На весь світ Іван Франко прославив бойківське село Тухля. Хто читав знамениту франкову повість «Захар Беркут», тому не потрібно пояснювати, з чим пов’язано це село.

В основу цієї повісті було покладено місцеві перекази та дійсні історичні факти героїчної боротьби тухольців проти татаро-монгольської навали у середині 13 сторіччя. З того часу, протягом сторіч, тухольці не переставали боротися за рідну землю у складі різних держав та різних армій.  Дух боротьби за свій край не вичерпав себе донині. За час російсько-української війни майже 30 мешканців села були учасниками АТО. Серед них – нинішній голова сільської ради, волонтер Андрій Ткачик.
Ще на початку 1990-х років, тільки-но Україна здобула незалежність, пан Андрій почав проводити розкопки в місцях боїв російських та австрійських військ неподалік Тухлі, зокрема, на славнозвісній горі Маківка. Знайдені в землі речі, а їх було чимало, пан Андрій не продавав, а помістив у створений на своєму подвір’ї Історико-краєзнавчий музей Героїв Маківки. А нещодавно у цьому ж музеї створив куток, присвячений нинішній російсько-українській війні. Для читачів газети «Час і Події» Андрій Ткачик поділився спогадами про службу в АТО.

– Пане Андрію, ви пішли в АТО добровольцем, чи вам принесли повістку? Де служили?

– Пішов добровольцем, але потім Порошенко видав наказ усіх підпорядкувати у ЗСУ, то нас ніби перевели з резерву. По документах прослужив рік і три місяці, але оскільки я пройшов на виборах до сільської ради в Тухлі, то повернувся через рік.
Службу проходив у Національній гвардії України. Спочатку хотів піти у батальйон «Айдар», але вдома мене не захотіли відпускати. Потім ВО «Свобода» організовувало батальйон «Січ». Я подав документи і чекав дзвінка, але так і не дочекався. Тоді я дізнався, що Національна гвардія набирала медичну роту. Оскільки я людина віруюча, не мав великого бажання вбивати і показувати із себе Рембо, прийняв рішення піти саме в цю роту. Працював водієм-санітаром. Перед тим у Києві пройшов медичні платні курси, отримавши посвідчення медика. Об’їздив усі три лінії оборони, усі блокпости, крім маріупольського напрямку. Краще знаю цю місцевість ніж свій район. Знаю всі лікарні, трупарні і відділення «Нової пошти». Практично не було такого дня, щоб не було виїздів. Їздили з великим ризиком, про себе не думали. Приїжджали, забирали пораненого, двохсотого чи трьохсотого і швиденько втікали.

– Ваша рота була добре забезпечена всім необхідним?

	Куточок, присвячений російсько-українській війні

– У нашій роті було 24 машини. Ми суто обслуговували фронт. Чергували в місцях дислокації батальйону чи на місцях проведення боїв. Брали зі собою спальники, каремати і сухпайки. На кожну точку виїжджали двоє лікарів і водій. Звідти, при потребі, нас викликали. Тільки-но починався бій, були поранені чи вбиті, ми їхали і забирали їх.
Мені дуже пощастило з автомобілями. Спочатку в мене був «Мерседес», якого волонтери пригнали з Німеччини. Автомобіль зовні був некрасивий, але зручний і надійний. Майже новий. Чотири наші автомобілі підірвалися. Пізніше я їздив на УАЗі. Теж був добрий і надійний автомобіль. Я на ньому навіть на передову їздив.

– Чи потрапляли під обстріли?

– Дуже часто. Бувало, розвідка повідомляла про обстріл, ми залітали в село і ховалися, чекаючи на закінчення. Але питання стояло так: якщо був важкопоранений і треба було терміново везти, то ніхто не дивився на обстріли. Або ми його рятуємо, або втрачаємо.

– Чи доводилось пережити загибель товаришів з роти за час вашої служби?

– Звичайно. З нашої роти, де було 80 осіб, загинули хлопці, які їздили під Дебальцеве забирати двохсотих і трьохсотих. Четверо з них загинули, а один пропав безвісти. Коли ми підбирали поранених, то одразу надавали медичну допомогу. Був випадок, коли ми перев’язали легкопораненого в руку, посадили, привезли, а він мертвий. Виявилося, що мав поранення в ногу і не повідомив нам про це. В результаті, він стік кров’ю.

– У вашій роті хлопці були з різних регіонів України? Чи знаходили порозуміння між собою?

– Було 8 хлопців з Артемівська, де, власне, ми й базувалися. Відчувалося, що ми – єдиний народ. Але спочатку, тільки-но я приїхав в Артемівськ, то 15% місцевого населення було проти нас. Вони нам у спину кричали: «Зачем вы сюда приехали? Это наша земля. Уходите отсюда». Але за рік наполегливої праці ми зрушили проблему з місця і досягли вагомих результатів. Я зібрав в Артемівську усіх директорів шкіл, завідувачів садочків і презентував їм фільм «Бій за гору Маківка». Ось цей прапор (пан Андрій показує на прапор в кутку музею) подарували мені волонтери з Бахмута, тому що ми забезпечували дитячі садки продуктами та одягом. Разом з бахмутськими волонтерами по школах у вільний час проводили велику виховну роботу. Ставили концерти, співали українських пісень і просто спілкувалися з місцевим населенням. Волонтери були нашими провідниками, позаяк зналися на місцевості. За рік була зроблена велика робота, і ситуація значно змінилася. Коли зараз заїжджаєш в Артемівськ, а там синьо-жовтого кольору більше, ніж у нас. Там навіть високовольтні опори помальовані у синьо-жовті кольори. Ми робили ту роботу, яку мали б робити наші попередні президенти ще з початку 1990-х років.

– А бувало, що місцеві люди боялися українських військовослужбовців?

– Бувало по-різному. Мабуть, пам’я­та­єте випадок, коли підірвався автобус ЛАЗ з цивільними. Я був на виїзді, забирав двох постраждалих жінок. Вони були перелякані, мовляв, куди ви нас везете? Мабуть, думали, що будемо їх там різати. Ми завезли їх у центральну лікарню, в Артемівськ, одразу надали медичну допомогу. Жінки були шоковані, мабуть, не стільки самим інцидентом, як тим, що з ними так по-людськи поводяться.

– Не все місцеве населення було ватниками. Чи були люди, котрі співпрацювали з українськими воїнами?

	Історико-краєзнавчий музей Героїв Маківки

– Був випадок, коли ми стояли під Попасною, де нас прихистив фермер. Незадовго до цього він якраз купив нові комбайни. Казав, що кожен коштує по мільйону. Якось туди приїхали два наші танки. Сепаратисти їх вичислили, пальнули в той бік і поцілили в ті комбайни. Той фермер рвав собі волосся на голові. То є війна. Хтось на тому заробляє гроші, хтось мародерствує і грабує.
У мене був випадок, що ми прийшли в одне село під Кримським. Я там стояв 4 рази по 10 днів на чергуванні. При потребі нас викликали по радіостанції, і я приїжджав, забирав поранених, і ми втікали. Це було за 2 км від нульових блокпостів. У селі залишилися старші люди, які не мали куди втікати. Ці люди часто приходили до нас. Ми надавали їм усім медичну допомогу. Познайомились з однією приємною бабцею. Вона поскаржилася, що захворів чоловік і не може навіть ходити. Ми приходили і лікували його. Якось під час боїв біля кута хати впав снаряд і пробив стіну. Вона прийшла до нас і каже мені: «Андрійку, може би ти залатав ту дірку в стіні?». Я пообіцяв, що зроблю. Якось їхав зі Сєверодонецька і купив по дорозі матеріали. Приїхав, залатав діру, гарно затинькував. Бабця була надзвичайно вдячна, приносила зранку теплу картоплю і до картоплі. Оскільки ми ще мали в розпорядженні вантажівку, то привезли землю і засипали яму, яку вибив снаряд. Потім бабця прийшла до нас і сказала, що має чоловічий одяг і могла б нам дати, але ж цивільний одяг нам не потрібен. Пізніше, коли я приїжджав уже як волонтер, заходив до неї. Одного разу зайшов зі своїми друзями. Вона ретельно приготувалася, накрила стіл, почала співати українські пісні.

– Чи були випадки зради, продажництва?

– Були. Якось під час перестрілки один солдат почав втікати. Я якраз ішов зі старшиною. Побачивши, що за ним біжать, ми його перехопили. Виявилося, що він кинув гранату в комендатуру і втік. Ми забрали в нього квиток, який був виданий йому 2 місяці тому. Виявилося, що служив прикордонником.
В Артемівську була одна вчителька, яка їздила на роботу в Дебальцеве. Щодня бачила наших воїнів і все доносила на тому боці.

– Чи ви займалися у вільний час чи у перервах між боями?

– Доводилося навіть хрестити дитину. В Артемівську, біля госпіталю, збудували капличку в гуцульському стилі. Віруючих у тих краях, знаємо, обмаль. Хрестилися тоді, коли був обстріл, а коли тиша – забували. Якось я стояв у караулі і до мене підійшла місцева жінка. Подумала, що я капелан і запитала, чи можна було би похрестити дитину. Я сказав, що можна, і ми домовилися на суботу. У нашій роті був капелан з Івано-Франківщини, і я йому передав прохання. У домовлений час підходить та жінка і каже, що ми домовились похрестити дитину. «А де дитина, – запитую? «Ось, – відповіла жінка і показала на дорослого хлопця. Капелан хрестив, я був за дяка.

– Побутували чутки, що сепаратисти збирали по селу п’яниць, наркоманів, тобто, всю шваль і відправляли на фронт. Чи дійсно щось таке було?

– Там, по-перше, на початках були лише наркомани. У моїй роті був старшина з Артемівська. Він 12 років пропрацював у СІЗО і наводив такі факти: на Київську область дві колонії, на Донецьку – 12. Пропрацювавши у колонії 12 років, добре знав ту ситуацію. Він розповідав, що ту всю шваль звідти випустили, дали зброю і відправили воювати. Практично всі загинули. Їхніх там гине втричі більше, ніж наших. Це – стовідсоткова інформація. Зрештою, нічого в тому дивного, тому що вони – обкурені і пропиті. Страху в них нема, а воювати не вміють. Таких легко знищити. Це вже пізніше Росія підтягнула свою армію. Зараз там уже нема кому служити.

– На вашу думку, чи має українська армія силу духу? Чи вона здатна захистити Україну?

– Наша армія зараз здатна так дати по зубах, що їм і не снилося – тільки дай нам команду. Але в нас команда навпаки – не стріляти. Якби дали зараз хлопцям команду «фас», повірте, що не треба було б нам іти на військкомати і просити хлопців іти воювати. Хлопці самі би пішли, але якщо їх маринують майже три роки, то хлопці не бачать сенсу. Дехто підписує контракт заради грошей, але таких не багато. Минулої осені протягом двох тижнів я був на передпідготовці на яворівському полігоні. Після зборів запитали, хто бажає підписати контракт. Із 1700 осіб підписали тільки 18. Я відслужив своє і більше не хочу йти. Або давайте команду і ми відженемо ворога до самого кордону, або я буду займатися іншими справами. Але хлопці тримаються, є бойовий дух. Не раз заїжджаєш туди, спілкуєшся з ними і відчуваєш, що навіть у тих важких умовах хлопці не падають духом. Путін на це не розраховував.

– Як ваша сім’я сприйняла ваше бажання стати добровольцем на війні?

– Перший і другий рази не пустили мене, а на третій я навіть не питався. Купив собі бронежилет, шолом, радіостанцію, бінокль, сів на поїзд і поїхав.

– Чи вам зашкодило на психіку перебування в АТО? Чи не сниться війна?

– Навпаки: я став спокійнішим, а раніше був гарячим і більш нервовим. Але за рік часу побачив багато жахливого. Бувало, що збирав для експертизи ДНК рештки людини у целофановий мішечок. Коли після бою танув сніг, а він тоді падав наприкінці квітня, то вода текла червоною від крові. Але я жодного разу не вистрелив. Снилася мені війна лише два рази.

– Чи не страшно було на війні?

– Коли вперше потрапив під гради, то був дуже переляканим. Потім уже звик. На третій раз уже практично не реагував. Страх є, і він дуже великий. Нема страху хіба в якоїсь ненормальної, п’яної або обкуреної людини. Буває, що хлопці панікували, тремтіли перед боєм. У мене такого не було. Я ніколи не відмовлявся їхати в гарячу точку, а були такі водії, що відмовлялися, спихаючи на поломку машини, особливо під час бою. Найстрашніше було потрапити у полон. Пригадую, що я привозив хлопця з повириваними ребрами. Сепаратисти використовують найжорстокіші способи катування. Я завжди возив біля себе дві гранати. Звісно, що для себе.