякденного життя в українців більше, ніж треба.
Але можна ці складнощі не помічати. Видивлятися щось інше.

Саме так і вчиняє глава держави: «Ми мислили не стільки категоріями складнощів, скільки категоріями можливостей.
Лише так одна з найбільших країн Європи – Україна – стане її найбільшим простором для зростання.
Адже демократична Україна – це розширення кордону свободи.
Стабільна Україна – це надійний захист східного кордону єдиної Європи».
Коли я навчався на філософському факультеті, то викладачі діалектики наполегливо нам підкреслювали, що можливість далеко не завжди перетворюється на дійсність.
Якщо не створити їй відповідні умови, то дана наявна можливість назавжди може залишитися лише можливістю і ніколи не стане дійсністю.
Або може стати дійсністю, але далеко не такою, якою ми б хотіли – дійсністю частковою, викривленою, спотвореною, недолугою.
Наразі Європа, точніше, Євросоюз, ніяк не дочекається, що Україна стане для них «простором зростання», як про це каже президент П. Порошенко.
Більше того. Закрадається підозра, що Євросоюз сприймає Україну як «простір проблем», який вони аж ніяк не хочуть включати в свою орбіту. Тому що побоюються, що проблеми України перетечуть до них – разом з хвилею трудових мігрантів, еміграцією, валом злочинності, корупції тощо.
А у них і власних подібних головних болів вистачає.
От і пручаються з усіх сил – відкладають і відкладають надання безвізу Україні. Та й процес євроінтеграції України загальмувався на даний момент.
Настільки загальмувався, що деякі західні політики вже забули про дипломатичність і не соромляться відкрито заявляти – Україна, мовляв, ніколи не стане членом Євросоюзу. Членом НАТО і тим більше.
А щодо захисту східного кордону Євросоюзу, то Євросоюз, здається, зусилля України стримати фронт на Донбасі не вважає захистом свого кордону. І, відповідно, не цінує зусилля України. Не допомагає їй посилитися у безпековому секторі. У розбудові українських Збройних сил.
А якщо допомагає – інструкторами там, чи спорядженням, то це ж не летальна зброя.
Допомагає, але не вирішально.
Так що Україні потрібно не займатися самонавіюванням, що, мовляв, Захід нас дуже цінує, а визнати, що західні країни були, є і будуть егоїстичними, зацикленими на власних інтересах. Зокрема, і на інтересах відновлення економічного співробітництва з Росією.
Он кандидатка в президенти Франції Марі Ле Пен, якій Україна забороняє в’їзд до себе, відкрито заявила, що Крим є російським.
І при цьому не втратила своєї електоральної підтримки. А це означає, що далеко не одна Марі у Франції так думає.
Подібні настрої є і в Німеччині, Угорщині, Чехії інших країнах Євросоюзу.

Виступ перед дипломатичним корпусом

Дипкорпус на зустрічі з президентом П. Порошенком 16 січня 2017 року

Президент П. Порошенко запросив дипломатичний корпус, акредитований у столиці України, і виступив перед ними з промовою.
Треба думати, з посланням, яке глава держави воліє передати через послів усім лідерам іноземних країн.
Привітавши присутніх з Новим 2017 роком і повідомивши, що тільки-но завершилася його тристороння телефонна розмова з канцлером Меркель та президентом Олландом про Донбас, Мінськ, Росію, відносини з ЄС, Петро Олексійович радісно сповістив: «Ділюся цією інформацією з вами першими».
Думаю, чимало послів подумки знизало плечима. Що з того, що троє лідерів всоте поговорили про складні вузли сьогодення? Вони поки що затягнуті намертво.
Наполегливо намагаючись прив’язати Україну до ключових інтересів Євросоюзу, президент наголосив: «Процвітаюча Україна – це економічне зростання всього континенту».
Хоча за скромними квотами, які нам виділяють у СОТ, Україна добре розуміє, що вирощувати собі конкурента в її особі Євросоюз не має наміру.
Україна як споживач європейських товарів Євросоюзу потрібна.
Україна як потужний конкурент, який буде спроможний запропонувати європейським споживачам потрібний якісний і недорогий товар – Євросоюзу не потрібна і в такому варіанті він не зацікавлений – не треба себе обманювати.
Президент проінформував дипломатів, що керівництво країни ставить перед собою чіткі пріоритети. Їх, принаймні п’ять:
зміцнення верховенства права через посилення боротьби з корупцією;
відновлення довіри до справедливості через судову реформу;
пожвавлення економічного зростання завдяки макроекономічній і фінансовій передбачуваності, розвитку інфраструктури, інвестиціям та приватизації;
подальше зміцнення енергетичної безпеки України та входження газотранспортної системи України до Енергетичного Союзу;
посилення обороноздатності через модернізацію українського війська на засадах професіоналізму та військово-технічного і оборонного співробітництва з нашими партнерами.
Назвавши ці пріоритети головною амбіцією і орієнтирами на 2017 рік, глава держави жорстко покритикував Росію, знову ж таки намагаючись прив’язати українське потерпання від російської агресії з таким же потерпанням у Євросоюзі. Він підкреслив, що метою Росії є не тільки підкорення України, але ї розхитування Євросоюзу: «Вже третю новорічну зустріч ми проводимо в умовах російської агресії.
Ми всі є свідками спроби звести нову залізну завісу, і будує її нинішня Росія.
Кремль намагається скористатися наростаючою невизначеністю і запропонувати світові свій альтернативний порядок денний, свою альтернативну Європу.
І ця альтернатива мало чим нагадує справжню Європу.
Не можна забувати про сотні російських танків, тисячі військових та триваючі бойові дії на Донбасі, незважаючи на пропозиції України про припинення вогню.
Не можна забувати про зухвале нехтування міжнародним правом та всіма засадами післявоєнного устрою, які зберігали мир у нашій частині світу.
Ми говоримо про неоголошений Росією реванш, її спроби підірвати фундаментальні устої західної демократії.
Ми говоримо про гібридну війну, солдати якої – це не лише військові, танки та ракети, а й корупція, терористичні найманці, псевдожурналісти, хакери та тотальна брехня.
Кремль починав з України, але тепер подібна війна стає для нього справді світовою.
Мета Росії – посіяти у наших суспільствах страх, непевність та недовіру.
Використати можливості ліберальної демократії для досягнення своїх імперських цілей.
Москва хоче маніпулювати правом європейців вільно обирати, так само, як три роки тому хотіла позбавити українців їхнього європейського вибору».
Застерігши західні країни від примирливості стосовно Росії, президент більш ніж прозоро натякнув: «В Україні ніколи не погодяться на жодні спроби домовитися про нас без нас. Я не схильний переоцінювати таку загрозу, але й робити вигляд, ніби не помічаю її існування, – не маю права. Бо час від часу подібні пропозиції де-не-де лунають.
Наші національна ідентичність, незалежність, територіальна цілісність, європейський вибір та приналежність до євроатлантичного цивілізаційного простору сумніву не підлягають і предметом дискусій чи компромісів бути не можуть.
І на цьому будемо стояти непохитно і жорстко, чого б це нам не коштувало».

А коштує це, як відомо, надзвичайно багато.
Більше, ніж 10 тисяч вбитих, десятки тисяч поранених і таких, що втратили здоров’я, мільйони переміщених осіб, доля яких поламалася у лічені дні і тижні, зруйнований і пограбований Донбас, знищення потужного промислового регіону, вивезені у Росію заводи – і це ще далеко не повний перелік тієї ціни, яку Україна змушена платити.
Порушивши тему європейської єдності, яка минулого року дала не одну тріщину, президент зробив акцент на європейських цінностях і принципах: «Ми всі несемо відповідальність за те, яким буде світ, Європа і наше майбутнє.
Сьогодні, як ніколи, високим є ризик перекреслити всі здобутки післявоєнного співробітництва та відкотитися на цілі десятиріччя в минуле.
Так стається завжди, коли втрачається повага до своїх принципів, цінностей та міжнародного права.
Тому сьогодні, як ніколи, актуальним є питання у нашій спільній здатності усвідомлювати і захищати свої цінності та інтереси.
Тепер, як ніколи раніше, важливо пам’ятати, що саме повага до міжнародного права стала двигуном демократичної модернізації, економічного процвітання та запорукою миру в Європі і світі.

	Демонстративне взаєморозуміння

Тепер, як ніколи раніше, слід пам’ятати, що саме відданість спільним цінностям стали основою успіху європейського проекту.
Як і те, що ми, українці, ніколи не зречемося своєї землі і не торгуватимемо своєю свободою.
Тому, поки хоча б метр нашої території перебуває під російською окупацією, всі наші здобутки будуть під загрозою – і не лише в Україні.
Категорично не згоден з песимістичними, а подекуди й панічними настроями щодо майбутнього Європейського Союзу, які сьогодні підказуються європейцям російськими пропагандистами.
Європейський проект має значно більший запас міцності, ніж це уявляють собі в Кремлі.
Цінності, які лежать в його основі, та інституційні спроможності значно переважають ті фобії, якими дехто намагається залякати європейців.
В Україні в Європейський проект і цінності вірять подеколи більше, ніж навіть у самій Об’єднаній Європі.
І як би цього комусь не хотілося, ми за жодних умов не маємо наміру відмовлятися від євроінтеграційного курсу».
Уже не вперше П. Порошенко дає зрозуміти європейцям, що українці певною мірою більш вірять в ЄС, ніж багато мешканців Європи. І заплатили за свої євроустремління велику криваву ціну – загибель Небесної Сотні та тисяч українців на східному фронті.
Ритуально підтвердивши відданість Мінським домовленостям (які, як усім відомо, не дають змоги досягти миру) глава держави висловив важливе побажання – щоб Дорожня карта взаємопов’язаних кроків і в безпеці, і в політиці, на яку, нібито, погодилася Росія, була викладена на папері і тим закріплена.
А це одразу прояснило ситуацію – стало ясно, що згода Росії на цю Дорожню карту була суто попередньої і формальною.
А це значить, що ця карта поки що не працює.
Через декілька хвилин стало ясно, що ця карта, очевидно, не запрацює.
Бо президент доволі пафосно заявив: «Відсьогодні ми відкриваємо новий – міжнародно-правовий фронт боротьби з Росією як країною, яка підтримує тероризм та проводить політику дискримінації кримськотатарського і українського населення в окупованому Криму.
Ціна для Росії за брутальне порушення норм та принципів міжнародного права має зростати.
Сьогодні я доручив МЗС офіційно подати позов до Міжнародного Суду ООН у Гаазі для захисту прав та законних інтересів народу України і відшкодування завданої неправомірними діями Москви шкоди.
Для цього використовуватимемо всі інші наявні можливості, зокрема, трибуну Ради Безпеки ООН, де Україна головуватиме вже наступного місяця.
Світ повинен дати належну відповідь і на гібридну агресію, і на неповагу до прав людини, і підтвердити авторитет ООН на благо всіх народів.
Тому розраховуємо на подальшу активну позицію проукраїнської коаліції в світі, консолідації якої сприятиме й успіх демократичних реформ в Україні».
Подякувавши всім країнам за підтримку, президент зробив реверанси в усі боки.
Відзначивши насамперед підтримку Литви і Польщі, які найбільше бояться Росії і тому активніше її просувають під парасольку Євросоюзу, президент згадав Німеччину і Францію і далі пішов по географії – подякував за контакти, зустрічі і порозуміння Європі, Близькому Сходу, Азії, обом Америкам – словом – роздав усім сестрам по сережках.
Насамкінець висловив сподівання, що Україна знайде спільну мову з новообраним президентом США Дональдом Трампом та його адміністрацією, оскільки має в Конгресі двопартійну підтримку.

Візит Байдена

У контексті цієї теми особливо актуальним бачиться візит віце-президента США Джо Байдена, котрий відбувся цього ж дня, 16 січня.
Цей візит сприймався в Україні – і не тільки в Україні – неоднозначно.
Багато хто ставив питання: «Для чого зустрічатися з представником адміністрації Обами за 4 дні до завершення їх повноважень і з врахуванням того, що стосунки Трампа й Обами далеко не безхмарні?
Мало того, що українська влада майже відкрито підтримувала Гілларі Клінтон і не зуміла налагодити взаємодію з командою Трампа, та ще й ледь не демонстративно приймає другу за рангом людину команди Обами буквально напередодні інавгурації Трампа.
Дехто натякав, що Байден прилітав не тільки попрощатися, але й неформально проговорити певні бізнес-інтереси свого сина Хантера, який пов’язаний з деяким українським бізнесом.
Але то все – розмови.
А на офіційному брифінгу обидва політики сказали те, що хотіли озвучити громадськості.
Дж. Байден вкотре застеріг українських політиків від дрібних містечкових інтересів та дій, закликав виконувати жорсткі вимоги МВФ задля стабілізації української економіки, а президент Порошенко сказав розлогу промову.
Заявивши, що «ми також докладно обмінялися з паном віце-президентом США думками щодо шляхів подальшої розбудови американо-українського стратегічного партнерства», П. Порошенко навів нас на думку, що обговорювати їх з Байденом великого сенсу, напевне, не мало – адже у Трампа та його команди є своє уявлення про ці шляхи, і воно, очевидно, відрізняється від Байденівського – можливо і значно.

Давос

П. Порошенко і Сі Цзіньпін

Після цих зустрічей президент вирушив до Швейцарії, на Всесвітній економічний форум у Давосі.
Чимало європейських лідерів туди цього року не полетіли. Тому першим, з ким зустрівся президент П. Порошенко в Давосі, був лідер Китаю Сі Цзіньпін.
Глава КНР стримано висловився на підтримку суверенітету України, але на спроби українського президента втягнути його в більш відверті заяви щодо сприяння відновленню територіальної цілісності України дипломатично промовчав.

Висновок

Поки що можна констатувати, що керівництво України більше спілкується з представниками іноземних держав в стилі монологу, формулюючи ті системні виклики, які стоять перед Україною й отримуючи у відповідь або нові фрази, або ввічливе мовчання.
Якою мірою Україну підтримають США, ЄС та інші західні і східні партнери – це все буде вирішуватися у теперішньому, 2017, році. І не тільки у перемовинах.
Але й з огляду на те, як риторика української влади втілиться у практичні дії.