24 грудня у Палаці спорту панувала особлива атмосфера – Київ приймав кросфіт-турнір «Ігри героїв». Тисячі людей прийшли, аби привітати українських військових, які повернулися зі зони бойових дій з пораненнями і готові своїм прикладом показати, що інвалідність не заважає жити повноцінним життям і отримувати від нього задоволення.

Система функціональних тренувань, кросфіт, з’явилася у 90-х роках у США. Її особливість полягає у високій інтенсивності занять, які включають аеробні, гімнастичні вправи та важку атлетику. Кросфіт дозволяє створювати величезну кількість комбінацій різнопланових вправ, що дає можливість максимально ефективно працювати над тілом. Саме так «прокачують» свою силу, спритність і витривалість американські військові, а тепер – і українські бійці.
На заклик організаторів зробити воїнам головний подарунок – підтримати повним залом – українці відгукнулися дуже сумлінно: трибуни Палацу спорту були заповнені бажаючими висловити шану та підтримку своїм героям. Вхід, до слова, був безкоштовним. Окремий сектор було відведено для військовослужбовців, які прийшли вболівати за своїх бойових побратимів.
Зал привітав героїв оплесками стоячи: 50 наших земляків із травмами та фізичними вадами, які пройшли надзвичайно важкий шлях реабілітації, а тепер стоять на сцені Палацу, готові до свого наступного бою – це дійсно вражаюче видовище. Далі – хвилина мовчання на знак пам’яті і шани полеглим у боях за Україну героям.
Після урочистого виконання гімну України Марією Собко під акомпанемент оркестру Збройних сил України та гімну АТО групою «Шабля» ведучі Уляна Пчолкіна та Олександр Соколинський дали слово організаторам заходу – волонтеру Євгенові Ковалю, міністру молоді та спорту Ігореві Жданову і його раднику Володимирові Бульбі. Вони повідомили, що переможці Ігор поїдуть до Брюсселя для показового виступу – дружній виклик іншим країнам на своєрідний «батл».
На завершення офіційної частини глядачам показали відеозапис, у якому учасники Ігор розповіли, за яких обставин отримали поранення чи інвалідність. Усі ветерани відбували службу у гарячих точках: хтось підірвався на міні, когось зачепило уламком. І кожен знайшов у собі силу переступити через страшний досвід і дати собі шанс повернутися до нормального активного життя.
За правилам Ігор, атлетів було розподілено на групи, залежно від особливостей ушкоджень: спортсмени на протезах, із пораненнями, а також команди на візках та з протезами. Спортсмени кожної групи мали подолати таку собі смугу перешкод, виконуючи вправи з використанням різноманітних снарядів – штанг або ядер, кілець, тренажерів – у рамках відведеного часу. Біля кожного бійця стояв суддя, котрий слідкував за фізичним станом героя та ходом виконання вправ.
Хлопці змагалися затято. Далеко не всі з них займалися спортом до війни, проте кожен викладався на повну, наче змагання були ще одним боєм. І дійсно, хоча на екранах Палацу транслювали таблицю з результатами спортсменів, тут були самі переможці.
Самі учасники Ігор розповідають, що найбільший позитив таких змагань полягає навіть не у фізичній реабілітації: спорт чудово допомагає перебороти посттравматичний синдром і відчути себе повноцінною здоровою людиною. Таким чином, ветеран м’якше сприймає свою інвалідність, ще й відкриває для себе нове хобі. А щодо фізичної форми, то військові, незважаючи на тілесні вади, точно були сильнішими та здоровішими, ніж, принаймні, половина глядачів.
Мабуть, найбільш емоційно вражаючими моментами були ситуації, коли спортсмен уже був готовий здатися, але його гаряче підтримував весь Палац спорту – тисячі людей у єдиному пориві кричали: «Ти зможеш, не зупиняйся!» Тому майже не дивує, що кожного разу воїн таки виконував вправу.
Коли спостерігаєш за тим, як ці стомлені, але завзяті люди на тремтячих руках «добивають» черговий підхід, у голові крутиться лише одна думка: людині під силу все. Питання лише у тому, чи вистачить сили волі опанувати себе і зробити наступний крок, або ти вибереш страх і зону сумнівного комфорту.
Насправді «Ігри героїв» – це ще одна ілюстрація того, що інвалідність не є вироком, соромом, приводом для страху або знущання. Наш обов’язок як суспільства – зробити соціальний і життєвий простір комфортним для людей з особливими потребами.